Слухати

Сергій Васильківський

     До хати Васильківських у Харкові раз у раз заходять сусіди – двері не зачиняються. Воно й не дивно – всім хочеться поглядіти на їхнього сина, котрий так довго жив у далеких та незнаних краях, послухати його розповіді про тамтешнє життя-буття, подивуватися на подарунки, котрі привіз батькам.

    Іван Федорович, який всі роки Сергієвого навчання нетерпимо ставився до вибраного ним шляху та майже не розмовляв із сином під час його приїздів, сьогодні тепло посміхався. Отож, мабуть, «реабілітував» свого норовистого хлопця. Інколи навіть непрохані сльози з’являлися на очах, тоді батько відвертався, соромлячись своєї слабкості, і довго тер очі білою хустиною.

    Мати була рада синові до нестями, але час від часу чомусь важко зітхала – тоді тінь тривоги лягала на її виразне обличчя. «Ой, Господи», – тихо шепотіла жінка і поспішала на кухню за пирогами.

    А знайомі все надходили, розпитували, зачудовано розглядали великого шкіряного чемодана з блискучими застібками, мацали добротну тканину паризького костюма, захоплювалися модними черевиками.

    Залишивши гостей, Сергій вийшов услід за матір’ю в кухню, обійняв її за худенькі плечі.

    – Як же я скучив, мамо! І за вами, і за рідним сонечком, і за коханою Сонечкою… Від неї щось давно листів не було. Ви не ображайтесь, я піду до нареченої, гаразд? Я їй теж подарунок привіз, зараз покажу… – Сергій зробив крок до дверей.

    Параска Урилівна потемніла лицем, а по її зморшкуватих щоках потекли рясні сльози.

   – Почекай, дитино моя, – із зусиллям сказала жінка, – не ходи. – І замовкла, не маючи сил вимовити страшні слова.

   – Що… що таке?

   – Ти присядь, Сергію, – потягнула його за рукав мати, – присядь.

   – Кажіть, мамо! – мало не крикнув Васильківський.

   – Сонечка… вона померла.

   Сергій закам’янів. В очах потемніло – наче світ чорним павутинням затягнуло. Похитнувшись, рухнув на стілець.

   Мати тремтячими руками подала йому кружку з водою, та Сергій навіть ковтка не міг зробити. А Параска Урилівна тим часом щось говорила, але до його свідомості долітали лиш окремі фрази:

   – Вона ж така слабенька… Від сухот померла. Не змогли врятувати… Про тебе часто згадувала. Дмитро Іванович на себе не схожий, почорнів від горя…

   Сергій нарешті розліпив вуста і хрипко спитав:

   – Коли це трапилося?

   – Та вже більше трьох місяців минуло.

   Юнак підняв важкий погляд на матір:

   – Чому ж ви не сповістили, мамо?

   – Софійка просила тебе не хвилювати. То була її остання воля.

   Не хвилювати! Васильківський скрипнув зубами і рвучко вибіг із хати.

   Надворі буяв травень, у нього ж перед очима кружляли сніжинки. А за сніжною пеленою – Сонечка, у світлій шубці, з кокетливою муфтою, в пухнастій шапочці. Усміхнена, ясна – наче янгол. Такою він бачив свою наречену востаннє.

   Втративши лік часу, не помітив, як вийшов у степ. Знесилено сів край дороги, закрив обличчя руками, і плечі його затряслися від нестримних ридань…

  Джерело: Неллі Топська. Сергій Васильківський. – Київ : ТОВ «Книжкова база «Альфа», 2018. – 64 с.