Різдвяні міфи у структурі повісті для підлітків Мії Марченко

Питанню зимово-календарного міфу присвятили наукові праці вітчизняні та зарубіжні вчені, а саме: О. Потебня, О. Веселовський, М. Костомаров, В, Антонович, М. Драгоманов, І. Франко, К. Сосенко, В. Перетц, Ф. Колесса, В. Петров, В. Пропп, М. Плісецький, Б. Рибаков, В. Топоров, В. Гусєв, Л. Виноградова, М. Попович та ін. З усіх християнських свят саме Різдво асоціюється з дитинством і родиною. По суті, Різдво – це день народження Спасителя, він – Чудесне Дитя, Божий Син, здійснення пророцтв, отже, Диво.

Мія Марченко, письменниця й відома перекладачка, написала свою першу книгу для дітей та підлітків «Місто тіней», сюжет якої спирається на традиційну для західноєвропейських культур різдвяну міфологію. Вінцем календарного міфу можна вважати різдвяно-новорічний міф, бо саме він є найостатотнішим варіантом міфу про кінець старого та початок нового календарного циклу. Український новорічний міф є неоднорідним, він поєднує у собі церковну традицію, та фольклорну основу. Ці дві форми знаходяться у гармонійному співіснуванні і сприймаються як одне ціле. Різдво має свій традиційний культ, ритуал зустрічі та проведення старого та нового року, тому надмірно сповнений різноманітними обрядами, звичаями які несуть у собі магічність, таїнство, зачарованість.

Кілька міфосценаріїв стали основою повісті Мії Марченко «Місто тіней». Основний у цій повісті – міф про стародавнього Йоля. За міфологічними уявленнями, в ніч зимового сонцестояння (з 21 на 22 грудня) Велика Мати, творець усього сущого, народжує сонячне немовля, бога, що буде правити світом у дні нового року. Щоб поглянути на це диво, на землю спускалися всемогутні боги, ельфи, феї, тролі й навіть вершники Дикого полювання покидали свої притулки. У цей час магія стає доступною навіть звичайним людям, і кожній людині в ночі Йоля під силу змінити своє життя на краще.

Треба сказати, що багато традицій і звичаї старовинного Йоля плавно перейшли в християнське Різдво. Адже і саме Різдво Христа припадає на одну з ночей Йоля. Це найбільше свято зимового циклу в германо-скандинавських дохристиянських віруваннях. У пізніший період це свято стали ототожнювати з Різдвом. Йоль знаменує початок зміни напрямку сонця і символізує повернення сонця з темноти, що уособлює оновлення життєвого циклу.

Також важливе місце в творі займає міф про народження сонця. Для християн сонце  – як центр і основа небесного простору – є носієм світла і життя.  Сонце – це небесний вогонь, про який люди в різні часи мали своє уявлення, але завжди поважали і возвеличували. Його уявляли як отвір, крізь який видно справжнє яскраве небо, наче іскру, яка невідомо як тримається на небі; як Око Боже, свічу, яку носять ангели; як велике колесо, яке можна дістати навіть рукою, коли воно опускається на землю ввечері.

У християнській традиції символічне значення сонця дуже різноманітне. Захід і затемнення сонця означають гнів Божий, праведну кару, страждання. Сонячне світло символізує щастя, відкриття. Бог – це світло, і тому сонце є символом Бога, слова Божого, а Христос – це Сонце-Правда, істинне вічне світло.

І досі традиції на Святвечір гармонійно поднюють прадавні вірування з християнським святкуванням народження Ісуса Христа. У повісті Мії Марченко читач майже з перших сторінок книги занурюється в містичну атмосферу, яка тримає нас в напрузі майже до самого кінця. Саме Різдвяна містика не дає спокою як головній героїні Марті, так і жителям Темного міста, бо вся історія розгортається навколо можливості здійснення різдвяних див.

Міфосценарій народження нового світла, відродження до життя, виходу з темряви, вплітається у текст повісті як фентезійний сюжет, пов’язаний із реальним життям головної героїні Марти, яка нещодавно втратила матір, тому й сама перебуває на межі пошуку себе, на межі реального і фантастичного, на межі реального міського топосу й фентезійного Міста тіней. Провідником у фентезійний власне авторський міфологічний світ є фігурка янгола, подарованого Марті мамою, якого вона називає Серафіном: «Дівчинку поволі опустило на підлогу. Вона підвела голову і справді побачила Серафіна, що стояв між нею і птахом. Такий самий, яким вона бачила його уві сні, і не такий, бо його обличчя пашіло гнівом. Золоте сяйво від його тіла було таким потужним, що лишало по собі довгий шлейф у повітрі, і той шлейф тепер огортав Марту, захищаючи, зігріваючи її»[1].  Насправді у ньому й втілений дух стародавнього Йоля, який здатен розвіяти темряву у фентезійному місті й дати його мешканцям надію на повернення світла. Саме ім’я ангела – Серафин – французького походження, у перекладі означає «полум’я, горіння».

