Дитячий письменник Микита Кашницький — давній і щирий приятель КЛЮЧа. Цей мужній і дуже сердечний чоловік завжди у перших лавах небайдужих, будь-то Майдан, батальйон «Айдар», тренування бійців чи зустрічі з дітьми у зоні війни.

КЛЮЧеві давно хотілося поспілкуватися з ним на теми складні, які потребують позиції та щирості. Сподіваємося, розмова вдалася .

— Пане Микито, свого часу ми з Вами зазнайомилися, завдячуюючи появі Вашої першої книжки для дітей «Пригоди Пухнастика і В‘юнка» (2010 р.). Що саме спонукало успішного юриста, правозахисника, етнічного росіянина «взятися за перо» та ще й написати книжку, яка, по суті, є своєрідною подоріжжю Україною на зразок відомих пригод Нільса з дикими гусьми?

«Тут справа ось в чому: народилась у мене дитинка і почала рости. Коли їй виповнилося півроку, я вирішив знайти книжечку, в якої головними героями були б сучасні українські персонажі. Щось на кшталт Чебурашки, який, як відомо, мешкав у Москві. Довго шукав — не знайшов. Магазини обійшов, Петрівку… Інтернету тоді ще не було… Ну, нема та і годі. Вирішив написати таку книжечку сам. Так просто.

Звичайно, намагався обставити все таким чином, щоб моя дитинка, читаючі цей шедевр, чомусь навчалася — не тільки в прикладному сенсі, а й емоційно, дізналася, що таке дружба, співчуття…

Ну, й відкривала для себе Україну разом із героями твору».

— Скажіть кілька слів про свою книжечку «Я і Конституція». Чи складно віднаходити дотики між дитячою цікавістю, суб‘єктивністю дитячого світу та нормами права? Чи потрібні, на Ваш розсуд, книжки такого «прикладного» плану?

«Вважаю, дуже навіть необхідні. Гра «у Конституцію» найкраще пояснить дитині, що це таке Конституція та навчить її застосовувати, а не просто знати, що вона є.

Гра — це наше все, коли йдеться про дітей. Дитяча книжка — це така само гра. Паралелі між світом дорослих і казковою країною, в якої живуть діти, завжди знаходяться. Іноді, що правда, доводиться шукати довгенько…».

— Що нового у Ваш творчий світ у розуміння дитячої психології привнесли культурно-освітні проекти «Читай та мрій» і «Книжкові майстри»? Що загалом спонукає Вас активно долучатися до найрізноманітніших громадських ініціатив? Чи не краде це час у творчості?

«Це знову гра, тільки вже колективна. Головна ідея цих та інших проектів — надати можливість дитинці виявити свої здібності, реалізувати таланти. Такий собі «соціальний ліфт» для учнів. Це було необхідно і раніше. А нині, коли країна воює, це питання стабільності, бо турбота про дітей — основна функція держави і суспільства, критерій, за яким вимірюється його зрілість. Часу для цього не шкода».

— Ви — затятий спортсмен. Наскільки знаю, певний час навіть займалися тренерською роботою. Ніколи не виникало бажання написати про спорт, про дітей у спорті?

«Ще напишемо!»

— Чи є, на Ваш погляд, в Україні справжня «хлоп‘яча» література? Чи взагалі потрібні книжки, орієнтовані саме на читання хлопчиків різного віку? Якими вони мають бути? Про що?

Потрібні і є. Більш того, я сам, як дорослий хлопчик переважно пишу для «своїх», бо не дуже уявляю, як писати «для жінок». Інша справа, що чоловіча література — героїчна і мужня — захоплює і дівчат. Наші жінки не менш героїчні за чоловіків, вважаю справа в цьому».

— Коли Ви стали татусем і чарівної донечки також, не виникає бажання написати «дівчачу» книжечку? Якщо раптом така думка виникне — це буде розповідь про чергову «принцесу», чи щось зовсім інше?

