Григорій Фалькович. Розкажи мені казку про війну : вірші / Григорій Фалькович : іл. Анна Птаха. – Тернопіль : Видавництво Богдан, 2025. – 48 ст.; іл.

Нову творчу гармонію та своє місце у цьому схарапудженому війною світі Г. Фалькович означує збіркою «Розкажи мені казку про війну» (Видавництво Богдан, 2025), зі щемкою ніжністю проілюстрованою Анною Птахою.

Чудово сказала про неї Валя Вздульська: «Якщо на світі існують добрі казки про війну, то їх пише Григорій Фалькович. І дрібка цієї доброти з його дитячої поезії неодмінно залишається із читачем, мов жучок-світлячок з його вірша, що ніколи не здає своїх позицій»[1].

Часопростір цієї книжки – це світ непоєднуваного, але реально присутнього тут і сьогодні в Україні, – світ війни і дитинства.

Як поетові вдається їх гармонізувати?

У дихотомію тьми й світла від вносить усі кольори й відтінки життя.

Ключем до цієї книжки є рядки вірша «Для героя головне – не зброя», винесені на обкладинку:

Десь війна своє відговорила –

Ані командирів, ні солдат.

Танк іржавіє, літак похнюпив крила,

У траві сумує автомат.

А у нас не можна без героя.

Ви покличте. Він врятує знов.

Для героя головне – не зброя,

Головне – це правда і любов!

Це пряма констатація важко прийнятного, але очевидного факту: світ поділений на «мирний» і «воюючий», і ми – у часопросторі війни. А це світ не так зброї та бойовищ, як страждальців і героїв, яких невпинно породжує наростаючий запит на порятунок. Якщо в «мирному» світі уявлення про війну формуються переліками видів озброєння та битв, то в світі «воюючому» визначальними є правда і любов. Вони – невичерпне джерело сили для людяності, котра завжди перемагає тупу злу силу.  

Водночас вірш, що дав назву збірці, – «Розкажи мені казку про війну» означує так само важливий і повсюдно присутній у творчості Г. Фальковича часопростір дитячої фантазії, мрійництва. Він тут – вектор дії, напрямок прикладання сили любові та віри:

Розкажи мені казку про війну,

Про веселу війну, нестрашну:…

Діти й звірі там щасливі,

Там радіють та співають,

Там нікого не вбивають – …

Персонажі збірки – звичайні для поета домашні улюбленці, комашки та звірина, малюки та їхні рідні. Проблематика й теми теж на перши погляд притаманні авторові: дитяча гра, товаришування та родинність, краса слова і світу, урбаністичні та пасторальні мотиви тощо. Незмінною видається і творча манера: м’яка незупинна гра світла на, здається, простих поетичних візерунках, що завдяки своїй прозорості, дають змогу уяві та розмислу читача творити безкінечне плетиво думок і почуттів. Це звичний світ поезії Г. Фальковича.

За одним винятком. Це світ війни.

Тут навіть тихий дощик ходить «по стерні і по броні» («Ходить дощик»), а річечці сниться «невоєнне, мирне, осяйне…» («Чепурилася річка»). Тут розвідка бачить пасторальні мирні картини осені («Теплі, прозорі, легкі кольори. / Десь там будиночки, ліс звіддаля…»), але це не «тут і сьогодні», це недосяжний простір минулого – «як до війни». Тут скрізь, що в людському світі, що в світі природи є лише фронт і тил. Тому «жучок-світлячок» і «рогатий жучок» поспішають на позиції до друзів-товаришів, бо «війна не кінчається. / Чути бій з далини. / Оборона тримається» («Вони поспішають»), а павучок, прийшовши на чаювання, спасає від самотності залишеного у квартирі кота Філона («Якщо сам лишився вдома»),

Перегук із мирними часами особливо болісно відчувається на рівні інтертекстуальному, як ось у перегуку вірша «Півник збиравсь на війну» з класичним абабогаламагівським «Ішов півник на війну» (з народного). На відміну від узагальненого романтизованого хвацького героя народної пісеньки, герой Фальковича – звичайний, складений із дрібниць і буденності персонаж – воїн, котрим просто тут і зараз може стати тато будь-кого з читачів. Він не «куряву здіймає», а уважно, річ за річчю збирає потрібне, зокрема й попоїсти («Бо харчування – не жарти, / А на війні – / Удвойні»).  

