Приміром, варто згадати про неймовірно зворушливе дводенне свято в Донецьку й Оленівці в жовтні 2013 року, влаштоване земляками поета до його 90-річчя. Хіба могли ми тоді уявити, що всього через кілька місяців почнуться такі трагічні події?.. 

***

У пошуках спільної мови

Вже ні в кого немає сумніву, що діти неповторно сприймають навколишній світ. Для письменника, який прагне знайти спільну мову з юними читачами, це означає, що й творити для них слід на рівні такої ж неповторності. Імітувати неповторність легко, а досягають її лише ті щасливці, кому вдалося зберегти безпосередність світобачення та розвинути у собі свободу самовираження, якими так багата світанкова пора нашого життя.

Цей, здавалось би, простий «секрет» засвоїв та успішно втілював у своїй творчості Григорій Пилипович Бойко, насамперед у гумористичному та ліричному жанрах, а також у перекладах, які допомагали йому шліфувати власну поетичну майстерність. Ось кілька високохудожніх зразків, які витримали випробування часом.

Соловейко

Соловейко нaвесні, нaвесні
Сипле співи голосні, голосні.
Соловейку, щебечи, щебечи:
Мене співам научи, научи!
Заспіваєм ми удвох, ми удвох.
Починаєм: – Тіу-тьох, тіу-тьох!..

Загубила голку Ніна

(Безконечник)

Загубила голку Ніна,

Стала Ніна на коліна:

Знайшла голку, та не шила, –
Ніна нитку загубила.

Загубила нитку Ніна.

Стала Ніна на коліна:
Знайшла нитку, та не шила, –
Ніна голку загубила…

Цього вірша про дівчатко

Починай читать спочатку.

Ці та десятки інших творів і книжок Грицька Бойка, виданих багатомільйонними накладами (про це можуть тільки мріяти сучасні літератори), допомагають зрозуміти, чому ще при житті він став улюбленим письменником юних читачів.

Та і в наші дні його віршовані гуморески постійно входять до репертуару відомих і юних виконавців. Зокрема під час щорічного Свята гумору «Язик до Києва доведе», який уже понад десять років проводиться в Національному музеї літератури України.

Як на мене, така затребуваність зумовлена тим, що ненав’язлива, жартівливо-іронічна манера розмови з сучасними технічно залежними юними читачами/слухачами спонукає їх до самоіронії та відновлення природного світовідчуття, повертає з віртуальних захоплень до реалій нашого екстремального часу. Цей дієвий творчий пошук може стати в пригоді для послідовників і продовжувачів справи Грицька Бойка.

Анатолій КАЧАН,

поет, м. Київ.

***

Світла пам’ять золотому перу та щедрій душі Грицька Бойка!

Із часів козацьких, із часів визвольних боїв і сліз, зло й біда гнітили, а усмішка, оптимізм, як та райдуга в грозу, будили сили та піднімали дух. Отак само і творчість талановитого українського письменника-гумориста і лірика Грицька Бойка (за паспортом Григорія Пилиповича Бойка) відроджує та окриляє людську душу.

Прожив письменник мало – лише 55 років (1923–1978 рр.), а зумів зробити, мов за 100-літ, які ми нині відзначаємо з Дня його народження!

Бо до нині його твори працюють, мов написані сьогодні! Тобто, народився він по І Світовій війні та революціях, до двадцяти пішов на ІІ Світову, але любив свій край, боровся, трудився, не існував, а жив, всміхався людям і собі, і таких творчих сил нажив, таким талантом зблиснув, що й нині він нам на поміч у трудну мить, як і колись.

Ось яким постає перед нами наш Грицько Бойко!

Чим же вирізняється його творча постать у різних важливих аспектах?

Найперше, він був дивовижно працьовитий і продуктивний. А й справді, зміг же за 55 років, хоча брав участь у ІІ Світовій війні, написати більше ста, а видати ще за життя більше 50 книжок! Створив тексти сотень пісень, сотню з яких відомі українські композитори А. Кос-Анатольський, А. Філіпенко, Ю. Рожавська, А. М’ясков поклали на музику. І багато з них звучали на радіо та телебаченні.

А ще ж автор не тільки цікаво писав, а й натхненно перекладав твори для дітей із іноземних мов, найбільше з польської та російської. І встигав це робити, роками працюючи в пресі, наприклад, у газеті «Радянська Донеччина», консультантом у донецькому відділенні Спілки письменників України, був наставником у початкуючих поетів.

По-друге, вражає неймовірна жанрова різноманітність творів Грицька Бойка. Він писав поеми, сатиричні та гумористичні вірші, байки, скоромовки, лічилки, загадки, п`єси-казки та, як уже зазначалося, тексти пісень. Вереда, хвалько, брехун, замазура, ледар, невіглас, недотепа, базіка, боягуз, задавака, роззява, підлабузник, симулянт, ябеда — ось «знамениті» персонажі його чудових творів.

Я бачив, бо сприяв цьому, як діти присідали та піднімались бадьоро від сміху, слухаючи та читаючи його вірші у клубі, де я працював, на зустрічах у школах, у пресі, у «Веселці», де я очолював головну редакцію. Та й чого далеко ходити чи вертатися, – питаю у малих онуків Максимка і Устинку, чи сподобалися їм вірші Грицька, і чую: «Так!». І самі кажуть, які саме: «Хлопчик Ох», «Бруднуля», «Сто ніжок». Старшому внуку до вподоби ще більше Грицькових віршів: «Як Хвостун хвоста позбувся», «Сонливиця», «Про річку і футбол», «Сом» тощо. І радо всміхаються, стають активніші, життєрадісні. То як не радіти й мені?!

