Сергій Гридін народився 8 липня 1971 р. в м. Здолбунів Рівненської області. Деякий час жив із сім’єю у Монголії, куди відрядили батька. Після повернення на Україну у 1988 р. закінчив Здолбунівську середню школу, а у 1994 р. — економічний факультет Рівненського інституту інженерів водного господарства. Працював у галузі бухгалтерії та економіки. У 2014 р. мобілізований до українського війська. Після повернення із зони АТО працював заступником голови Здолбунівської райдержадміністрації.

У творчому доробку автора пригодницькі повісті для молодших школярів, реалістичні оповідання, повісті для підлітків і дорослих читачів. Кожна книга автора — новий ракурс бачення людини і суспільства, проблем сьогодення, дитинства і дорослого світу.

Найбільший внесок Сергій Гридін зробив у розвиток реалістичної літератури про і для підлітків. Його твори гендерно марковані. Яскравими зразками репрезентації маскулінного дискурсу, хлопчачих текстів є реалістичні повісті «Не такий», «Незрозумілі», «Не-Ангел», «І паралельні перетинаються». Маскулінний тип тексту підкреслюють змальовані характери хлопців, ракурс художнього розкриття проблем змужніння, самостійності, самореалізації, переживання почуттів закоханості та симпатій, пошуків порозуміння хлопцем-підлітком із однолітками, батьками. Окрім того автор дуже добре розкриває тему соціалізації, дорослішання дитини, становлення особистості, відверто говорить про формування маскулінної поведінки справжнього чоловіка, не уникаючи «некомфортних» описів і деталей побуту. Сміливо торкається тем донедавна табуйованих у літературі для юних (підліткового суїциду, ранньої вагітності).

Окремий метатекст формують прозові твори, адресовані дорослим читачам. Досвід перебування автора в АТО відчитуємо у повісті «Сапери» (ВЦ «Академія», 2017), наслідки війни на Сході України, трагедію українського воїна і його родини пізнаємо з тексту повісті «Чужий» (ВЦ «Академія», 2019). Повість «Віраж» (ВЦ «Академія», 2018) — драматична життєва історія про те, як батьки втрачають маленьку донечку і зникає сенс жити. Єдине, чого хоче батько, це помститися Тарикові, юному мажорові, під колесами автомобіля якого і загинула його дівчинка.

У цій розвідці детальніше зупинюся на творах, адресованих юним читачам.

Дебютом письменника стала трилогія пригодницьких повістей «Федько, прибулець з інтернету», «Федько у віртуальному місті» і «Федько у пошуках чупакабри» (Видавництво Сталого Лева, 2011–2012).

Як стверджує автор, першу книжку про Федька написав під час однієї з перевірок на роботі, прагнучи «відірватися від реальності й поринути у світ, далекий від законів про корупцію, бухгалтерської документації та в’їдливих контролерів». У трилогії поруч із головними героями Сашком, Петриком і Марічкою діє вигаданий персонаж — комп’ютерний вірус Федько.

Яскравий зелений дракончик з надгризеним печивом у руках (картинка з обкладинки книжки); назва, у якій магічним закликом для дітлахів сучасного комп’ютернозалежного суспільства звучить слово «Інтернет»; добре продумане структурування тексту, легка мова — ті аспекти, які зацікавлюють і спонукають до читання. Нанизування описаних подій одна на одну та «швидка зміна декорацій» тримають читача у постійному очікуванні: «що ж буде далі?», а сам процес читання набуває своєрідного ефекту «перегляду яскравої кінострічки». Оригінальний образ Федька та все, що з ним і його друзями відбувається, надзвичайно легко уявити. Автор також залишив читачам простір для домислів і фантазування.

У повісті «Федько, прибулець з Інтернету» автор подолав стереотипне трактування комп'ютерного віруса (прибульця з Інтернету) як чогось негативного, матеріалізувавши його у вигаданій істоті, яка здатна бути справжнім другом, змінювати колір відповідно до свого стану душі, долати час і простір. Федько дивує своїми перетвореннями, а письменник — майстерністю опису, шикарною колористикою, яка надзвичайно виразно й послідовно виписана протягом усього тексту.

