«Час війни» (2014 – 2024 рр.) у рефлексії українських дитячих письменників Настя МУЗИЧЕНКО Що саме Ви могли б окреслити для себе як «досвід війни»? Чи змінив він (а якщо змінив – то як саме) Вашу письменницьку індивідуальність? «Досвід війни він у кожного з нас різний, але це не робить якийсь менш важливим, а якийсь більше. Для когось це досвід життя в окупації, вимушені переїзди, втрата домівки чи близьких, часткова або повна зміна оточення. Для мене досвід війни це бути в Україні, допомагати і розділяти почуття з іншими. Почуття страху, ненависті, розпачу і маленьких перемог. Я маю подругу, яка залишила Донецьк 2014 року, я маю сусідів, які залишили Херсон 2024. Це не мій досвід війни, але я маю змогу розділяти його з ними і спостерігати, а потім фіксувати у книжках. Мої батьки у лютому-березні 2024 року були в окупації в Бучі, я сама з Бучі і багато історій переживала близько і боляче. Це мій досвід війни, який я частково передала в книжці «Врятовані хвостики». Певно, це і буде відповіддю на друге питання. Досвід війни змінив мою письменницьку індивідуальність, безумовно. Навіть більше, моя письменницька діяльність розпочалась і розвивається саме в період війни".
Чи писали Ви для дітей про війну загалом і російсько-українську війну зокрема? Чому ця проблематика у літературі для дітей і юнацтва для вас важлива/не прийнятна? «Про війну, а саме про деокупацію Київщини є «Врятовані хвостики». Для мене ця книжка важлива, як і сама тема, оскільки фіксує, що відбувається зараз на прифронтових територіях і відбувалося в Бучі після деокупації в квітні-травні 2024 року. Для себе я обрала передати історії, які відбувалися на Київщині, через історії тварин, щоб зафіксувати не лише горе і біль, які переживають люди, але й тварини. Війна стосується кожного, але якщо люди хоча б розуміють, чому це відбувається і можуть якось впливати, то тварини повністю залежні від людей, вони не розуміють, домашні улюбленці опиняються в умовах, на які не можуть вплинути ніяк. Тому я хотіла нагадати людям і дітям, зокрема, що тварини теж потерпають і вони залежні від нас. Ця книжка про відповідальність, толерантність і людяність. З іншого боку книжка не травмує читача, оскільки герої оповідань – тварини, тому дитина не уособлює себе з ними, має достатню відстань, щоб не приймати досвід песиків і котиків на себе».
Які книжки про війну для дітей і юнацтва справили на Вас особисто найсильніше враження? Надійка Гербіш. «Мене звати Мар’ям». Олена Максименко. «Пси, які приручають людей». Ольга Войтенко. «Кожна грудочка землі». Оксана Давидова. «Привидуся». Галина Ткачук. «Блакитний записник». Романа Романишин, Андрій Лесів. «Війна, що змінила Рондо». Таня Стус. «Таємні історії маленьких і великих перемог». Світлана Вертола. «Юна. Війна». Тетяна Рубан. «На північ від кордону». Володимир Рутківський. «Потерчата».
Які державні програми та громадські ініціативи з промоції читання в «час війни» Ви знаєте? До яких долучалися? Що саме вважаєте найбільше доцільним і дієвим для промоції читання серед дітей України на сьогодні? «Складне питання… Насправді, не так багато варіантів одразу спадає на думку, а отже їх недостатньо, або вони не настільки поширені.
БараБука постійно долучається до усіляких проєктів, які потребують експертного добору книжок для бібліотек, наприклад "Скрині в укриття" від Смарт Освіти. Під час війни БараБука також проводила «Живі читання» онлайн і продовжує проводити зустрічі з письменниками офлайн, робити виставки сучасних книжок для дітей і підлітків. «Музей воєнного дитинства» часто проводить зустрічі з письменниками, чим безумовно сприяють промоції читання. Особисто я цього року долучилася до організації фестивалю «Книжкова країна» як координаторка дитячої програми. Усього було проведено майже 140 подій у рамках дитячої програми за два фестивалі. Це і квести, і воркшопи, і вікторини, і читання та презентації в різних форматах. Доцільним і дієвим вважаю промоцію без примусу, через зацікавлення, нестандартні підходи в навчанні та дозвіллі. Коли діти не сприймають читання через «треба», а є відчуття причетності до чарівного, розумного і мудрого світу. Нехай цей світ спершу буде чимось загадковим, але він зачаровуватиме, це буде обмежене коло обраних, у яке хотітимуть потрапити все більше дітей, які перетворюватимуться на вдумливих читачів. На мою, думку, гарно працюють для промоції блогери, якщо брати аудиторію молодших і старших підлітків. Саме блогери можуть бути тими, до яких прислухають і за якими підуть у світ літератури і книжок. Для молодших читачів, які ще не обирають самі книжки, важлива родина і оточення (школа, садочок). Тут має більше включатися держава, заохочувати вчителів, змінювати шкільну програму, фінансувати шкільні бібліотеки. У садочках теж біда з книжками, величезна біда! Тому для дошкільнят промоція має бути на рівні родини – відвідувати разом фестивалі, зустрічі з авторами, презентації в інтерактивній формі. Щоб дитина бачила, що читання – це не нудне бубоніння, що письменники живі та веселі, що світ книги яскравий. На «Книжковій країні» я бачила дітей і підлітків, які біжать на зустріч із улюбленим автором, які будуть стояти на одній нозі, аби лиш краєчком ока побачити його. І бачила дітей, яких тягнули силою, заманювали на заходи обіцянками та іншими маніпуляціями. Також були дорослі, які проїжджали повз на велосипеді та дивувалися, скільки книжок виходить в Україні і скільки людей читає. На наступний день ці дорослі брали своїх дітей і приходили теж. Отак це працює. Жодні обіцянки чи маніпуляції не змусять читати – лише щирість і захоплення інших може зацікавити того, хто просто проїжджає повз».
Скрині в укриття": (https://smart-osvita.org/%D0%9D%D0%B0%D1%88%D1%96%20%D0%BF%D1%80%D0%BE%D1%94%D0%BA%D1%82%D0%B8/skrynia_v_ukryttia/)
|
Коментарі до статті