Слова, означені війною,
Не так спілкуються зо мною,
Як спілкувалися вони
Ще за годину до війни.

Г. Фалькович.

«Фалькович» – унікум. Він глибоко закорінений в традицію, може, навіть доволі консервативний автор. І водночас – це один із найсильніших новаторських голосів, голосів викличних, байдужих до комерційного погляду на дитячу літературу. Людина пише, що хоче, і вільна у своїй творчості. І нам щастить, бо маємо тут справжнє вау».

Блог «Казкарка».

Подальшу розмову про збірки віршів для дітей Григорія Фальковича варто розпочати зі спогадів поета про дитинство, що припало на жахні часи Другої світової. Адже йому випала страдницька доля «дитини війни», що вже дорослим — татом і дідусем — знову 2014 р., коли московіти підступно напали на Україну, опинилася в горнилі війни. Відтепер вибухово життєдайна поезія Григорія Аврамовича має присмак болю та надії, сердечного жалю та віри.

«Дитинство моє припало на роки страшної війни та на суворий повоєнний час. Ту війну називають Другою світовою… Для мене війна розпочалася 22 червня 1941 року. Якби цього не сталося, то рівно через три дні мої батьки, всі їхні друзі, знайомі та родичі урочисто і радісно відсвяткували б мій день народження — 25 червня мені виповнився б цілий рік! Хлопчиком я вважав, що фашисти навмисне розв’язали війну, аби зіпсувати наше родинне свято. Ясна річ, що ніякого святкування не було: чоловіки пішли на фронт, а більшість жінок з дітьми виїхали з Києва — подалі від смертельної небезпеки. Я і моя матінка опинилися у далекому Оренбурзькому краї, аж на Уралі. В ешелоні, яким ми добиралися до нашої кінцевої станції Платовка, були, переважно, родини офіцерів Київського військового округу (КВО). Батько заборонив мамі брати із собою зайві речі — лише найнеобхідніше. Мовляв, війна дуже скоро закінчиться нашою перемогою.

Мій дорослий мудрий батько помилився двічі. По перше, війна тривала довгих чотири роки, а по-друге, будь-який одяг чи речі домашнього вжитку, ой як знадобилися б нам на далекій чужині. В ешелоні було саме жіноцтво та дітлашня різного віку. Дорогою більшість дітей перехворіло на різні хвороби. Чимало з них померло просто у вагонах. Мене тоді врятувала самовіддана мамина любов, яка переборола страшну недугу.

З евакуації (так називалося тодішнє вимушене перебування далеко від рідних місць) запам’ятав небагато, майже нічого. Чомусь закарбувалося у пам’яті місцеве кладовище — з якимось похмурим дядьком із лопатою біля свіжої могили — і перший страх, навіть жах, й досі незрозуміло від чого.

З маминих переказів знаю, що доводилося голодувати, що я важко хворів на малярію, що ходив до зорганізованого у тамтешньому селі Покровка дитсадка КВО. … Фрагментарно — окремими кадрами, як у кіно — пам’ятаю багатоденну дорогу нашого дитсадка назад, до Києва. Знову довгий ешелон. Спекотне літо. Безкраї степи. Потяг із чорним димом. Вагони-теплушки. Харчування на жовтій від сонця траві, під час довгої-предовгої зупинки. Алюмінієві тарілки та виделки. Алюмінієві кружки з чаєм, які неможливо утримати — гаряче! І абсолютна неспроможність самостійно забратися знов у вагон — високо!

Повернулися до скаліченого війною Києва. На щастя, наш будинок на нинішній вулиці Богдана Хмельницького був неушкоджений, але зовсім поруч стояли зруйновані будівлі, які ми називали «розвалками». Хлопці ходили туди грати «у війну», а дівчатка — боялися. Пам’ятаю День Перемоги, 9 травня 1945 року, коли нас, дітей, терміново розвезли з дитсадка по домівках у кузові відкритої вантажної машини, «полуторки». Радісно, весело, незбагненно! Ціле місто, неначе, збожеволіло: музика, сміх, пісні, сльози!..

Радість всенародної перемоги затьмарювалася загибеллю у тій війні більшості з наших родичів, зокрема, і найближчих мені: мого батька (загинув у званні майора) та маминого брата, дядька Йосипа (командир танкового екіпажу, згорів живцем у танку).

Люди народжуються не для того, щоб їх забували. Ті, кого згадують, неначе продовжують існувати поряд із нами і після своєї смерті»[1].

Герой Г. Фальковича часу московсько-української війни — наш сучасник і водночас вічна дитина, світла чиста душа, якій відкрите Царство Боже. І саме ця незатьмарена довіра та любов до світу, вічне світло надії в простих і вишуканих словах робить його вірші справжнім поетичним дивом. Навіть тексти, написані до 2014 р., у контексті збірок воєнного часу набувають нових відтінків звучання, розкривають глибину тиші, що лежить у засновку кожного слова, — сердечність і «внутрішній океан» чуття автора.

Досвід воєнного дитинства – як приховане у серці відлуння – свідомо чи ні проступає уже в збірці «Корова спекла коровай» (Видавництво Старого Лева, 2015 ) – усміхненою атмосферою стишеного, заглибленого в себе розмислу, мрійливого споглядання, тихої гри з дитячою уявою, де енергію дитинності творять радість і ніжність. Саме тут поет щиро й вишукано розкриває секрети своєї творчості:

До добра добра додати,

трохи гумору вмішати,

сипонути навмання

чудернацького знання,

сумотинки —

дві краплинки,

ложку сміху —

на утіху,

співчуття — для вороття

гарних снів

і гарних днів,

ще краплинку самоти,

знову жменьку доброти

і лунке чарівне слово… (Рецепт дитячої книжки).

