Бурхливі історичні події сьогодення – перший і другий Майдани, війна, а надто велике вторгнення 22 року, – ціною жахливих утрат, а все ж роблять нашу націю дорослішою, свідомішою, самостійнішою. Тому зараз в Україні буяє чи не найпотужніше духовно-культурне відродження (сподіваюся, вже остаточне).

Рідко коли можна назвати чітку дату завершення певного напряму, стилю доби. А от у нашій ситуації, на мій погляд, можна: 22 лютого 2022 року остаточно відійшла в минуле епоха постмодернізму, принаймні в Україні, в Европі, а то й у всьому світі. Новий час вимагає нового світосприймання, світогляду, і ми його витворюємо, а мистецтво чутливо фіксує й осягає.

Зокрема від 2014 р. тема війни невпинно набувала популярности, а з 24.02. 22 вона, безсумнівно, стала визначальною у нашій літературі. Уже на 2022 р. критики нарахували понад 900 книжок воєнної тематики найрізноманітніших жанрів – від романів до коміксів, від мемуарів до довідкової літератури, від репортажів до дитячих книжок та фотоальбомів [1].

Зараз повновладно панує і щораз дивує своїм художнім, духовним зарядом т. зв. нефікційна література – щоденники, есеї, блоги, збірки віршів (віршованих щоденників). Серед яскравих зразків: антології «Війна 2022», де вміщені щоденники, есеї, вірші майже півсотні відомих авторів від Ліни Костенко до Любка Дереша [2], есей Оксани Забужко «Найдовша подорож» [3] або ж «Хроніки окупації і спротиву. Перші місяці війни» [4] чи трохи раніше видання «Голос війни. Історії ветеранів» [5], уже класичною стала вперше видана ще 2014 р. збірка Бориса Гуменюка «Вірші з війни» [6].

Критики помічають ще одну цікаву тенденцію: багато авторів найпопулярніших і найталановитіших книжок до війни не мали жодного стосунку до літератури – Валерій Ананьєв. Віталій Запека, Влад Якушев, Олександер Терещенко (цей автор не має обох рук та ока і пише ручкою, прикріпленою до протеза) [1].

І це закономірно теж. Слово про війну виконує сьогодні дві найголовніші функції – зцілення і свідчення. Шоковане суспільство хоче виговоритися. Довкола нас і в нас вирують такі емоції, що мусиш вилити їх на папір, аби не збожеволіти. І ще, зараз усяка фальш, другорядність відійшла на задній план. Ми є свідками й учасниками справжнього, екзистенційного буття – з відчаєм, утратами, силою духу, разючими взірцями людяности… Зрештою, кожен, лягаючи спати, не знає, чи прокинеться. Війна, як і кохання, виявляє людину такою, якою вона є насправді. Тому стільки щирости, дивовижної мудрости і справжности у цій літературі, така високовольтна емоційна напруга.

Борис Гуменюк так пояснює природу свого надхнення: «На війні всередині все рве. Ці емоції хочеться кудись викинути: або з автоматної черги, або через поетичні рядки. Мої вірші – це не література, це – війна, що постає у текстах і за текстами… Знав, що маю зафіксувати цю мить, щоб не забути самому і не дати забути іншим. Моя основна функція – свідчити. Через сто років ці вірші стануть документом теперішнього часу» [7]. Так відчуває, напевно, чи не кожен/кожна, хто зараз береться за перо. На сьогодні зібрано, сконцентровано стільки достеменної, живої правди про цю війну, що в майбутньому вистачить, либонь, на тисячі романів, поем, картин, фільмів.

Засвідчує себе ще одна важлива тенденція: ця література є і, вочевидь, буде надалі насамперед екзистенційною. У її осерді – не політичні хитросплетіння, не військові дії, дислокації армій тощо, а ЛЮДИНА. З її неповторною душею, долею, виром почуттів.

При своїй щоденниковій документальності ця література навдивовижу художня за суттю. Вона вражає багатством разючих деталей, вихоплених прямо із гущі життя. У них, мов у краплинах, віддзеркалюється весь океан нашого спільного горя, нашої люті й незламности.

