Слухати

Мирик у підземному місті

Дорослі — абсолютно нелогічні створіння. А мої батьки — поготів.

Я мовчу про абсурдність самої ідеї попертися в гори замість того, щоб насолоджуватися подарунками після дня народження. Адже це очевидно. Але якщо дитину потягли в ці дикі місця, то дайте вже хоча б насолодитися тими крихтами щастя, що дає ранковий сон.

Але ж ні!

Спершу мене намагалося розбудити рубання дров — схоже, тато лагодив табірну кухню. Потім діставав цей божевільний дзенькіт металевого посуду. Наче того мало, хтось почав тертися біля намету, від чого змокріла за ніч стінка кілька разів хвосьнула мене по щоці, аж довелося повністю закутатись у спальник.

Але коли хтось залазив у намет і наступив на мою ногу, я вже не міг змовчати:

— Та дайте ж дитині поспати!

— О, дитина прокинулася! — зраділа мама.

— Прокинулася? — від обурення я стягнув край спальника з обличчя і побачив її ледь припухлу після ночі, але божевільно радісну фізіономію.

— А ми якраз думали тебе будити, — повідомила вона.

— Якщо це було «думали будити», то що ж таке «будити»? Витягти за ноги в холоднечу?

— О, а це ідея! — скрикнула мама і спробувала намацати мої ноги, вкриті спальником, але я спритно їх підігнув.

— Що у вас там відбувається? — почувся з-поза намету татів голос.

— Маму вкусила скажена муха, і вона хоче мене вбити! — заволав я.

— А, ну тоді я спокійний. Мені здавалося, що щось сталося, — тато відказав так буденно, наче я йому розповідаю про букет ромашок.

— То ти будеш вилазити? — запитала мама вже спокійніше.

— Не зараз, — заперечив я, здригнувшись від передчуття ворожнечі світу по той бік входу. — Там холодно.

— Зовсім ні, моє сонечко, — лагідно посміхнулася вона і я мимоволі відповів тим самим. — Вилазь назовні, сніданок вже майже готовий.

Так вона сказала і лишила мене самого.

Ну, тобто не зовсім самого, бо ж Яринка теж лежала в наметі. Я сестрі неабияк заздрив, бо ніщо ₃ того божевілля, яке оце щойно трапилося, не ви­рвало її з лабет сну. Я також спробував до них повернутися, але поїзд пішов.

Не змігши знову заснути, я виборсався зі спальника, натягнув куртку й боти, а тоді виліз назовні.

Мама збрехала!

Мені було достатньо лише раз вдихнути згусток вогкості й холоду, аби зрозуміти, що все не так погано, як я думав. Бо набагато гірше!

Я наче примерз до землі. Стояв і не міг видихнути, бо лякався нового вдиху. Здавалося, що очі перетворюються на крижинки, а мацаки холоду проникали навіть крізь одяг.

— Ніщо не зігріває краще, ніж фізична активність! — помітила мою проблему мама, демонструючи ту саму активність, швидко ріжучи ножем овочі на дощечці. — Зроби зарядку!

— 3-зарядку? — здригнувся я.

— Поприсідай, понагинайся, пострибай — і побачиш, як одразу стане добре, — запевнила мама. — Дмитре, що ти там вовтузишся? Допоможи сину.

Тато кинув «вовтузитися» з хмизом біля вогнища і підійшов до мене.

Далі почався не просто урок фізкультури, а персональний урок фізкультури. Відмінність у тому, що не можна стати в останньому ряді, ховаючись від очей вчителя. А тут ще й мама-коментатор: «Швидше, швидше! Це у вас такі вправи, чи просто позіхаєте?».

Коли ми зображували два навіжені вітряки, то ще було півбіди. А як перетворилися на табунець шалених черепах, то сталася ціла біда. Тато з розгону зачепив розтяжку намета, від чого кілочок висмикнуло із землі, а я відскочив убік і збив маму, яка саме підводилася, аби всипати порізану зелень до супу. З моєю «допомогою» вона натомість вивернула сам суп. Я кинувся зловити казанок, проте послизнувся на ковзкій траві й плюхнувся на скатерку з овочами, нарізкою і тарілками. Тато поспішив мене підхопити, але не встиг, зате успішно перевернув на вогонь другий казанок з водою для чаю.

