«Російські окупанти замордували і вбили мого колегу — дитячого письменника Володимира Вакуленка-К.

Його ідентифікували за ДНК-аналізом, у могилі номер 319. На деокупованій Харківщині.

Важко дібрати слова, ком у горлі.

Перечитала наше з Володею листування: обмінювалися віршами, планували якісь спільні виступи. Володя часто запрошував долучитися до різних соціальних ініціатив.

До свого сорому, кілька його повідомлень я лишила без відповіді. Певно, одразу не помітила, а потім було не актуально.

Володя був дуже прямим і щирим. Якщо якийсь вірш йому подобався, то писав «супер!», якщо ні — «вибач, не зайшло».

Він був прозорим, без туману, без надбудов. До кінця лишався собою.

Кажуть, коли рашисти брали його в полон, то кричав «Слава Україні!».

У Володі лишилися два сини…

Прочитала Даринці його вірш. Крізь сльози.

***

На столі вечірній чай

Книжка на серванті.

Любий тату, почитай

Казочки строкаті.

Про слонятко, як воно

Поливало квіти.

Про посіяне зерно

Сонечком налите.

Про котиська Хитруна,

Про руді трамваї.

Сни по небу на човнах

Тихо підпливають.

І під час твоїх читань

Дрімки зайдуть в хатку.

Сни розкриють сотні тайн

І прийдуть до татка.

Ти втомився теж авжеж –

Щедрий день на працю.

Чай із м’ятою доп’єш,

Сни й тобі насняться.

(с) Володимир ВАКУЛЕНКО-К.

Нехай насняться тобі добрі сни, дорогий Володю. Вічна пам‘ять. Співчуття рідним і близьким».

Присвячую Володимиру Вакуленку –
українському письменнику,
якого вбили російські окупанти.

***

моя країна найзамінованіша

зі зраненими лісами й луками

соняшниками почорнілими

«будьмо уважні…» — каже священник

на недільній проповіді

ми тепер завжди уважні

на шляхах і узбіччях

на берегах річок і озер

навіть на дитячих майданчиках

уважні до тих хто поховав надію

поховав себе чи рідних

повернувся з війни чи полону

став правдою раніше за інших

«будьмо уважні…» — нагадує священник

навіть тим хто втратив віру

уважні до дітей

які дорослішають швидше ніж ростуть

до коханих

які розучилися цілуватись

до батьків

які посіріли так

наче від лютого сонця не бачили

«будьмо уважні…» — лунає знову

і я чую шурхіт у небі

зграйки голубів літають

між сонцем і місяцем

між мною і тими хто дивиться згори

я згадую ніжний вірш поета

зниклого безвісти

дивлюсь на голубів

крізь солоні бризки на окулярах

і шепочу самими губами:

моя країна найзамінованіша

моя країна найдивовижніша

Катерина ЄГОРУШКІНА,

12 листопада 2022 року, Коломия.

***

To Volodymyr Vakulenko,
a Ukrainian writer who was killed by Russian occupiers.

***

My country is the most heavily mined,
with the wounded forests and meadows,
and the sunflowers blackened.

“Let us be attentive,” the priest says
at the Sunday Mass.
We’re always attentive these days,
on the roads and their sides,
on the banks of rivers and lakes,
and even at the children’s playgrounds.
We’re attentive to the ones who buried hope,
buried themselves or their loved ones,
returned from the war or captivity,
or became the truth sooner than others.

“Let us be attentive,” the priest reminds
even those who lost their faith.
Attentive to our children
who mature faster than they grow up,
to our lovers who forgot how to kiss,
to our parents who turned ashy
as if they haven’t seen the sun since February.

“Let us be attentive.”
I hear these words again,
and then the rustling in the sky:
flocks of pigeons keep circling
between the sun and the moon,
between me and those watching us from above.
I recall a tender poem by the poet
gone missing.
I’m watching the pigeons
through the salty spray on my glasses,
my lips whispering:
My country is the most heavily mined.
My country is the most heavenly wonderful.

Kateryna Yehorushkin,

November 12, 2022. Kolomyya – Lviv.