С. Гридін написав історію про двох звичайних хлопців, школярів Сашка і Петрика, які завдяки комп’ютерному Вірусу потрапляють у віртуальний світ. Вони повинні подолати піратів, чудовиськ та голодних крокодилів, пройти відповідні рівні, щоб повернутися додому. Повість нагадує захопливу комп’ютерну гру. Автор оригінально використав традиційний пригодницький сюжет, синтезував часопросторові площини реального та вигаданого (включаючи фрагменти екскурсів у різні історичні епохи, актуалізацію різноманітних географічних топосів, трактування інтернету як медіуму).

«Федько у віртуальному місті» — друга книга історії про «зовсім не підступного, а кумедного і дуже милого комп'ютерного віруса» та його друзів — Сашка (Біленького), Петрика (Професора), а тепер ще й Марічки Петренко (Мушки). Автор розпочинає розповідь з другого розділу, чим не тільки інтригує уважного читача, а відразу захоплює його у вир подій. Стрімкий розвиток сюжету розпочинається з епізоду, де описано, як до Сашка приходять Петрик та Марічка. Дівчинка в захопленні від Віруса, що страшенно дратує Біленького. Поєднуючи розповідь від 3 особи та внутрішній монолог головного героя, письменник дуже точно передає поведінку, психологічний стан роздратованого й ображеного хлопчика, наголошуючи на внутрішніх думках, переживаннях та надмірній емоційності: «Біленькому аж в очах потемніло. Оце друг називається! Що ж то воно на світі робиться? Кому тепер вірити? Так ганебно розбовкати першому-ліпшому (хоч може і НАЙліпшому, але річ у принципі!) дівчиську їхню спільну таємницю!? Він осудливо, ні, не осудливо — убивчо подивився на Професора». Керований такими міркуваннями, «аби чимось зайнятися», Сашко сідає за комп’ютер, запускає антивірусну програму і вибирає операцію «Знищити віруси». І хоча програма дала збій, вірус відправлено на карантин, Федько зникає, а разом з ним зникають і діти. Наступні події книги відбуваються в іншому часопросторовому полі —віртуальному.

Образ віртуального міста змальовано методом проектування реального навколишнього середовища на художню канву. Зовні це місто відрізнялось від звичного хіба лише тим, що там не було людей, всюди панувала тиша і тільки на сміттєзвалищі розгорнули свою життєдіяльність ненаситні шмиглі. Віртуальне місто в чомусь утопічне, де все до приходу шмиглів було узгоджено та згармонійовано: доїдалки жили у паралельному до людського світі, знищували зіпсуті продукти і нікому не заподіювали шкоди. Логічність та закономірність побудови вигаданих художніх світів, як і баланс між позитивними та негативними персонажами (відчувається фах автора — економіст ) — провідні риси стилю письменника.

Юні герої у віртуальному місті зустрічають Кабасика — останнього із роду доїдалок, розшукують Найстарішого, який вказує на місце перебування Федька, знаходять віруса і перемагають Головного — Трояна, який очолює шмиглів. Здавалося б, все звично казкове: протистояння добрих і злих сил, визволення з полону героя, щасливий фінал. Але підтекстовий рівень твору порушує значно глибші проблеми: суспільного устрою, протистояння інакомислячих та натовпу. Навіть серед шмиглів, загалом негативно охарактеризованої групи персонажів, є індивідуальний характер — Безвухий. Він інший, йому далека політика грабування та завойовування, пропагована Головним. Безвухий мріє про спокійний і мирний штиб життя, повернення додому, до сім’ї.

Диференціація позитивних та негативних персонажів фіксована не тільки на сюжетному та образному, а й на мовному рівнях тексту. Останні спілкуються сленгом. Складається враження, ніби мову вони вчили «за тюремними піснями». Проблема чистоти мови дітей, а особливо підлітків надто актуальна саме сьогодні. С. Гридін зумів ненав’язливо показати маленьким читачам як дико звучить сленг і до якого контингенту належать його носії.

За законами жанру, книга закінчується щасливо: Головного віруса переможено, шмиглями командує Федько, який, окрім того, що має доставити їх додому, повинен перевиховати їх. Діти разом із Маркізом (песиком з віртуального міста) повертаються у реальний час і простір — квартиру Сашка.

«Федько у віртуальному місті» — книга, яка захоплює динамічним сюжетом, нелінійною композиційною побудовою. Накладання низки оповідних пластів один на один надають структурі твору мозаїчності, тримають читача в постійній напрузі, заставляють в уяві вибудовувати хронологію подій, про які йдеться.