Справа в тому, що Грицько Бойко мав унікальний дар не сміятися над дітьми, не підсміюватися над їхніми вадами (це б дітей дратувало, а не захоплювало!), а добродушно усміхатися, жартувати, оригінально описувати дітей так, щоб їм самим потім поодинці та гуртом хотілося читати і декламувати вірші.

Найбільше, певно, можуть сказати про вплив творів Грицька Бойка на маленьких читачів учителі, передусім молодших класів, як ось, Шуматова О. Ю., вчителька початкових класів Сергіївського ЗЗСО І-ІІІ ст.: «Знаючи життя дітей, їхні звички, уподобання і вади, Грицько Бойко вмів не образити своїм сміхом читача, а змусити його глибоко замислитися над своїми «гріхами». І спробувати позбутися всього того поганого, що викриває Бойко-поет. Отоді-то сміх стає і порадником, і другом, і лікарем… Його гумор м’який і добрий покликаний перш за все допомагати перевиховуватися, а не принизити дитину і поглумитися над нею».

По-третє, з ліризмом і гумором Грицько Бойко дбав у віршах про формування у читачів високих моральних рис: правдивості, гідності, чесності, сміливості, активності, дбайливості, кмітливості, щирості, принциповості та естетичного смаку. Тематика його творів – про рідний край, красу природи, досягнення науки, дитячий світ удома, в дитсадку і в школі у духовному зв’язку зі світом дорослих. Найвідоміші збірки віршів: «Вереда», «Хлопчик Ох», «Билиці дяді Гриця», «Веселики», «Ніс у сметані», «Шпаргалка-виручалка».

Його книжки виходили у видавництвах України та за кордоном. Важко уявити, що тиражі книг перевищили 20 млн примірників! Студентам журналістам Київського коледжу УСЗ я часто показую його книжку для дітей дошкільного віку «Муха-набридуха», видану тиражем 400 тисяч примірників («Веселка», 1968 р.) із написом рукою автора: «Після інфаркту більше, як на «Муху» нема в мене духу…».

По-четверте, секрет успішної творчої долі Григорія Пилиповича, його талановитості та невтомної працьовитості у складний час української історії я бачу в тому, що він виріс у творчій українській родині: його батько та обидва дідусі писали вірші, добре співали, жили одним життям із рідним народом. На світлу радість батькові писав чудові вірші, продовжуючи письменницьку династію, і син Вадим Бойко, здібний письменник і митець (що я засвідчую як його колишній друг). Символічно, що у видавництві «Веселка» й нині продовжує важливу благородну справу роду Бойків – творіння літератури для дітей Ірина Трохимівна Бойко, дружина Вадима. Понад півстоліття (у найскладніший час – як головний редактор видавництва) ця тендітна жінка, яку я високо ціную як талановиту журналістку та щиру патріотку Незалежної України, самовіддано працює в ім’я духовного поступу нашої юні.

Підсумовуючи, скажу лише – світла вічна пам’ять Грицьку Бойку! Видатному українському письменнику, у творах якого є що читати, в якого є чого повчитися, якого є за що шанувати! Бо його справа – утвердження невмирущої вітаїстичної сили українства у нових поколіннях – продовжується, насамперед, в інтересах розвитку та захисту національних інтересів України.

Василь ВАСИЛАШКО,

член НСПУ, заслужений журналіст України, м. Київ.

***

«Перед тим як написати кілька слів про творчість Григорія Бойка, посадила поруч свого десятирічного сина і давай із ним читати вголос вірші автора. Адже ці бойківські дитячі поетичні шедеври поруч зі мною ще з дитинства. Їх розповідали мама й бабуся. Потім сама читала старшому сину, напам’ять вчила з меншим, коли він ще у садочок ходив. Тоді просто запам’ятовував і співав на всю квартиру «Морозець, морозець…». Зараз уже усвідомлено сміється і перечитує окремі рядки.

– Подобається?

– Дуже!

І оце є справжня творчість, якщо з покоління в покоління, якщо не втрачає актуальності, якщо зрозуміла, дотепна, жива.

Берегти, шанувати, пам’ятати і популяризувати!

Рівних Григорію Бойку немає у дитячій літературі. Є інші, але не такі як він. «Хлопчик ОХ», «Не знала», «Зуби», «Про щоденник» – та що не прочитай, хочеться ще неодмінно перечитати.

У Національному музеї літератури України до ювілею автора вже готується виставка. Там багато цікавого. Є й фото хору в якому співала мама письменника, коли мешкали в Оленівці на Донеччині. Це в тій Оленівці, де ворог знищив і нищить нині наших героїв. У тій українській Оленівці, яка на старій світлині квітне вишиванками, а тепер також у полоні ворога.

До речі, прізвище походить письменника походить від бабусі, яка родом із Бойківщини. Одружившись із Мусієм Даниленком, вона поїхала з ним на Донеччину. Там народився батько поета, Пилип Мусійович Бойко-Даниленко, який був неперевершеним віршувальником. Бойки започаткували в Оленівці хату-читальню для односельців. Саме за батьком Грицько успадкував легке віршування та почав писати. Писати для дітей»[1].