Серед найважливішого на розсуд Г. Фальковича — доброта і співчуття, а також — гумор, очуднення та трішки суму й самоти — складники щирої Людяності. Усе це і домінує у збірці. Її герої — тихі й талановиті («Павучок») чи бешкетні та капосні («Тарган-хуліган»), емпатичні, занурені у співпереживання («Примостився міст до міста»), здатні на добрий вчинок («Корова спекла коровай») і велику мрію («Жабенятко і баркас»).

Т. Качак справедливо назвала поезію Г. Фальковича «свіжим урбаністичним струменем» в українській поезії для дітей[2]. Герої його міських історій, байдуже, люди, тварини чи об’єкти, сповнені неповторної сили життя, справжньої емоції, вони сьогоденні й водночас тяглі в часі й просторі, як ось Міст, що розмовляє з містом:

Про машини многотонні —

Як гули вони гуртом,

Як до нього теплі коні

Доторкались копитом,.. («Примостився міст до міста»).

Є в збірці також чарівні своєю атмосферою ніжності та замилування пасторальні твори, як ось «Колоскова колискова»:

Поле. Зорі. Ніч казкова.

Долинає тихий спів.

То лунає колискова:

Не людська, а колоскова —

Найніжніша колискова —

Для маленьких колосків.

У збірці втілилися кращі риси авторського стилю Г. Фальковича: його поезія «лірична, мелодійна, дотепна, пройнята м’яким гумором, ігровими елементами»[3], різножанрова та легка до прочитання й запам’ятовування.

За рік до читачів приходить унікальна збірка віршів «Шалахмонеси» (Дух і Літера, 2016, 2019), видана культовим для української інтелектуальної спільноти видавництвом із ілюстраціями Пінхаса (Павла) Фішеля, — подарункове видання, покликане бути окрасою книгозбірні, своєрідним родинним раритетом, який зберігатиме спогади дитинства кількох поколінь.

Майже десятиліття писав Гр. Фалькович вірші, вперше зібрані в єдиний концептуальний проект, який Павло Фішель оформлював ще більше п`яти років.

Досі в Україні не було видання для дітей, яке б так природно й гармонійно поєднало у собі українську та єврейську традицію. «Шалахмонеси» — перша насправді автентична українська єврейська дитяча книжка. Прадавні колорит і ритміка єврейського стародруку в поєднанні з так само простою й водночас неймовірно багатозначною у відтінках і натяках поезією творять невимушений і дотепний діалог із читачем, який знищує перепони та робить пізнання культури спільним і світлим процесом взаємопроникнення.

Дитина в цій поезії — щира, незіпсута в чистості свого світосприйняття, її довіра до світу та близьких абсолютна як і любов. Відтак, веселі чи щемкі буденні історії збірочки тішать читача тією ж мірою, якою відкривають йому суть плекання. Адже, дослухаючись до батьківської молитви чи смакуючи суботні пахощі рідного дому, стежачи за безкінечними клопотами бабусі чи бешкетуючи, маленький герой Гр. Фальковича насамперед невпинно пізнає та розвивається. Він сповнений найрізноманітніших почуттів! Усіх, окрім одного, — страху.

І саме тому стільки щирої самоповаги та певності у цих маленьких особистостях! Скажімо, у вірші «Хто навчить мене літати», хлопчик задається надсерйозним питанням — «Ну а що умію я?» — і виявляє, що напрочуд обдарований, бо вміє розмовляти, стрибати, їсти та інші речі, тож і літати при бажанні теж зможе навчитися.

А ще це поезія «великих дитячих відкриттів», прихованих у хитросплетіннях мовної гри. Так, вигадник Льова, герой вірша «Акирфа» вві сні бачить дивовижну країну з незнаними тваринами (нолс, арбез, аполитна, вел, ргит, лидокорк, фариж, арбок, удакак та укакам). Але ось читач дізнається, що хлопчик просто вивчає «єврейську мову»:

Незвичайна тая мова,

І складна, і загадкова —

Хто не знає чи не звик:

Там читають кожне слово

По-єврейськи, в лівии бік.

І приймає правила гри, запропоновані поетом, адже всі діти колись пробували вимовляти слова «по-єврейськи, навпаки», їм цікаво й відразу зрозуміло, що «Акирфа» — «Африка», «нолс» — «слон» і т. д.

Приваблює також глибока повага поета до дитини, котра дає йому змогу вільно оповідати малюкам про глибинні світоглядні речі, як от у вірші «Хто вигадує свята», текст якого, як у давньому манускрипті, оздоблений зображенням головних іудейських свят річного циклу. Автор дуже простими, направду дитячими в своїй щирості словами розповідає про усвідомлення малюком свого місця в безкінечності буття, про радість зростати часточкою свого народу, котрий ніколи не скінчиться:

Хай ростуть мої літа!

Хай живуть мої свята! —

Книжка щиросердно й широко відкриває перед читачем світ єврейської родини, дім, наповнений книгами, вірою, квітами та навіть такими буденними речами, як нічний горщечок. Але увійшовши, відчуваєш близькість і знайомість усього побаченого та відчутого. Так, вірш «Люблю» зрозумілий і питомо свій будь-якій українській дитині, а чарівні шалахмонеси, що приносять заслужені сни дітям, так схожі на сивих котків-воркотків українських пісень. Та й ліричному героєві у спільному багатоквартирному домі, де випало жити, суботній ранок пахне кавою і дерунами так само, як халою, рибою і шоколадом. Малюнки, що творять живе насичене полотно єврейського буття, відлунюють звичними українському окові завитками і пагонами, у літописній манері зображеними постатями та навіть бджолою, що невтомно подорожує зі сторінки на сторінку. Зрештою розумієш, що цей світ напрочуд близький сковородинській філософії «сердечності» й тобі особисто.

