Коронована Попелюшка, або Як потрапити в історію

(за романом О. Слоньовської «Дівчинка на кулі»)

Ольгу Слоньовську як прозаїка відкрила для себе вперше, хоча знаю, що «Дівчинка на кулі» не єдиний її епічний твір. Уперше прізвище Слоньовська пам'ять зафіксувала у 90-ті роки, коли в одному з науково-методичних журналів друкувалися її конспекти уроків для 10 класу. Вразило, що не було слабких конспектів, матеріал до уроків був запропонований змістовний, глибокий; форми, методи, прийоми роботи відзначалися різноманітністю. Словом, знахідка для вчителя-словесника. Потім раптом усвідомила, що збірка віршів «Гердани», якою зачитувалася кілька років поспіль, написана тією ж особою. Поезія була щирою і небагатослівною. Несподіваність висновків збивала з пантелику якоюсь граничною прозірливістю і болючою правдою: «Чому… Всі чесні і, усі прямі шляхи Виводять завжди тільки на Голгофу?», «В наш час не помирають від кохання. Ті, що клянуться, що умруть, — тим більш», «А смерть не страшна, як людині є Бодай за що вмерти», «Правда завжди красива й страшна, Мов кульова блискавка».

З авторкою довелося зустрітися у 2006 році на конференції у Переяславі-Хмельницькому. Вона була не схожа на свої вірші. Свавільна, жартівлива, навіть трохи фривольна, проте відчувалося, що собі ціну знає. Послужлива пам'ять саме такою зафіксувала пані Ольгу.

І ось 2012 рік. Захищається моя землячка, вона ж колега і моя ж (волею долі) аспірантка (здобувачка). Я звернулася до Ольги Володимирівни з проханням написати відгук на автореферат. Пригадую, що пані Слоньовська відгукнулася відразу, тільки, пославшись на зайнятість, запевнила, що зробить це пізніше після поїздки до Києва. Забігаючи наперед, скажу, що ця шляхетна людина перейнялася нашою роботою, підтримувала, хвилювалася. З вдячністю і зворушенням згадую її дзвінок увечері після захисту. Проте тоді у передзахисних клопотах я не дуже вникала у її зайнятість, про який конкурс йдеться і в якій іпостасі бере у ньому участь Ольга Володимирівна. Інтерес мій посилився, коли пані Ольга розповіла, що написала книжку прози. На превеликий жаль, мій нинішній спосіб життя не дозволяє охопити все, що хочеться у цьому світі пізнати, прочитати, осмислити. І от дізнаюся, що Ольга Слоньовська зі своїм романом «Дівчинка на кулі» перемогла на конкурсі «Коронація слова». Подумалося, чому Слоньовська бере участь у конкурсі, який має на меті поширення масової літератури, тобто не елітної, яку читають одиниці, а такої, що читається широким загалом. Лише коли почала читати книгу, все стало зрозумілим.

Цьогоріч потрапила на форум видавців у Львові і розгубилася від споглядання такої кількості різних за зовнішнім виглядом і за змістом книг.

Згадався Улас Самчук, зокрема його гімн рідному селу Дермань. Перефразувавши, отримала такий пасаж: «І горе тобі, чоловіче, якщо ти не маєш кілька сотень у кишені, бо на тебе зусібіч накидаються книги, і ти не в змозі побороти в собі бажання придбати їх якийсь десяток, бо, здається, що це необхідніше наразі, ніж хліб насущний». Мене найбільше цікавила дитяча література, зокрема сучасні українські автори: Леся Воронина, Галина Малик, Зірка Мензатюк, Марина Павленко, Олександр Гаврош та зарубіжні: Р. Дал, К. Нестлінгер, К. Функе, К. Гаґеруп, П. Маар Д. Стронг Е. Шмітт та ін. Хотілося натрапити на публіцистику О. Романчука, літературознавчі статті В. Базилевського, я вже промовчу про поезію, літературу для душі ...

І от — майнуло серед безлічі знайоме прізвище — Ольга Слоньовська. Книги були в ходу, їх доволі активно купували. І в одному з кіосків я придбала останню. А далі все складалося ніби поза моєю волею.