Тетяна ЧЕРЕП-ПЕРОГАНИЧ,

письменниця, головний редактор часопису "Українська кльтура", м. Київ.

***

«Років із десять тому здавав макулатуру і побачив серед уже принесеної сіреньку книжечку Грицька Бойка. Той, хто її викинув, або не мав серця, або не має онуків.

Я тут же забрав і пригадав свої улюблені віршики. Ось відразу:

«Диво-диво дивина,

хвіст попреду в слона!

Ти до жартів маєш хист.

То є хобот, а не хвіст!".

У Бойка є твори й більших обсягів, навіть віршовані оповідання. Але ці співомовки засіли в голові, бо дуже ритмічні, самі замап`ятовуються і куменді. Ось ще:

«Чому такий подряпаний? – Юрко Тимка пита.

А той йому одказує: «То я купав кота».

– «А я ось не подряпаний, а хоч теж купав свого".

– «Але ти не викручував і не сушив його!».

Павло Глазовий для дітей.

Частково – переспів різних анекдотів іс гуморесок. Та швидше не переспів, а оригінальна авторськ верія, як то кажуть – «за мотивами».

Співомовки Бойка треба видавати сьогодні і дуже бажано – у сучасному оформленні, з сучасними ілюстраціями».

Андрій КОКОТЮХА,

письменник, м. Київ.

***

"Мій тато цитував це щоразу, як тільки я починала про щось сперечатися:

«Вереда вередував,

Всім спокою не давав:

І бабусі,

Й тьоті Ірі,

І сусідам по квартирі…»

Мамине улюблене: 

«І якби не всі якби, –

Не набили б ми лоби!»

Я, скільки себе пам’ятаю, знаю і досі цитую:

«– Нащо калоші ти взуваєш?

– Я в них на вулицю піду!

– Але ж грязюки там немає..

– Нічого, – я її знайду!»

або:

«Стоїть і гірко плаче Надя:

– Віддайте булку з маслом, дядю!

– Та я ж не брав, дівчатко миле…

– А ви на неї, дядю, сіли!»

Сьогодні моєму улюбленому дитячому поету Грицьку Бойку було б, та й є, 100 років!

Колись я потрапила до видавництва «Веселка», познайомилася із головним редактором, прекрасною, інтелігентною Іриною Трохимівною і раптом довідалася, що вона – невістка того самого улюбленого автора, то заволала: «Ви – невістка Грицька?!»

Так, наче з ним в одній хаті виросла. Та, зрештою, так і було… Виросла на його віршах, а тепер їх цитують малюки, які підростають.

Бо Грицько Бойко і його вірші – то назавжди".

Любов ЗАГОРОВСЬКА,

письменниця, журналістка м. Івано-Франківськ.

***

«Сміх – справа серйозна. Адже представники різних народів, взагалі-то, скажімо, плачуть із однакових причин. А ось сміються...

Свого часу я проводив своєрідне соціологичне опитування: просив представників різних народів розповісти свій найулюбленіший національний анекдот. Результат був таким: німці не сміялися з американського, а ті ж, у свою чергу, не сміялися з французського. Висновок напрошується сам собою… Гумор – найбільш яскрава відмінна національна риса.

Для чого це я?

Можливо, комусь видасться дивним те, що я зараз скажу. Але діти – це народ усередині самого народу, майже інопланетяни. Вони мають свій погляд, свою мову, навіть свою логіку.

Напевно, тому ходить думка, що для дітей писати важко. Якщо з цим погодитися, то писати в жанрі дитячого гумору значно складніше… втричі, чи можливо навіть уп'ятеро, ніж для дорослих!

У цьому жанрі лише одиниці досягли того, що у льотчиків називають «вищим пілотажем».

Це все мені спало на думку, коли я почув про ювілей Грицька Бойка.

Достатньо згадати всього чотири його рядки:

— Ну, хіба таке годиться?!
В тебе знову одиниця!
— А мене сьогодні, мамо,
Запитали знов те ж саме!

Далі навіть казати нічого не хочеться. Хочеться тільки порадити читати ці вірші всім... дорослим. Читати хоча б для того, щоб краще розуміти своїх дітей».

Олексій НАДЕМЛІНСЬКИЙ,

письменник, м. Одеса.

***

"5 вересня 1923 року в Оленівці, що на донеччині, народився Грицько Бойко - чи не найбільш плідний дитячий веселун-сміхотун України.

Кажуть, кілька поколінь його предків розмовляли віршами, от буквально жили і говорили в побуті римами. Батькові Грицька, Пилипові , односельці допомогли видати власну книжку, бо вважали, що його талант на те заслуговує, і він роздарував її усім охочим.

Грицько Бойко був кулеметником і зв'язківцем у часи ІІ Світової війни. Учасник боїв під Сталінградом, Гриць з 50-х років ХХ ст. наче надолужував дитинство. Сміхом і радістю, так само, як це робив Всеволод Нестайко.

Понад 400 дитячих пісень, близка 50 збірок для дітей.

Кожен українець, насправді, може зацитувати Бойка, але просто не здогадується, що це він. Бо ми багато років були орієнтовані на імена чужої країни.

Знайте наших, читайте з дітьми, Грицько Бойко досі актуальний!"