«Маю, маю написати. Збираюсь. Думаю, як…».

— Ви — Майданівець і боєць батальйону «Айдар». Які з прожитих Вами досвідів нині видаються такими, що мали б бути описані, зокрема для дітей?

«Війна — це зло. Абсолютне та безперечне. Але вона надає можливість людині відкривати себе знов і знов. Це фантастично складно. Думаю, діти мають про це знати.

Літератури про війну настільки багато, що як можна написати щось нове? Але я пишу зараз. Хоча це буде книжка найперше для дорослих, окремі глави я «перевіряю» на синові — йому п‘ятнадцять. Питаю: «Тобі цікаво?». Він відповідає: «Ну, так…». Тобто, я нічого не розумію: цікаво йому насправді, чи ні. Подивимось. Буде книжка, спробую обговорити її з підлітками».

— Які із сучасних дитячих книжок про ці події привернули Вашу увагу? Чи взагалі потрібно писати дітям про війну, протистояння, смерть? Якщо так, то як саме?

«Я не бачив книжок для дітей про цю війну. Дітям, справжнім маленьким дітям не треба, на мою думку, писати про конкретні трагічні події. Краще закладати підґрунтя їхнього майбутнього світосприйняття. Навчати добру, коротко кажучи. Будуть підлітками — подивляться фільми, прочитають книжки. Але вже будуть до цього готові». 

— Ваша книжка «Уроки Мужности», видана у грудні минулого року київським видавництвом Самміт Книга, — це і переказ широкознаних легендарних історій звитяги, й оповіді про нещодавні величні події в Україні. Чому Ви поставили поряд своїх товаришів по Майдану та зброї й героїв минувщини? Чому не просто розповіли про сьогодення?

«Я сам, коли в дитинстві читав про героїв Спарти та Риму, відчував, що я такий в світі не один. Що і до мене були герої . Історія навчає послідовності в добрих справах. Доводить, за великим рахунком, що люди пам’ятають своїх героїв. Так само, як і зрадників. І що бути зрадником безглуздо, бо ти нічого не набуваєш. Краще стати героєм. Насправді, краще. Бо мужність рятує».

— Знаю, що Ви були під Щастям і не лише, досі активно співпрацюєте з волонтерами. Чи не виникла думка написати «дорослу» книжку про пережите?

«Виникла і не тільки у мене. Таких книжок стане з часом дуже багато. За ними будуть вивчати цей час. Я пишу також. Подивимось, що вийде».

— Ви — фаховий інструктор по тактичній медицині. Що це таке? Розкажіть трішки про свій посібник із домедичної допомоги за стандартами НАТО та про участь у програмах розамїтих дитячих таборів, скажімо, «Лісова варта 2016», «Земля героїв-2016», АРТЕК (Буковель).

«У дитячих таборах ми запроваджуємо рух під назвою «Юний парамедик», маючи за мету поєднати національно-патріотичне виховання та базові навички надання домедичної допомоги для дітей. Щодо «так.меду», як його називають, то ця наука є критично важливою як для кожного військового та волонтера, так і для спільноти в державі, яка воює.

Я очолював навчання з так.меду в 179 об’єднаному навчальному центрі військ зв’язку ВСУ (Полтава) з січня 2015 р. по травень. Моя команда надала теоретичні та практичні знання п’яти тисячам мобілізованих. Пишаюсь цим.

Книжку написали для мобілізованих, бо важко утримувати всі знання в голові (майже неможливо). Якщо з двох тисяч цих книжок стане в нагоді хоч одна, наше завдання виконане. Завжди залишав свої дані хлопцям: будуть питання, — телефонуйте. Телефонували. Розповідали про проблеми. Прямо серед ночі. З поля, з під Донецька, з передовій. Допомагав. Дякували».