У поезії Г. Фальковича на цей час увиразнюється її діалогічна природа, про що свого часу зауважував Я. Добрянчик: «Більшість віршів Фальковича передбачає діалог з читачами – маленькими і не дуже. Прямі й непрямі запитання. Можливість, а, іноді, й необхідність замислитися над прочитаним, поділитися думкою, враженням, сумнівами... Те, чого, здебільшого, бракує сучасному родинному життю, зокрема, задля вироблення спільних світоглядних засад»[4].

Це свідоме спонукання читача до «проговорювання» (внутрішнього й зовнішнього), осмислення та переосмислення досвіду, настанова родинності як сув’язі та вкоріненості у світ часом набуває у творчості поета цілком «методичних» рис, як от у збірці «Недомальовані вірші» (Час Майстрів, 2018), вигадливо «недомальованій» Віталієм Кириченком. Завдяки диву поезії звичний формат книжки-розмальовки тут обертається справжньою «малювальною історією», глибокий сенс якої:

Щоб усі

Розумілись на красі,

Щоби змалку вчились діти

Спілкуватися й любити:

Друзів, небо голубе,

Рідну мову і себе.

Кожний малюнок збірки – можливість «уточнити» побачене художником і змальоване поетичним словом. Поет зібрав тут свої сюжетні візуальні вірші, засновані на іронічному, нестандартному світосприйнятті, що дають змогу дитині побачити світ із несподіваного ракурсу та спонукати її мислити так само нешаблонно і творчо. До прикладу, вірш «Драконівські закони», сама назва якого налаштовує стереотипне мислення дорослого читача на негацію. Та шляхом одивнення (а ще пам’ятаючи, що «дракончики» — улюбленці малечі) поет несподівано перепрочитує відомий фразеологізм на користь «зразка до наслідування»:

Жив собі колись дракон —

Мав дракон такий закон:

Слабших себе — не займати,

А сильніших — пробачати,..

З іншого боку, пропонуючи дитині домалювати ілюстрації, опираючись на власну уяву та фантазію, Г. Фалькович по суті вчить її бути Справжнім Читачем – співавтором та інтерпретатором поета, здатним буквально «бачити» описане та помічати й розуміти приховане, сутнісне у художньому слові. Скажімо, у віршику «Жук до жабки йшов у гості», присвяченому безпосередньо малюванню (Жук малює портрет Жабки), завдання з «домальовування» підштовхують малого читача згадати все розмаїття кольорів і буквально на власному досвіді переконатися, що портрет вийшов «Тихий жах» саме тому, що це розмаїття в ньому відсутнє, як не старався маленький художник, маючи лише дві фарби:

Сів маляр навпроти жабки,

Та й малює залюбки:

Все бордове, навіть лапки,

Тільки очі – два жовтки,

Наче жовті пухирі,

Наче жовті ліхтарі.

Збірка «Комашка писала нікому» (Vivat, 2019) із соковитими ілюстраціями Галини Рогової – це мелодійні, легкі до запам’ятовування віршики для малят, що зрозуміло й просто розповідають про сучасне життя та вічні цінності людського буття. Це забава, естетична насолода та ненав’язливе повчання водночас.

Герої збірочки різні, але однаково цікаві до всього навколо. Власне, оця рівність усіх і кожного у світобудові, емпатія та взаємо перегук – найважливіший сенс книжки. Малий читач занурюється у гармонійний світ, вартий його уваги та цілком зосереджений на ньому самому. Так цікава Гапоча, спостерігаючи «за всім на світі» (пухом, що пливе річкою, крапчастою комашкою «сонечком», горобчиками та футболістами), виявляє, що вона чинить точнісінько як Сонце:  

Сонце, не у крапочку,

Гріє так ласкаво:

Дивиться на Гапочку —

І йому цікаво! («Цікава Гапочка»).

Думку про важливість кожного у світі наголошують образи всілякої дрібноти. Як слушно зауважує М. Ковінько» «…в цих наївних та іронічних образах є щось філософське: може, у величезному світі кожен — ось така непомітна комашка, однак в одній навіть найменшій істоті — цілий усесвіт, який охоплює напрочуд різні й водночас неймовірно схожі почуття, звички, смаки, мрії , риси, вади, думки, радощі, жалі, досягнення і розчарування»[5]. Згадаймо волохату гусінь, незадоволену гудінням у вусі, котре виявилося справжнім джмелино-бджолиним концертом («Концерт»), чи «месьє Хробака», котрий відкрив ресторацію у кабачкові, де:

За одну монетку «су»

Вам ще й подадуть росу —

На зеленому листочку. («За одну монетку “су”»).

Та великому бичкові не потрапити до цього маленького світу…

А скільки трепетної уваги, глибокого розуміння людської природи (та, певно, природи Божого світу загалом!) у розповіді про комашку, яка у «непевний час» війни:

Комашка поставила кому.

Комашка писала нікому.

Мабуть, у непевний цей час

Нікому – це кожному з нас…

Присвята талановитій київській співачці-бардові із непростою творчою долею Інні Труфановій скеровує дорослого читача до прочитання поезії як наголошення невимовної потреби творчої людини бути почутою. А мені все відлунював рядок Т. Шевченка «Не минайте ані титли, / Ніже тії коми», нагадуючи, що кожний – згаданий чи ні в історії цього світу, кожна комашка Всесвіту прагне продовжитися «після коми», що «дальший процес спілкування» — саме життя, котре жодні історичні катаклізми, жодна війна не здатна перервати… «і мертвим, і живим, і не народженим…», величним і найменшеньким — усім справжня поезія говорить про силу життя і людяності.