Валентина ЗАХАБУРА,

письменниця, м. Київ.

До 100-ття Грицька Бойка я записала відео "Бочка сміху всім на втіху":

https://youtu.be/DsdyXR_AaHw?si=0K6F13_qf5kHstGu

***

Добросвіт творчості Грицька Бойка

Коли творчість на добро – світ стає кращим.

Якщо мова заходить про творчість Грицька Бойка, письменника, який писав саме для дітей, то моя пам’ять миттєво відтворює в уяві обкладинку улюбленої з дитинства книжки «Ніс у сметані». На ній хлопчик п’є з глечика молоко, а поруч сидить в очікуванні котик. То вже пізніше, школяркою, я запам’ятала ім’я письменника, до якого й через роки відчуваю теплу вдячність за вірші, які веселили, розважали та навчали мене малу. Бо стільки в них м’якої зичливості до малих вередуль, задавак, хитрунів і замазур, що усвідомлення після прочитання, що і я в деяких ситуаціях вела себе як та вередуля, не ображало, а навпаки, спонукало бути кращою.

Треба дуже любити дітей і зберегти в душі світлу дитинність, щоб так тактовно, з гумором і доброзичливістю навчати діток бути добрими, порядними і працелюбними.

Зі шкільної парти потрапивши у пекло війни, маючи проблеми зі здоров’ям, Грицько Бойко не втратив почуття гумору. Його життєстверджуючі твори допомагають полегшити психологічні стани, які ми нині переживаємо, дарують гарний настрій. І сьогодні ми радимо родинам бібліотерапію книжками Грицька Бойка.

– Хто це гарно так співав?

– Ми із татом, брате!

– Ну, а хто невлад пищав?

– То, напевно, тато…

Варто зауважити, що збагачені афоризмами повчальні історії, загадки, скоромовки, автором яких є Грицько Бойко, прищеплюють любов до рідної мови. Їх дотепність, легкість і виразність – надзвичайно помічні для тих, хто сьогодні опановує українську мову у бібліотечних розмовних клубах.

Ольга РОМАНЮК,

директорка Публічної бібліотеки імені Лесі Українки міста Києва.

***

МАЙСТЕР СМІХУ Й ДОТЕПНОСТІ В ПОЕЗІЇ ДЛЯ ДІТЕЙ

Українська дитяча поезія має давню традицію, до становлення якої долучилося багато митців. Надзвичайно важливий внесок у її розвиток й самобутність зробив поет із Донеччини Грицько Бойко (1923–1978). Його називають неперевершеним майстром сміху в поезії для дітей. А я б додала – майстром сміху й дотепності, колоритних персонажів й багатої поетичної мови. Він утверджував розважальний тип дитячої поезії, зберігаючи глибокі й водночас зрозумілі дитині пізнавальні смисли. Поет умів торкатися дитячих душ, художньо відтворював близький їм світ дитинства, забав, веселощів, а розставляючи правильні морально-етичні акценти, сприяв формуванню світоглядних позицій та ціннісних орієнтирів.

Поет, перекладач, гуморист Грицько Бойко народився 5 вересня 1923 року в селі Оленівці на Донеччині в сім'ї службовця. Навчався у місцевій семирічці, в Оленівській рудниковій школі. Брав участь у Другій світовій війні. У 1949 р. закінчив відділ літературного факультету Донецького педагогічного інституту. Працював в обласній газеті та літературним консультантом Донецької філії Спілки письменників України. Його вірші публікували як окремими збірками, так і на сторінках журналів «Соняшник», «Малятко», «Календарик-дошколярик», «Дванадцять місяців», хрестоматій для дитячого читання «Джерельце», «Веселка», тематичних збірок «Завтра-свято», «Весела абетка».

У доробку Грицька Бойка – поеми, вірші, скоромовки, лічилки, загадки, п'єси-казки, шкільні й спортивні веселики, смішинки про малят і звірят, віршовані казки. Він мав дар «підмічати й поетично осмислювати кумедні ситуації, що трапляються з дітьми. Його гумор не жорстокий, не бездушний та безпощадний, а м’який, доброзичливий, покликаний покепкувати й допомогти, а не принизити дитину». Автор умів не просто розважати молодших читачів, а й дотепно й незлобливо показати найрізноманітніші вади дитячого характеру.

І досі дошкільнята та молодші школярі зачитуються його поезіями збірок «Вереда», «Хлопчик-Ох» (1955), «Смішинки» 91956), «Билиці дяді Гриця» (1958), «Веселинки» (1962), «Веселинки, вірші, скоромовки» (1965), «Ніс у сметані» (1967), «Шпаргалка-виручалка» (1968), «Швидко казка мовиться» (1978). Не одне покоління читачів пам’ятає його пестушки («Хлюп, хлюп, водиченько!»), вірші для найменших («Захотіла Милочка спати» із циклу «Милочка-крутилочка», «Козуля», «Сонечка умита», «Ведмедики») та молодших школярів («Білочка», «Кришталева зимонька», «Морозець, морозець»), загадки, скоромовки-спотиканки, безконечники. Дотепна, ритмічна, лаконічна мова, сконденсований у фразі смисл надають віршам особливого звучання і легко запам’ятовуються.