Із міфосценарієм про Йоля пов’язаний міф про світове дерево, дерево життя. У повісті Мії Марченко воно постає у вигляді чарівної яблуні, що відродилася з колоди під дією чарів Серафіна: «Посеред замкового двору, глухої і холодної зими переможно квітла яблуня, і з кожним поривом вітру з неї легенько сіявся біло-рожевий цвіт»[2]. 

Наймістичнішим є міф про дух Різдва. На Святвечір і Різдво старенькі дають молодшим настанови і пильнують, щоб все було зроблено, як слід. Вони знають, що від належного виконання традицій залежить доля всієї родини.

В їхніх очах жевріють переконання наших предків, що це – переломний період року, коли сонце повертається до літа, зникає межа між земним та потойбічним світами, всюди чигає нечисть, а кожна людина може пізнати свою долю та здійснити найзаповітніші мрії.

Саме чари Йоля й розквітла яблуня відроджують у Місті Тіней дух Різдва. Усі мешканці, які ще мають в очах золоте світло, радіють йому: «Різдво-о! – щосили гукнув Тобіас з помосту, так сильно стискаючи дівчинку в обіймах, що та заледве могла дихати. – Різдво, моє сонячне дитя! Це значить – є надія! Кінець зимі, темряві й холоду!»[3]. 

У Святвечір під дією чар Серафіна відроджується до життя і душа Марти, вона вперше, відколи померла її мама, сміється: «… тіло янгола розпорошилося міріадами золотих іскор, що впали на місто, наче золотий дощ.

Він пролився на дахи, у двори домівок, в глибину димарів, і Марта знала, що кожен, хто спить зараз у темряві застиглих кімнат, на ранок усміхатиметься, адже вночі бачив щасливі сни.

Серафіна більше не було, та сміх янгола все ще лунав дівчинці у вухах, аж поки вона не збагнула, що це вона сміється. Щасливо, радісно, як не сміялася майже цілий рік з того нещасного січневого ранку, коли мами не стало»[4]. 

Трансформованим постає у повісті Мії Марченко і міф про золотого півня. Для того, щоб настало Різдво і в  Старому Місті, і в Місті Тіней, золотий півень Петер повинен був побороти чорного – Гайліса: «Золотий півень налетів востаннє, розкривши дзьоба, – і чорного Гайліса більше не було. Петер-Гайліс ковтнув супротивника й злетів у повітря, голосно та переможно кукурікаючи. Він ширяв, вільно розправляючи осяйні крила, ніжився у лагідних сонячних променях, перекидався у повітрі й дуркував, на все горло виспівуючи вранішню зорю»[5].

Півень – надзвичайно поширений у міфологіях багатьох народів символ. У деяких із них він символізував войовничість. Приміром, верховного китайського бога війни Тайї зображували як істоту з тулубом півня  й головою людини. Бог війни Сканда у індуській міфології серед основних атрибутів мав списа, лук, півня. Цей птах був тотемом у південнокорейських племен. Ірландська богиня Бригіта могла набувати вигляду трьох різних півнів або журавлів. У світовій міфології існує пам’ять про півня як про істоту, якої боїться  нечисть, темні злі сили. У давній українській міфології півень вважався передвісником зорі, сходу Сонця, а, отже, пробудження життя, символом вогню, домашнього вогнища. Недарма його стилізоване зображення знаходимо на дахах, шпилях будівель, скринях, рушниках.

Отже, використовуючи давні міфологічні символи різних національних культур, Мія Марченко створює авторський фентезійний світ, який органічно поєднується з реалістичними картинами життя головних героїв повісті «Місто тіней». Два світи – реальний і міфічний – існують паралельно й допомагають авторці розкрити шлях головних героїв до нового життя. Боротьба світлого майбутнього з похмурими тінями минулого символізують народження нових почуттів, що у темпоральних вимірах збігається зі святкуванням Різдва – початком нового календарного року, народженням нового Сонця.

Функції хронотопу в повісті «Місто Тіней»

Термін «хронотоп» є одним із дискусійних понять у літературознавстві. Простір і час належать до основних філософських категорій, без яких неможлива світоглядна модель реальності. Час і простір на різних етапах їхнього розвитку утворюють складну систему, яка є відображенням різноманітних часопросторових відношень. У кожному творі наявні художній час і простір, однак вони не абстрактні поняття, а конкретні складники твору, взаємопов’язані між собою.

Історія становлення терміна сягає давніх часів та протікає ускладнено й уривчасто. Однією з основних проблем, що постала перед людством, було розуміння часу й навколишнього світу – простору. Виокремлювалися і досліджувалися окремі складники часу та простору, що були характерні для певної історичної епохи, вироблялися й відповідні жанрові літературні методи відтворення, які були невід’ємною частиною літературного світу.

Хронотоп є найважливішим елементом художнього світу твору, який, як і світ реальний, не може існувати поза часом і простором, які відображають ідейно­естетичні пошуки письменника. Уперше термін «хронотоп» у науковий обіг увів О. Ухтомський, ідеї якого підхопив М. Бахтін і представив цю категорію як систему просторово­часових значень. М. Бахтін вважає, що хронотоп – це нероздільний взаємозв’язок часопросторових відношень у літературі[6]. Хронотоп об’єднує часові та просторові особливості в єдине ціле, вони не можуть існувати один без одного.

