Руді і Чумацький Шлях / Г. Фалькович ; іл. І. Потапенко. — Львів : Вид-во Старого Лева, 2023. — 72 с. : іл.

Світ сьогодення, буденний, дуже особистісний і болючий світ «війни в Україні» знайшов вираження у рідкісній нині за жанром повісті у віршах «Руді і Чумацький Шлях». Рецензенти відзначають спричинену війною зміну в творчій манері поета («Шок минулого лютого витіснив із цих рядків головну поетову фішку — безтурботні веселощі»[1]). Він не переадресовує свої думки й почуття «ближчим» для малого читача персонажам, а займає природну й очікувану в часі війни позицію дорослого – йде крізь драматичні події поряд зі своїм героєм – таким само реальним як і він сам домашнім улюбленцем родини Фальковичів джек-рассел-тер’єом Руді. Саме щемка неприхована автобіографічність книжки робить її напрочуд життєдайною і терапевтичною.

На час появи книжки автор і Руді, як і тисячі інших українців – «тимчасово переміщені особи». У їхнє життя приходить новий досвід, а в мові з’являється розсип нових слів, спровокованих війною («сирена», «укриття», «відбій», «бомбосховище», «ракети» та ін.). Коломия, містечко, куди з Києва переїхала родина, як Ноїв ковчег прийняла до себе переселенців із усюди («Де не глянеш – лапа й хвіст / З різних областей і міст»), «пахне війною», звучить сиренами та має спільну для усіх мрію:

Щоб добро перемогло,

Щоб навіки зникло зло,

Щоб сирени не звучали,

Щоб лунала пісня й сміх,

І собаки не втрачали

Щоб господарів своїх.

Ось так, тихо й майже не помітно Г. Фалькович починає розмову з дітьми про втрати і смерть, очевидність якої стає неуникною в часі війни. Про неї нагадує рядок чи слово майже кожної поезії, аж поки у вірші, що став заголовним для книжки, «Руді і Чумацький Шлях» поет не розгортає думку: від

Хто загинув на війні –

Ті стають зірками»

до

Їх побачать тільки ті,

Що… у наземному житті

Просто їх любили…,

і до підсумку:

Хтось, із небом віч-на-віч,

Завжди бачить чорну ніч,

Інший – світлодайну.

Смерть для Руді, як зрештою для кожної дитини, не співвідносна із ним самим. Дитина не здатна прийняти чи осягнути саму можливість власної конечності. Навіть щодня стикаючись із фактом загибелі та руйнування, вона розуміє себе швидше як вічного хранителя пам’яті про всіх інших, того, хто любить і пам’ятає і тим одним щоразу спасає себе й світ. Бо діти – майбутнє. Навіть не усвідомлюючи доконечно високий сенс цього факту, вони кожної миті перебувають у русі – зростанні, вилюдненні в буквальному сенсі слова. Цей закладений у дитинстві невичерпний потенціал помічає навіть песик, щемко та світло описуючи свої почуття до появи в домі новонародженої «нової господитьки».

Чим ближче ми знайомимося з Руді та його оточенням, тим ближчими стають читачеві буді воюючої України: навички виживання («Тут на всіх лише одна наука: / Не панікувати – день і ніч!»), прийняття нової реальності («Ми тут – гості, не вигнанці»), дрібні побутові картини перебування в бомбосховищі та навіть зміни, що сталися з колись цілком розважальним телебаченням:

А тепер по всіх каналах

Де не глянеш – вибух, спалах,

Перегуки вояків,

Жах і біль з усіх боків…

Фіксує свідомість песика також карколомні зміни, що відбулися із цінностями. Так, хоча Руді гірчить загальне замирення, він дотримується спільних правил співжиття навіть із затятими ворогами («Не гавкне аніхто, не загарчить…»), його думки у відносно мирній Коломиї звернуті до «друзів-побратимів», які перебувають під обстрілами:

Чи сховалися вони – 

В укриті, у льосі?

Чи вже звикли до війни?

Чи живі ще й досі?

Водночас пес, як і «київці, ірпінці, покутяни», здатний поринути у «Шарварок. Шаманство. Шарпанину» сонячної базарної днини в Коломиї, бо це – «Мирний день. Йому немає меж…». Це збережений досвід життя, заради якого – спокійного, яскравого, благополучного – ми боремося й перемагаємо.

Поет постійно – на дуже простих і зрозумілих прикладах – виводить історію Руді за буденні межі, піднімаючи його маленьке життя до висот спільної історії та віри. Так, пес осягає час і своє місце в історії родини через ревнощі, а потім усвідомлення важливості продовження життя роду в «Кузюбоньці», його «майбутній маленькій господинці». Автор і пес разом потребують щирої віри й шанують віру кожного. Та якщо Руді

…вірить як уміє:

В майбутнє – без тривоги,

В святкові відбивні,

Й що люди – справжні Боги

Та янголи земні,

поет, попри віру й спрагу до життя, із висоти свого дорослого досвіду не має певності в майбутті:

Не певен, що про Руді

Геть все відомо Будді,

Ісусу з Назарету,

Єгові й Магомету.

…

Тож все, що далі буде:

Зі світом, з нами, з Руді –

То незбагненна річ…»

Завершується розповідь чудовою картиною – сном Руді про повернення додому. Згадується розхожа фраза, що дітьми ми всі літали у снах. Отак і малий песик щасливий, нехай і крізь розбурханий і небезпечний світ, нехай і з можливістю застати розруху, летіти додому, повертатися у своє мирне життя:

«Ти куди, – запитують, – летиш:

На Варшаву, В Прагу, У Париж?

Чи в якусь країну невідому?»

«Ні, – відповідає він. – Додому!

«Руді надається до різних читань, – зауважує В. Вздульська. – Спершу він вражає ефектними римами й легким красивим ритмом, а потім запрошує до неспішного розглядання, що несе роздуми, трішки болю і незмірно багато любові»[2]. 

Зрештою Руді спонукає до прийняття – складного світу, в якому випало жити, себе та інших, і навіть Творця, чиї шляхи несповідимі…

Наталя МАРЧЕНКО.