Я теж цікавився цим питанням. Виявилося що ні Літфорум, ні Літакцент поняття зеленого не мають, що сьогодні діти змушені читати. Бо Літфорум з Літакцентом пропагують новинки, які до школи практично не доходять. Тож діти змушені читати того ж Нестайка, і Трублаїні,і Каву, і Качана і Костецького з радянських ще видань. І, може, це й на краще, бо рівень названих авторів на порядок вищий, ніж рівень сьогоднішніх "клясиків".

Ну, на сучасних "клясиків" Ви марно "наїхали". Серед них потихеньку виписуються дуже навіть симпатичні обличчя. Та й рівень обдарованості між "старим" і "новим" поколінням, коли чесно, зовсім не різниться. Серед минулого теж чимало ДУЖЕ прохідного й просто бездарного.
Я гадаю, що сьогодні іти в літературу та ще й дитячу значно важче. Скажімо, одна справа, коли тебе відразу видали 50-тисячним накладом і в кожну бібліотеку примірник надіслали. А зовсім інша, коли пять тисяч - недосяжна мрія й розповсюдять його хіба в межах "Петрівки"...
Та ще й критики немає.
Про переклади пишуть, бо там "тусовка" дружна й чимало видається за "гранти", а, отже, має бути прорецензоване, бо більше грошей не дадуть...
А писати про вітчизняних - тільки собі клопіт: напишеш про Івана, Степан не вітається, напишеш про Степана, - Іван "дулі сучить"... Вибачте на слові!
Ви пробували прорахувати, скільки рецензій на видання для дітей опубліковано і тій же "Літ. Україні"? А в "СіЧ"і? А в "Критиці"? Щоб не ононс, а повноцінна рецензія?
А коли ВИ востаннє читали повноцінну статтю з аналізом стану справ не в книговиданні, а в саме і тільки галузі літератури для дітей? Щоб з "розбором польотів", з аналізом тенденцій, специфікою сюжето й образотворення і т.п.? Щоб не інтервю, не статистика, не звіт про конфренцію, а ПОВНОЦІННА "шпальтова" стаття? Мені іноді здається, що вже виросло ціле покоління, котре навіть не здогадується, що такі статті існують...

Якщо ви помітили, клясиків взято у лапки. Колись, якщо так вже необхідно було видати графомана, редактори змушені були горбитися за нього. В такому випадку хоча б все було написано гладко і грамотно. Сьогодні ж класиком себе вважає будь хто, і в першу чергу - графоман. А редакторів катма. А якщо хтось і захоче правити, то видавець може й побоятися, бо все вирішує не літературний смак, а кошіль з грошима. Скільки маємо на літ. Олімпі тих, хто не може навіть двох слів грамотно звязати! В усякому разі "клясика" Ларису Ніцой і "клясика" Ларису Письменну в одну шеренгу ставити смішно.

