Біографія письменників завжди в центрі уваги літературознавців, оскільки біографічний метод прочитання художніх текстів – один із найактуальніших у плані аналізу поетики творів, художнього світу автора. Біографія Лесі Українки неодноразово ставала об’єктом зацікавлення літературознавців, критиків, психоаналітиків та письменників. Біографічний матеріал активно використовували у монографічних дослідженнях, нарисах, статтях, розвідках М. Драй-Хмара, М.Зеров, Ю Шерех, А. Музичка, Я. Поліщук, В.Агеєва, С.Павличко, О. Забужко, Н. Зборовська та інші. Художнє осмислення біографії Лесі Українки з використанням документальних джерел знаходимо у повістях А. Костенка та С. А. Скоклюк, романі М. Я Олійника («Дочка Прометея»),   кіноповісті І. Драча («Іду до тебе»).

 Тематична, стилістична та жанрова специфіка текстів, створених на основі біографічних фактів, залежить не тільки від авторського художнього мислення та світоглядних позицій, особистісного ставлення до творчості Лесі Українки, а й часто зумовлена орієнтацією на певну категорію читачів, адресатів тексту. Незважаючи на посилену увагу дослідників до творчості класика української літератури, часто за межею науково-критичного дискурсу залишаються твори, написані для дітей, художньо-біографічні матеріали про письменницю, запропоновані дитячій читацькій аудиторії. У цьому контексті актуальною буде розмова про цикл художньо-біографічних оповідань «Хто не жив посеред бурі, той ціни не знає сили…» Олеся Ільченка, вміщений у збірці  «Олесь Ільченко про Леонардо да Вінчі, Карла Ліннея, Жюля Верна, Джона Рокфеллера, Лесю Українку, Вінстона Черчіля» (серія «Життя видатних дітей» видавництва «Грані-Т»).

Метою статті є спроба проаналізувати специфіку художньої інтерпретації біографічних фактів з життя Лесі Українки Олесем Ільченком, окреслити особливості тематичного, жанрового та образного рівнів художньо-біографічного тексту, адресованого дітям.

Олесь Ільченко – різноплановий письменник, адже пише поезію, прозу, публіцистичні тексти. Проза для дітей та підлітків позначена тематичними та жанровими експериментами, синтезом реального та фантастичного світів, психологізмом зображення персонажів. Поряд із історіями для найменших, пригодницькими повістями та детективними романами для підлітків у творчому доробку письменника – твори біографічного характеру.  

Художньо-біографічні оповідання – носії пізнавальної інформації для дітей. Художнє осмислення біографічних фактів, письменницькі домисли, припущення, трактування подій з життя людини у соціальному контексті, а разом з тим обрані мова та стиль, забезпечують текстам читабельність. Поряд із освітньою й виховною роллю така література для дітей позначена комунікативною та гедоністичною функціями. І це закономірно для сучасної літератури для дітей, оскільки сама дитина-читач шукає у книзі розваги, незважаючи на глибину і серйозність її змісту (за У. Гнідець [1, 28]).

         Олесь Ільченко у циклі оповідань про Лесю Українку сконцентрував увагу читача на кількох аспектах її талановитості. «Вона була як всі діти. Тільки талановита» [4, 67]. Дівчинка чудово грала на фортепіано, писала вірші і легко вивчала мови. Автор розповів тільки про короткий період її дитинства (як цього вимагає основний принцип серії «Життя видатних дітей»), але в кожному епізоді присутня проекція у майбутнє відомої письменниці. Це той випадок, коли для створення цілісного і багатогранного образу головного героя «затісні рамки дитинства».

Своєрідною кульмінаційною точкою в сюжетній розповіді виступає відомий факт із біографії письменниці: в січні 1881 року «Леся пішла на річку Стер подивитися, як святять воду на Водохреща. В дівчинки дуже змерзли ноги. Вона ледве прийшла додому. Невдовзі Леся тяжко захворіла…» [4, 67]. Про цю подію писали біографи, на цьому акцентують автори біографічних довідок про письменницю, вміщених у підручниках з літератури.

Олесь Ільченко порушує низку проблем, пов’язаних із становленням Лесі Українки і як особистості, і як письменниці:

• проблема освіти та формування національно свідомої особистості;
• стосунки в інтелігентній родині;
• вплив провідних діячів того часу на майбутню творчість Лесі Українки;
• неординарність внутрішнього світу дитини.

Композиційно цикл О. Ільченка неоднорідний. Автор актуалізував прийом ретроспекції. Це текст у тексті – епізоди-спогади самої героїні, Лесі Українки, яка вже будучи дорослою, намагається написати листа дядькові Михайлові, але думками поринає у минуле. Оповідання-мініатюри – фрагменти спогадів. Вони мозаїчні, але об’єднанні реальним часом і конкретною подією, про що на мовному рівні тексту свідчать ключові фрази: «Леся підійшла до бюро й усміхнулася, згадавши милого дядька Михайла Драгоманова. Вона збиралася написати йому чергового листа і, до речі, подякувати» [4, 65]; «Леся поклала перед собою аркуш паперу і взяла перо. Проте думки дівчинки витали далеко» [4, 66]; «Леся глянула на чистий аркуш паперу. Вона не написала ще жодного рядка! Але пам’ять знай показувала дівчині призабуті картини із минулого» [4, 69]; «Леся дивилася у вікно. Чому листи завжди пишуться легко, а сьогодні – жодного рядка? Чи це спогади дитинства так змінили настрій?» [4, 72]; «Авжеж, казала собі Леся, треба зосередитися й таки написати листа» [4,  74]; «Здається, Леся знає, з чого почати листа дядькові Михайлові!»[4, 75]. Синтаксичні засоби зв'язності тексту, принцип хронології (яка є швидше імпліцитною, аніж експліцитною) зображуваних подій надають текстові цілісності, а сюжету – логічної стрункості. О. Ільченко вправно реалізує «задум будівничого» (саме так він називає прозу, порівнюючи її з поезією [Див. 5]).