Уся ця гостросюжетна комедія могла б розсмішити будь-кого. Але не маму. Вона стояла з дощечкою вже не потрібної зелені і спершу мовчала. Знаючи її, я очікував зараз чималу лекцію про те, що так робити не можна. Але мама була надто вражена для цього. Повільно обвела поглядом шарварок, а потім різко кинула дощечку в один бік і зі словами: «Очі б мої вас не бачили!» поспішила в інший.

Можна було б подумати, що вона раптом згадала, що запізнюється на роботу і побігла на метро. Але яке метро в Карпатах? Куди тут взагалі можна поспішати, якщо на кілька кілометрів довкола суцільний ліс? Знаючи маму, легше було уявити, що то вона пішла шукати дрючка, щоб нам з татом дати доброго прочухана.

Проте вона не поверталася.

Ми підвелися, обтрусилися і поправили те, що розкидали, але мама не прийшла.

Тоді тато відновив вогнище, долив до залишків супу води і всипав ще крупи, аби надати йому якоїсь подоби їстівної страви, проте ми й надалі залишалися удвох.

А потім я почув якийсь шурхіт з боку намету. Я обійшов його, але нікого не помітив. Тоді звук повторився зсередини. Я зазирнув і побачив Яринку, яка сиділа, протираючи очі.

— Тату, Яринка проснулася! — озвучив я своє спостереження.

Але воно лишилося без відповіді.

Я обернувся — біля вогнища панувала порожнеча. І на розстелених для сніданку килимках також. Я міг заприсягтися, що ще секунду тому тато сидів там, збираючи розкидану їжу, але тепер просто зник!

За мить мене осяяло! Нарешті почало щось відбуватися. Це вже не нудна мандрівка, це ж справжня пригода. Загадкові монстри викрадають батьків, і лише відважному хлопчаку до снаги покарати зло і відновити справедливість!

Я ще раз зазирнув до намету аби переконатися що сестра в безпеці.

— А де мама? — запитала вона.

— Зараз я її поверну! Не хвилюйся, — запевнив я.

Я підійшов до купи хмизу і вибрав найбільшу ломаку — не йти ж на потвор з голими руками? А потім я рушив у бік тих кущів, де востаннє бачив маму. Принагідно знайшов дощечку із залишками зелені, але більше ніяких слідів, тому попрямував навмання.

Спершу йти було неважко — навіть надибав щось схоже на стежку. Але чим далі, тим усе більше під ногами ставало каміння, а руки постійно мусили відхиляти гілки з листям. Каміння зміщувалося, гілки шмагали. Здавалося, ніби боротьба з монстрами вже почалася. І коли я, було, подумав, що навчився ступати так, щоби брили не хиталися, а гілки били в порожнечу, трапилося несподіване.

Я раптом відчув, як земля наче вислизнула з-під ніг, а я ковзнув кудись донизу. Наче потрапив до кролячої нори, тільки в кілька разів більшої. З'їхав по сипучих камінцях аж у темряву, а коли зупинився і глянув угору, то відчув себе на дні колодязя, куди майже не доходило денне світло з білого кружальця угорі.

Спроба полізти похилою стіною вгору не увінчалася успіхом. Легше було ходити на руках, ніж дертися вгору по сипучому ґрунту. Навіть ломака не допомагала, бо коли намагався зачепитися нею, вона глухо била в камінь — з таким успіхом я міг би длубати бетонну стіну.

Я відвернувся від недосяжного виходу і мало не заплакав. Що на мене найшло? Теж мені, герой знайшовся. Пішов шукати батьків і сам загубився. Хто мене тепер тут знайде? Пропав ні за цапову душу!

З пересердя я жбурнув ломаку в темряву. Я готувався почути глухий удар об стіну, але звук падіння пролунав аж надто далеко.

Стривайте, може це шлях до порятунку? Якщо я не можу вилізти тут, можливо, варто спробувати інший спосіб?