Сучасні діти насправді значно прогресивніші, мобільніші, відкритіші, з виразнішим почуттям власної гідності і внутрішньої свободи, словом, емансиповані. Те, що вони інакші не робить їх чужими для нас. А те, що, вони емансиповані і волею-неволею втягнуті у дорослий дискурс повсякденного життя через телевізор, радіо, газети, журнали і т.д., робить їх значно дорослішими вже з наймолодшого віку (чого дитина сама не завжди хоче), порівняно із тим поколінням, яке вважає себе дорослим і досвідченим, і думає, що все знає краще за дітей. Ось як розуміє це емансиповане дорослішання, (тт. дорослішання з однієї сторони раннє, зумовлене передчасним накопиченням «дорослої» інформації, а з іншої – пізнє, оскільки діти, володіючи інформацією про «нецікавий, сварливий, нещасливий» світ дорослих просто свідомо не хочуть дорослішати)  провідний український вчений, літературознавець Борис Шалагінов: «Це досить пізнє дорослішання. Підліток не поспішає розставатися з дитинством. Йому комфортно в його дитячому світі. Він боїться потрапити у світ дорослих, який повністю чужий для нього, боїться багатьох проблем, необхідність розв’язання яких втягує його в якийсь штучний, протиприродний, відчужений стан. Цей стан ставить під загрозу ті сторони його існування, якими він дорожить найбільше за все: свободу (зокрема від будь-яких зобов’язань перед іншими), фантазування, природність і нескутість емоційних і фізичних відправлень, відкритість щодо іншої особи, жадобу дедалі нових засліплюючих вражень. Але серед сторін такого стану — і необов’язковість роздумів, необов’язковість самостійного прийняття рішень. Проте життя піддає підлітка суворим випробуванням, ламає його, перетворюючи на безгласний елемент ворожого йому суспільства. Відбувається процес важкого дорослішання, — часом у вигляді насильницької «конформізації», але часом — і пробудження самосвідомості. Тоді наприкінці твору герой замислюється над собою, починає несміливо аналізувати оточення. На цьому автор ставить три крапки…»[1]. Але попри те, що дорослий світ відлякує, діти хочуть жити разом з дорослими, потребують їх уваги, тепла, розуміння, незважаючи на надмір інформації, може й непотрібної, але й не поясненої, не обґрунтованої ніким.  Чомусь суспільство не хоче цього помічати, і тим самим робить дітей нещасними, позбавленими власної думки та волі до всього.  Це дезорієнтує сучасних дітей у суспільстві, породжує зневіру у власному способі життя, розвиває радикальну невизначеність позиції щодо себе самих. Зверхнє, часом зневажливе ставлення дорослих до інакших дітей викликає дисгармонію їхньої ідентичності. Боячись відступитись від власних уявлень про добре чи зле, дорослі перекривають шлях відкритості дитячим душам, стають на заваді їх власному досвідові пізнання, пошуку самості.

Ця ж проблема, відповідно, позначається і на сприйнятті літератури, яка пропонується нині юному читачеві. Небажання прийняти нове і невтомне насаджування старого відвертає потенційного сьогоднішнього читача від літератури взагалі. Цього вже не можна приховувати. Це стало глобальною проблемою на теренах України. У старому, яким би прекрасним чи якісним воно не було, на жаль, дитина не бачить ні себе, ні відображення власної ситуації. Натомість вона бачить незрозумілі пафосні, хоч і прекрасні, але не реальні, не ЇЇ світи, далекі і чужі для неї. А у дитини інші проблеми. Значно складніші з психологічної точки зору. Дитина не розуміє, чому батьки розлучаються, чому батьки ніколи не мають часу на спілкування з нею. У школі дитина опиняється в постійному колі взаємопригнічення: нецікаві, переповнені важкими, часто незрозумілими текстами, підручники, занудні уроки, вчителі, які постійно виявляють невдоволення іншими дітьми; однокласники, які теж мають свої проблеми, але ховають їх у колективній злості, агресії. Ми зараз маємо суспільство, яке мало чим різниться у своїй глибинній суті від громади, описаної у «Володарі мух» Голдінга. Цю злість не можуть заспокоїти батьки, ні вчителі, ні друзі, дорослі часто не здатні її пояснити, вважають її безпідставною і лишають дитину наодинці з нею. Тому ця злість виливається у ненависть до всього, що оточує дитину, в небажання ділитися проблемами з батьками і, відповідно, у втечу в кібернетичний світ комп’ютерних ігор, ігор, де можна когось «замочити», тт. позбутися віртуального ворога, розрядити свою негативну емоцію.

