Зліва на право: письменниця та бібліотекарка Ольга Іванівна СТРАШЕНКО, перекладачка, письменниця, ініціаторка та організаторка Міжнародного конкурсу молодих літераторів «Гранослов» Валентина Григорівна ЗАПОРОЖЕЦЬ, поет, учитель, бібліотекар, автор чудової колискової «Рученьки-ніженьки», котра чверть століття лунала в ефірі телепрограми «На добраніч, діти» Микола Данилович СОМ.
Сльоза – найбільша глибина печалі Я скажу велику неправду, коли напишу, що не люблю поета Миколу Сома. Бо люблю його за благословенний талант, за вибухову небайдужість до нехай і буденних подій, що кояться на цьому сизому від туману і горя, Білому світі, за розкуту сором’язливість, за багатослівну потаємність, за холодність жарин у полум’янім серці, за метушливий спокій, за дружбу братерську іі відданість їй. Ласкавий Миколо Даниловичу! Читаючи Ваші неповторні поезії, уявляю Вас під велетенським деревом, що корінням обіймає серце рідної Троєщини, а вершинами – хмари. І пишеться Вам під отим деревом і легко, і тривожно. І лине Ваш голос клубком колючих протиріч, наскрізь прошитий справжнім болем (болем, не болячками) і зачіпає він за живе живих душею і небайдужих серцем. Ми у торбі сльози носимо, Кладемо ногами босими Нашу бідну первопуть… Голод. Хліба не дадуть. Ваше голодне, розколисане дитинство не висмоктане з пальця. Ви – маленький хлопчик «із пітьми», якого «клятий перекинчик поганяв», «світилися бажанням учитися». І, як тепер видно, бажання те було щирим і впертим, бо стали знаменитим і «найбільш знаним поетом… у своєму селі…найбільшим і, може, останнім». Щоправда це подається Вами жартома, та Вашу самобутню поетичну неповторність може засвідчити мільйонна гвардія читачів – Сомошанувальників. Ваша небайдужість до життя і долі зовсім незнайомої людини викликає високу повагу як до поета-громадянина. Ви пишете про цих людей з таким щемливим пієтетом, що проникаєшся до них, як до рідних. Лежить же бабуся сухою, легкою – Вже навіть подушка не мнеться щокою. Тріпоче і гасне у смерті полоні Холодний листочок малої долоні. Це вірш про бабусю, яка вмирала у Вас за стіною, коли лежали з інфарктом в лікарні. Не минула Вас і чорна печать Чорнобиля. Вам не моглося у притишку спілчанських стін і Ви один із перших столичних поетів понесли своє серце туди, де «сонце іде сиротою» і «дротом колючим на всю розшитий, трави-потрави стоять сумні…». І Ви, людина наймирнішої вдачі, до болю мучитеся соромом за смертельну безвідповідалість содіяного тої глухої квітневої ночі. Ви до останньої ниточки земний поет і дуже далекі від помпезності і глобалізму. Для Вас сльоза – найбільша глибина печалі. І хоча свою книжку поезій Ви назвали «Моєї радості сльоза» – радості, на жаль, Ви ще й не пригубили. Дожив, До жнив, Та знову спека, А по душі іде гроза, І від очей іще далека Моєї радості сльоза – Сльоза непроминуща… І дай Боже Вам, ласкавий Миколо, радіти до сліз. Ви аж надто добрий поет. В анотації написано, що твори Ваші «приправлені дозою іронії та сарказму». Як читач скажу, іронія не їдка, сарказм не злий, а епітафії, що наробили такого переполоху серед письменників-розбратиків, сприймаю як ставлення мислячого поета до «жизни и смерти, которые равно любимы». Можливо, хтось читаючи мої рядки, закине: «Невже такий геніальний СОМ, що немає у цілій збірці і прохідних рядочків?» Напевно є. Та чи варто про це?! Не називаю їх не тому, що не хочу кидати на автора пів грудочки півтіні. Ні. Бо коли перед нами мажорно-потужний голос поета, поета – сина простого коваля, під яким «лід стогнав – і метало сонце стріли» – хочеться вигукнути: «Світи нам велике Сом-Сонце, а ми не будемо відкидати на тебе і півтіні, навіть білої. Світи!»
В.З. (Валентина ЗАПОРОЖЕЦЬ).
Світлина і текст із родинного архіву надані КЛЮЧеві Юлією БОНДАРЕНКО, дочкою Валентини Запорожець. За що їй сердечно вдячні!
|
Коментарі до статті