В. Герасимчук вважає, що «художній хронотоп має суб'єктивний характер. Адже відчуття часу і простору залежить від вираження його автором, сприйняття читачем та від взаємозв'язку реального світу й світу художнього[7].  За його функціями в літературному творі, Т. Гребенюк поділяє його на  сюжетний, фабульний, топографічний, авторський, соціально-історичний, побутовий, фантастичний, міфологічний, психологічний, метафізичний[8].

Проаналізувавши дослідження Г. Булашева[9], можемо зробити висновок про те, що уявлення про час в українському письменстві та культурі змінювались у процесі історичного розвитку суспільства. Це спричинило появу таких різновидів художнього часу, як циклічний, міфологічний, казуальний, есхатологічний, спіральний, міфопоетичний та ін.

Світ у свідомості давньої людини поділявся насамперед на дві частини – буденну і священну (світи Яви й Нави). Оскільки дії міфічних героїв полягали в їх переміщенні з одного виду простору-часу в інший, з дійсного в потойбічне і назад, тому й трапляються з ними в їх подорожах неймовірні пригоди.

Цю концепцію доповнює В. Войтович[10], вважаючи, що появою авторської літератури, на тлі різноманітних інтерпретацій існуючих міфів і створення письменниками власних, міфологічний час перетворюється на міфопоетичний. Поява епічного часу обумовлена низкою легенд та авторських літературних текстів, у яких зображуються подвиги героя. У середньовічній культурі з'являється так званий казуальний час. Його прояви маємо можливість спостерігати у релігійних текстах. На фоні релігійного уявлення про початок і неминучий кінець Всесвіту з'являється есхатологічний час, тісно пов'язаний із поняттям процесу ентропійного розвитку. Однак у східних релігіях, зокрема в індуїзмі, наявний так званий спіральний час. Він обумовлений поняттям про нескінченне переродження усього живого на землі. У творах давньої руської літератури з'являється особливий вид художнього часу – вічність. Цей різновид має причетність до всього, що стосується божественної сфери, житія святих, духовних цінностей.

Своєрідність роману, повісті, оповідання багато в чому визначається співвідношенням двох часів: часу розповідання і часу вчинення дії. Час розповідання – це час, в якому живе сам оповідач, у ньому він веде свою розповідь; час вчинення дії – це час героїв. І все це ми, читачі, сприймаємо зі свого реального, календарного, сьогоднішнього дня.

У повісті Мії Марченко «Місто Тіней» головна героїня  – дванадцятирічна Марта. У дівчинки померла мама, тож її забрав до себе тато, якого вона майже не знала.  Події книги починають відбуватися в Місті біля Моря, де Марта вперше зустрічається зі своїм батьком Алексом: «Зранку, коли під’їжджали до Міста біля Моря, почало сніжити, і Марта навіть трохи зраділа. Вона любила сніг, він вибілював світ довкола, робив чистішим. Та на вокзальній площі від білої ковдри майже нічого не лишилося, крихітні сніжинки, що торкалися нерухомої води каналу, також одразу зникали»[11].

Потім вони опиняються в ресторані, і це вже в Старому Місті, тобто за допомогою топографічного хронотопу ми можемо прослідкувати, як місце впливає на емоційний стан головного героя. В Старому Місті ми вперше знайомимося з архітектурними спорудами, які протягом всієї повісті будуть нас супроводжувати:  Кам’яний собор – серце міста, готичні будівлі, Ратушна площа, порохова вежа тощо. Реальний топос повісті протікає у межах сучасного міста, але його старої частини, в якій багато локусів містять пам’ять про його мешканців. Марта помічає кожен артефакт старовини. Вони й створюють у її уявленні переплетіння реальності, давно минулих часів і фентезійного хронотопу, який створює її уява. Усе навколо у місті свідчить про підготовку до Різдва: «Раптом, наче у відповідь, на будинках довкола спалахнули святкові гірлянди. “Дивно, – мляво подумала Марта, вдивляючись у золотаве мерехтіння за вікнами. – Ще ж рано прикрашати до Різдва. Лише середина листопада”»[12]. Незважаючи на те, що це місто чуже для Марти, воно їй подобається через казковість атмосфери старих будівель та затишність вузеньких вуличок: «За якийсь час, самотою пробираючись виткими вуличками, Марта здивовано виявила, що їй тут подобається. Серед бруку, старих кам’яниць і затишних подвір’ячок так легко було уявити себе у казці або в одній з легенд про лицарів та прекрасних дам. Декотрі вулички були такі вузькі, що, розкинувши руки, Марта ледь не торкалася обох стін. Дверцята, віконниці, брами і мури – все тут було таке маленьке, затишне, наче Старе місто колись населяли не люди, а казкові гноми»[13].

І вже вперше на Ратушній площі Марта потрапляє в паралельну реальність, знайомиться з Еммеліною. Перехід в інший світ поступово змінює дівчинку, вона починає думати про когось, крім себе, адже розуміє, що комусь може бути гірше, ніж їй. Поступово біль минає. І таки остаточно мине, але для цього Марті доведеться кілька разів буквально пожертвувати собою.