Оскільки несподівана зміна розкладу руху рейкового автобуса змусила цілих 50 хвилин чекати на пероні, я зробила спробу читати. Але дрібний шрифт, газетний папір (видавництво «Клуб сімейного дозвілля» на цьому економить, щоб поставити більш-менш демократичну ціну) не надто спонукали до читання. Проте перша сторінка, друга, третя — і я забула про все на світі. Оговталася лише, коли читати стало неможливо: сутеніло. Читала при своїй завантаженості менше тижня, де тільки випадало. Книжка підкорила правдою і, попри все, якимось незбагненним мудрим вітаїстим сприйняттям життя. Це була історії життя дівчинки від народження до дорослості, до становлення як особистості на тлі радянської епохи з усіма її негативами.

Головна героїня далека від ідеалу, але усі її дитячі витівки, навіть небезневинні, чимось обумовлені. Висновок напрошується сам собою: діти лише віддзеркалюють поведінку, манери дорослих. І тільки старші чомусь не завжди адекватно реагують, дивлячись на себе в дзеркало ...

Нечасто у нашій літературі піднімаються на поверхню такі теми: нелюблені діти і «життя дівчинки в умовах, не зовсім придатних для життя». Не знаю біографії Ольги Слоньовської, але, думаю, що багато взято автором з пережитого.

Творів автобіографічного характеру написано чимало. Здебільшого у них пречудово описано сільське дитинство, зокрема творах А. Дімарова «На коні і під конем», О. Довженка «Зачарована Десна», М. Стельмаха «Гуси-лебеді летять». Проте йдеться у них про хлопчиків, а це, при всій близькості і схожості, хоч не «строго паралельний», а все ж інший світ.

Жіночий варіант приходить на думку лише один — «Повнолітні діти» Ірини Вільде. У творі крок за кроком змальовано майже безхмарне дитинство, гімназійне життя головної героїні, перші захоплення, перші розчарування і тривоги, щасливі миттєвості. Вільде безперечний майстер добротної прози, філігранних характерів.

І от — спроба Ольги Слоньовської — «Дівчинка на кулі». Це твір неординарний, бо у ньому піднімаються на поверхню незручні теми і жорстко, а часом жорстоко розкриваються багатоаспектні проблеми недавнього минулого і сучасного.

Найважливіший висновок, що материнська любов — всесильна, бо дитина відчуває себе захищеною і просто живе у природному середовищі, а от коли її немає, то варіантів безліч. Звісно, людині у будь-якому віці треба, аби її любили, тоді життя має смисл. Але дитина, обділена материнською чи батьківською любов’ю, страждає найбільше, і, як правило, або озлоблюється, або виростає з почуттям ущербності.

Автору вдалося створити широкопанорамний багатопроблемний твір. І найбільша творча удача — Ольга Понятовська. Який колоритний образ постав у романі. Дівчинка надзвичайно допитлива, розумна, навіть мудра (за визначенням вчительки математики), правдолюбка і правдошукачка (чого варте те, як вона відвойовувала бабусину пенсію, свій паспорт), терпляча, працьовита. Вона вигадниця і витівниця, робить шкоду зі святою вірою в те, що дорослі оцінять її фантазію і здібності. Такі дівчатка справді мають шанс потрапити в історію, бо рай — то не для них.

Але найбільша Олина біда, що вона не знає материнської любові. Загострене почуття справедливості штовхає її до нерозважливих, а то й до відчайдушних вчинків: вона тікає з дому до циган і на все життя запам’ятає ніжне прогладжування по голівці: так пестила її циганка Нуна. І це були найпрекрасніші хвилини у добровільному вигнанні. Коли ж батьки з міліцією нарешті знайшли пропажу, Нуна, котра нізащо не хотіла віддавати уподобану дитину, залементувала: «Дивіться, який у неї захисник небесний, вона — обрана! Вона — не ваша, це Божа дитина! Ви бачили, які грізні небесні сили її охороняють?!» (У цей час і справді на небі серед хмар постав ангел, який притулив палець до вуст і усміхнувся). Чи це було видиво, чи знак, хто зна. Проте цю дівчинку не раз уберігав від біди сам Бог чи його посланець, як і кожного, зрештою, на цьому світі: кого більше, кого менше.