На фоні складних проблем сьогодення пропозиція зануритись у літературу звучить смішно. Відсутня, фактично, будь-яка мотивація, що є основною рушійною силою у процесі залучення дітей до читання. Літературу, на жаль, здебільшого підібрано невідповідну до психологічного стану реального читача. Чи когось цікавить, що читають діти у провінційних містечках і селах України? Чи тим дітям цікаво читати те, що пропонують? Чи пропонують їм що-небудь взагалі, чи мають вони з чого читати? Якщо ж у більш розвинених містах і читають окремі твори чи хрестоматії, то чи проводилося об’єктивне опитування стосовно того, що дітей зацікавило, а що ні? Якщо так, то чи опитували лише «відмінників», боячись небажаних відповідей від більшості? Чи насправді зацікавлені у розвитку читаючого суспільства самі педагоги? Йдеться не про заслужених працівників, які представляють провідні школи, гімназії та ін. Йдеться, знову ж таки, про більшість. Та й чи читають вони взагалі? Чи готові вони ознайомитись з новинками заради інакшого читача? Літературна освіта не підтримується ні державою, ні батьками, ні самими вчителями-словесниками. То чого ж тоді хотіти від дітей? Очевидно, нездужає наша доросла генерація і заражає своєю хворобливою апатією своїх дітей. Інших причин, схоже, немає. І якби не те, то вони сприяли б зростанню читаючого суспільства, яке є передумовою для прогресу високорозвиненої цивілізації, і побороли свої усталені педагогічні способи просування книги, на сьогодні справді вже неприйнятні. Це давно зробили педагоги сусідніх (зокрема, Росії, Польщі, Словаччини та ін.) і дальніх країн (Європі та Америки). Не йдеться про те, що уроків з літератури не потрібно, чи їх потрібно скоротити. В жодному разі! Навпаки! Але важливо є те, наскільки вчителі самі є добрими спеціалістами (тт. тими, хто, знаючи класику, постійно оновлює для себе інформацію і про нові надходження у літературі, і розуміє про яку книжку в тій чи іншій аудиторії вартує говорити, щоб взагалі привернути увагу до друкованого художнього слова). І це принесло неабиякі результати: діти читають, книжковий ринок процвітає, економіка зростає. Йдеться, очевидно, про те, що за кордоном у школі не вимагають прочитати програмні твори, хоча й пропонують, а головним чином працюють над тим, щоб заохотити дитину до читання через розмови про відповідну літературу.  А полюбивши читання, дитина сама доросте і до класики, і до дорослої літератури.  А література, яку пропонують з педагогічної та виховної точок зору або з позиції виключно національної, постійно плаксивої та неуспішної, відштовхує, не надихає, не помагає, викликає внутрішній спротив. Дитина хоче радіти, хоче знати, що у неї є успішне майбутнє, є надія на самодостатність, а не на черговий провал у суспільній системі. А ще, якщо література відкрито повчає, – то не буде мати успіху серед дітей сьогодні. Дорослі роблять стільки помилок, настільки себе кругом погано поводять, що не становлять більше прикладу для дітей, їх спосіб життя не викликає довіри, не пробуджує бажання наслідувати, дуже часто навпаки: мало хто взагалі мріє бути, наприклад, вчителем. Письменниця Мір’ям Преслер окреслює нові книги через таку рису нової ідеології “…У нових дитячих книгах діти не завжди є тими, хто робить помилки, хто мусить виправлятися і пристосовуватися до світу дорослих…” [2]. Про це ще в першій половині ХХ ст. говорили класики літератури для дітей та юнацтва Е. Кестнер та А. Ліндґрен: “Діти здебільшого є жертвами зовнішніх обставин... У нових книгах представлені реальні дорослі, котрі роблять помилки, а тому повинні лояльно ставитися до світу дитини”[3].

Звичайно, є окремі випадки, коли і батьки, і педагоги справді переживають за становлення української дитини як повноцінної особистості, і тоді вони своїм «позаплановим» бажанням досягають неабияких успіхів і в літературній просвіті своїх вихованців, але, на жаль, це явище не відображає картину цілої України, яка дійсно потерпає від постійного духовного занепаду. Саме тому видається просто необхідним переформатувати або to update погляд вітчизняних дослідників ЛДЮ. Твори, які представляє нова епоха, відтворюють реальний стан проблем емансипованого суспільства, яке ми намагаємось-таки зрозуміти. І, можливо, зрозумівши ці зміни ми ще встигнемо врятувати наших, просто «інакших», не «інших», не «чужих», а «своїх» дітей. Час нам вже нарешті стати на захист індивідуальності, що поки розпадається, деформується, розчиняється в хаосі людських непорозумінь!