Автор часто обігрував знайомі фрази, афоризми, прислів’я і приказки, використовує фразеологізми («Веремій»). «Я ж вам не голка, Я ж вам Миколка», – говорить ліричний герой вірша «Не загублюся». Закінчує вірші «моральним висновком»:

Хто хвалиться полюбляє,

в кого звичка є така, –

хай ці вірші прочитає

і прикусить язика

 («Хвастунець»).

Тактовно він висміював негативні риси у поведінці дітей (хвальковитість, зазнайкуватість, неохайність, нечесність) і спонукає їх до позитивних змін (вірші «Бруднуля», «Вереда», «Веремій», «Не знала»).

У вірші «Вереда» вже з перших рядків розпочинається довірлива розмова з дитиною: «Мала мама Одинця-мазунця. Мамі з ним була біда: Одинець був вереда». Сюжетопобудова вірша підпорядкована авторському задуму розкрити непривабливість дитячої розбещеності. Показана на багатьох фактах ні логічність бажань і поведінки вереди набуває узагальнення в його вимозі: «Дай того, чого нема».

Окремі строфи вірша «Здоровим будь» рекомендують використовувати в дошкільних закладах під час зарядки. Добрий приклад осмислюється в поезії шляхом паралельного змалювання поведінки персонажа з тваринного світу (кличе курочка діток на зарядку, без мила і водиці умиваються дві киці, кроленятка об морквинки чистять зуби) і малої дитини. Рушійною силою сюжету вірша є і зіставлення поведінки, і її заперечення. Рябко наносить снігу в хату – хлопчик витирає ноги; ведмідь смокче лапу – хлопчик не бере пальців до рота. Навіть малятам зрозумілий підтекст своєрідної забавлянки, якою бачиться вірш «Мурлика»: «Мурлико руденький – замерзнеш, дурненький», – кажуть котикові, який хоче морозива.

Повчальний зміст мають казки Грицька Бойка «Як хвастун хвоста позбувся», «Казка про Ціпуціпу», «Слово честі», «Як Андрійко став умій ком» та ін. Дивними сюжетами приваблюють п’єси-казки «Космічна подорож», «Про Андрійка і Терпця».

Дотепність звучить навіть у пейзажній ліриці Грицька Бойка:

Стоять осінні клени

У барвах золотих

І дивляться на мене,

 А я дивлюсь на них.

Ось листячко упало…

Нагнувся до листа:

Він жовтий і трипалий,

Мов лапка гусака.

 («Осінні клени»)

Грицько Бойко – поет-пісняр, автор понад 400 пісень для дітей, серед яких «Ніченька-чарівниченька», «Вишневий цвіт», «На місточку», «Соловейку, щебечи!».

Багатогранна творчість автора – один із напрямів української поезії для дітей другої половини ХХ століття, важлива ланка літературної традиції, яку успішно продовжують сучасні поети.

Тетяна КАЧАК,

доктор філологічних наук, професор кафедри початкової освіти

Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.

***

«Чи знаєте ви скормовки Грицька Бойка?

Якщо так, то ви напевно знаєте, яким милозвучним, грайливим, живим буває слово. І ця милозвучність безперечно закорінена в народну забавлянку, у фольклор, де світ довкілля розкривається через образи птахів, звірів, комах – з особливим чаром, притаманним тільки цій поезії:

В сінокосах,

В срібних

Росах

Заросився

Бусол

Босий.

Сонце

Блисне –

Бусол

Висхне.

Правда, зовсім не схоже на того Грицька Бойка, до якого ми звикли з дитинства? Насмішкуватого, іронічного, веселого. Можна пригадати бодай його «Бруднулю», «Вереду» чи «Веселинки». У мене були ще й вибрані твори Грицька Бойка у двох томах (Київ : Веселка, 1983), бо мама завжди купувала нові видання, а я читала, весело і легко запам’ятовуючи.

Наша сильна Україна –

Космонавтів батьківщина.

Вже до Марса від Землі

Мчать космічні кораблі!

(«Жива казка»)

А ще ж до «сильної України» було дуже-дуже далеко, бо Грицько Бойко це писав тоді, коли навіть уявити важко, як можна було б так написати в поезії для дорослих! Хіба у казці…

Хоч, звісно, і кон’юнктурні рядки були – їх, за бажання, можна знайти, але чи треба тратити на це час, коли на очі щоразу потрапляє отаке:

В гарненької

Горлички

Туркотливе

Горлечко.

Горличка

Туркоче,

Горличка

Воркоче:

Туркотлива

Горличка

Прочищає

Горлечко!

Грицько Бойко багато писав для найменших, для дошкільнят, тому у нього так багато віршованих настанов: як підтримувати лад і чистоту, як не лінуватися, як не вередувати… Але ці настанови не стільки марудно-повчальні, скільки веселі, радісні, навіть кумедні, тому їх легко засвоїти, особливо не напружуючи пам’ять.

А загадка цієї легкості криється в любові до малечі. Ірина Бойко, невістка поета, згадувала: «Власне поняття “чужі діти” для нього не існувало. Встановлював у своїй квартині ялинку і вдягався Дідом Морозом, наряджав Снігуронькою дружину і запрошував на свято всіх дітей з великого двору. Міг катати годинами на своєму автомобілі малят або читати їм щойно написане. Міг після серцевого нападу, навіть із температурою, поїхати на чергову зустріч до своїх читачів» («Усім нам, Бойкам, легше висловлюватися віршами» // День. № 194. 24.10.2013).