Дитячі образи як весняний дощ — минають швидко, але у дорослому віці минуле раптом робиться таким явним, особливо у тих моментах, коли було дуже добре або дуже зле. Головна героїня згадує кривди, заподіяні мамою, молодшими братиком і сестрою, але через роки шукає їм оправдання, намагається зрозуміти.

Cторінки роману так і рясніють воланнями про нещадне використання дитячої праці. Гірка правда про немилосердну, а то й непосильну сільську роботу, яка часто випадала на долю дітей у радянські часи. Дітлахи мусили працювати разом з дорослими, аби допомогти батькам дати сякий-такий лад у своєму господарстві, адже влада не переймалася тим, чи маєш можливість гідно жити і за мізерну зарплатню утримувати, годувати, одягати сім’ю, вчити дітей. Багато сторінок присвячені темі шкільних буднів, стосункам у вчительському й учнівському колективах,

Іноді не встигаєш оговтатися від переходів автора з дитинства до дорослого осмислення пережитого. Скільки мудрих висновків зроблено Слоньовською й вкладено в уста своїх героїв: «Із дітьми завжди непросто. Для них доводиться з неймовірними труднощами викроювати убогі хвилини на спілкування, спільні ігри, виховання, адже в батьків завжди купа-купезна справ і клопотів, а малі впевнені, що світ повинен крутитися навколо них, як планети довкруг Сонця! Але дітей не буває «найгірших у світі». Тож якщо вам скажуть, що ваша дитина погана, знайте: вам у вічі ганебно тичуть, що ви — поганий батько чи мати. Любіть свою дитину якою вона є! Дитину, яка створює вам проблеми на кожному кроці любіть устократ більше, аніж дитину покірну і слухняну. Тільки у світлі й теплі вашої любові навіть найгірше за характером і поведінкою дитя здатне перерости з чортеняти, якщо й не в янгола, то вже однозначно — в достойну людину».

Нестандартність і ніби нарочите порушення стрункості композиції дає можливість автору провести штрихпунктрну лінію між минулим і сучасним, з’єднати їх ниткою пам’яті і таким чином, забігаючи наперед, довершити архітектурну будівлю — роман, з додатковими надбудовами, і довести до логічного кінця сюжетні лінії, долі людей, характери.

Книга не залишає відчуття песимізму чи зневіри, навпаки, Авторка (як і її героїня) вітаїстична натура. І її жадоба до життя у всіх проявах така всеохопна, що непереборених труднощів майже немає. Скільки гарних людей зустрічалося на життєвому шляху Ольги. Учитель української мови та літератури Володимир Романович навчив молодих людей мислити самостійно, нестандартно, не за підручником, спонукав до глибоких студій над художніми творами, до висловлювання своїх думок. А це були 70-ті роки деспотичного панування комуністичної системи. Тому не дивно, що учитель і його учні мали великі неприємності, бо на відкритому уроці дев’ятикласники так проаналізували Шевченкових «Гайдамаків», що влада потім довго перевіряла школу на предмет лояльності і наявності буржуазного націоналізму. Володимир Романович, звісно, не отримав звання заслуженого, хоча на це були всі підстави: олімпіадники, переможці конкурсів, відгуки колег та учнів. За допомогою вчителя Понятовська засвоїла ще й урок національної гідності і самосвідомості. Гірке почуття образи у Володимира Романовича з’явилося після злощасного уроку: він відчув, що у його учениці заговорила польська кров, тому вона так гаряче відстоювала інтереси простих поляків, які у цій різанині постраждали, на її думку, чи не найбільше. Докір учителя: «Ти живеш на українській землі, їси український хліб», визначив подальшу долю польки Понятовської.

Важливу роль у житті Ольги відіграв безпосередній начальник
Ольжиного тата, генерал (чи, може, полковник, зрештою, це не має значення) Пал-Палич. Він переймався проблемами їхньої родини, знаючи становище батька і його доньки в сім’ї. Яскраво й ефектно описаний епізод, коли Пал-Палич у своїй парадній формі, з орденами та медалями заходить у клас, щоб не просто захистити дівчинку від жорстокості і цькування однокласників та окремих вчителів (вона й сама до певного часу справлялася, тільки ж сили були надто нерівні), а щоб дати життєвий урок учням, керівництву школи, недолугим педагогам. Розписка, яку написали всі хлопці в класі: ніколи, ні за яких обставин, ні у будь-якому вигляді не вдарити жінку навіть квіткою, —навчила багатьох без нудних нотацій і виховних годин, бо погроза: «в армію не візьму», була страшною, а її виконання — ганьбою для того, кого це стосувалося. Не тільки страх перед грізним генералом, а пробуджена совість та почуття забутого лицарства змінили багатьох й утримували від негідних вчинків.