Ось Леся Суходольська переповідає випадково побачену сценку. «Гуде сиґнал тривоги. Проходжу повз крамничку «Хліб і кава». Під дверима стоїть дівчинка років 5-6, гойдає у візочку меншеньку. Тривога завиває голосніше. Старшенька починає гірко плакати, майже ридма. Не встигаю спитати, що трапилось, як із крамнички виходить мама із рогаликами в руках:

— Чого ти плачеш, що трапилося?

— Сирена, а тебе немає!

— Ну ти ж знаєш, де я. Усе гаразд, тримай рогалика.

Дівчинка заспокоюється і додає:

— Я просто боюся померти без тебе». [8].

Увесь жах цієї війни і непрощенний присуд російському народові – в одній фразі.

А ось уже поетичний згусток болю на рівні Тичининого «По хліб шла дитина…»:

Що ми знали колись про любов? Боже мій,

як болить

це дівчатко у льосі, налякане наглою

тишею,

що накрило собою улюблену ляльку в

останню мить…

Лялька вижила. [9, с. 11]

Це рядки львівської поетки Лани Перлулайнен.

Так збіглося, що саме в цей буремний час розпочалася підготовка нових шкільних програм з української літератури. В одному з творчих колективів мав честь працювати і я. Програми для 5-6 класів ми встигли підготувати ще 2021 р. [10] і за ними вже написані й видані підручники [11, 12]. Програму ж для 7-9 класів завершили щойно цієї зими (зараз вона на стадії схвалення МОН).

Зрозуміло, що значну увагу в нових програмах приділено темі сучасної війни. Добираючи тексти, ми керувалися такими критеріями: відповідність віковим особливостям учнів, гуманізм, художність. На перетині цих трьох аспектів не так і легко, як може здатися на перший погляд, дібрати твір для вивчення у тому чи тому класі. Передовсім він має бути доступним, зрозумілим і цікавим для учнів саме цього класу.

Також важливо, щоб твір був правдивим – не лакував, не романтизував війну і при цьому не ранив ще більше й так уже пошматовані дитячі душі, а навпаки, зціляв.

Мабуть, найголовніше, але й найважче на війні – перемогти і при цьому залишитися людиною. Думаю, зараз принаймні у 7-11 класах на якомусь уроці літератури вкрай потрібна щира розмова про те, як поєднати, примирити в душі ненависть до ворога, лють і людяність. Це буде дуже нелегка розмова, і не обов’язково порозумінням вона закінчиться, особливо із тими, хто пережив обстріли, окупацію, втратив рідних. Тут головне проговорити відверто, до кінця правду, логіку ненависти і логіку любови, милосердя.

У цій бесіді можна зіпертися на письменницькі блоги перших тижнів війни.

Скажімо, Лариса Денисенко нотує 16. 03. 22: «Ці скоти забавляються. Розстріляти людей у черзі за хлібом. Убити дитину, що біжить за котиком. «Градами» лупити по евакуаційних автобусах зі змученими людьми, які вже відчувають крихку надію, бо вирвалися з Маріуполя. Мерзота… Я не знаю, як вести перемовини… Ні, це не люди, що роблять такі речі». [2, с. 102].

Олександер Михед, згадавши цілу низку звірств росіян, робить моторошне узагальнення: «Вони забрали наше минуле. Наше життя. Вони знищать своє майбутнє. Ми всі лишилися під завалами драматичного театру в Маріуполі. Нас поховано в Бучі. Мертві більше не страждають. Живі більше не відчувають» [2, с. 304].

Цей же страшний мотив звучить і в поезії:

щовечора

спати лягаючи

не забуваю запалити

маленьку свічечку ненависті

аби не гасла аж до ранку [2, с. 355]

(Ірина Шувалова)

У вірші «Потім зник час» Олени Степаненко, яка пережила окупацію в Бучі, читаємо:

хліба не бачили тиждень

та й навіщо він?