— Знаю, що з 14 березня 2016 р. при підтримці БФ «Я вірю в Україну», Комітету науки та освіти ВР України, Департаменту освіти Луганської та Донецької областей, Ви втілювали в життя «Програму творчих зустрічей письменника Микити Кашницького з учнями шкіл Луганської, Донецької областей». Чи справді є сенс у лозунгу «Ми однієї крові»? Чи можливе порозуміння між дітьми, чиї батьки — по різні сторони барикад?

«Такого питання не існує насправді. Діти бачать серцем. І готові любити тих, кому вони дійсно потрібні. У цьому був сенс цієї роботи.

Крім того, демонструючи свою турботу про дітей, держава залучає на свій бік дорослих. Це працює».

— Ви були в Сєверодонецьку, Щасті, Слов’янську, Рубіжному, Лисичанську, Сватовому — населених пунктах, які проживають війну не на екрані телевізора... Як Вам здалося, з ким дітям було цікавіше та важливіше поспілкуватися — з українським письменником, чи з «Айдарівцем» і «Майданівцем» Кашніцьким?

«Із людиною, якій вони цікаві. Я намагався показати, що їхня думка для мене важлива. Що я готовий їх чути. Я намагався бути більше слухачем, ніж доповідачем. Намагався. Що з цього вийшло, не знаю. Але нам було цікаво. Це головне. Вся решта — другорядне». 

— Чула, під час поїздки Ви знімали фільм «Я вірю в Україну»? Це Ваша перша кінематографічна спроба? Кому він адресований? Що конкретно для Вас особисто означає «вірити в Україну»?

«Фільм ще попереду. Ми змонтували маленький ролик. Показали 1 червня в Укрінформі. Адресували журналістам. І вони відгукнулися. Російські журналісти написали наступного дня гнівний матеріал про те, що все це — неправда, що дітям на війні жити подобається, що вони всі хочуть в Росію і Росія ні при чому. Дурна, бездоказова, безглузда стаття, яка демонструє тільки одне — вони нас почули, розуміють, від чого страждають наші діти та відчувають провину. Для початку — непогано».

— Що саме, на Ваш погляд, мають робити українські гуманітарії просто зараз, аби Україна стала таки Єдина, Незалежна і Процвітаюча?

«Працювати заради спільного добробуту. Працювати. Бо, якщо буде культура, буде нація, буде країна. Культура в цьому контексті набагато важливіша за економіку».

— Хто Ваш читач — «втрачене покоління» чи «генерація творців»? Чи змінився він за кілька останніх років? Чи могли б Ви нині написати книжку, схожу до «Пригод Пухнастика і В‘юнка»?

«Сподіваюсь, ще напишу і не одну. Були б вони цікаві читачу. А там і побачимо, хто він, тої читач».

— Ви маєте сина-підлітка й чарівну донечку. Які книжки читають Ваші діти? Чи впливаєте Ви на їхній вибір?

«Донечка читає більше. Син — менше. Відповідно до цього донечка отримує більше подарунків, а син — доган. На вибір звичайно я маю впливати. Тому сам намагаюсь постійно читати та навчатися».

— А на яких книжка софрмувався сам Микита Кашницький? Що Ви читаєте нині?

«Різне. Нещодавно «відкрив» для себе Агату Крісті. Перечитав майже все. Після п’ятнадцятого роману навчився з перших десяти сторінок дізнаватися, хто вбивця . Але й зрозумів, чого її романи так захоплюють читача. Вона дуже тонко, з гумором передає і епоху, і менталітет англійців. Тому це — справжня література.

Намагаюся читати українську класику. «Лис Микита» мене вразив, Леся Українка. Я навчався в школі в Росії та ніколи не читав українською. Працюю над цим».

— Порадьте юним читачам КЛЮЧа книжки сучасних українських авторів, які варто прочитати.

«Сучасним є не тої автор, який живе поруч з вами, а тої, якої говорить однією з вами мовою — в духовному сенсі. Давайте зробимо це темою окремого інтерв’ю ».

Домовилися! .

Розмовляла Наталя Марченко.