«Мені важко передбачити наперед, можливо. Зараз ось пишу історичну книгу. Прописую те, що важливо сказати саме в цю мить свого життя. Історія кожної книжки — це ще історія свого власного пройденого досвіду. І навіть якщо це історична книжка, цей досвід є важливим для зрілості. Щоб зміцніти в чомусь, пройти дещо раніше розуміння важливості кроків поступу. Як мовиться, скористатися досвідом пройдених поколінь, взяти міру власної відповідальності за світ, який залишається опісля».

— Чи були у Вашому житті Учителі? Чи важливо для Вас самій стати для когось Учителем? Що для Вас значить, якщо значить, спадкоємність між Учнем і Учителем? Чи є ця спадкоємність у письменницькій спільноті?

«Так, це для мене надважливо. І я весь час згадую подячно своїх вчителів, а особливо що К. П. Волинського. Це та «літературна школа», що стійко формує спадкоємність поколінь. Так, зовні формується відчуття слова, як розуміння смакових рецепторів мови, але разом із тим ти своєю волею вбираєш той цінний досвід, який вже закладено конкретно в поступ Людини, досвід рідної літератури через Особистість.

Це втрачається поступально в просторі сучасної літератури. З появою мало що не першої книжки автори самі іменують себе експертами, книгознавцями... Це доволі практичний підхід. А в літературі фактично весь час важливо не втрачати важливої особливості «навчатись». Йдеться не про кліше, а про замилування письмом якісним, цікавим через образи, сюжетні колізії, смислове навантаження фраз.

Думаю, мені в житті неабияк пощастило щодо Вчителів — шляхетних, глибоких, і головно що безмежно й правдиво залюблених у Слово. З яким трепетом говорила про літературну творчість на заняттях Мотрич Катерина Вакулівна! І як делікатно робив зауваження до творчості початківців Кость Волинський. Чи увібрала цей досвід у власному позиціонуванні? Не знаю. Думаю, часом висловлюю досить критичні думки учням (студійцям), але це наша відверта розмова. І в ній насправді важливо не опускатись до рівня підігрівання».

— Чому для дорослих Ви пишете вірші, а для дітей — прозу?

«Думаю, ми вірші власне й не пишемо самі, і міркую про те, що емоції виписують нас у віршах. Поезія — це та особлива мить, що залишається вічно на пергаменті самого життя. А щодо прози для дітей… Так, але й досі не маю власної певності, що книжку про Сірка писала для підлітків. Так само як і повість «Я закохалася» не виписувала конкретно для дівчаток перехідного віку. Маю надію, що вона є важливою для батьків. І в більшості своїх творів мені важливо охопити ширше коло взаємодії родини — у повісті «Я закохалася» є однокласники, батьки, дідусі-бабусі, сусіди… Це для мене важливо — акцент не на конкретній особистості, а розповідь про особливі психологічні аспекти поведінки людини за певних обставин, у колі соціуму».

— Як і чому Ви прийшли в дитячу літературу? Чим саме вона для Вас є унікальною як для митця?

«Я весь час у колі дітей, і то з самого раннього дитинства — як дитина з багатодітної родини, тепер як керівник літературної студії… І є якісь особливі знаки довіри та уваги, про які не можу прокричати вголос (щоб не образити почуття конкретної дитини), але є потреба сказати про це. Наприклад, оповідання «Мрія прийшла раніше» — це реальна історія, але зі зміною фіналу. І хочеться щоб довіра «дорослі-діти» має не абстракцію, а цілком реальну основу.

Мене найбільше вражає нині, як мало знають дорослі своїх дітей. Наприклад, прототип героїні мого оповідання — дівчинка закохалась і завагітніла, але з мамою про це так і не могла поговорити. А мама працює лікарем жіночої консультації. Оці розірвані ниточки довіри спонукають мислити, вболівати, писати».

— У книжечці «Вечорової пори: молитви, казки, колисанки» Ви поєднали, здається, непоєднуване — молитву, казку й колисанку. Як виник цей гармонійний і доречний у Вашому виконанні синтез?

