Слухати

Навіщо потрібні коти?

Я вважаю, що коти — абсолютно зайві створіння. Бо вони не граються! Якщо ти ходиш на чотирьох лапах, то маєш гратися. Така моя думка. Я до кожної дворової кицьки й кота підходив! Присідав, рохкав їм у писок: «Привіт, друзяко!», попою крутив, а це ж і є запрошення погратися. А вони на це що?

Шипіли!

Вигинали спини!

Якось одна кицька почала тікати. О! Я зрадів! Нарешті побігаємо! А вона як стрибне на дерево! От дурепа, я ж не вмію лазити по деревах! Я гавкав, скавучав, скиглив, дряпав стовбур: «Злізь, будь ласочка! Давай пограємось!». А вона сіла на гілці і лапкою вмивається, ніби мене тут і нема. От нахаба! А мої задньолапі, які самі себе називають «господарі», знову кричали мені: «Лео, фу! Не ганяй котів!». Та хіба ж я ганяв? Я запрошував до гри! От нічого ці людиська не розуміють!

Щоразу я з чистим серцем кличу котів гратися, а вони поводяться як егоїсти! Тобто істоти, які люблять тільки себе.

Одного разу я підійшов упритул до смугастого кота, котрий щодня нявчав під нашими вікнами. «Ти мене кликав? Так ось я!» — тільки-но встиг радісно рохнути, як він з усього розмаху вдарив мене по носі! Пазурами! Це було так підступно, так боляче! До сліз і до крові. Мої люди відвезли мене до ветеринара, і той намастив мого носа чимось пекучим. Я скавучав і плакав, а він казав: «Не пхайся до котів, коти й собаки не можуть бути друзями!».

Та й справді, навіщо ті коти мені потрібні?

Джерело: Захабура В. Навіщо потрібні коти! / В. Захабура // Лео-Фу, або Я народився собакою : повість / В. Захабура. — Львів : Видавництво Старого Лева, 2023. — С. 11.