Світ фентезійний – це і є Місто тіней. Прокляте місто, в якому вже дванадцять років триває зима й немає ані найменшої надії на сонце чи бодай якесь тепло. Властиво, це інший бік міста, до якого приїжджає по смерті мами Марта. Лише чарівні істоти можуть переходити межу між світами, і якимось чином Марта теж опиняється в зачарованому місті: «Мандрівка тривала недовго. Дуже скоро лицарі підвели її до великих воріт у мурованій арці з білого каменю. На крик Гайліса ворота розчахнулися навстіж, наче самі собою. Усередині замку було майже так само темно, як і надворі. Смолоскипи на стінах кам’яних коридорів горіли таким самим дивним блакитним полум’ям, що й ті, які лицарі несли з собою. Марті незрозуміло було, яким чином її охоронці щось бачать, адже блакитне світло давало тільки химерні тіні й майже нічого не освітлювало»[14].

Часом місто реальне й місто казкове переплітаються так, що до кінця незрозуміло: було все з Мартою насправді чи все це – робота бурхливої, ще й травмованої дитячої уяви. Самотня дитина, єдина втіха якої – іграшка, подарована мамою, казки, розказані колись мамою. Не дивно, що потрапивши в місто, що має свої легенди, познайомившись із його таємницями й похмурими місцями, Марта потрапляє в зачарований світ.

Отже, розглянувши структуру часопростору в повісті Мії Марченко «Місто Тіней» можемо зауважити: змістовність, закладена у формах хронотопу, виявляє себе перш за все як здатність часу і простору давати нову інформацію, глибше розкриває авторську художню концепцію, яку неможливо одержати іншим шляхом. Чіткий поділ на розділи, подієва послідовність, що не виключає перенесення дії в інші художні площини, дотримування географічних топосів становлять типовий для письменниці спосіб компонування художнього світу. В аналізованій повісті особливо привертає увагу характеротворча функція хронотопу, за допомогою якого розкривається внутрішній світ героїні, що співвідноситься з реальним видимим світом, завдяки чому її образ стає виразнішим.

Система архетипів різдвяної повісті Мії Марченко

Художній часопростір у фентезійному авторському міфосценарії повісті Мії Марченко «Місто тіней» є основою для вираження символічних архетипів, втілених у образному світі. Поняття «архетип» у сучасну науку було введене засновником аналітичної психології К. Г. Юнгом[15]. Посилаючись на застосування цього терміна Філоном Олександрійським та Діонісієм Ареопагітом і деякі подібні уявлення у Платона та Августина, Юнг вказував також на аналогію архетипів з «колективними уявленнями» Дюркгейма, «апріорними ідеями» Канта та «зразками поведінки» біхевіористів. Як зазначає Є. Мелетинський, «продуктом безпосередньої реалізації архетипів Юнг та його послідовники (Дж. Кемпбелл, Еге. Нойман та інших.) вважали міфологію народів світу. Дуже важлива думка Юнга про метафоричний, а не алегоричний, як у Фрейда, характер архетипів: це широкі, часто багатозначні символи, а не знаки»[16].

Серед найважливіших міфологічних архетипів або архетипових міфологем Юнг виділив насамперед архетипи «матері», «дитини», «тіні», «анімусу» («аніми»), «мудрого старого / мудрої старої». «Мати» виражає вічну та безсмертну несвідому стихію. «Дитина» символізує початок пробудження індивідуальної свідомості зі стихії колективно-несвідомого (але і зв'язок із початковою несвідомою недиференційованістю, а також «антиципацію» смерті та нового народження). «Тінь» – це  та є несвідома частина особистості, яка залишилася за порогом свідомості, може виглядати і як демонічний двійник. «Аніма» для чоловіків та «анімус» для жінок втілюють несвідоме в особистості, виражене в образі протилежної статі, а «мудрий старий / мудра стара» – це вищий духовний синтез, що гармонізує у старості свідому і несвідому сферу душі.

Учення К. Г. Юнга стало основою багатьох теорій про суть архетипів. Вони викладені і в працях сучасних учених-літературознавців. Зокрема, О. Горбонос дає таке визначення архетипів: «це сукупність духовно-культурних символів та образів етнічного буття, через які життя кожної людини наповнюється почуттям сенсу та доцільності»[17]. Архетипи, існуючи як колективне несвідоме, створюючи основу духовної сутності людини, яка пройнята ними, здатні надавати цій людині якостей духовної рівноваги, а тому й соціальної усталеності, оберігаючи її душу від руйнівних наслідків урбанізації та техногенних процесів. Архетипи − це те, що кожна людина містить у собі як неусвідомлену ознаку належності до свого етнічного цілого, це те, що дає почуття «ми», дає людині силу й наснагу нести на своїх плечах тягар незгод соціального буття.

Архетипи можна трактувати як з позитивного, так і з негативного інтелектуального заряду, також вони перебувають у тих сферах підсвідомості, які акумулюють нейтральне ставлення до емоційних оцінок. Однак архетипи завжди на рівні колективної свідомості об’єднують членів певного етносу, соціуму чи іншої общини. Однозначно вони є інтелектуальним феноменом.