«Книжка «Вечорової пори» — це символічна посвята Мамі. Ось так як вона природно поєднувала все це в собі, даруючи нам, так само і мені схотілося віддати це набуте тепло. Цю книжку писала, мабуть, найдовше — виношувала її весь час, відколи пішла в доросле життя. Але щось особливе було в маминих притчах, в її співанках, що вони весь час залишались у мені крізь роки. Наспівала сама колисанок, коли в мене народилась донечка. І так зав’язався початок книжки. Що більше боліла душа після втрати Мами, все важливішим видавалось повернення у дитинство — спогадами і відлунням тих незабутніх розмов».

«Про Івана Сірка я мусила написати. Це та українська сила, що весь час цікавить мене через плин часу. В мене є поема «Сім днів князя Святослава» (друкувалась свого часу в журналі «Погорина»). І оте продовження пошуку рідної сили неминуче вело в часи козацькі.

Ніщо не може вмерти, зникнути безслідно. І ми ходимо колами, втрачаючи й розпорошуючи. Пошук самих себе у нас непростий. Багато чого розпорошено штучно, от як знищення Січі. І ми обезсилені через розриви з минулим. Мусило надихатись і посилюватись знаннями. Як символами.

не беручи жодної плати. Сірко — великий полководець, взяв на себе ношу більшої відповідально

сті, як за родину — за весь рід український. І ми вдячно маємо це розуміти.

— Ви написали щемку й дуже цікаву книжку про незвичайних собак — «Найвірніші:історії про собак». Чому не про незвичайних людей? Або хоча б про котів?

«З дитинства люблю собак. В цій книжці є передмова і післямова. Це як знак того, що хочеться сказати ще й ще. Про любов до собак. І є два аркуші в самій книжці, щоб читач написав свою історію дружби з чотирилапим другом. Але про собак написала через одну історію. Повернувся з війни племінник, і за звичкою ми розмовляли допізна. Запитав: «А що Ви пишете?». А я не могла нічого писати, від початку всього. Просто не писалось, і завмерло німотно, не могла. А він говорить: «Напишіть про собак. Ви ж любите!». І взявся розповідати про собак на війні. Відтак я рядок за рядком виписувала ці історії. Писала все літо, так і з’явилась книжка».

«Ми відповідаємо за простір, в якому живемо, і в якому житимуть наші діти. Для мене це давно вже не формально звучить. І я знаю, що Спілка для українських письменників є важливою.

«Навіщо тобі це?». Це запитують часто — рідні найчастіше. Бо вони якраз найкраще бачать, як подеколи розчарування знесилюють. Але все-таки продовжую далі, бо ніч сумнівів приносить все-таки світанок надії. Ще коли бралась до справи, розуміла, що буде справді непросто. І розуміла, що це «непросто» стосуватиметься щонайперше людей. Письменники — глибоко емоційні, вразливі, чуттєві люди. Кожен зі своїм характером, зі своїми рисами, зі своїм сприйняттям Спілки та громадської роботи. Однак, я вважаю — все вирішує людський фактор. І глибоко розумію: що привносимо — те й пожинаємо.

Так, я розуміла, що значної підтримки не буде на початку. Але й запит найперший стосувався особисто себе. Прийшовши з громадської роботи (ВЖТ імені Олени Теліги, Національний музей літератури — більше десяти років працювала творча авторська студія), ставила від початку питання до себе: «А що привнесеш ти у цю роботу?» І ось «розмови із власним сумлінням» показали очевидне — варто спробувати, щоб у часі майбутньому не було жалю: життя дало шанс, а він залишився не використаним, от чого тоді говорити про те, що мені щось у Спілці не подобається. Бездієвістю морального права на це ти не здобула.