Оригінальністю позначений номінативний рівень твору. Номени, підібрані автором для головних героїв, надзвичайно влучні, оскільки їх семантика відповідає характерам носіїв: Троян, Бекдор, Ворм — реальні назви комп’ютерних вірусів; Кабасик, Безвухий, Маркіз де Переймало, Найстаріший — авторські імена; Біленький, Професор, Мушка — прізвиська.

Не менш цікавою, сповненою пригод, щирого гумору є третя повість «Федько у пошуках Чупакабри», у якій читач дізнається, хто насправді був тією страшною істотою, яка робила шкоду. Цей твір розважає кумедними випадками, які стаються із героями трилогії під час літніх канікул у селі. Автор вводить нового персонажа — діда Ілька, який своєю поведінкою, оповідями, дотепами додає особливого колориту сюжету й мові твору.

У повісті «Не такий» (Видавництво Сталого Лева, 2013) Сергій Гридін порушує тему соціалізації, дорослішання дитини, становлення особистості, розповідаючи про підлітка Дениса Потапова. Поряд із подієвим розвитком сюжету читач прослідковує розвиток характеру, самоствердження головного героя. Літературознавець Лілія Овдійчук зазначає: «Характер Дениса вимальовується через окремі майстерно описані епізоди, деталі, увиразнюється через репліки інших персонажів: мами, однокласників, нових друзів із табору відпочинку». Відтворюючи психологічні переживання, роздуми, емоції, поведінку хлопця, висвітлюючи його стосунки з однолітками, Сергій Гридін розвиває тему аутсайдера, «іншого», якого не приймають у шкільному колективі, не розуміють батьки. Зрештою Денис долає комплекси, працює над собою, скидає зайву вагу, закохується і реалізовує свої плани. Читачі отримують позитивний приклад вирішення проблем, які хвилюють значну частину підлітків.

Пригодницька реалістично-фантастична повість «Кігтик Ковбаско» (Видавництво Сталого Лева, 2015) побудована на основі казкового мотиву перетворення. Головний герой Олег Дерихата знаходить руде кошеня. Батьки дозволяють йому залишити тваринку вдома. Хлопець неодноразово міркував, як добре було б бути котом, щоб не ходити в школу, не робити уроків і жити безтурботним життям. Одного ранку його мрія здійснюється: він стає котом, а кіт — хлопчиком. Сергій Гридін у цій повісті показав, як важливо мати друзів, які готові прийти на допомогу і витягнути з будь-якої халепи.

Яскраві фрагменти з життя головних героїв, кумедні ситуації та динамічний розвиток подій перетворюють читання повісті С. Гридіна на переживання цікавої пригоди. З кожним розділом посилюється відчуття, що ця пригода закінчується там, де закінчується сон. Олежик дійсно прокидається, однак пережитий емоційний досвід допомагає подолати свої страхи, бути впевненим, уважним до інших, цінувати товаришів, а головне — бути собою!

У повісті «Незрозумілі» (Академвидав, 2016) не зраджуючи традицій реалістичної, адресованої юним читачам прози, Сергій Гридін розкриває тему дорослішання головного героя Сашка Головка, торкається найактуальніших проблем взаєморозуміння, самоствердження та формування характеру. Він сміливо говорить про статеві зміни і першу закоханість, відверто вписує у текст спогади про перший досвід розглядання жіночого тіла, передає сором’язливість і бажання хлопця пізнати «Як це бути дорослим».

Психологічний портрет Сашка прозаїк змальовує надзвичайно глибоко й багатоаспектно, не оминаючи найменших деталей, акцентуючи на переживаннях, сумнівах, роздумах і емоційних станах. Поведінка Сашка — типова для хлопців його віку. Читач пізнає внутрішній світ героя через призму його ставлення до батьків, друга і однокласниці Орисі. Сашко не може пробачити собі вчинків, які вважав неправильними, тих образ, яких завдав близьким людям. Він розумів, що тільки виправивши все, зможе бути спокійним. Юнак дуже вразливий, його мучать докори сумління за те, що опинився на вечірці у Змієвської: навіть під душем «намагався змити із себе назбираний за день бруд. Але все те не допомагало — бруд був у душі» (с. 58). Автор дуже виразно відтворив стан роздвоєння і ставлення головного героя до самого себе.