їсти немає потреби

наш хліб тепер –

ненависть

       відчай

     зла і весела лють

ми їмо його на світанку

ми ковтаємо його на обід

ми давимося ним на вечерю

загортаємось у ненависть вночі

як у теплу собачу ковдру –

і вона зігріває [2, с. 387-388]

А Катерина Бабкіна, розкриваючи такий же болісний безмір почуттів, проте наголошує:

«І все, що після такого може зцілити – то хіба любов». [2, с. 437].

У своїх щоденниках письменники фіксують стільки зворушливих історій милосердного ставлення українців один до одного і навіть до тварин у найтяжчі дні війни. Богдана Романцова, яка допомагала біженцям евакуюватися, свою розповідь про те, як знайшла господарів кішки, що загубилася, завершує так: «Кожна врятована українська кішка – це крок до перемоги» [2, с. 55]. Або ще: «На мене лишили хлопчика, якому десять. Я запитала, що найважливіше він узяв із собою. Хлопчик відповів, що морську свинку. Їй два з половиною роки, і її звати Вася». [2, с.53]

Особливо прикметно, що мотив людяности є наскрізним у збірці «Вірші з війни» Бориса Гуменюка, який з 2014 р. воював у батальйоні «Азов». Так, у вірші «У мене є земляк…» розгортається діялог двох автоматників – нашого й ворожого. Після триденного бою вони починають знічев’я перегукуватися зі своїх окопів. Під час розмови виявляється, що їх обох звати Борисами, що «ватний» Борис теж уболіває за українську (а не російську) збірну з футболу і якось до війни навіть узяв був автографа у Тимощука для свого сина, який ходить у спортивну школу і мріє грати у київському «Динамо». У той день їхній бій закінчився «нульовою нічиєю». Бо «Шкода буде якщо залишиться без батька/ такий пацан – / Майбутній гравець збірної України» [6].

Вірш «Дивне це відчуття…» – сповідь солдата, який «відкрив рахунок» – уперше убив ворога. Він згадує настанови сержанта-інструктора:

Ніколи не стріляй чергами

Якщо хочеш вбити людину

Стріляй одиночними

Вияви повагу до того

Кого маєш намір убити

Дай йому шанс

Якщо хочеш когось убити

Ніколи не стріляй у голову

Це – позерство

Ти ж не вбивця

Ти солдат

Герой вірша так і чинить. А потім

Я підійшов до того місця де він лежав

Де він мав би лежати

Де я його поклав

Він мене чекав

Так

Він чекав на мене

Він тримав широко розплющеними очі

І чекав

Я закрив йому очі

Забрав його зброю

Я не зміг торкнутися його кишень

Я пам’ятав чому вчив старий солдат-інструктор

Тож поклав йому на груди чотири стріляні гільзи

Які залишили після тих чотирьох пострілів

Яка з них його

Нехай вибере сам [6]

Міркуючи над такими творами, розумієш: найголовніша місія нашої літератури на багато-багато літ – зціляти душі людські правдою і любов’ю.

Але успішно виконати цю шляхетну місію зможе лише художньо досконалий твір. Звідси – третій критерій добору текстів для вивчення у школі, текстів усіх, а надто ж про цю війну. Як уже мовилося, число воєнних творів буквально із кожним днем зростає. Більшість авторів пише, бо не може мовчати, відчуває обов’язок закарбувати цю доленосну добу у слові, допомогти собі й іншим зберігати душевну рівновагу, осягати істину, яка стає зримішою у такі часи. Не хочеться вірити, що хтось керується ще й меркантильною спонукою хайпонути на популярній темі. Та буває всяк.

У будь-якому разі твори з’являються різні за художньою якістю. І тут дуже важливо укладачам програм, авторам підручників, учителям виявляти свій фаховий рівень, мистецький смак.

Злободенна тема і «правильна» ідея – ще не достатні причини для того, щоб популяризувати твір у школі. Бо ж при всьому цьому він може бути примітивним – з банальним сюжетом, переказаними (а не показаними) подіями, з надуманими колізіями, плакатними героями, штучно-газетною мовою тощо.

А ще характерна ознака таких слабких творів – надмір патетики. Наприклад:

Наша Вітчизна – дух героя і солдата,

Який міцніє і гартується завзято!