В. Даниленко зазначає, що «кожна історична епоха ґрунтується на типових константах, які є основою духовного життя людської цивілізації. У різних філософських концепціях вони отримують різні назви: «архетипи», «праобрази», «універсалії», «інваріанти», «форми без змісту», «наскрізні інформаційно-енергетичні структури»[18]. Інваріантність простежується в тих сферах духовного життя людини, де є прототипи та повторюваність. Зокрема в міфології, фольклорі, мистецтві, культурі загалом. Навіть за опосередкованого опису міфу неможливо уникнути таких слів, як «першоелементи», «першообрази», «схеми», «типи» та їх синонімів, котрі зводяться до поняття «архетип». Досить часто термін «архетип» уживають на позначення й висхідних схем уявлень, і загальнолюдських міфологічних мотивів, і першообразів, і першоелементів. Значна частина цих понять співвідносяться між собою, наприклад, першообраз і першоелемент можуть розглядатися як тотожні складники мотиву.

Говорячи про архетип, В. Даниленко стверджує, що це «первісний образ, отже пов’язаний із міфічним сприйняттям світу. Архетип є синонімом до слова «образ».  Будь-який архетип – це художній образ, який актуалізує і виносить на поверхню зв’язок людини з первісним світовідчуттям. Не завжди цей зв’язок актуалізується, навіть далеко не завжди відчувається чи, тим паче, усвідомлюється авторами, тому далеко не кожен образ у творі конкретного письменника є архетипним»[19]. Архетипних образів багато, майже кожне конкретне поняття, яке могло бути відоме первісній людині, може відкривати двері в архетип. Явища й атрибути природи, назви родинних зв’язків, речі побуту, які оточували первісну людину, словом, усі найдавніші назви предметів, явищ, людей мають безліч змістових нашарувань через багатовіковий ужиток. Користуючись сучасною мовою, ми не помічаємо тих «шлейфів», які тягнуться у віки від кожного давнього слова. Зацікавившись етимологією чи історичною граматикою, відкриваємо цікаву, а часом і драматичну долю слів. Коли ж митці оживлюють у словах давні прошарки змісту, вони виходять на глибинні, тобто архаїчні, або ж архетипні образи[20].

Провідним у повісті є архетип Тіні, як свідчить вже назва цього твору Мії Марченко. Оскільки Тінь може бути, перш за все, частиною несвідомого особистості, то й свідомість дівчинки Марти після втрати рідної людини – матері розвоюється й вона паралельно існує в реальному світі і уявному, фентезійному, світі візій, де панують тіні її життєвих вражень і потрясінь. Чим сильніші почуття її турбують, тим більше згущуються тіні у її фантазіях. Але поступово відбувається своєрідний катарсис у її переживаннях, відбувається очищення світлом, полум’ям і архетип Тіні відходить на задній план.

Інше ініціальне вираження архетипу Тіні – це демонічний двійник особистості. У повісті Мії Марченко Марта зустрічає кілька таких втілень. Перш за все – це двійник матері, який існує в її пам’яті. Також є двійник і у ляльки, виставленої у вітрині старовинного салону, і у Магнуса – його господаря.

Архетип  матері. Жінка як символ самого Життя була об’єктом поклоніння у українців ще з часів Трипільської культури. Образ Матері-жінки для української культури пов’язувався з берегинею-заступницею роду, як вважає Г. Булашев[21]. Для Марти мама була всім, цілим світом, і коли вона померла, дівчинка почувала себе самотньою і берегла єдину річ, яка залишилися в неї від матері. Прийняття того, що мама перейшла у інший світ і щаслива у ньому відбувається під час останньої подорожі у Місто тіней, яке перероджується у Місто Золотих Веж: «– Не хочу її будити, – Марта легенько торкнулася маминих пальців, ніжних і теплих. – Вона така щаслива. За життя вона такою ніколи не була. Не хочу їй жалітися. Гадаю, ми з Алексом якось дамо собі раду… Добре, що вона тут.

І Марта знову поклала голову біля маминої руки.

Коли сонячний диск наполовину поглинуло море, янгол покликав її. Дівчинка піднялася й поцілувала сплячу на прощання»[22].

Також у повісті «Місто Тіней» ми знайомимося з Еммою, жінкою, у якої, окрім старенького батька і маленького сина, нікого немає. Емма була художницею і доброю, душевною людиною: «Очі в жінки були ясні, насиченого синього кольору, темне підстрижене волосся хвилею спадало на плечі. – Привіт, - мати Дані дружньо простягнула їй руку. – Будьмо знайомі. Мене звати Емма»[23]. Підсвідомо Марта тягнеться до цієї жінки, бо вона прагне материнської ласки й турботи, коли бачить, який щасливий Дані зі своєю мамою.