Грицько Бойко народився 5 вересня 1923 року на Донеччині, у тому селі, яке нині, під час цієї страшної війни, згадувати моторошно – в Оленівці… Можна було б тільки уявляти, яким було його дитинство. Однак, за родинними переказами, ті тяжкі роки скрашувала книга, бо батько мав чи не найбільшу бібліотеку – книгами його нагородили за його збірку віршів. Римував і дід письменника – пісні Олексія Корнієцького на Донеччині були добре відомі. І дід, і батько писали українською, та й Григорій перші вірші ще в школі опублікував рідною. Це важливо, бо означає, що Грицько ніколи не кривив душею і до слова ставився відповідально. Та й вибір поезії для дітей як царини, де втілював творчі задуми, засвідчував непересічну особистість, бо в літературі для дітлахів свободи завжди було більше… Після Другої світової, де воював добровольцем – одразу після школи, Грицько 1949-го закінчив український відділ літературного факультету Донецького педінституту з відзнакою. Спочатку працював в обласній пресі та Донецькій філії СПУ, а коли перебрався до Києва, то, розповідають, що поета провідували школярі з Донеччини, коли приїздили до столиці на екскурсію. І в це неважко повірити, якщо пригадати отой добрий сміх, яким сповнені його поезії.

Ну, а для мене досі найрідніші загадки й скоромовки Грицька Бойка. Якщо уважно їх прочитати, то одразу помітиш, як добре поет знав фольклор для дітей і дитячий фольклор. І образно, і за своєю метафорикою та й за майже невловним духом ці поезії перегукуються з найкращими фольклорними зразками, хоч авторське начало в них надзвичайно потужне. Завжди можна таки вгадати неповторний стиль Грицька Бойка. Бодай в отих лелеках, яких автор ніжно називає лелями «в білих льолях». І стільки ласки і любові в такій назві, що віриться: птахи провідують поетову душу, коли вибираються у вирій, де за народними віруваннями перебувають усі ті, хто покидає цей білий світ…

Оксана ШАЛАК,

поетка, фольклористка, м. Київ.

***

Незадовго до смерті Грицько Бойко писав: «Мене ось уже третій місяць переслідують страхіття війни… Галюцинації… Я не сплю… Плачу – оплакую своїх загиблих однолітків… Нас пішло на фронт чотири десятих класи, а повернулися живими з нашого десятого «Б» усього три чоловіки…».

Нині рідне село Грицька Бойка відоме кожному українцеві: в Оленівці на Донеччині, де 5 вересня 1923 р. народився Григорій Пилипович, у травні 2022 р. відбулося масове вбивство військовополонених українців нелюдами-рашистами. Але й сторіччя тому ця земля була страдницькою: на час появи малого Грицика в Божім світі саме постав сумнозвісний СРСР (1922 р.) і українськими землями через посуху та «продрозверстку» покотився страшний голод (1921–1923 рр.). А що був хлопчик первістком у багатодітній родині (мав двох молодших братів і сестер-двійнят), то «стартові умови» мав не надто обнадійливі. Однак у родоводі майбутнього письменника і з боку матері, і з боку батька були присутні поетичний талант і пісенність натури. Дідусь по матері — пісняр-самородок Олексій Матвійович Корнієцький написав кілька десятків пісень, які досі співають на Донеччині, сприймаючи за народні. Батько Григорія — поет-самородок Пилип Мусійович Бойко^[2] при підтримці односельців, які зібрали на те гроші, за два роки після народження сина у 1925 р. опублікував у московському видавництві україномовну! збірочку поезій «Чайка: народні поезії» тиражом 1500 примірників і передмовою А. В. Луначарського. Гонорар отримав бібліотекою на дві тисячі томів, яка стала справжнім дарунком для односельчан. А сам молодий поет, залишивши родину, поїхав до Харкова «вчитися на письменника», гармонійно влившись у вибухове коло молодих українських літераторів та заприязнившись із земляком Володимиром Сосюрою. У родині Бойків досі зберігається афіша харківської естради: «Сьогодні виступають у парку ЛІТО Майк Йогансен, Валер’ян Поліщук, Пилип Бойко і Володимир Сосюра...». Проте Пилип Бойко полишив навчання після трагічної смерті брата-близнюка Григорія. Працював бухгалтером і віявся світом, змінивши аж 65 місць роботи та не переймаючись родиною і п’ятьма дітьми, котрих у 1933 р. покинув, офіційно оформивши розлучення. Найстаршому Грицеві, названому на честь покійного дядька, було десять років.

Зберегла життя, виховала та постійно підтримувала дітей мама – Олександра Олексіївна Бойко (1904–1982 рр.), котра була 21-ю дитиною у родині набожного та строгого Олексія Матвійовича Корнієцького. Розумна, беручка дівчинка дуже хотіла вчитися, мріяла стати вчителькою, але батько казав: «Азбукою ситий не будеш». Їй дозволили закінчити лише двокласну земську школу. Позбавлена чоловікової підтримки родина дуже бідувала, але діти росли в любові та спокої, мама багато співала, оповідала казки, вміла розважити й окрилити, спонукала вчитися.

Гриць із малку вирізнявся безмірним прагненням до знань, відповідальним ставленням до близьких і вродженим даром до слова. Як згадувала однокласниця Віра Андрієвська: «Грицько вірші не писав, він ними розмовляв». Але опублікував поезію («Елка») в районній газеті «Сталінський шлях» лише у сьомому класі (1937 р.), ставши постійним сількором.