Громадська робота, на відміну від професійної діяльності, насправді має важливу особливість — свободу формування простору дії, залежно від запиту громади та невіддільно від Статутної діяльності громадської організації. Насправді в громадській роботі залежить усе від самої громади — наскільки вона є активною, як згуртовано діє, з мірою якої користі для суспільства провадить свою роботу. Ні, очільник не є суто тягловою силою, а спрямовуючою, консолідуючою, безпосередньо й виражальною волею товариства. Ось це і є перша похибка нашого сприйняття громадського об’єднання, коли ми прагнемо навантаження на лідера суто власного запиту і особистісних потреб, відтак самі готові виступити в ролі здебільшого як погоничів. Помилка очільника — «підгін» запиту громади під себе особисто. Це те мінусове двосторонньє, що обмежує можливості громади, коли ми самі «приторможуємо власну діяльність».

«Про творчість важко говорити наперед, як складеться, і що має писатися саме в цей час. Не загадую цього. І в особистому житті пересвідчилася: ніщо не може завадити написанню саме твоєї книжки, твоєї історії, з твого голосу. Творчість не любить перспективних планів, а вільно плине у часі.

А от в роботі КО НСПУ намітила перспективні плани, і ці плани уклала на 4 роки роботи: що саме запровадити, як ввести цікаві напрямки роботи, і безперечно що напругу внутрішню зняти. Йдеться про те найперше, щоб формою діалогу «письменник — громадська організація» була цілісно взаємоповага. У нас є ще важлива проблема, у нас самих, коли ми так легко говоримо: «Так, Спілка нам потрібна, але не така, як зараз, бо там не ті люди, які нам треба». А потім знову «оновлюємо роботу», і знову для нас не ті. Безперечно, людський фактор — це слабкість, але водночас є й інша проблема. Вже в ці тижні я помітила: гудимо Спілку, засуджуємо на люди, а тихесенько самі йдемо знову за можливими дивідендами. Мовляв, Спілка нам зобов’язана. Напевно що так. Але навіщо ми однією рукою беремо, а іншою відважуємо ляпаси, щоб вивищити власну позицію. А чому хоч малого слова не мовимо на розуміння того, що є ця краплинка хорошого. Говорити добром на добро ми не вміємо. І це той факт, про що варто говорити чесно: ми самі знищуємо можливе. Самі, власними руками, власними словами, власною безвідповідальністю».

— Чи є сенс, на Ваш розсуд, у єднанні письменників? Що може бути підвалинами такого єднання? Об‘єднують чи роз‘єднують письменників різні відзнаки й премії?Чи є вони нині орієнтирами для читача?

«Спілка насправді потрібна українським письменникам. Це показують мені наші засідання, наша співпраця з бібліотеками та освітянами, наші запити і потреби, коли колективно легше досягати важливого для суспільства та для нас усіх. Але біда наша в тому, що ми розуміємо це глибше тоді, коли вже все втрачено. Коли знищуємо чи допомагаємо знищувати самі. Разом із тим, якісна робота Спілка — це почасти й запровадження якісних орієнтирів у літературі. Так-так, і тут саме про літературні премії. Прикро, але ми ще так далеко від об’єктивності таких відзнак. І саме тому ось це знання про суб’єктивність літературної відзнаки насправді роз’єднує, як обриває самі кола авторів. У моєму випадку це було очевидним, коли автори телефонували мені та радили зняти дилогію про Сірка з номінантів премії Лесі Українки, а опісля образились, чому не поступилась іншим. Водночас, премії це завжди робота гурту людей (напр. комітети), і вберегтись суб’єктивності фактично що неможливо».

— Що таке для Вас «любов читача» і чи можна її «завоювати»?

«Я просто розумію такі високі речі: якщо книжка потрапляє під подушку — це вже і є любов читача. Якщо я конче хочу її дочитати, не залишаючи на опісля — яке ще визнання потрібне автору?

Вчора, 13 березня, в мене була навдивовижу цікава розмова з випускниками гімназії №39. І мене вразило, як глибоко прочитали старшокласники новелу «Мрія прийшла раніше».

Цікаве дискутування, думки, гіпотези — і разом із тим, аналіз художнього тексту. Такі розмови надихають. І в таких чесних розмовах якраз і відчуваються зримо й вочевидь прояви читацької любові. Щаслива, що маю можливість відчувати це».