Коли  аналізуємо систему архетипів повісті «Місто Тіней», відразу згадуються найперші рядки книги : «Янгол, вирізаний зі слонової кістки – єдине, що залишилося дванадцятирічній Марті від матері»[24]. Перший архетип – це Янгол Йоль з міста Золотих Веж, дух свята Різдва та Ангел-охоронець маленької дівчинки. Йоль супроводжує Марту від початку твору до самого його кінця. Дівчинка впевнена, що саме ця маленька іграшкова прикраса оберігає її від лиха. І вже з часом Марта впевнилася, що лялька-янгол Серафін, яка залишилася дівчинці після смерті матері, в чарівному місті перетворюється на Йоля, духа Різдва.

Архетип Воїна втілений  у повісті в образі кам’яного лицаря. Дівчинка бачить його статую на початку розповіді: «Її увагу привернув пам’ятник лицарю посеред площі. У м’якому призахідному світлі білі кам’яні лати воїна здавалися золотими. Він стояв обличчям до річки, войовничо оголивши меча, наче погрожував важким хмарам, що громадилися на обрії. То були порожні погрози. Лицар був кам’яний і не міг зрушити з місця, тож хмари швидко захопили сіре листопадове небо. Темрява проковтнула і площу, і пам’ятник»[25].

Вона зустрічається з ним у місті Тіней. Цей образ неоднозначний, амбівалентний, він є втіленням добра і зла, гріха і спокути, падіння й королівського піднесення: «– Така-то вже моя кара, зітхнув Роланд. _ Робити боляче тим, кого мені зовсім не хочеться кривдити.

• Кара? – здивувалася дівчинка. – Тобто ви не завжди були отаким… Ну, тобто…
• Тобто кам’яною колодою? – уточнив той, гірко всміхаючись. – Ні, не завжди дитя. Я такий, бо мушу спокутувати провину»[26].

Авторка застосовує прийом антиципації, адже в кінці повісті лицар, лати якого здавалися золотими, став Золотим королем, йому випала щаслива золота монета, що перетворилася в золотого півня Петроса.

Архетип міста – від початку Марта перебуває в Місті біля Моря, а потім переїздить у Старе Місто та паралельно мандрує в Місто Тіней. Місто, до якого приїжджає Марта, зустрічає її снігом, морозом і хуртовиною, але, якщо звернути  увагу на ім’я дівчинки, стає зрозуміло, що разом із появою в місті цього дівчиська, прийде весна, тепло, і все зміниться на краще. Зачароване місто майже таке ж, як і те, куди переїхала Марта, однак усі його мешканці опинилися в похмурій сніговій пастці: зима тут триває вже дванадцять років. Якось потрапивши туди, дівчинка не змогла залишитися байдужою до проблем чарівного народу. Завдяки її готовності до самопожертви, злі чари втратили свою силу, а в Місто повернувся дух Різдва.

Архетип півня. Г. Булашев зазначає, що в народних віруваннях слов'ян півень – віщий птах, здатний протистояти нечистій силі, водночас наділений демонічними властивостями. У деяких статтях про символіку саме з демонічними властивостями півня пов'язують традицію не тримати довго півня в господарстві. Півень пов'язується з сонцем, вогнем, відродженням. Він виступає символом світанку, пробудження, активності, пильності. Вважається, що світанковий спів півня відганяє нечисту силу[27]. Так і в повісті «Місто Тіней» Мії Марченко півень Гайліс виступає символом темних сил, а Золотий півень – символом пробудження Темного міста від мороку.

Архетип вогню. У міфах майже всіх народів вогонь має божественне походження. Велика сила, якою він володіє, не дозволяла людям думати про те, що сама людина могла добути ту іскру, з якої розгорілося полум’я. Вогонь завжди вважався священним. Первісним людям, щоб добути вогонь, потрібно було докласти неабияких зусиль, тому вогнище завжди оберігалось і підтримувалось. Адже без вогню неможливо було зігрітись або приготувати їжу. Знання про вогонь передавались із покоління в покоління, про його силу батьки розповідали своїм дітям, а оберігати вогонь було священним обов'язком кожної людини. На думку М. Ільницького, міфи про походження вогню оповідають про багатогранність цієї стихії[28]. По-перше, вогонь був небесним творінням. Це і сонце, і блискавка, а також боги, які уособлювали ці сили. Часто зустрічається жертовний вогонь. Його запалювали на честь загиблих або померлих людей, за допомогою вогню жерці спілкувалися із богами, благаючи у них захисту або допомоги. Але існує і вогонь підземний, що вважається смертельним і руйнівним. Кожен народ поклонявся вогню. Про це свідчать не тільки численні обряди, а й складені століттями легенди та міфи, про що йдеться в дослідженні В. Гнатюка[29]. У повісті Мії Марченко «Місто Тіней» вогонь є  символом надії на краще, відродження, боротьбу з темними силами: «Але тут, у вежі, темрява була іншою. Вона стіною ставала перед очима, зливала душу й мозок, заповнювала з середини і викликала не просто страх, ні.  І раптом побачила. Крихітний вогник блимав  у темряві навпростець від неї. Нам заборонено розпалювати чистий вогонь. – Як це чистий?, – Теплий. Те світло, що приносить тепло»[30].