Вище написане - уривок з однієї із статей Уляни Гнідець, Президента Центру дослідження літератури для дітей та юнацтва.

Згодна з усіма означеними вище позиціями!

Статтю бажано було б повністю виставити у розділ "Наукові дослідження" і виділити "червоним", щоб відразу впадала у вічі!

Думки пані Ульяни варті дискусії і то широкої та грунтовної!

На жаль, реальне "небажання читати" нинішнього "дорослого" суспільства закорінене в наше уславлене "саме читаюче в світі" радянське суспільство, коли "джентельменський набір" культурних відомостей, зазвичай російськомовних, забезпечував людині право іменуватися "інтелігентом". Шкільний набір цих культурних міток давав змогу почуватися спокійно "культурним". А коли "все зруйнувалося", виявилося, що в межах "позаросійського" контексту, людина, яка ще вчора почувалася освіченою й начитаною, опинялася абсолютно безпомічною: ні красивих цитат, ні пісень, ні історичних паралелей... А тут ще й діти та онуки читають "зовсім не те"... Вивчати історію, літератру й культуру власного народу разом зі своїми дітьми чи й онуками спромігся не кожний. А ось бухтіти: "Ростуть лобуряки! Гайдара не читали!" - міг кожний.

Діти часто-густо толерантніші за дорослих і готові йти на поступки, аби тільки мати змогу спілкуватися з тими, кого люблять... + програми укладають не діти + дорослі люблять повчати, а не вчитися...

Але якщо ми про це все говоримо тут і нині, - отже є спромога змінити все на краще! Хоча б заради наших власних дітей і онуків.

Шановні колеги!
Ретельне дослідження літератури для дітей та юнацтва просто необхідне сьогодні з різних позицій: як українського літературознавства, так і зарубіжного. Ми повинні досліджувати своє, але й відслідковувати чуже: "І чужому научайтесь, і свого не цурайтесь" (Тарас Шевченко).
Щодо фахового видання: Центр дослідження літератури для дітей та юнацтва саме готує свій фаховий перший випуск журналу "Читаємо разом!" за підтримки Видавництва "Старого Лева". Ми будемо теж вдячні за участь у дискусійних рубриках цього журналу надалі. Деталі ще повідомимо.
Також ми готуємо перші два випуски науково-практичних статей, відроджуючи збірник "Література. Діти. Час. Вісник Центру дослідження літератури для дітей та юнацтва" (узгодивши це питання з "Веселкою". Нам бракує поки коштів і фахівців, які б охочіше обєднувалися заради спільної мети - популяризувати літературу для дітей та юнацтва (українську та перекладну) і які б допомагали у діяльності Центру. Запрошуємо усіх свідомих! Ми - за читаючу культуру на Україні! З повагою, Уляна Гнідець, Президент Центру дослідження літератури для дітей та юнацтва.

Спостереження впродовж діяльності Центру дослідження літератури для дітей та юнацтва при вивченні Проблеми Читання в Україні:

Винні не діти і не комп'ютери - Винні дорослі і їх стереотипні підходи та непотрібні принципи!

Проблема читання серед дітей та юнацтва набуває все більших обертів. Зниження інтересу до читання – це загальносвітова тенденція, яка пов'язана з розвитком інформаційних технологій, недосконалістю сучасної шкільної освіти, розповсюдженням масової культури.

Сучасна соціокультурна ситуація призвела до зниження авторитету художнього слова, посилення факторів, які впливають на читацьку активність населення, особливо підростаючого покоління.