На цій війні, що Землю засмутила,

Сльозами її рясно окропила.

Можна зрозуміти переживання автора чи авторки, які штовхають їх до гіперпатетики. Але найчастіше це шлях до мистецької поразки. Бо провокує декларатизм, банальність, офіціоз, а то й псевдопатетику (що найгірше, бо ж лицемірство).

До речі, помітив цікаву закономірність: найчастіше що далі автор від фронту, то патетичніший його стиль і навпаки. Скажімо, фронтові блоги Артема Чеха або «Вірші з війни» Бориса Гуменюка підкреслено непатетичні, неримовані, без розділових знаків, а деякі навмисне написані прозою (бо про «прозу» війни). Кілька разів у збірці поет виголошує прямо маніфести непатетичности:

«Жодного сну за усю війну»

Хотілося написати з пафосом заримувати

Але хто тобі повірить солдате

Якщо ти в риму з пафосом

Говоритимеш про війну

Для пафосу потрібне підвищення

Трибуна чи табуретка

Бо не скажеш своєму товаришу

Який після нічного бою

Ледве волочить ноги і кулемета

Обвішаний кулеметними стрічками

Розгрузкою бронежилетом

Дай вилізу тобі на плечі

Мені треба прочитати вірша [6]

Але насправді кожен рядок цієї збірки наповнений таким патосом, що читати без сліз її не можна (не плутаймо патос і патетичність). Це патос правди про ціну нашої свободи і наших перемог. Правда настільки майстерно викарбувана словом, що навіть не помічаєш тієї майстерности. Ти просо сприймаєш серцем весь жах і всю звитягу цієї правди.

Скажімо, у щойно цитованому вірші герой розповідає (без надриву), як йому вперше за всю війну приснився сон:

Сьогодні сталося щось незвичне

Принаймні зі мною – вперше

Я заснув за кермом

Проспав відрізок дороги

Між Биківнею і Броварами

Не пам’ятаю як проїхав

І вперше за усю війну

Приснився сон

Приходить до мене хлопець

Той якого тяжко поранили на околиці Маріуполя

Юний поет-воїн

Який жодного разу не встиг вистрілити

у бік ворога

І написав одного-єдиного вірша

Про землю схрон і любов

Вірша який – так сталося –

Поповнив мій рукописний архів

Я не вижив – каже – така доля

Але у мене все гаразд.

Оце – моя дівчина

Правда гарна

її вбили у лютому в Маріїнському парку

Перев’язувала пораненого

А потім щоб приховати втопили в Дніпрі

Батьки досі не знають що вона була на Майдані

Батьки досі думають

що вона поїхала вчитися до Польщі

Не знаємо як їм повідомити

Єдиний шлях – сон і ви

Одружуємося

Так – одружуємося

Вона погодилася вийти за мене заміж

Не дивуйтеся

У нас тут усе так само як у вас

Ну – майже так

Юрій Вербицький буде їй

за посадженого батька

Михайло Жизневський буде моїм дружбою

Устим Голоднюк у нас тут ангел

Старий Андрей Шептицький

як сина його полюбив

Ви там надрукували мого вірша

Дякую

Не дивуйтеся ми вас бачимо

Вірш так собі

У мене тут ще є зо два десятки

Ці – кращі

Написалися коли лежав без свідомості в лікарні

Деякі з’явилися вже тут

І простягає мені зошита

Скриплять гальма

Я не встиг прочитати жодного рядка

З того тонкого учнівського зошита

Сон відлітає

Броварський світлофор

Повернися хлопчику

Прийди в мій сон

Прошу щоразу коли лягаю спати

Що ти хотів нам усім сказати

Що там було

В тому тоненькому учнівському зошиті

Що [6]

Отже, ми намагалися добирати тексти до програми з урахуванням трьох згаданих критеріїв – доступність гуманізм, художність.