Спостерігаємо, що найбільше в аналізованому творі Мії Марченко релігійних архетипів. Але ж це не дивно для різдвяної повісті. Янгол тут також провіщає радість і свято, спочатку для нещасної Марти, відтак для всіх мешканців Міста Тіней. Приходять лицарі з хрестами на обладунках. У місті стається гріх (навмисне вбивство), за ним іде спокута. Принцеса весь час молиться. Кілька героїв жертвують собою заради близьких. Зрештою, весь фентезійний світ уміщається у старому вертепі в реальному іграшковому магазині.

Як правило, система архетипів художнього твору реалізується у втілених у ньому мотивах. Зокрема, провідним у повісті Мії Марченко «Місто тіней» найбільш виразним є мотив втрати рідної людини, що виражається через бінарну опозицію радість / смуток. Різдво в християнській традиції – подія радісна. Недаремно більшість колядок і щедрівок мають заспів, що закликає людей радіти («Радуйся, ой радуйся, земле…»). Щедрівки сповіщають про прихід весни, тож ці теми міцно пов’язані. У місті вічної зими прихід весни – неймовірна радість (тут варто звернути увагу й на ім’я головної героїні, в багатьох мовах воно означає назву першого весняного місяця) і нові надії. Радість – це й світло, тепло, вогонь, світанок, пробудження нового дня, про яке сповіщає півень..

Безмежний смуток, за Мією Марченко, руйнівний: саме через нього стаються всякі біди. Після смерті матері Марта живе спогадами про неї, а порцеляновий янгол – єдине джерело радості для дівчинки, тоді як можна було відкрити своє серце новим людям – батькові, друзям. Жалоба, в яку впадає на роки король Магнус, руйнує життя не лише йому самому, але і його близьким по обидва боки від реальності. Звісно, смуток природний, і його не слід уникати, проте суть у тому, щоб не відмовляти собі й у радості. Дозволити собі жити далі, бо відсутність радості – по суті смерть (безрадісний король невдовзі помирає, закам’янівши у своєму троні). Радість натомість оживляє. Недарма вибрано тему Різдва – чудового символу радості, народження нового життя й нових надій (не забуваймо, що Різдво місить у собі й пам’ять про сумні події, які мають трапитися згодом).

Отже, система архетипів поєднує реальне і фантастичне, на її основі письменниця створює авторський міфологічний світ, моделюючи цілком новаторський різдвяний сюжет. У ньому образи-архетипи проходять шлях ініціації, відродження, початку нового життя, сповненого світлом і радістю.

Поєднання реального й фантастичного як ознака фентезійного в повісті Мії Марченко «Місто Тіней»

Повість Мії Марченко орієнтована на читача-підлітка, який, дорослішаючи, часто перебуває у полоні фантазій, конфліктує з реальністю, не може прийняти законів дорослого світу.

У повісті «Місто тіней» Мії Марченко реалістичне зображення життєвих ситуацій, у які потрапила головна героїня – дванадцятирічна Марта, реальних людських характерів є основою композиції, розкриттям головної теми – підготовки до Різдва, до здійснення святкових бажань і див. Головна героїня Марта переїздить до батька напередодні Різдва. Пройшов майже рік з того моменту, як вона втратила маму. У її згадках виринають традиції їхнього з мамою святкування.

У Старому місті, у Мартиній школі також, готуються до різдвяного спектаклю, й у Місті тіней також святкують: «Яке ж то було щасливе свято! Головна зала замку сяяла від світла, огортала теплом, гула від збуджених радісних голосів, відлунювала піснями і музикою, сплесками рук та завзятими вигуками танцюючих. Велична ялинка за кріслами Роланда і Мафальди мерехтіла тисячами золотих вогників, щедро прикрашена червоними яблуками та запашними пряниками»[31].

Напередодні святкування Алекс та Інґе будують плани про те, як провести його: «– Як же я від цього всього втомився. Не знаю, Інґе, може, ти й маєш рацію. Може, й справді поїдемо на Різдво?»[32].

Визначальним у житті Алекса є конкурс, виграш у якому повинен забезпечити йому і Марті щасливе майбутнє – «конкурс проєктів реставрації Купецького будинку»[33].

Напередодні Різдва у Марти з’явився справжній друг – Дані Малс, однокласник зі школи, в яку вона щойно перейшла. Адже у школі, де вона навчалася до цього у неї не було друзів. На це були свої причини: «З друзями в неї не дуже складалося. Найбільше в житті вона любила читати та вигадувати усілякі історії про персонажів прочитаних книжок; телевізора у них удома не було, бо мама вважала його шкідливим, тож із більшою половиною дівчат класу вона просто не мала про що говорити. А інша половина вважала її дивакуватою через звичку пошепки говорити про себе, розігруючи діалоги між персонажами. Тож у старій школі вона мала тільки одну більш-менш справжню подругу – Наталію, з якою сиділа разом, але й та за останній рік якось віддалилася. Мабуть, теж не знала, про що говорити з дівчинкою, в якої помирає мама»[34].