У 1938 р., мріючи про вищу освіту, вступив до середньої школи в Докучаєвську, та замість омріяної студентської лави сімнадцятилітній юнак опинився у самому пеклі Другої світової. Як і тисячі інших радянських школярів просто з «випускного» пішов із однокласниками до військкомату. Сімнадцятирічним отримав бойове хрещення на передовій рядовим кулеметного взводу, був телефонно-телеграфним техніком роти розвідників, офіцером-зв’язківцем, брав участь у жахних боях за Сталінград і на Курській дузі, у Польщі поранений і тяжко контужений.

Демобілізувавшись у жовтні 1945 р. та відмовившись від «надійної» в радянській імперії кар’єри військовика (перспективному офіцерові «наполегливо» рекомендували вступати до військової академії), 22-річний юнак сів на попутний товарняк до рідного Донбасу. Попри важкі контузії, відмовився від «інвалідності», бо вважав, що є багато важче скалічених.

Упродовж життя Грицька Бойка звично позиціонували на офіційних заходах як фронтовика, спонукаючи до виступів і розмов на фронтові теми. Але сам він навіть телевізор вимикав, коли передавали щось «про війну». Бо той біль і жах, кров і лють, які випало пережити в ранній юності, руйнували його щемку світлу душу тяжкими спогадами, а ніяк не надихали і не підносили. Син згадував: «Він страждав від жахливого безсоння. Засинав на хвилин десять-двадцять і прокидався від того, що снився один із епізодів фронтової юності. Наприклад, стоять вони вп’ятьох і раптом поруч вибухає снаряд. Батька підкинуло метрів на десять, але опустився він на якусь розрихлену грядку, обмацав себе – цілий. Дивиться, а решта друзів просто розмазані по паркану… Після кожного з таких снів уже двоє діб не міг заснути».

Війна, нагло увірвавшись у долю поета в юності, так ніколи й не залишала його. «…із цим болем він жив, творив, вставав і лягав. От тому ми не знайдемо війни в його творах для дітей. Вона була йому глибоко відворотна. Та й малому читачеві потрібніша, мабуть, була книжка розважальна, весела, дотепна, вигадлива» – писав згодом В. Костюченко.

Та спершу юний офіцер запасу вступає на український відділ літературного факультету Донецького педагогічного інституту (нині Донецький національний університет), активно друкується в періодиці та виступає перед читачами. В університеті зустрічає свою щиру любов – Емілію Михайлівну Філипенко (1928–2009). Як згадував син, мати (викладала фізику в Київській СШ № 41) завжди залишалася для батька натхненням, незмінним першим слухачем і критиком.

Поступово Грицько Бойко відкриває все нові грані свого обдарування. Пробує себе у перекладі, а восени 1948 р. вперше оприлюднює пісню («Колгоспна-весільна», музика О. Віленця) і вже не полишає пісенної творчості (написав близько 400 пісень).

Студентом розпочавши роботу консультантом Донецької організації СРПУ, з жовтня 1949 р. обіймає посаду «літпрацівника» обласної газети «Радянська Донеччина». Жив на той час із дружиною та мамою «…в маленькій спальні, де ніде ступити, де немає навіть фірточки…». Як наслідок, задавнений, вчасно не діагностований туберкульоз дав різке загострення.

У такій драматичній ситуації 1950 р. вийшла в світ перша збірка віршів Грицька Бойка «Моя Донеччина», в якій одні критики розгледіли «високе громадянське звучання», а інші – «підозріле» тяжіння до поетики В. Сосюри. На той час кожна область отримала рознарядку «згори» відшукати хоча б одного «підспівувача»-націоналіста. Фактично єдиний послідовно україномовний молодий літератор Донеччини та ще й безпосередньо «пов’язаний» із Сосюрою батьківською дружбою, Григорій Бойко автоматично втрапив під маховик репресій – у червні 1951 р. «Комсомолець Донбасу» вміщує розгромну редакційну статтю «Когда поэт уходит от действительности». Згодом Вадим Бойко писав: «… звинуватили батька в націоналізмі. Все! Знищили. Без будь-яких засобів до існування залишили». Лише після спростування у «Правді України», «згори» «відновили справедливість».

Натомість перша адресована дітям книжечка Гр. Бойка «Будем шахтарями» (1951) відразу стала «перепусткою» до «вищої ліги» дитячої поезії у радянській системі координат, бо вчасно заповнила порожню на той час нішу книжок для наймолодших про «промислові центри» імперії. І то заповнила не ідеологемами, а «живими дитячими характерами», опоетизувала людяне, а не «суспільно-політичне» лице шахтарської праці. На тлі переслідувань збірки лірики, вдалий дебют у літературі для дітей схилив автора надалі зосереджувати зусилля в цій царині. Та не лише це. «Нас, моє покоління поетів, зробили однаковими, привчили писати лівою ногою дурні загальники. Ліпше я потішатиму малечу, ніж буду в однім ряду з такими безликими…» – із вбивчою відвертістю пояснював він свій вибір.