Творів про цю війну не так густо в курсі 5-9 класів – не хотілося зловживати важкими темами. Та й багато вартісних новинок з’явилося уже після укладання програм і з’являтиметься далі. Передбачаючи ці перспективи, ми запропонували оглядові теми. У 7 класі це – «Сучасна українська поезія про війну», у 9 – «Поезія з війни». Крім того, кожне півріччя кожного класу завершується темою «Найцікавіше з літературних новинок». Такі формулювання дозволяють авторам підручників, учителям і учням самостійно добирати цікаві, художньо довершені нові твори для вивчення. Ось чому так важливо враховувати, уміти визначати мистецьку якість текстів.

Зачином до вивчення теми війни у 5 класі обрано оповідання Галини Кирпи «Мій тато став зіркою». Це сприймання Майдану очима, душею маленької дівчинки. Авторка виявила унікальну майстерність психологічного письма, уживання в душу дитини. Коли тато вперше залишився ночувати на Майдані, дівчинка хвилювалася, де він там спатиме, чи не буде йому страшно уночі. Мама заспокоювала: їх там багато і з ними Господь Бог. Тато все рідше зазирав додому, розповідав, що обороняє барикаду. А потім перестав приходити: «Я вже збилася з ліку, скільки було тих безтатних ночей».

На запитання дівчинки, коли прийде тато, мама довго не відповідала. І лише згодом наважилася сказати правду:

— Він не повернеться до нас, доцю… — мамі, здається, бракує слів. — Наш тато… Твій тато… став… зіркою.

— Як це — зіркою? — спитала я і придивилась до мами: може, вона жартує?

Мама довго-довго — довше не буває! — мовчить, а тоді каже: – Його вбили. На барикаді.

Мама обіймає мене міцно-міцно — міцніше не буває! — і плаче. Я ще ніколи не бачила, щоб мама плакала. Її сльози горохом падають мені на коси, і я відчуваю, наскільки вони гарячі. Хоч бери та грійся об них!

Я торопію так, що не можу ворухнути губами. Як це — вбили? На Майдані? За що? Мама каже, що вбивцю розшукують. І неодмінно знайдуть. Не сьогодні-завтра. Але я певна на всі сто: тата вбив той, хто не знав, що його нема за що вбивати. Той, хто не бачив його усмішки й не чув його голосу. Лише той! Бо хіба можна такого тата вбити навмисно?!

— Хай там що, доцю, а ти ніколи не забувай одного: наш тато став зіркою і завжди нам світитиме.

Мені хочеться крикнути криком на цілий світ:

— Ні, я так не хочу!!! Нехай світить зірка, а не тато!!! А тато нехай малює мені високе небо і високі тополі! Нехай він буде просто татом та й усе!

Мама не чує, як я кричу, бо я кричу про себе, подумки». [11, с. 202]

Згодом, уже пишучи підручники, ми весь час додавали, де це було доречно, воєнний контекст. Так, при вивченні оповідання Марії Морозенко «Вірність Хатіко» запропоноване завдання – підготувати творчий проєкт «Тварини війни», зокрема розповісти історію песик Патрона.

Навряд чи у 5 класі, певно-таки пізніше, у 8 чи 9, але обов’язково треба розповісти історію ще одного пса – із промовистою кличкою Крим. Він удостоївся навіть, до речі, окремої статті у Вікіпедії.

У ніч на 29 вересня 2022 р. російська ракета влучила у приватний будинок у м. Дніпро (Січеслав). Загинули всі його мешканці: діти Василинка й Іванко, їхня мама Наталя, бабуся Алла. Їхні тіла просто випарувалися. А батько дітей воював на фронті. Уцілів якимось превеликим дивом лише Крим. Коли прибули рятувальники, він сидів на руїнах свого дому і вив. З його очей капали сльози. Собаку забрали у притулок, ретельно лікували. Але незабаром він помер, не витримало серце. Думаю, згодом з’явиться не один вартісний твір про цю вірність (і зараз уже траплялися мені на очі кілька віршів, але, на жаль, вони художньо слабкі як для такої теми).

У 6 класі ми пропонуємо учням поділитися враженнями від відеокліпу за віршем поета і воїна Павла Вишебаби «Донці» – «Тільки не пиши мені про війну…». Рядки твору читають бойові побратими і посестри митця, показуючи на телефонах світлини своїх дітей [див. 12, с. 81].

