«Час війни» (2014—2024 рр.) у рефлексії українських дитячих письменників

Оксана ДАВИДОВА

Що саме Ви могли б окреслити для себе як «досвід війни»? Чи змінив він (а якщо змінив — то як саме) Вашу письменницьку індивідуальність?

«Я не зовсім розумію, що мається на увазі під «досвідом війни». Ми живемо власне життя. А те, що воно проходить в таких умовах — так вже нам пощастило  отримати можливість «прокачати» власну душу й совість. І по тому, як ми живемо та якими вийдемо з війни, — і можна буде судити про нас та про наш досвід.

Я завжди старалася писати для дітей щось цікаве, веселе, пізнавальне й не хотіла завантажувати їх проблемами й важким читанням — життя дітей і підлітків і так сповнене усіляких труднощів, і я своїми творами завжди намагалася полегшити його, трішки пояснивши світ, або просто повеселивши читачів. 

Але війна змусила мене взятися за складну книжку, непросту, на важку тему:  війна, окупація, втрата близьких, смерть дитини. «Привидусею» я справді вийшла на новий письменницький щабель, написавши книжку, яка розкривається на кількох рівнях, розповідаючи про складний досвід окупації. І при тому не залякує маленьких читачів, а навіть розважає. Та це я кажу про дітей. Всі дорослі, які читають цю повість, плачуть, бо для них я прописала іншу історію, непомітну дітям.

Тож справді, я, як письменниця, змінилася через цю війну. Точніше, змінився мій письменницький рівень. А от індивідуальність, гадаю, лишилась та сама — я, як і раніше, намагаюся зробити життя для дітей цікавішим, простішим і зрозумілішим».

Чи писали Ви для дітей про війну загалом і російсько-українську війну зокрема? Чому ця проблематика у літературі для дітей і юнацтва для вас важлива/не прийнятна?

«Про російсько-українську війну я почала писати ще у 2014 році, коли була редакторкою дитячого журналу «Вигадуй, думай, грай». В редакцію завжди багато писали діти, а з початком війни посипалась просто навала листів із запитаннями «Чому почалася війна?», «Чому росіяни на нас напали?», і навіть «Може, це моя провина, що почалася війна?». 

Звісно, я не могла залишити ці листи без уваги, відповідала статтями в журналі. Але згодом головний редактор видавництва Вадим Дорошенко вирішив, що ми мусимо випустити книжку для дітей, щоб пояснити, що відбувається в Україні. Тоді я, як упорядниця і редакторка, підготувала збірку оповідань для дітей «Героям слава! Розповіді для дітей про героїв фронту і тилу», туди увійшло вісім розповідей молодих авторів про воїнів, медиків, волонтерів, в тому числі й моє оповідання.

Коли почалося широкомасштабне вторгнення, я зрозуміла, що у дітей вже цього покоління виникають ті самі запитання, на які не всі дорослі можуть знайти відповіді. І я вирішила, що мушу написати книжку для дітей, яка б розповідала про історичні передумови початку війни, її причини, а також показала б те, що не бачимо ми, люди на вільній території, а саме — як виживають українці на окупованих територіях. Так з’явилася повість «Привидуся».

Я вважаю, що нам обов’язково треба говорити з нашими дітьми про війну. Якщо мовчатимемо ми, їм «пояснять» вороги власну «точку зору» — інтернет доступний зараз усім дітям, і пропаганда там знайде кожного. Про війну важко й боляче писати, та й читання це не з простих. Але коли від інформації залежить наше існування, не можна мовчати.

Я не можу припинити думати про те, що діти, які читали збірку «Героям слава!» й моє оповідання, зараз самі в окопах боронять Україну. І мрію, щоб маленькі читачі «Привидусі», коли виростуть, давали читати цю книжку своїм дітям, а не змушені були б так само йти на фронт. І, це, напевно, дуже самовпевнено, але я сподіваюся, що слова, які я написала в своїх книжках, стануть цеглинками нашої майбутньої безпеки. Бо не можна забувати, який насправді твій ворог».

Які книжки про війну для дітей і юнацтва справили на Вас особисто найсильніше враження?

«Твори про війну — не моє улюблене читання, я ніколи не вишукувала книжок саме на цю тему. Але була одна повість, яку я в дитинстві перечитувала кілька разів. І, буду відвертою, вона вплинула на моє письмо. Це книжка білоруського письменника Івана Серкова «Ми з Санькою в тилу ворога» про події Другої світової війни, а саме про окупацію Білорусі. У дитинстві мене в ній вразило те, що, виявляється, у фашистській окупації жили люди. І саме це, начебто просто побутове, але таке непросте я потім показала в «Привидусі», провівши паралель між двома цими загарбницькими війнами».

Які державні програми та громадські ініціативи з промоції читання в «час війни» Ви знаєте? До яких долучалися? Що саме вважаєте найбільше доцільним і дієвим для промоції читання серед дітей України на сьогодні?