Наступне десятиліття було, певно, найщасливішим і найбільш плідним у долі Грицька Пилиповича. Поступово він стає одним із найбільше запитуваних і знаних українських дитячих письменників. У 1955 р. окремими книжечками друкують знаковий для поета вірш «Вереда» (на десятиліття подарував йому веселе прізвисько «Дядько-Вереда») та «Хлопчик Ох», шалений успіх у читачів якому забезпечили гротескна сатирична оповідь, точні мовні характеристики та свіжі, легкі до запам’ятовування дітьми, рими.

Значну частину уваги й сил Григорій Бойко віддав у цей час перекладові українською мовою кращих дитячих поезій сучасників, зокрема найвідоміших і найбільше запитуваних на той час (в Україні також) російськомовних авторів (С. Маршака, К. Чуковського, С. Михалкова, А. Барто та інш.) А що його переклади самі ці поети часто вважали кращими за оригінали!, то своєю титанічною працею (до речі, підтримуваною М. Т. Рильським, який виступав редактором низки книжок) Грицько Пилипович чимало доклався до дієвої українізації (або хоча б збереження україномовного читання) маленьких громадян свідомо зрусифікованої імперським режимом держави.

До 35-річчя, завдячуючи невпинним виступам перед читачами, Гр. Бойко підійшов поважним письменником – «брендом», видав першу «іменну» збірочку «Билиці дяді Гриця» (1958 р.) і «вибране» за десятиліття праці в дитячій літературі «Ростіть, дубочки» (1959). 1962 року виходить знакова для Грицька Бойка збірочка «Веселинки», сама назва якої назавжди стала символом його неповторної, по-дитячому ущипливої та лагідної водночас поезії, сповненої беззастережної віри в дитину. Чи не кожний вірш цієї книжечки ось уже півстоліття з першого рядочка умить пригадується і дідусям із бабусями, й мамі з татом, і малюкам, викликаючи сердечну усмішку та єднаючи покоління українців у радості.

Та стан здоров’я поета все погіршувався. Як і його самопочуття. Грицька Пилиповича, який упродовж творчого життя був de facto найвідомішим і насправді улюбленим дитячим поетом України та, водночас, ніде жодним чином не відзначеним і не визнаним мистецькими колами літератором, мучило питання власної цехової ідентифікації, а ще більше – щиросердної правдивої любові до СВОГО, що її так палко декларували і так мало втілювали товариші по перу. «Вони в своїх риторичних віршах пишуть, що люблять Батьківщину, що українська Україна з російською Росією друзі, пишуть, що хотять бути корисними Батьківщині… А ми їм скажемо: коли хочеш бути справді корисним – не друкуй деклараційної мури! Пиши художні твори. Не можеш – заткнись», – вибухає він у листі до М. Годованця у лютому 1967 р.

Полудень віку 1973 р. Грицько Пилипович зустрів, маючи за собою величезний творчий доробок, мільйони відданих маленьких читачів, щире визнання читачів дорослих і очевидну байдужість (а то й заздрість і кпини) критиків і колег-письменників. Внутрішній стан і зміни у тематиці його творчості на початку 70-х рр. XX ст. нагло «обмежили» репресії, що поклали кінець руху шістдесятників. Зазнавши на початку творчого шляху наклепницьких звинувачень, постійно працюючи із ярличком «несерйозного» літератора, письменник немов затявся довести, що спроможний «видати на гора» не лише такі любі читачам дотепні, на всі часи писані «хіхоньки-хахоньки», а й «вагому», із «чіткою громадянською позицією» поезію для дітей. «Твори ці, – на думку В. Костюченка, – були доступні розумінню дітей, їх рекомендували для позакласного читання, але зовсім не вони визначають сутність творчості Г. Бойка, талановитого дитячого поета-гуманіста…».

Поряд із заполітизованими творами Грицько Бойко творить у цей час справжні перлини української дитячої поезії, як ось побудовані на ідіомах вірші «Отакий у мене ніс» та «Веремій», які досі є зразком мудрого високо поетичного підходу до формування у дитини чуття мови.

Та часу на творчість лишалося зовсім мало…

Двадцять років Григорій Пилипович жив і напружено працював із однією легенею. У 1978-му почався розпад другої легені. Майже не спав. А коли знеможений засинав, оточували привиди жахної фронтової юності. 25 вересня 1978 р., за символічні двадцять днів після свого 55-річчя Грицько Бойко свідомо вирішив покинути цей світ.

Творча династія Бойків не обірвалася зі смертю Григорія Пилиповича. Її достойно продовжили син Вадим та онука Богдана. А пам’ять, сув’язь і традицію цього славного роду оберігає шляхетна дружина Вадима Григоровича та знакова в історії книговидання для дітей в Україні редакторка Ірина Трохимівна Бойко. У наступні десятиліття саме вона, а також дружина поета Емілія Бойко уклали низку збірок поета.

***

Хоча життєпис Грицька Бойка скидається на драму, а часом і на трагедію, його поетична доля була щасливою. Він був улюбленим поетом кількох поколінь читачів і досі торкає радістю серця, варто лише взяти до рук котрусь із його книжечок. Попри зміни епох, ідеологій, стилів письма та засад виховання, лірична й усміхнена поезія Грицька Бойка живе та повнить наше лихоліття радістю, вчить вірі у дітей і світ, що завжди здатні стати кращими, ніж є.

Наталя МАРЧЕНКО,

кандидат історичних наук,

старший науковий співробітник

Інституту біографічних досліджень НБУВ.