Нарешті Марта і Дані вирішують самі, не чекаючи див від когось, влаштувати свято: «–То влаштуймо свято в нас! – не вгавав Дані. – У нас, в «Янголах»… Якщо та лялька схожа на принцесу з міста, то все інше, мабуть, теж! Ти ж сама бачила Магнуса з тими ляльками. Я завжди знав, що він на них схибнутий, але після твоєї розповіді це має сенс. Я не кажу, що свято обов’язково щось змінить. Але воно буде. Буде насправді, якщо ми його влаштуємо!..»[35]. Зміни справді відбулися. Головні герої облишили сподівання повернути минуле й відкрили для себе дорогу в нове щасливе майбутнє. Справжнє диво – створення нової щасливої родини також відбувається у свято: «Тепер засміялася Марта. Чмокнула батька у скроню і прошепотіла на вухо: – З Різдвом тебе, тату! – І тебе, люба.

Вони сиділи поряд ще якийсь час, Марта про щось замислилася, притулившись до його плеча – так просто й буденно, що навіть не вірилося. Алекс боявся ворухнутись, аби випадково не сполохати її і своє щастя»[36].

Поєднання реальних подій із життя героїв з фантастичними елементами створюють особливий світ повісті, де складно розрізнити, що відбувається в реальності, що сниться Марті, а що є синтезом дійсності й мрій головних героїв.

Фантастичний антураж повісті Мії Марченко «Місто тіней» створюється казковими елементами:

• «чарівні числа» – тричі Марта побувала у Місті Тіней, Марті і Дані по 12 років, стільки ж часу минуло відтоді, як померла бабуся хлопчика, а у чарівному місті запанував морок;
• чарівні персонажі – принцеси і принци, лицарі, ліхтарники, годинникарі тощо;
• у кожному із фантастичних епізодів спостерігається чітка побудова – зачин (прибуття Марти), основна частина (події, пов’язані з її несподіваною появою в чарівному світі), кінцівка (необхідність повернення дівчинки в реальний світ).

У повісті Мії Марченко наявні елементи фентезі:

• текст функціонально наближається до міфу, продукує новий міф, перетворивши класичний;
• створений з метою занурення у псевдоміфологічний світ:
• особливий героїзм, доблесть і хоробрість персонажів;
• своєрідний хронотоп: світ як лабіринт, що перебуває в постійних змінах, динаміці;
• часопростір суб’єктивний, твориться усіма співучасниками дії із читачем включно.

Твори фентезі, розраховані на рецепцію дитячою та юнацькою аудиторією, здебільшого побудовані за пригодницьким принципом і мають у своїй основі мандрівний сюжет. Якщо в пригодницьких творах раціональної фантастики подорож героїв відбувається на далекі планети, в інші галактичні системи, то у фентезі – це, як правило, ірреальні, паралельні світи, що існують у фантазії письменника. Так і в оповіданні « Місто Тіней», головна героїня твору дванадцятирічна Марта, дівчинка, яка залишилися без найріднішої людини опиняється на початку твору в місті біля Моря. Воно було гарним та незнайомим для дівчинки, але через деякий час вона потрапляє в Місто тіней сама цього не розуміючи.

Створюючи вторинний світ, письменник знайомить читача з особливостями його устрою і в такий спосіб робить зрозумілішими дії і вчинки героїв, розвиток сюжету. Поширеним варіантом подання інформації є введення персонажів-«екскурсоводів», роль яких – повідомлення про світ, у якому перебуває персонаж. Для Марти «екскурсоводом» у Місті тіней став ліхтарник Тобіас, який супроводжував головну героїню вест час, розповідаючи їй про деталі життя жителів Міста тіней, про  їхні долі та проблеми. Ліхтарник є другорядним героєм у цьому творі. Цікаві також і другорядні персонажі – хлопчик Даня, у якого немає батька, проте є мама-художниця й жорстокий дід, який дивним чином нагадує Марті жорстокого короля з Міста Тіней. Викликають симпатію ліхтарник Тобіас і кам’яний лицар Роланд, і навіть його крижана кохана принцеса. Це персонажі, які лишаються з читачем надовго після прочитання книжки. Цікаво, що лінії героїв із вигаданого світу відображають героїв реальних (Роланд і Принцеса, Алекс та Емма, Маркус реальний тужить за дружиною і не дає жити доньці так само, як і Маркус-король).

Кожен з таких персонажів у повісті є не лише транслятором інформації про віртуальний світ; їх присутність у тому чи тому епізоді допомагає головній героїні збагнути життєві істини, засвоїти певні етичні й моральні настанови.

Причиною подорожі у фентезі для дітей часто є прагнення героїв чогось незвичайного й захоплюючого. Марта постійно хотіла дізнатися щось нове про місто в якому тепер вона мала жити. Також, дізнавшись трагічну долю жителів Міста тіней, вона прагне допомогти їм, звільнити від мороку та подарувати життя з сонцем та радістю.

Отже, створюючи художній світ, письменниця виводить читачів з реалій у простір мрії й фантазії, відпочинку й емоційного задоволення. Але твір не обмежений суто розважальною функцією. Фентезі має пізнавальний, повчальний характер. Авторка знайомить своїх читачів з різдвяними традиціями, обрядами, міфами.

Наталя ЄВДОКИМОВА,

магістрантка Запорізького національного університету;

науковий керівник – Слижук Олеся Алімівна,

кандидатка педагогічних наук, доцентка,

м. Запоріжжя.