Ця увага й щирий інтерес до життя дає змогу героям поезії Г. Фальковича (а з ними і маленькому читачеві) з’ясувати, де їхнє власне місце в цій круговерті. Так, ластівки у поезії «Змій на повідку», дивуються польотові барвистого повітряного змія на шнурку («Ми такого ще ніколи / Не стрічали літуна»). Ця «дивина» зрештою увиразнює для птахів найцінніше, що мають вони самі, — вільний політ:

Повідки, мабуть, це модно.

Та на те ми й ластівки,

Щоб довільно, як завгодно,

І безлюдно, й принародно

Скрізь літати залюбки.

Чудова лірична поезія «Жив собі маленький цвяшок» шляхом одивлення та притаманним поетові зверненням до сну як способу переміщення між світами явними та уявними розповідає про поширену, на жаль, ситуацію, коли людина опиняється в чужорідному їй середовищі: посеред прекрасної галявини на узліссі живе Цвяшок, якому серед цієї гармонії й краси сниться геть інше:

Невідомо, звідки взявся:

Трав та квітів не цурався,

Ріс так само, як вони, —

Тільки бачив інші сни.

Хоч, бувало, й снились трошки

І ромашки, і волошки,

Навіть жовті оси хижі —

Та все більше: пасатижі,

Гайки, гвинтики, лещата,

Дрилі, свердла, коліщата

І, звичайно, молотки…

Найлегше визнати, що Цвях просто не спроможний належно оцінити чудове оточення, котре йому випало. Але поет дає змогу читачеві прожити й протилежну ситуацію: чи була б доречною та «на своєму місці» тендітна ромашка, опинившись у серед звичайних для майстерні інструментів:

А якби все навпаки?

Там, де оси та мурахи,

Виросли б суцільні цвяхи,

Й тільки зрідка, як сюрпризи,

Десь шурупи и саморізи,

Й випадково,

Загадково —

Як помилка, як промашка —

Раптом виросла ромашка…

То, шановні читачі,

Що б їй снилося вночі?..

Отже, краса й гармонія світу значною мірою залежить від того, хто є ми самі, чи відповідає наше оточення нашій природі, чи «своє» життя ми обрали.

У поезіях збірки, як завжди у Г. Фальковича, багато звучання – явного (поет любить писати про музику, музичні інструменти, часто його герої– музики) та майстерно вплетеного в мову віршів, як от у поезії «Тиша тиха і тихіша», де д, р, др, гр передають грізне рикання лева, а т, ш, х, с, ж — шурхіт переляканої мишки:

Десь у затінку дерев

Спить собі гривастий лев,

А у нас — у розпал дня —

Спить в куточку мишеня.

Та мишина тиха тиша

Від левиної сіріша,

А ота левина тиша

Від мишиної жовтіша,

і жаркіша, і страшніша…

А як небанально, просто й красиво говорить поет із дітьми про це – таке йому любе й важливе – розмаїття мови! На думку М. Ковінько «Трепет і замилування — основні емоції поезії «У корови гарні брови»… Метафоричність, одивнення, тонка ліричність, оригінальні й водночас прості для сприйняття образи на рівні підтексту формують відчуття важливості, органічності та краси рідного слова. … красу «звуків, літер та змісту» передано через метафору смаку, який має корова «на різні мови»:

Ій смакує мова сіна,

Мова свіжої трави,

Й гарбуза — як апельсина…

Смак, насолода, засвоєння того, що поруч і твоє, — усе це стає частиною особистості, відлунює і передається далі: «У парному молоці / Ще лунають мови ці»[6].

Збірка «Пароплави і Кити» («А-Ба-Ба-га-Ла-Ма-Га», 2020, 2022) зібрала під однією обкладинкою кращі поезії минулого з низкою нових і привертає увагу найперше ошатністю, культурою дизайну та чудовими ілюстраціями Яни Гранковської та Ростислава Попського, чиї малюнки буквально сповнені світлом, рухом, відтінками емоцій і розсипом деталей, як і поезії, котрі вони ілюструють.

Світ цієї книжки мінливий, текучий, прозорий і безкінечно глибокий як справжній океан, у якому є місце кожній живій душі, байдуже — маленька вона нині чи доросла. Головне, аби хотіла відчути іншого, відкритися й відкрити для себе й у собі весь дивовижний безмір Божого світу.

Це весела, парадоксальна, дзвінка й грайлива поезія. Але найбільше у ній Доброти і Людяності, отого світла, яке ми звемо «сердечністю». Вона наповнює маленького героя, котрий залишає молочко для їжачка, котрий прокинувся зарано, коли ще «…закрито всі його кав’ярні, / Всі знайомі бари і чайні…». Сердечність пломеніє з коротесенького образка про крокус, котрий зацвів від «родинного тепла», і спонукає ліричного героя просити за слоненя, котре «…пригадує ночами / Біля мами кожну мить», та чути потаємні мрії бичечка, що іде «паралельно пароплаву» у сподіванні стріти на причалі тата.

Григорій Фалькович дивиться на світ дитинно чистим поглядом, без паволоки дорослої «значущості» та всезнайства. Йому цікаво й зовсім не страшно у нашому складному драматичному світі. Саме цьому дивовижному вмінню довіри до життя він вчить маленького читача. Адже для певності й радості цілком достатньо помічати їх у світі довкола:

Все й сьогодні добре склалось:

вранці, як умовний знак,

з неба сонце посміхалось.

Всім на світі. Просто так…

Попри вдавану простоту й легкість у поезії цієї збірочки багато вишуканості й музики. Поет бавиться словами, відкриваючи дитині-читачу увесь безмір їхніх відтінків і прихованих у них сенсів, і тим призвичаює до поетичного, небуденного погляду на світ.