Серед факторів можемо виокремити наступні:

1.    Недосконалість сучасної шкільної літературної освіти. Сучасна шкільна освіта не враховує потреб школярів, орієнтуючи їх лише на накопичення відповідних знань, проте не мотивуючи їх. Сучасна освіта не враховує реальних потреб учнів, серед яких важливим є пошук власної ідентичності, у якому на першому місці знаходиться книга. Причому книга у будь-якому форматі – чи то друкована, чи то аудіо-, відео-, електронна, Інтернет-версія книги.

2. Відсутність зворотного зв’язку між суб’єктами навчання. Сучасні освітяни мають усвідомити, що навчальний процес відбувається не за шаблоном, а з усвідомленням концепції – дитина – не об’єкт, а суб’єкт активної співпраці з дорослим.

3.    Відсутність фахової науково-критичної думки щодо літератури для дітей та юнацтва. Центр ставить за мету реорганізувати підходи до складання навчальних програм (як шкільних, так і університетських) із зарубіжної й української літератури, наповнити їх науково вивіреним і обґрунтованим змістом, що знайшло б відображення у фаховому підході до літератури для дітей та юнацтва, це і написання рецензій, і літературознавчі розвідки в цій галузі літератури, навчально-методичні розробки, поборюючи в такий спосіб вияви непрофесійності і некомпетентності, присутні в цій сфері до цього часу.

4.    Недостатнє висвітлення згаданої проблеми засобами масової інформації. Засобам масової інформації відводиться роль допоміжного засобу, своєрідного посередника між книгою та дитиною, розрахованого на просвітницьку діяльність. Тісна співпраця із ЗМІ як допоміжного засобу у досягненні мети дозволить популяризувати читання, пропонуватиме реальні заходи, скеровані Центром дослідження літератури для дітей та юнацтва.

5.    Недостатня популяризація самої літератури для дітей , відсутність соціальної реклами.

Оптимальним є поєднання зусиль центральних i місцевих органів виконавчої влади, бібліотек, закладів освіти, громадських організацій, представників бізнесу, спрямованих на заохочення юних громадян до активного читання; надання державної підтримки для розвитку літератури для дітей та юнацтва в Україні та її популяризація за кордоном, для поширення науково-критичної оцінки літератури для дітей та юнацтва, реформування стереотипного педагогічно-методичного спрямування просвітницької участі сучасних шкіл, фільтрування книжкової продукції.

На сьогодні запропоновано вже декілька проектів, які покликані підвищити престиж читання. Так, наприклад, на Миколаївщині запроваджено проект «Велике читання», що опікується діяльністю бібліотек для дітей та юнацтва.

Проекти Фонду Влади Прокаєвої «Обдаровані діти – майбутнє України» активно долучаються до ефективних шляхів поповнення бібліотек новітньою літературою для дітей та юнацтва. Так, був розроблений Всеукраїнський благодійний проект «З книгою в серці». У рамках даного проекту щомісячно Фонд передає по комплекту (500 примірників) книг в одну з 23 обласних бібліотек України.

Форум видавців у Львові, організований Олександрою Коваль, ставить перед собою мету піднести український книжковий ринок та його конкурентоспроможність, орієнтуючи споживача на друковану форму книги, підтримуючи в такий спосіб у першу чергу українського видавця.

Центр дослідження літератури для дітей та юнацтва ставить за мету популяризувати саме літературу (безпосередньо твори та їх авторів), українську, але і світову, написану спеціально для зростаючого читача, шляхом об’єднання зусиль сучасних письменників, художників-ілюстраторів, науковців-літературознавців, літературних критиків, психологів, педагогів, видавців тощо.