Сашко з трепетом згадує, як зароджувалась їх з Ромкою дружба і хоче перепросити його за те, що мимоволі образив. Потім не розуміє, чому друг ігнорує його. Зрештою, заступається за нього перед Качком. І вони обоє — переможені, з розбитими обличчями, але друзі.

З Орисею Сашко спочатку намагався примиритися традиційним способом і «романтичним жестом» — квітами, але цьому завадили кпини однокласника. Сашко — підліток і він хоче бути супергероєм, щоб вразити дівчину особливим вчинком. А ще йому потрібно пояснити, як опинився на вечірці у Каті Змієвської та втік звідти, набратися сміливості і показати їй своє побите обличчя. Їхню зустріч прискорив зроблений ним напис на стіні багатоповерхівки «Орисю! Ти, і тільки Ти!».

Сашко і батьки — один із проблематичних векторів повісті «Незрозумілі». Сашко по-різному сприймає повчання матері і батька, неоднаково ставиться до них. То він скаржиться другові, що батьки надто опікуються ним, то кипить ненавистю після материного ляпаса та істеричних криків через пізнє його повернення додому в нетверезому стані. Батьки йому незрозумілі. І тільки після відвертої розмови з батьком, який підтримав його, розповів про свій юнацький досвід і підказав, як діяти, вони зближуються. «Тепер їх уже об’єднували і «чоловічі справи». Територія непорозумінь ставала все меншою» (с. 83). Батько виростає в очах сина і допомагає зрозуміти, що головне не біцепси, а характер, не перемога, а гідний чоловіка вчинок.

Свідченням дорослої поведінки Сашка Головка є його «чоловічий» вчинок, коли, незважаючи на образу, долаючи страх, він заступається у бійці за кращого друга Рому Мельника, долає невпевненість і зазнається у своїх почуттях дівчині.

Повість «Не Ангел» (ВЦ «Академія», 2016) теж належить до хлопчачо-підліткового дискурсу. Сергій Гридін розгортає цікаву історію дорослішання восьмикласника Олеся. Головний герой — звичайний підліток, який мріє про окрему кімнату, новий комп’ютер, відпочинок на морі. Він добре вчиться, має друзів, любить читати, але переживає через постійні батькові сварки і хворобу матері.        Юнацький максималізм, а заодно гостре відчуття і бажання справедливості, спонукає Олеся до бунту. З батьком у нього завжди були напружені стосунки, а після випадку на морі, коли дізнався про батькову жорстокість щодо матері та виступив на її захист. Мати потрапляє до лікарні, а батько продовжує займатися своїми справами, випивати. Хлопець іде з дому. А далі — драматичний досвід виживання на вулиці, де не діють ніякі закони і де ти сам на сам з своїми проблемами.

Композиційне вирішення тексту не порушує традиції літератури для дітей. Кульмінаційним моментом повісті стає випадковий збіг: Олесь намагається вкрасти телефон, щоб подзвонити, але водій закриває його у машині. Яким же було здивування обох, а разом з ними і читачів, коли чоловік приводить Олеся до палати, де лежить його мати. Цим епізодом автор стверджує, що вихід є з будь-якої ситуації, десь тебе чекає твій «ангел-охоронець», а щасливий фінал цієї історії цілком можливий.

Внутрішній світ, поведінка Олеся, його стосунки з батьком, матір’ю, однокласниками — центральна лінія твору, яка засвідчує домінування маскулінного типу тексту. Сергій Гридін вміє точно передати не тільки емоційні стани і типову хлопчачу поведінку, а їх сприйняття світу. Його історії надто реальні і надто правдоподібні, щоб їм не вірити. Саме тому вони здобувають широкий резонанс і популярність серед юних читачів.

Автор не вчить підлітків, як жити. Його герої справжні: з позитивними і негативними рисами характеру, правильними і неправильними вчинками. Вони — не-ангели, але в певних обставинах завжди можуть бути ними. Головний герой цієї повісті намагався бути ангелом для мами і навіть для хворої Юлі.

Повість «Відчайдушні» (ВЦ «Академія», 2017) — розважальна, детективна, пригодницька історія про і для підлітків. Письменник для розважальної підліткової книжки обрав типові мотиви: закінчується навчальний рік, юні герої Дмитро, Андрій, Павло і Катя приїжджають до родичів у село Озерне. А тут на них чекають захопливі, хоч іноді й небезпечні, пригоди, кумедні несподіванки і, звісно ж, незабутньо проведений час.