Зрештою, віра у силу Слова, у можливість вилюднення душ, залюблених у поезію, — своєрідний підсумок усієї книжки:

Тож поступово в тій землі

І школярі, і королі

Змінили вдачу, позаяк

Надбали поетичний смак.

Забулась кривда. Зникла лють.

Там довго й радісно живуть.

Завзятий день. Утішна ніч…

Поезія — вагома річ.

У рік повномасштабного вторгнення московитів до України у харківському видавництві «Крокус» вийшла книжка-обертайка «Абу Каракамбада. Колискова для Мішелі» (Крокус, 2022), емоційний контраст кожного блоку якого лише чіткіше проявляє спільний їхній засновок — наш надто чітко розділений війною на «чорне» та «біле» світ і безмежно мудру, сердечну та бешкетну душу автора. Чимало для творення цієї гармонії роблять креативні дизайн і верстка Тетяни Калюжної та виразні емоційні ілюстрації Софії Томіленко.

«Колискова для Мішелі» Григорія Фальковича — виразний відбиток нашого буремного часу. Скільки тривоги та намагання майже гіпнотично, вважай, замовлянням впевнити маля у сталості, незмінному затишку, «дому», котрий залишається з тобою, у вірші «Не будіть, не будіть, не будіть»:

«Ти не там, ти не там, ти не там —

Не в барлозі, не в банці, не в лісі…

…

Не завадить ні вітер, ні грім:

Ти — у ліжку, у домі своїм…».

Навіть фрази, що їх дитина мимоволі чує у новинах і котрі звучать їй у голові рефреном до бурхливих днів, стають приводом авторові дотепно й ніжно розгорнути їх у кумулятивну оповідь із мудрими настановами, як ось у вірші «Спи, наша пташко, спи, наша рибонько», де обіграно словосполучення «благо для країни».

Водночас, колискові у Григорія Фальковича, як і вся поезія загалом, трішечки бешкетні. Бо поет знає і любить у дітях їхню непогамовану й таку природню цікавість до життя, дії та гри. Саме тому є тут жартівлива «Колискова необов’язкова (про панство-різноспанство») та медитативно-ігрова «Засинає ліва ніжка», що починається з чесного зізнання героїні: «Спати я іще не хочу. / Спати я ще не готова».

Поет часто звертається до повтору, звукопису, новотворів, буквально зачаровуючи маленьку ліричну героїню словами, створюючи навколо читача мелодійний, тихий і ніжний світ, атмосферу затишку й спокою. Домашності, знаного у щоденні урбанізованій сучасній дитині додають неочікувані образи, як ось згадка про чищення зубів перед сном у вірші «Нічний пастушок»:

«Я буду спати, спати, спати,

Ласкаві снива пасти, пасти —

У різнотрав’ї рути-м’яти

Із присмаком зубної пасти»

Традиційна атмосфера чарівної казки огортає читача у вірші «Колискова для Мішелі», де рядок за рядком дівчинка занурюється у поетичний простір, який вона здатна домалювати в уяві сама: там у сон-траві солодкий сон виганяє лихий, там блукають казки, а мама з татом — король і королева.

А скільки вигадки, вишуканого вимальовування словом і довіри до дитячої спроможності творити світи у «Колисковій білої тиші»! Це справжнісінька притча по різноманіття світу й водночас чарівна стежка до казки, де крок за кроком світ перетворюється й відкривається усе новими гранями.

Творчість — царина вільних. Дитинство — час творчості. Поезії Григорія Фальковича у збірці «Абу Каракамбада» — шалений гімн свободі, творчості та дитинству!

У кожній мініатюрі є багато-багато реготливих, невимовних, дивакуватих і незвичайних звуконаслідувань. Всілякі «пара-падабу-дабу-дабу-да», «Абу-Каракамбада» і «длум-бам-буда-кара» так і сиплються сторінками. Але із тих мантр-розспівів щоразу висновується чудова — яскрава, прописана в деталях і настроях — історія. Про зайчика, у котрого «чудовий настрій зранку», та левицю, що снить прохолодою Півночі, де вся її родина буде така щаслива! Про собаку, щасливу бути собакою, й крокодилячу родину, котрій ніяк не можна поласувати морозивом. Про вампіра, рака-неборака, жирафів і бегемотів та навіть родину бичка. Історій таких дитячих і простих, що …лише згодом розумієш, скільки в них дорослої іронії та навіть сарказму:

«Ми такі невередливі,

Поміж нами — жарти й сміх.

Ми — істоти небитливі:

Тож забуцаєм не всіх!..»

чи

«Не бажає він мовчати —

І не нам судити.

Той, хто має що сказати,

Мусить говорити!»

Та значно більше в тих історіях — щирої життєвої мудрості, ненав’язливих порад і «висновків», які призвичаюють до навичок «простого» щасливого життя. Від цілком «прикладних», зразка «Всім потрібні вітаміни / Для щасливого життя!», до відверто піднесених:

«Життя — це насолода, приваба, і принада.

І посмішка, і мрія молода!»

А ще, попри всю вибагливість і неймовірність поетики, ці вірші дуже прикладні та, сказала б, помічні. Адже жирафа (як і кожна маленька принцеса, котра раптом вирішила, що має бути схожої до героїні кіна) таки схожа на «маму і тата» і це — прекрасно! А крокодилам (ну точно як кожному схильному до алергії малюкові) от зовсім не варто їсти морозиво, бо:

«Нащо їм така турбота —

І по черзі, й впереміж:

Втрата пам’яті, нудота,

Закреп, чуханка й свербіж?»