«Із 2014 року вже пройшло 10 років. Годі й згадати, скільки цікавих та актуальних ініціатив промоції читання за цей час відбулося і в скількох я брала участь. По-перше, це всеукраїнські книжкові фестивалі й форуми: Книжковий Арсенал, Форум видавців, KyivBookFest, Книжкова країна та ін.

Також цього року мене запросили взяти участь в міжнародному фестивалі UkraineVision в Стокгольмі (Швеція), присвячений висвітленню культурної спадщини України, в тому числі й літератури. Під час фестивалю я змогла взяти участь не лише в панельній дискусії про сучасну українську літературу, а й провести низку заходів з українськими дітьми-біженцями, розповідаючи їм про книжки, провела читання й ігри за книжками: на фестивалі, в одній і Стокгольмських бібліотек, в українській школі Стокгольма. До речі, роком раніше мене запросили провести читання в Інтернаціональній бібліотеці Стокгольма, в Українському Домі в Стокгольмі та в одному з центрів для біженців в Польщі.

Звісно, варто згадати заходи з промоції читання, які проводить лабораторія дитячого читання БараБука. Це і «Живі читання БараБуки», які відбувалися в тому числі й онлайн в найтяжчі часи: під час ковідного строгого карантину на початку широкомасштабного вторгнення. Гадаю, ці онлайн- (але «живі») зустрічі змогли підтримати дітей і надихнути їх на читання в ті дні, коли всі думки були лише про війну, втрату дому та звичного життя.

Курс онлайн-зустрічей «Як говорити з дітьми про війну та мир» від БараБуки — дуже важливі розмови для письменників, педагогів, дитячих психологів, щоб вони знали, як читати складну «воєнну» літературу з дітьми, та й, власне, які є книжки на цю тему.

Дуже важливий книжковий конкурс — Топ БараБуки, в короткі списки якого потрапило дві мої книжки.

Варто загадати ще один літературний конкурс «Еспресо. Вибір читачів», в якому мені пощастило кілька разів бути в журі, та й моя книжка до нього теж колись потрапила.

Також важливі літературні премії: премія імені Лесі Українки, «Книжка року Бі-Бі-Сі», «Найкращі книжки року за версією ПЕН» (однією з яких у 2023 році стала моя «Привидуся»), премія імені Всеволода Нестайка, Всеукраїнський рейтинг «Книжка Року» та інші.

Літературні премії та рейтинги — важлива частина промоції читання. Люди, які губляться в різноманітності книжок, можуть вибрати найкращі твори в конкурсних списках.

Надзвичайно важливий мистецький конкурс на видання книг від Українського інституту книги, завдяки якому щороку бібліотеки отримують понад сто найменувань нових книжок.

Всеукраїнський тиждень дитячого читання — це свято, яке щороку проходить наприкінці березня у бібліотеках для дітей України. Я чи не щороку в ці дні я провожу читання з дітьми на запрошення бібліотек.

Також я була в складі журі конкурсу найкращих читачів «Книгоманія», який щороку проходить за сприяння Національної бібліотеки України для дітей, за підтримки Міністерства культури та інформаційної політики України та Українського інституту книги, якщо я не помиляюся.

Багато акцій з промоції читання проводять бібліотеки, центри допомоги біженцям тощо.

Хочу також загадати несподіване: український гурт МУР випустив альбом-мюзикл про поетів Розстріляного відродження і мешканців Будинку «Слово» — «Ти [Романтика]». А після того вийшов фільм  «Будинок "Слово". Нескінчений роман». Це неабияк сприяло зацікавленості українців поетами й письменниками Розстріляного відродження.

Звісно, це далеко не всі ініціативи з промоції читання, які існують в Україні. Всі вони важливі. Довгий час українська література була майже непомітною під навалою російських книжок. Із забороною ввезення літератури з росії, у багатьох виникло питання «Що читати?». Саме заходи, спрямовані на промоцію української книжки закривають цю інформаційну прогалину. А це спряє деколонізації нашої свідомості, розвитку самоусвідомлення, як культурно багатого народу. Завдяки цим заходам українці почали більше читати саме вітчизняної літератури, а це повело за собою збільшення кількість українських авторів, з’явилося багато нових цікавих творів. Та й не тільки! Піднялися з глибин автори «Розстріляного відродження», яких так старанно знищували і фізично, і творчо, позбавляючи нас власної культури.

Більшість заходів, в яких я беру участь, спрямовані на дітей. Всі такі події сприяють культурному й патріотичному розвитку школярів. Мені трохи дивно говорити про дітей такими складними мовними вивертами,  бо розмова з ними потребують простоти й щирості. Та й всі зустрічі з ними радісні, світлі, цікаві. Так важливо читати з дітьми й захоплювати їх самостійним читанням! Адже читання виховує, навчає, розважає і… суттєво зменшує стрес. А це надзвичайно важливо в час війни. Хай діти сміються!»