«Відчайдушні» — команда юних детективів, які намагаються з’ясувати, куди зникають діти. Літературні ремінісценції та натяки на книжку про Шерлока Холмса, яку читав Дмитро, — звичний хід у детективній прозі для юних. Впродовж усієї розповіді автор наводить паралелі та асоціації. Головний герой висуває свої версії та припущення, перевіряє їх, вивчає докази і разом з друзями, ніби пазли, складає свої здогади, спостереження, інформаційні повідомлення докупи, щоб отримати ключ-розгадку сільської таємниці.

Юним детективам вдається зрозуміти, хто причетний до зникнення дітей у Озерному, зняти підозру з дільничого, викрити Семенівну і врятувати дівчат. Кульмінаційним моментом у творі стає зустріч із справжнім злочинцем, який переховувався від правосуддя.

Повість-детектив Сергія Гридіна інтригує сюжетом, захоплює героями ровесниками, приваблює легкістю мови та гумористичними епізодами, вражає читабельністю. Тут немає містики чи фантастики, є гра уяви, збіги, непорозуміння та випадковість.

У повісті «І паралельні перетинаються» (Видавництво Старого Лева, 2017) Сергій Гридін розкриває проблему суїцидальної поведінки підлітків, спровокованої непорозуміннями, самотністю і впливом «груп смерті» у соцмережах. Роману, головному героєві повісті Сергія Гридіна, у новому місті й у новій школі так і не вдалося знайти друзів. Підліток хоче здійснити самогубство, бо вважає, що батьки не розуміють його, однокласники насміхаються. Переглянувши коментарі учасників «груп смерті» у соцмережі, його думка про суїцид стає нав’язливішою, а самогубство — єдино правильним вирішенням усіх своїх проблем. Він згадує, як ховали сусіда Петра, що наклав на себе руки, людський осуд його вчинку. Юнацьке бажання випробувати себе на мужність спонукає спробувати ножем перерізати собі вени. Щоб реалізувати задумане, хлопець обирає інший спосіб — випиває надмірну кількість різних пігулок. Романа, звичайно, рятують. Всю абсурдність своїх егоїстичних думок і вчинку він по-справжньому усвідомлює тільки після «уроку» лікаря у морзі. Побачене там шокує і змушує думати по-іншому не тільки персонажа, а й читачів. Романові соромно за свою спробу самогубства перед батьками і перед собою. Має рацію дядько Гриша: «Таке вирішення проблеми — воно для слабаків!» (с. 72).

Центральну тему твору підсилює образ Насті, яка теж опинилась у лікарні після невдалої спроби самогубства. Нерозділене кохання чи зрада, на думку дівчини, те, після чого немає життя. Але це не так. І в цьому переконує подальший сюжет книги. Нікому не вдається «достукатися» до дівчини і тоді Роман отримує від лікаря доручення: спробувати поговорити з нею і переконати, що життя — цінність. Хлопець виконав цю місію.

Дуже добре прописано у книзі роль і вплив соцмереж на психіку підлітків. Роман аналізує фотографії і пости Насті, читає її записи і розуміє, як змінюються її емоції і як вона втрачає сенс життя після зради хлопця.

Непорозуміння з батьками у цій повісті — продовження проблемної лінії, актуалізованої Сергієм Гридіним у повістях «Не такий», «Незрозумілі», «Не-Ангел». Символом конфлікту поколінь у цьому творі виступають два паралельні світи, які існують окремо один від одного, як паралельні у математиці. Знаковими є два топоси-спогади, які часто зринають у снах і в уяві хлопця: залізнична колія і шосе, розділені мостом. Згодом у снах зринуть і образи батьків, які перебувають на мості в одному вимірі, а він сидить на колії і просить про допомогу у іншій просторовій площині. Художні деталі підкреслюють межовість зображених світів, додають глибини символічному, підтекстовому рівні твору, пояснюють його назву.

Сергій Гридін дуже добре прописує стосунки хлопця з батьками. Використовуючи ретроспективні елементи, повертає читача у раннє дитинство героя, коли і мама і тато гралися з ним, завжди були поруч. Сентиментів додає спогад, як вони з мамою «вирощували котиків» з гілочок, а батько «колись закопував у тарілці з манною кашею скарб» (с. 55). Все змінилося, коли він виріс.