Виставивши руки, я крадькома пішов у бік, куди полетіла палиця. Йти доводилося дуже обережно, бо під ногами постійно траплялися валуни. Я їх не бачив, лише відчував, коли натикався ногами. Але, що цікаво, обабіч мали би бути стіни цієї печери, та я, скільки не розставляв рук, не міг їх намацати. Так само, як ні разу не вдарився головою об склепіння.

За якийсь час я опинився в суцільній темряві. Коли зупинився, то взагалі не зміг зрозуміти, звідки прямував і куди йти далі. Це капець! Я помру тут і мене ніхто не знайде.

На очі набігли сльози і я згадав своїх друзів і батьків. Я востаннє спробував уявити обличчя мами, потім тата. Мимоволі згадався його безпід-

ставний оптимізм, коли він казав, що ніколи не буває так погано, щоб не могло бути ще гірше. Це точно. Коли зникли батьки, це було не так погано, як стало тоді, коли я провалився в печеру. А як я опинився на дні, було не так погано, ніж коли мене чорти понесли в суцільну чорноту. Що далі?

Мені здавалося, ще трохи, і я розревуся, як дівчисько. І зовсім не соромно, бо ж ніхто не побачить. Я про всяк випадок покрутив головою, аби переконатися, що темрява мене обіймає звідусіль — я майже фізично відчував, як вона стискує моє дихання. Та раптом я помітив на одному окрайці якусь сірість.

Моє серце забилося швидше! Добре, що я відійшов не дуже далеко і тепер, коли мої очі звикли до чорноти, я знову бачу, звідки прийшов.

Обережно ступаючи через каміння, я попрямував до плями, яка незабаром увиразнилася в скелясті стіни.

Але яке ж було моє здивування, коли, підійшовши на примарне світло, я підвів голову і замість отвору в землі побачив ліхтар!

Знаєте, такий ото, як на вулицях, тільки цей висів просто на стіні, а не стовпі. А значно далі світився ще один, подібний.

Я зрозумів, що це не те місце, де я провалився. І як його знайти — не мав гадки. Але той другий ліхтар наче запрошував іти за ними. Ніби гіпнотизував так, що важко опиратися.

Я попрямував далі. Йти стало набагато легше — і не лише через світло, якого насправді було не так і багато. Ліхтарі були доволі старомодні, а лампочки на них суто символічні — аби було видно, що вони є, а все, що довкола, потопало в сутінках. Проте вже самі ці маяки вселяли в мене надію.

Після другого ліхтаря я побачив далі ще два, тому пішов швидше. Я й не зчувся, коли завали під ногами поступилися місцем... асфальту? Я, міська дитина, відчув його стопами ніг, навіть не придивляючись. Але якщо ліхтарі в підземеллі ще якось можна пояснити, то кому заманулося тут прокладати асфальтівку?

Чим далі — тим більше дивовиж. Наступні ліхтарі виявилися повноцінним вуличними — з високими стовпами. Я не бачив стін і склепіння печери, але відчував, що порожнеча довкола значно розширилася. Здавалося, ніби я гуляю вночі околицею міста — тільки без трави, дерев і жодних звуків. Так, тиша гнітила все більше, але що мені лишалося робити? Співати чи розмовляти із собою вголос? Дякую, знайшли шизика.

Я доволі непогано розігнався, коли раптом ліхтарі скінчилися. Після останнього доріжка ще трохи піднімалася, а потім під ногами почалися валуни. Я з розгону налетів на перший так, що мало не втілився у птаха.

Трохи спробував просуватися далі, але під ногами все хиталося і розсипалося. Один раз я так послизнувся, що майже був упав, якби не вхопився руками. Виявилося, що за цеглу. Цеглу?

Помацав інше каменюччя — теж цегла! Місцями побита, часом блоки по кілька штук. А потім і взагалі намацав залишки дерев'яної рами. Вікно чи двері?

Я втомився дивуватися. Підземні ліхтарі, підземна доріжка, а тепер ще й руїни підземного будинку — хіба щось незвичайне?

Якщо перелічувати кількість незвичайного, можна всі пальці позагинати, і не лише на руках. Але досліднику в мені вже було того мало, тому я ще трохи просунувся вперед і, схоже, опинився на маківці купи цегли, бо вдалині побачив ще більше ліхтарів. І якби ж то лише ліхтарів! Я настільки призвичаївся до їхнього примарного світла, що зміг помітити стіни будинків із проваллями вікон, а біля одного стояло громаддя, схоже на старе авто!