Вчителька російської мови та літератури Світлана Яківна підтримувала Олю словами і порадами у часи апогею знущань і безвиході: «Не зважай на них. Вони зараз їдять свій білий хліб, а ти — чорний. Але в житті доводиться їсти то один, то другий. Настане й твоя біла смуга і твій зоряний час! А вони ще давитимуться цвілими сухарями». Хоча так і сталося, Ольга не зловтішається: «туга несосвітенна» гнітить її, бо бумеранг виявився нерозбірливо жорстокий.

Є ще один персонаж — тато, безмежно добрий і люблячий, котрий намагався заповнювати своєю любов’ю відсутню материнську. Не випадковим були в житті Ольги Понятовської дядько Данило та цьоця Дозя зі Львова. Саме їхнє виховання дало поштовх до усвідомлення себе як особистості, жінки, представниці древнього роду голубої крові (польської принцеси Діонісії Понятовської). Мабуть саме звідти загострене почуття власної гідності та його відстоювання будь-якими способами, інтелектуальний потенціал і нахил до прекрасного. Ця деталь привносить елемент таємниці, авантюри і містики. Цікаво, що почута маленькою Ольгою фраза з уст середньовічної панни із задзеркалля виявилися історичною. Через багато років Ольга прочитає ці ж самі слова у книжці з історії Польщі: «Ніхто не завинив стільки, як ми … Ох народе, наш бідний народе! Якщо ми не носимо на чолі, мов той Каїн, страшного знаку — то, певно, лиш тому, що не прикінчили українського народу остаточно». Цей тяжкий докір висловила співвітчизникам-полякам та ж принцеса Діонісія. І, певно, хтось мав спокутувати цю провину. Чому це випало на долю головної героїні — це достеменно знає тільки автор. Щось змусило Ольгу Понятовську, мати й батько якої були поляками, у графі національність записати «українка». «Що це — клітинна пам'ять? А хіба пам'ять передається генами? Хіба це не набута з віком річ? Чи, може, вона — як та срібна голка, що простромлює століття, нехтуючи категоріями часу й простору?»

Є у цій історії ще одна цікава деталь: корона. Її отримує Ольга ще на новорічному святі з рук хлопчика у костюмі принца. Символічно, що сама дівчинка мимоволі постала у своєму брудному і непрезентабельному платтячку Попелюшкою. Згодом Вовочка, онук першої особи в райцентрі — секретаря райкому партії, до речі порядної і справедливої людини, й справді закохується в Ольгу-однокласницю, але так і не наважиться у цьому зізнатися. Проте роль принца він тільки грав, і його корона перейшла до рук удаваної Попелюшки по праву. Коронувала її не тільки спадковість, а саме життя, важке, але яскраве, сповнене любові до своєї справи, до людей. Попелюшка виборола на земній кулі гідне місце під сонцем.

Авторка теж коронована особа: вручення Гран-прі на конкурсі «Коронація слова» - це визнання таланту і твору: широкопанорамного, гостропроблемного, непересічного навіть на фоні сучасної дуже розмаїтої і багатої (більше, щоправда, за обсягом) літератури. Велика доза автобіографічності робить цей роман тим більш цінним, бо життєва правда завдяки мистецтву перетворилася з натуралістичного фотознімка на художню біографію покоління, якому довелося жити, виживати і перемагати у неймовірно складний час і на плечі якого історія поклала місію реально виборювати незалежність України.

Лілія Миколаївна Овдійчук,

кандидат педагогічних наук,

доцент кафедри української мови та методик викладання,

заступник декана історико-філологічного факультету

ПВНЗ «Міжнародний економіко-гуманітарний

університет імені академіка С. Дем’янчука» (м. Рівне).

Джерело:  

Овдійчук Л. Коронована Попелюшка, або Як потрапити в історію (за романом О. Слоньовської «Дівчинка на кулі») // Українська мова та література у школі. – 2012. – № 8. – С. 23–25.