Поява у часі війни цієї збірки, де ніжність і вибухова пристрасть свободи, традиція та новаторство, доросла мудрість і дитинна безпосередність втілені абсолютно ясно, — справжній здобуток української поезії для дітей. Свідчення великої непорушної стійкості духу, здатного любити й радіти кожній миті життя — навіть такій жахній як мить війни.

У 2023 р., коли поет із близькими, вимушений покинути Київ, опиняється у Коломиї, тріщина у його душі («дитини війни» минулої, що знову посеред виру війни вже зі своїми дітьми й онуками!) стає ще більше зримою. У світ виходять збірка проілюстрованих гуртківцями дитячих художніх студій Києва вибраних довоєнних поезій Г. Фальковича «Фарбобарвокольори» (Друкарськийдвір Олега Федорова, 2023) та автобіографічна, присвячена «домашнім тваринам-переселенцям і тваринам, що загинули у війні» повість у віршах «Руді і Чумацький Шлях» (Видавництво Старого Лева, 2023) зі щемкою реалістичною акварельною графікою Ірини Потапенко. Як зазначає Валя Вздульська: «Ці два видання дуже різні. Перше — сповнене дитячої безпосередності, друге — обережне, делікатне, трепетне. В обох випадках ми маємо справу з дуже якісною дитячою поезією для дошкільного і молодшого шкільного віку»[7]. 

У збірці «Фарбобарвокольори», котру «…населяє усіляка кумедна фауна, домашня й дика, включно з собаками і котами») Костянтин Родик помічає хрестоматійні порівняння з Кіплінгом, як-от:

Запитали у кота
Про його шкільні літа.
Чесний кіт сказав нам прямо –
Так його привчила мама:
В світі й так чимало див —
Я по школах не ходив,
Сам собі навчився спати,
Їсти, пити та гуляти.

Та наголошує, що: «Фалькович — виразно «мирний» поет, його гумор уповні іскрить лише там, де поруч немає Зла»[8].

Натомість Валя Вздульська, визнаючи, що «…до збірки дібрано поезію за дуже вільним принципом — вона строката, різноманітна, як барвисті квіти-метелики, про які пише поет», наголошує її світоглядну цілісність («…усі ці вірші сповнені особливого ставлення до світу, коли він бачиться приязним, надихає, пульсує енергією, радістю і любов’ю») та мистецький дуалізм («…поезія Григорія Фальковича, з одного боку, дуже вкорінена в традицію. Це чіткі рими й ритми та прозора образність, за які ми так любимо дитячі віршики Забіли, Рильського чи Воронька. З іншого боку, це поет семантично складний, у якого кожен образ розгортається ланцюжками смислів, алюзій і асоціацій»)[9].

Цією збірочкою поет ніби «закріпив», опред’явив у світі, де вкотре точиться війна, себе мирного, той вічний – світлий і радісний – світ дитинності, раювання і творчості за ради якого ми б’ємося і переможемо.

Світ сьогодення, буденний, дуже особистісний і болючий світ «війни в Україні» знайшов вираження у рідкісній нині за жанром повісті у віршах «Руді і Чумацький Шлях». Рецензенти відзначають спричинену війною зміну в творчій манері поета («Шок минулого лютого витіснив із цих рядків головну поетову фішку — безтурботні веселощі»[10]). Він не переадресовує свої думки й почуття «ближчим» для малого читача персонажам, а займає природну й очікувану в часі війни позицію дорослого – йде крізь драматичні події поряд зі своїм героєм – таким само реальним як і він сам домашнім улюбленцем родини Фальковичів джек-рассел-тер’єом Руді. Саме щемка неприхована автобіографічність книжки робить її напрочуд життєдайною і терапевтичною.

На час появи книжки автор і Руді, як і тисячі інших українців – «тимчасово переміщені особи». У їхнє життя приходить новий досвід, а в мові з’являється розсип нових слів, спровокованих війною («сирена», «укриття», «відбій», «бомбосховище», «ракети» та ін.). Коломия, містечко, куди з Києва переїхала родина, як Ноїв ковчег прийняла до себе переселенців із усюди («Де не глянеш – лапа й хвіст / З різних областей і міст»), «пахне війною», звучить сиренами та має спільну для усіх мрію:

Щоб добро перемогло,

Щоб навіки зникло зло,

Щоб сирени не звучали,

Щоб лунала пісня й сміх,

І собаки не втрачали

Щоб господарів своїх.

Ось так, тихо й майже не помітно Г. Фалькович починає розмову з дітьми про втрати і смерть, очевидність якої стає неуникною в часі війни. Про неї нагадує рядок чи слово майже кожної поезії, аж поки у вірші, що став заголовним для книжки, «Руді і Чумацький Шлях» поет не розгортає думку: від

Хто загинув на війні –

Ті стають зірками»

до

Їх побачать тільки ті,

Що… у наземному житті

Просто їх любили…,

і до підсумку:

Хтось, із небом віч-на-віч,

Завжди бачить чорну ніч,

Інший – світлодайну.

Смерть для Руді, як зрештою для кожної дитини, не співвідносна із ним самим. Дитина не здатна прийняти чи осягнути саму можливість власної конечності. Навіть щодня стикаючись із фактом загибелі та руйнування, вона розуміє себе швидше як вічного хранителя пам’яті про всіх інших, того, хто любить і пам’ятає і тим одним щоразу спасає себе й світ. Бо діти – майбутнє. Навіть не усвідомлюючи доконечно високий сенс цього факту, вони кожної миті перебувають у русі – зростанні, вилюдненні в буквальному сенсі слова. Цей закладений у дитинстві невичерпний потенціал помічає навіть песик, щемко та світло описуючи свої почуття до появи в домі новонародженої «нової господитьки».