Іноді нам здається, що чим більша дитина, тим менше уваги дорослих потребує. Але це не так. Тому ця книга і для батьків, бо здатна навчити бути уважними до дітей, бачити їх за власними клопотами, відчувати внутрішній стан, підтримувати і любити, давати можливість самореалізуватися. Образ Прокопа з татуювального салону, з яким так легко було спілкуватися Романові — доказ того, що підліткам потрібен старший друг — авторитет і цю функцію найперше повинні виконувати батько чи мати. Прокоп стає другом, який підштовхує Романа до відвертої розмови з батьками щодо татуювання. Тато, звичайно, не захотів про це навіть слухати, але після невдалої синової спроби самогубства, сам пішов до Прокопа і відверта розмова із сином таки відбувається.

Роман переосмислює свої вчинки і знаходить себе у малюванні. Відшукує у соцмережі акаунт Насті й щодня надсилає вірша й малюнок. Один із них — символічний: дівчина з розкинутими, наче крила, руками стоїть на мосту, а під ним — колія. Цей малюнок — художня деталь, яка увиразнює концептуальну ідею твору. Паралельні світи таки перетинаються: порозуміння з батьками можна досягти, якщо перейматися проблемами один одного, а порятувати чиєсь життя — якщо вчасно запропонувати підтримку і додати віри, що треба жити. Під мостом малий Роман любив ховатися і залишатися на самоті зі своїми думками, під мостом він рятує Настю.

Серед інших персонажів твору однозначно позитивним є образ лікаря Іллі Степановича Куціва — мудрого фахівця і шанованої людини. Побіжно розказана його історія, досвід перебування в АТО і рятування поранених. Образи відважних захисників стають типовою ознакою сучасної підліткової прози, хоч часто не є головними чи зображені дуже скупо, викликають повагу і захоплення, вражають людяністю, добротою і відданістю своїй справі.

Автор штрихами торкається складних суспільних проблем, людських взаємин, національно-патріотичних переконань, внутрішнього світла і чорноти людської душі. І у цій повісті не зраджує С. Гридін свого улюбленого прийому поетики тексту: деталізації в описі дій персонажа, інтер’єру чи дійсності, яка оточує героя тут і зараз.

Повість «І паралельні перетинаються» виконує превентивну функцію. Історії Романа і Насті — свідчення того, що немає таких проблем, через які варто вдаватися до суїциду. Адже те, що сьогодні здається трагедією, вже завтра можна виправити, змінити, пережити. У таких випадках лікує час, а рятує небайдужість один до одного.

Повість «Дорослі зненацька» (Видавництво Старого лева, 2017) вирізняється серед інших підліткових творів найперше темою — рання вагітність. Автор моделює поведінку підлітків у ситуації, яка склалася. Головний герой, 16-літній Тимофій, бере відповідальність за свій вчинок. Його поведінка неоднозначна, але кохання до Юльки спонукає до змін. Особливо важлива для юних героїв підтримка батьків. У цьому творі Сергій Гридін показує два варіанти реакції родичів на ранню вагітність. Він не ідеалізує, але і не засуджує юних героїв.

Повість «Крейзі» (Знання, 2020) теж присвячена темі дорослішання і романтичним почуттям 16-річного юнака. Головний герой Артем живе у світі гаджетів, але реальне життя набагато цікавіше. Перше кохання приносить і «перші серйозні випробування: на фізичну силу, моральність і гідність, кмітливість та винахідливість». Це історія про справжні почуття і дружбу, а разом з тим — про образи та помсту. Артем закоханий у Натку і йому дуже прикро, що перед нею його принизили старші хлопці. Вона вважає його слабаком. Щоб довести протилежне, хлопець вирішує помститися старшокласникам. Будучи добрим знавцем комп’ютерних програм і цифрових можливостей, отримує доступ до персональних сторінок та приватної інформації в соцмережах. Фотомонтаж, неправдиву інформацію та відео про своїх кривдників Артем розповсюджує в Інтернеті. Спочатку він задоволений результатом і навіть виклично заявляє про це, але потім розуміє, що вибрав неправильний шлях.

Виписуючи образ Артема, Сергій Гридін дуже добре передає його емоції та переживання, сумніви щодо власних вчинків. Його характер показаний у динаміці.

Хлопець вагається, запитує батьків про їхній досвід помсти. Говорить про це з подругою Вікою. Вона засуджує його вчинок, називає його «крейзі» і переконує, що насправді він не жорстокий, а навпаки — доброзичливий, готовий допомогти іншим.