Центр дослідження літератури для дітей та юнацтва здійснює свою роботу в таких напрямках:

- науково-дослідний із залученням кафедр з літератури у провідних вищих навчальних закладах України до формування літературно-критичної думки з літератури для дітей та юнацтва;

- науково-методичний, у рамках якого здійснюється реалізація семінарів, зустрічі вчителів-словесників із дитячими письменниками, літературознавцями, перекладачами, дитячими психологами/психотерапевтами та ін..;

- безпосередня робота з читачем, яка передбачає реалізацію проектів «Творче читання», «Виховна година з книжкою», «Багатомовне читання», «Люди-легенди», Літературний фестиваль для дітей «Дивокрай»

- Організація конкурсів для читачів та вчителів-словесників; виставок книжкових ілюстрацій, фотовиставок та ін.

на мою думку, сьогодні також проблема заключається у відсутності медіа-освіти. дитина просто не вміє розрізняти потрібну та непотрібну інфоормацію, корисну й некорисну. вона сприймає все підряд, засмічує свою свідомість та підсвідомість. а тоді просто не залишається місця на культуру, читання хорошої книги. адже, що таке хороша книга просто не зрозуміло.

з приводу вивченя дитячої літератури, то я дуже хочу цим займатимся, але як все спрямувати, куди звернутися, часто не знаю. тому що в університеті, в якому навчалася я часто інформація, яку я приносила на дипломну роботу була новою для викладачів. тому що насправді дуже мало науковців досліджують, розвивають, рорблять моніторинг. багато бібліотек, а особливо невеликих обласних центрів (з якого, власне, я і родом) просто не чули про новинки української літератури (дитяча в першу чергу). виходить, що галузь дитячого книговидання тримається виключно на окремих особистостях, які працюють, в першу чергу, задля підняття цієї справи та покращення.

Пані Ірися!

Щодо вбогості наукового дискурсу навколо літератури для дітей, то для того й засновувався КЛЮЧ, щоб кожен мав куди вийти зі свого "сховку" й усім разом відкрилася зрештою величезна, чудова та недослідження планета "...для дітей" :)))

Щодо "інформаційного шуму", то, як на мене, вихід один - аби подорожній прибився до берега в океані інформації, потрібно будувати надійні "маяки" й невпинно підтримувати їх в порядку. А ще потрібні: величезні комфортні "лайнери", аби подорожувати тим океаном у своє задоволення; "захисники живої природи", щоб гнати геть всіляких "душогубців-графоманів"; й навіть "бойові кораблі", аби не дати зруйнувати те добре, що маємо :)))

Дуже цікава, «думаюча» стаття з теми розмови:

Сорокопуд Вікторія. «Життя непросте, коли тобі тринадцять...», або Що читають сучасні підлітки // «Дзеркало тижня» №40, 25 Жовтень 2008. – Режим доступу : http://www.dt.ua/articles/55193#article

Повертаюся до початкової теми розмови - в чому конкретно на сьогодні полягає специфіка власне української книжки для дітей?

Скажімо, хоча б такий дивний факт: у ВСІХ, які бачила, книжечках для найменших зразка "Свійські тварини" (йдеться, зрозуміло, про українських свійських тварин) серед інших присутній ослик!!! Чому? В яких села чи містах в Україні люди тримають дома ослів?!

Як з'ясувалося, ця мила тваринка є також  ледь не у кожній поетичній збірочці для дітей! І в виданнях із Луцька читаю "жили дідусь, бабуся, півник і осел", і на Донеччині "маленький ослик у бабусі був", і в Києві він благополучно ширяє над просторами рідної Батьківщини.

Звідкіля з'явилася ця ослина напасть? Спершу думала, можливо, то вже щось таке з підсвідомістю й менталітетом нації пов'язане, а тепер гадаю, що то традиційний "козлик" знайшов собі адекватну заміну в світлі сучасного: "за козла ответиш" :))

Хочу привернути увагу наших читачів до матеріалу Марічки Ніконової  "Ініціальна функція підліткової літератури", що розміщений нами під рецензією на книжку "Скарби примарних островів", оскільки є реакцією авторки як на текст, так і на його обговорення на КЛЮЧі. Гадаю, висловлені пані Марічкою думки варті уваги та більш широкого обговорення не лише в межах читацького, а й в науковому дискурсі.