Я обережно спустився до освітленої вулиці і тепер побачив це ще більш явно! Торкнувся іржавого корпусу машини, буцнув ногою напівзотлілі шини, постукав пальцем по дивом уцілілому склу. Очманіти, я — в паралельній реальності! Достоту, як у моїй комп’ютерній іграшці «Майнкрафт», де теж є підземний світ, тільки він складається з кубічних форм, а тут все справжнє!

Я кинув оглядати машину і підвів голову. Будинок за автомобілем виявився житловою триповерхівкою із залізобетонних блоків. Такий, знаєте, типовий радянський будинок. Моя бабуся живе в дуже схожому, тільки він не під землею.

Пройшовши вуличкою далі, я побачив ще одну споруду, від якої мені аж серце стислося, бо вона нагадала мою школу. Ті ж самі широкі вікна, просторі форми і сходи на ґанку. З цікавості я піднявся ними і мало не спіткнувся об якусь пласку річ. Нагнувся, підняв її, здмухнув пил і побачив букви. Але було надто темно, щоби прочитати. Я підійшов упритул до вуличного ліхтаря і лише тоді роздивився, що напис російською: «Міністерство освіти СРСР, середня школа № 313 імені О.С. Пушкіна, місто... Москва»

Я не дуже добре володію російською, бо ж у школі ми її не вивчаємо, і, можливо, щось не так прочитав. Але Москва українською так само пишеться. Що ж це виходить?

Мабуть, я дуже сильно вдарився головою, коли впав, і це все мені просто мариться. От мені стане краще, я перестану страждати (чи насолоджуватися) від галюцинацій і знову опинюся на дні звичайної ями.

Але якщо це все відбувається насправді? Мені тато якось читав книгу Стівена Гокінга про природу часо-простору і кротовини, коли з одного місця у світі можна миттєво потрапити до іншого. Що, як я потрапив до порталу, який переніс мене до якогось бункера часів холодної війни прямісінько під Москвою? Про неї мені розповідала мама.

Я притулився до стовпа, щоби зрозуміти, як мені діяти далі. От я, такий молодець, вилізу через люк на якусь московську вулицю, а мене спитають: «Хлопчику, що ти тут робиш?». А я їм: «Та от, з батьками і сестрою в Карпати приїхав». А вони мені такі: «Ага, ага», а самі нишком «швидку» викликають. Дивіться, мовляв, біднятко впало через відчинений люк і так стукнулося голівкою, що меле всякі дурниці. Будуть тобі батьки-санітари і лікарня-сестриця.

Мені настільки яскраво уявилася ця трагікомічна сцена, що здалося, наче я насправді чую голоси Я прогнав видіння, але що за прикол? Голоси не зникли! Два жіночі глухо бубоніли десь за стіною. Я обернувся на звук і побачив, що в одному з вікон блимнуло світло!

Якби не стовп, я впав би.

Але я зовсім забув, що тримав у руках металеву табличку. Мої пальці розслабилися, і вона з дзенькотом упала на асфальт.

Голоси замовкли.

Моє серце провалилося в п'яти і я розучився дихати.

Здавалося, минула вічність, перш ніж я почув, як у тому будинку рипнули двері. І тут до мене дійшло, що треба тікати. Я зовсім не знав, що за істоти мешкають у цьому химерному місці, та, чесно кажучи, і не хотів знати.

Я обернувся й побіг. Як на зло, вулиця виявилася надто довгою і мене не покидало враження, що я біжу надто повільно — мене точно помітять, не встигну я добігти до рогу наступного будинку.

І тут я вирішив сховатися. Заскочив до того авто і причаївся.

Спершу я чув лише калатання власного серця. А коли дихання прийшло в норму, навколо знову запала тиша. Я вже подумав, що поруч нікого немає, і хотів вилізти, коли почув кроки, що наближаються.

     Джерело: Полянко В. Мирик у підземному місті / В. Полянко // Приборкання Кичери : повість / В. Полянко. — Київ : Ліра-К, 2022. — С. 79-91.