ПРАВО НА СВОЮ ДОРОГУ

Здається, поетеса Наталка Поклад почалась вельми оптимістично. Власне, раннім своїм віршем вона сама стверджувала:

Я не думаю про лихо.

Я така оптимістична.

Тішило те, що оптимізм її не був голослівний. Він був дуже людяний, щирий і зрозумілий – оптимізм людини, яка знала, "як плачуть жита", яка вміла "квітам давати життя", мала серце "людину заблудлу на ніч пустити до хати", відточувала голос, щоб спитати нас із вами навпростець: "Чи ви  хоч раз почулися народом, Що має небо, а у нім – Дніпро?", і була свідома розважливого розуміння, що на віку кожної людини "є стежка тремтяча за обрій і вічні зірки в головах", і переконання, що її життєве місце там, "де діти, хліб і вишитий рушник".

Дебют Наталки Поклад припав на 1985 рік. Саме тоді побачила світ перша її поетична збірка з промовистою назвою "Акценти". Автор передмови Дмитро Чередниченко дав їй високу оцінку: "Таку поезію хочеться читати, бо в ній – усі акценти життєвого й духовного горіння автора, ця поезія вже виборола право на свою дорогу".

Не знаю напевно, коли написала Наталка свій перший вірш, але, очевидно, то було задовго до визнаного дебюту. З її віршованої автобіографії здогадуюсь: авжеж, як і в багатьох з нас, ще в школі:

За списками ти – Чечельницька.

Тебе поважає історик.

Твоя перешита спідниця

іще ні про що не говорить.

Ти тільки різкіша, ніж інші,

коли треба стати "за правду"...

В тобі вже брунькуються вірші....

З університету, де ми разом навчались на українській філології, я так її й пам'ятаю – Наталка Чечельницька. Ми тоді ще не говорили з нею про вірші. Ми були не лише студентками, щоб думати тільки про заліки та іспити, а ще й працювали у видавництвах. Наталка до того ж мала родинні обов'язки й гляділа сина. В той час вона для мене асоціювалася з піснею, була ніби прообразом пташки – юна, вродлива, горда, співоча, невгамовна, мовби створена для волі й невтомного лету. Та яку нічим не заманиш у жодну клітку, навіть незамкнену.

Її, сільську дівчину з Поділля, Київ привабив не мощеними бруківками та блиском вітрин, а багатющими скарбами скромної оселі неповторного митця Івана Макаровича Гончара й чистими джерелами хору "Гомін", що саме набирав розмаху під орудою віртуозного майстра Леопольда Івановича Ященка. У товаристві, що гуртувалося навкруг цих двох подвижників, цих яскравих особистостей, гартувався світогляд самої Наталки, мужніла душа, виплекуючи рясне Древо Поезії.

Натепер Наталка Поклад – автор багатьох поетичних книжок: "День сповіді" (1990), "Обереги надії" (1991), "Ритуальний танець волі" (1994), "Горить свіча у чорних водах" (1996),  "Молоде сонце" (1999), "Всупереч" (2001), "Всього-на-всього життя" (2003) та інших.

За внесок в українську поезію має літературні відзнаки – премію імені Євгена Маланюка (1993), імені Михайла Коцюбинського (1999), "Благовіст" (2000), Міжнародну премію СФУЖО ім. Марусі Бек (Канада, 2002), імені Наталі Забіли (2010), «Кришталевий птах» (2012); журналу «Березіль» за 2012 рік;  Василя Юхимовича (2013), Фонду Воляників-Швабінських Фундації Українського Вільного Університету (США, 2013), імені Олександра Олеся (2014), імені Володимира Забаштанського (2020).  

Поезія та проза для дітей – то окрема стежка в творчості Наталки Поклад, на яку вона зайшла далекого 1993 року невеличкою збірочкою «Хрущикова наука» (видавництво «Веселка»). А потім з'явилися ще – «Абетка»(2003), «Небилиці» (2008), «Чарівні шовковиці» (2010), «Сонячні віршики» (2011), «Ходить червень-чародій», «Ластівчин привіт» (2014), «На веселій вулиці» (2014), «День прощання з осінню» (2019). Хоч творів для найменших читачів письменниця має вдосталь, тож залишається хіба тільки видати їх.

Ім'я Наталки Поклад у дитячій літературі невипадкове і вельми помітне – різноманіттям жанрів, багатою мовною палітрою та органічним розумінням світу дитячої душі.   

Мабуть, набралося б на книжку й поетичних перекладів, бо Наталка свого часу потягнулась була до латвійської літератури, з великим зацікавленням і наснагою вивчала латвійську мову й дещо встигла перекласти. А ще ж любить польську…

Окрема сторінка Наталчиної творчості – публіцистика: статті про талановитих людей, оригінальні педагогічні роздуми та безліч інтерв'ю свідчать про безмежне коло її інтересів, про невміння стояти осторонь культурних, суспільних та політичних подій. А унікальним виданням «Маньківське весілля» (2003) Наталка врятувала від небуття записаний від матері надзвичайно красивий весільний обряд її рідного села.

Однак передусім Наталка таки поетеса. Часом її поезія схожа на вітер – зухвалий, шпаркий, гарячий, рвійний, що не знає спокою і безтурботності. А часом нагадує ріллю, в глибинах якої нуртують студені терпкі соки. Тоді її слово робиться колючим, жорстким, наче аж шкарубким, – так у ньому клекоче дух непокори. Воно протестує проти сірості буднів, прагне одчайдушної висоти, стає на прю з суєтою, рветься з пастки байдужості, випручується з обіймів ситості і з острахом  омани шукає путівців до істинного щастя:

Ніколи не хотіла статків,

Ніколи слави не хотіла, –

Лише б душа-аристократка

Жила в гармонії із тілом.

Лише б не рвали дисонанси

Її несмерклої надії,

Лише б лишавсь маленький шансик –

Себе знайти у веремії...

Лейтмотив оберегів – наскрізний у Наталчиній поезії, та найголовніші з них: оберіг правди, оберіг доброти, оберіг волі, оберіг любові. У кожнім із них – зрима й незрима присутність дому, отчої хати, краю, маминого благословення – і загалом  МАМИ.

Люблю Наталчин хист малювати пейзажі. Її поетичний пензель то розлогий, то стриманий і точний, та в кожнім разі змушує душу тремтіти й тихо милуватися побаченим:

Дні – росинки на блакитно-жовтім склі;

І зими – здаля – нелагідні привіти...

Листя падає обличчям до землі,

Щоб її останнім подихом зігріти...

Навряд чи мені вдався б Наталчин портрет, тож я біля нього й не заходжувалася. Я ледь-ледь окреслила профіль, схожий на неї. Провела, так би мовити, кілька штришків. Правду кажучи, таким я бачу й профіль її поезії: чесної, відкритої, енергійної, бунтівної і, як виявилось, такої, що ні на йоту не зрадила свого молодечого оптимізму. Хочете переконатись? Тоді читайте:

Між лайок і фальшивих од,

між порнографії і страху

він виросте – новий народ,

що за Вкраїну – хоч на плаху.

Він убере у кров свою

її красу, її величчя,

і віща птаха гамаюн

в безсмертя той народ покличе...

Згодьтеся, така поезія підводить з колін людину, народ, націю. У ній – світло і надія, що підносять душу до небес.

Галина КИРПА