Напевно ж, хтось із учнів, надто ж учениць, схоче відповісти на це звернення поета своїм віршем. Як наприклад, восьмикласниця Катруся Гурин із Чорнобая (на Черкащині):

Мені все сниться, мій татусю,

Що ти прийшов, уже біля порога.

За тебе, рідний, я щиро молюся,

Хоч раніше не вірила в Бога.

Також у підручнику для 6 класу розповідаємо у відповідних контекстах про знищення українських книжок на окупованих територіях, про спалені загарбниками музеї М. Приймаченко і Г. Сковороди.

У 7 класі значне місце відводимо пісенній патріотичній ліриці. Це твори різних епох. Але сьогодні вони здобули друге життя, звучать на кожному кроці. Хтось може навіть здивуватися, що пісні «Ой у лузі червона калина…», яку зараз виконує зокрема й Pink Floyd, уже 109 років, а найвідомішому віднедавна маршу нашої армії «Зродились ми великої години…» – 91 рік і спочатку він був славнем ОУН.

Цілком органічним продовженням гідної традиції стали й пісні недавні, уже про цю війну – «Квіти мінних зон», «Місто Марії» Святослава Вакарчука та «Біля тополі» – реквієм полеглим героям, написаний, до речі, польським українцем Петром Солодухою. Програмою передбачене докладне емоційне знайомство із усіма цими творами, прослуховування їх у різних аранжуваннях. Для цього в підручниках уміщені відповідні QR-коди, за якими можна зі смартфона зайти в електронний додаток.

Нарешті, в 9 класі у розділі «Сучасна молодіжна проза» ми пропонуємо вивчати повість Олександра Михеда «Котик, Півник, Шафка» [13]. Це дуже незвичний твір. Його герої, згадані в назві, начебто й казкові, але й цілком справжні. Вони стали такими ж символами нашої стійкости й перемоги, як і пси Патрон та Крим. Приїхавши після звільнення у сплюндровану росіянами Бородянку, журналістка Єлизавета Серватинська помітила на третьому поверсі одного зі зруйнованих будинків дивом уцілілу шафку. Весь посуд усередині зберігся, навіть невеличкий керамічний півник, що стояв зверху. «Я подумала, – згадує журналістка, – шафка втрималася, хоч весь будинок обвалився. Нам треба брати з неї приклад. І сфотографувала». Світлина одразу облетіла інтернет. «Півник вижив – і ми тримаймося», – писали люди. Коли Борис Джонсон приїздив в Україну, жінка на вулиці подарувала йому такого ж півника. Самі ж легендарні шафка і півник, що вистояли під ударами рашистської авіабомби, зараз зберігаються у Національному музеї Революції гідности.

Олександер Михед до 24. 02. 22 мешкав у Гостомелі і теж втратив свій дім, як і його батьки, що жили в Бучі. Тому тема йому особливо близька.

І ось у цій повісті-казці ми бачимо світ очима Півника, Шафки і їхньої подружки Котика. Вони дуже люблять своїх дбайливих господарів – бабусю Лізу, дядька Андрія, дівчинку Соню. І разом переживають війну, окупацію. Мужньо оберігають, захищають рідних людей од заброд, попереджають про небезпеки. А ще дарують надію на майбутнє, коли ворогів буде знищено і рани загояться.

Отака на сьогодні панорама воєнної літератури у шкільному курсі 5-9 класів. Ясно, що ця тема буде ширше представлена новішими й складнішими творами і в старшій школі. Наш досвід – тільки початок щирої, серйозної розмови мистецькою мовою про трагедію і подвиг українського народу у цій війні.

Література

1. Кошкіна С. Література часів війни. URL : https://pen.org.ua/literatura-chasiv-vijni.
2. Війна 2022: щоденники, есеї, поезія. Антологія. Львів : Вид-во Старого Лева; Варшава : Нова Польща. 2022. 440 с.
3. Забужко О. Найдовша подорож. Київ : Комора, 2022. 166 с.
4. Хроніки окупації і спротиву. Перші місяці війни. Київ : Ліра-К. 260 с.