Чим ближче ми знайомимося з Руді та його оточенням, тим ближчими стають читачеві буді воюючої України: навички виживання («Тут на всіх лише одна наука: / Не панікувати – день і ніч!»), прийняття нової реальності («Ми тут – гості, не вигнанці»), дрібні побутові картини перебування в бомбосховищі та навіть зміни, що сталися з колись цілком розважальним телебаченням:

А тепер по всіх каналах

Де не глянеш – вибух, спалах,

Перегуки вояків,

Жах і біль з усіх боків…

Фіксує свідомість песика також карколомні зміни, що відбулися із цінностями. Так, хоча Руді гірчить загальне замирення, він дотримується спільних правил співжиття навіть із затятими ворогами («Не гавкне аніхто, не загарчить…»), його думки у відносно мирній Коломиї звернуті до «друзів-побратимів», які перебувають під обстрілами:

Чи сховалися вони – 

В укриті, у льосі?

Чи вже звикли до війни?

Чи живі ще й досі?

Водночас пес, як і «київці, ірпінці, покутяни», здатний поринути у «Шарварок. Шаманство. Шарпанину» сонячної базарної днини в Коломиї, бо це – «Мирний день. Йому немає меж…». Це збережений досвід життя, заради якого – спокійного, яскравого, благополучного – ми боремося й перемагаємо.

Поет постійно – на дуже простих і зрозумілих прикладах – виводить історію Руді за буденні межі, піднімаючи його маленьке життя до висот спільної історії та віри. Так, пес осягає час і своє місце в історії родини через ревнощі, а потім усвідомлення важливості продовження життя роду в «Кузюбоньці», його «майбутній маленькій господинці». Автор і пес разом потребують щирої віри й шанують віру кожного. Та якщо Руді

…вірить як уміє:

В майбутнє – без тривоги,

В святкові відбивні,

Й що люди – справжні Боги

Та янголи земні,

поет, попри віру й спрагу до життя, із висоти свого дорослого досвіду не має певності в майбутті:

Не певен, що про Руді

Геть все відомо Будді,

Ісусу з Назарету,

Єгові й Магомету.

…

Тож все, що далі буде:

Зі світом, з нами, з Руді –

То незбагненна річ…»

Завершується розповідь чудовою картиною – сном Руді про повернення додому. Згадується розхожа фраза, що дітьми ми всі літали у снах. Отак і малий песик щасливий, нехай і крізь розбурханий і небезпечний світ, нехай і з можливістю застати розруху, летіти додому, повертатися у своє мирне життя:

«Ти куди, – запитують, – летиш:

На Варшаву, В Прагу, У Париж?

Чи в якусь країну невідому?»

«Ні, – відповідає він. – Додому!

«Руді надається до різних читань, – зауважує В. Вздульська. – Спершу він вражає ефектними римами й легким красивим ритмом, а потім запрошує до неспішного розглядання, що несе роздуми, трішки болю і незмірно багато любові»[11]. 

Зрештою Руді спонукає до прийняття – складного світу, в якому випало жити, себе та інших, і навіть Творця, чиї шляхи несповідимі…

Нову творчу гармонію та своє місце у цьому схарапудженому війною світі Г. Фалькович означує збіркою «Розкажи мені казку про війну» (Видавництво Богдан, 2025), зі щемкою ніжністю проілюстрованою Анною Птахою.

Чудово сказала про цю збірку В. Вздульська: «Якщо на світі існують добрі казки про війну, то їх пише Григорій Фалькович. І дрібка цієї доброти з його дитячої поезії неодмінно залишається із читачем, мов жучок-світлячок з його вірша, що ніколи не здає своїх позицій»[12].

Часопростір цієї книжки – це світ непоєднуваного, але реально присутнього тут і сьогодні в Україні, – світ війни і дитинства.

Як поетові вдається їх гармонізувати?

У дихотомію тьми й світла від вносить усі кольори й відтінки життя.

Ключем до цієї книжки є рядки вірша «Для героя головне – не зброя», винесені на обкладинку:

Десь війна своє відговорила –

Ані командирів, ні солдат.

Танк іржавіє, літак похнюпив крила,

У траві сумує автомат.

А у нас не можна без героя.

Ви покличте. Він врятує знов.

Для героя головне – не зброя,

Головне – це правда і любов!

Це пряма констатація важко прийнятного, але очевидного факту: світ поділений на «мирний» і «воюючий», і ми – у часопросторі війни. А це світ не так зброї та бойовищ, як страждальців і героїв, яких невпинно породжує наростаючий запит на порятунок. Якщо в «мирному» світі уявлення про війну формуються переліками видів озброєння та битв, то в світі «воюючому» визначальними є правда і любов. Вони – невичерпне джерело сили для людяності, котра завжди перемагає тупу злу силу.  

Водночас вірш, що дав назву збірці, – «Розкажи мені казку про війну» означує так само важливий і повсюдно присутній у творчості Г. Фальковича часопростір дитячої фантазії, мрійництва. Він тут – вектор дії, напрямок прикладання сили любові та віри:

Розкажи мені казку про війну,

Про веселу війну, нестрашну:…

Діти й звірі там щасливі,

Там радіють та співають,

Там нікого не вбивають – …

Персонажі збірки – звичайні для поета домашні улюбленці, комашки та звірина, малюки та їхні рідні. Проблематика й теми теж на перши погляд притаманні авторові: дитяча гра, товаришування та родинність, краса слова і світу, урбаністичні та пасторальні мотиви тощо. Незмінною видається і творча манера: м’яка незупинна гра світла на, здається, простих поетичних візерунках, що завдяки своїй прозорості, дають змогу уяві та розмислу читача творити безкінечне плетиво думок і почуттів. Це звичний світ поезії Г. Фальковича.

За одним винятком. Це світ війни.