Дитячі думки («Піхотинці») і гра («Бомбардувальники») теж відображають реалії та цінності війни, дуже чітко фіксуючи / формуючи позиції дитини в межах воєнного українського сьогодення:   

Відповідно до наказу,

Є завдання для спецназу:

Непомітно підійти,

Під контролем все тримати,

Ворогів ліквідувати,

А безвинних – врятувати,

Захистити, зберегти» («Спецназ»).

Внутрішній світ маленького героя Г. Фальковича визначений огромом любові до ближніх і здатністю до чину:  

Наш вояк – не одинак!

Не вагаючись й на мить,

Він родину захистить! («Наш вояк – не одинак»).

Безкінечний біль втрати, весь спектр глибоких переживань дитини за свого чотирилапого товариша, з яким «уже дві тисячі годин … тільки ворог і війна», вихлюпує на читача ліричний герой вірша «Його забули на війні». Тут дитина не може нічого вдіяти, лише сподіватися. Натомість герой вірша «Міняю» віддає все найдорожче, «Щоб війську нашому допомогти / Перемогти!».  

Травматичний і болючий (на жаль, добре знайомий багатьом українським дітям) досвід війни поет «розділяє» між малюками й тваринами чи повністю зміщує на персонажів-тварин. Так, на відміну від глухуватої черепахи «Танкетки», котра не чує «…ні гармат, ні ракет – / Ранкових, вічірніх і навіть нічних», малюк чує все «і вчора, й сьогодні, / Бо ми ж не істоти якісь земноводні…», а великий біль розлуки з батьком, який воює, мужньо витримує маленьке мишенятко:

Маленьке мишенятко

Любило слово «Татко»,

Хоч з татком вже давно

Не бачилось воно.

Та знає мишенятко:

Коли згадає татка –

То, попри всю пітьму,

Світлішає йому… («Світле слово»).

Мимоволі напрошується паралель із відомим віршиком Г. Фальковича «Найсолодше слово», присвяченому мамі. В обох випадках поет передає найглибші сокровенні почування дитини через відчуття слова.

Вдається Г. Фалькович і до притаманного йому очуднення, показуючи світ із несподіваного боку. Так, персонаж вірша «Танк любив не воювати, а…» — хвацький і молодцюватий танк любить катати на броні «лісо-луго-польових» друзів, «вірний слову і вірний присязі» броньовичок – іграшка («Броньовичок»), а звичайні під час війни «бах-бахи» й «бух-бухи» – не гарматна канонада, а «гроза та справжній грім». Зрештою «перелицювання» світу війни поетом завершується величною у своїй дрібній конкретиці картиною розгортання життя в поезії «Там, на війні»

Там, на війні, коли немає бою,

Знов оживають лісові стежки,

Спілкуються комашки між собою,

Нових пісень розучують пташки.

Там, на війні, коли мовчать гармати

Й десь у гурті обідає солдат —

Нарешті зможе рудохвоста мати

Своїх погодувати лисенят.

Зрештою автор звертається до читача сам, відкрито висновуючи образи й слова з власного досвіду. Описуючи незбагненну сценку з переселенського життя в Коломиї, він запитує себе й кожного:

Кажуть, нам ще довго воювати.

Друзі, може годі нам зітхати,.. («Бегемот на шнурку»).

А далі запрошує читачів «поговорити по суті» та визначитися, проти чого готовий виступити кожний із нас, «Щоб на Землі настали кращі дні» («Продовж список»).

Завершує збірочку видумляцька поезія про здійснення небувалого. «Попри те, що в нас війна», усі-усі – від пташки й кішки до діжки з діженятами:

Йшли до самого подвір’я:

Глянути бодай разок,

На заквітчаний бузок –

Перед нашими дверми

Посеред зими…

Цей віршик як найвагоміший доказ, що всі мрії та сподівання дітей України на щасливе мирне життя здійсняться, скільки б реальних загроз і викликів не бачили в прийдешньому дорослі. Бо всі казки, навіть казки про війну завжди завершуються щасливо.

***

В Україні триває війна.

В Україні народжуються діти й творить Поет, котрий мужньо й мудро говорять із ними про світ, у якому нам випало жити, та лагідно налаштовує їх на мирне прекрасне життя, котре ми обов’язково відвоюємо та збережемо для всіх!

Наталя МАРЧЕНКО.