Тут навіть тихий дощик ходить «по стерні і по броні» («Ходить дощик»), а річечці сниться «невоєнне, мирне, осяйне…» («Чепурилася річка»). Тут розвідка бачить пасторальні мирні картини осені («Теплі, прозорі, легкі кольори. / Десь там будиночки, ліс звіддаля…»), але це не «тут і сьогодні», це недосяжний простір минулого – «як до війни». Тут скрізь, що в людському світі, що в світі природи є лише фронт і тил. Тому «жучок-світлячок» і «рогатий жучок» поспішають на позиції до друзів-товаришів, бо «війна не кінчається. / Чути бій з далини. / Оборона тримається» («Вони поспішають»), а павучок, прийшовши на чаювання, спасає від самотності залишеного у квартирі кота Філона («Якщо сам лишився вдома»),

Перегук із мирними часами особливо болісно відчувається на рівні інтертекстуальному, як ось у перегуку вірша «Півник збиравсь на війну» з класичним абабогаламагівським «Ішов півник на війну» (з народного). На відміну від узагальненого романтизованого хвацького героя народної пісеньки, герой Фальковича – звичайний, складений із дрібниць і буденності персонаж – воїн, котрим просто тут і зараз може стати тато будь-кого з читачів. Він не «куряву здіймає», а уважно, річ за річчю збирає потрібне, зокрема й попоїсти («Бо харчування – не жарти, / А на війні – / Удвойні»).  

Дитячі думки («Піхотинці») і гра («Бомбардувальники») теж відображають реалії та цінності війни, дуже чітко фіксуючи / формуючи позиції дитини в межах воєнного українського сьогодення:   

Відповідно до наказу,

Є завдання для спецназу:

Непомітно підійти,

Під контролем все тримати,

Ворогів ліквідувати,

А безвинних – врятувати,

Захистити, зберегти» («Спецназ»).

Внутрішній світ маленького героя Г. Фальковича визначений огромом любові до ближніх і здатністю до чину:  

Наш вояк – не одинак!

Не вагаючись й на мить,

Він родину захистить! («Наш вояк – не одинак»).

Безкінечний біль втрати, весь спектр глибоких переживань дитини за свого чотирилапого товариша, з яким «уже дві тисячі годин … тільки ворог і війна», вихлюпує на читача ліричний герой вірша «Його забули на війні». Тут дитина не може нічого вдіяти, лише сподіватися. Натомість герой вірша «Міняю» віддає все найдорожче, «Щоб війську нашому допомогти / Перемогти!».  

Травматичний і болючий (на жаль, добре знайомий багатьом українським дітям) досвід війни поет «розділяє» між малюками й тваринами чи повністю зміщує на персонажів-тварин. Так, на відміну від глухуватої черепахи «Танкетки», котра не чує «…ні гармат, ні ракет – / Ранкових, вічірніх і навіть нічних», малюк чує все «і вчора, й сьогодні, / Бо ми ж не істоти якісь земноводні…», а великий біль розлуки з батьком, який воює, мужньо витримує маленьке мишенятко:

Маленьке мишенятко

Любило слово «Татко»,

Хоч з татком вже давно

Не бачилось воно.

Та знає мишенятко:

Коли згадає татка –

То, попри всю пітьму,

Світлішає йому… («Світле слово»).

Мимоволі напрошується паралель із відомим віршиком Г. Фальковича «Найсолодше слово», присвяченому мамі. В обох випадках поет передає найглибші сокровенні почування дитини через відчуття слова.

Вдається Г. Фалькович і до притаманного йому очуднення, показуючи світ із несподіваного боку. Так, персонаж вірша «Танк любив не воювати, а…» — хвацький і молодцюватий танк любить катати на броні «лісо-луго-польових» друзів, «вірний слову і вірний присязі» броньовичок – іграшка («Броньовичок»), а звичайні під час війни «бах-бахи» й «бух-бухи» – не гарматна канонада, а «гроза та справжній грім». Зрештою «перелицювання» світу війни поетом завершується величною у своїй дрібній конкретиці картиною розгортання життя в поезії «Там, на війні»

Там, на війні, коли немає бою,

Знов оживають лісові стежки,

Спілкуються комашки між собою,

Нових пісень розучують пташки.

Там, на війні, коли мовчать гармати

Й десь у гурті обідає солдат —

Нарешті зможе рудохвоста мати

Своїх погодувати лисенят.

Зрештою автор звертається до читача сам, відкрито висновуючи образи й слова з власного досвіду. Описуючи незбагненну сценку з переселенського життя в Коломиї, він запитує себе й кожного:

Кажуть, нам ще довго воювати.

Друзі, може годі нам зітхати,.. («Бегемот на шнурку»).

А далі запрошує читачів «поговорити по суті» та визначитися, проти чого готовий виступити кожний із нас, «Щоб на Землі настали кращі дні» («Продовж список»).

Завершує збірочку видумляцька поезія про здійснення небувалого. «Попри те, що в нас війна», усі-усі – від пташки й кішки до діжки з діженятами:

Йшли до самого подвір’я:

Глянути бодай разок,

На заквітчаний бузок –

Перед нашими дверми

Посеред зими…

Цей віршик як найвагоміший доказ, що всі мрії та сподівання дітей України на щасливе мирне життя здійсняться, скільки б реальних загроз і викликів не бачили в прийдешньому дорослі. Бо всі казки, навіть казки про війну завжди завершуються щасливо.

***

В Україні триває війна.

В Україні народжуються діти й творить Поет, котрий мужньо й мудро говорять із ними про світ, у якому нам випало жити, та лагідно налаштовує їх на мирне прекрасне життя, котре ми обов’язково відвоюємо та збережемо для всіх!

Наталя МАРЧЕНКО,

кандидатка історичних наук, старша наукова співробітниця.