Жанрова природа художньо-біографічного тексту вимагала від автора дотримання  певних норм, однак часто він їх ігнорує. У тексті подано важливі дати та факти, які стосуються життєвого та творчого шляху письменниці; фактично відсутній художній вимисел, хоча й безпосереднього використання документально підтверджених фактів теж не багато (як правило, скупі цитати із спогадів та листів письменниці). Автор стверджує: «діти хочуть правди», а з іншого боку він переконує, що «треба знаходити баланс достовірності й вигадки, бо практика показала, якщо просто зафіксувати реальну історію, вона здається неймовірною. Парадоксально, але вигадка надає історії правдивості» [4].

Фрагменти поезій Лесі Українки подані як ілюстрація до розповіді автора про неї саму, її характер, вдачу, життєву позицію. Натомість своєрідний пролог  (узагальнене авторське «резюме» біографії письменниці, написане спеціально для дітей) та обов’язкова для всіх книг серії довідка «Історія людини в історії людства» надають тексту публіцистичності.

Образний рівень твору відкриває авторський динамічний портрет Лесі Українки, презентований у світлі різних життєвих періодів. Перед читачами постає доросла жінка, яка терпить нестерпний біль, роздумує над своєю долею; маленька дівчинка, яка «в чотири з хвостиком років вже читала книжки», любила співати; п’ятирічна дитина, яка грає на фортепіано, вишиває, доглядає квіти у своєму маленькому квітничку, а також їде з мамою до Києва попрощатися з Михайлом Драгомановим; восьмирічна юна письменниця, яка радіє першій публікації; десятирічна Леся, яка не витримує і плаче від болю. Головна героїня – сильна духом, мужня оптимістка, яка переконана, що «не здасться! Вона буде писати. В її творах буде історія людства, весь відомий світ. І кожен рядок бринітиме найкращою, найбільш співучою – рідною мовою» [4,  74]. У листі до матері Леся Українка писала: «Коли у мене справді є талан, то він не загине, – то не талан, що погибає від туберкульозу чи істерії…». Саме «завдяки притаманній Лесині натурі злості супроти хвороби вона змогла досягти так багато у своєму нещасному житті», – вважає Ніла Зборовська [3, 45]. Покладання на себе саму і власні сили – риса, що об’єднує персонажів книг О. Ільченка, який керується однією й тією ж концепцією: «герої досягають результату своїми діями і розумом» [5].

Олесь Ільченко, створюючи образ Лесі-дитини та її дитинства, акцентує увагу читача на стосунках дівчинки з тими, хто відіграв важливу роль у її житті та мав вплив на формування світоглядних позицій. Схематично ці взаємозв’язки можна зобразити так:

Матері, Олені Пчілці, Леся зобов’язана своєю освітою та вихованням, твердими національними переконаннями та вибором літературного шляху. Її Леся Українка «сприймала по-своєму, як розумну, але надто вже прискіпливу, часом сувору і категоричну жінку» [4, 65]. Подібні висловлювання щодо стосунків матері і доньки знаходимо і у праці Ніли Зборовської [3, 22] та Оксани Забужко [2, 124].

У порівнянні з батьком, Олесь Ільченко висвітлює характер дівчинки, яка «найбільше вдалася в батька: і вродою, і характером, і звичками. Обидва вони були однаково лагідні та безмежно добрі, стримані, терплячі, однаково наділені виключною силою волі. Вони обоє були поблажливі в ставленні до інших, але не до себе» [4, 65-66]. Джерело цих міркувань – спогади Ольги Косач-Кривнюк.

Тітка Олександра Косач була першою Лесиною професійною вчителькою музики, а дядько Михайло Драгоманов відкрив їй світ літератури, національної та європейської культури.

Дитячі враження головної героїні, про які згадує Олесь Ільченко, пов’язані з окремими топосами, які згодом зринають у поетичних та драматичних творах Лесі Українки. Топоси дитинства – Луцьк, Київ, село Жабориці, урочище Нечимне поблизу волинського села Скулина, Колодяжне – складають своєрідну просторову площину тексту, на тлі якої розгортається розповідь. Штрихом згадано й інші географічні місця, де Леся Українка була пізніше:  Чорне море, Одеса, Болгарія, Італія, Єгипт, Грузія.

У контексті гендерного прочитання циклу художньо-біографічних оповідань О. Ільченка, можна відзначити своєрідну відстороненість автора від образу головної героїні. Він ніби спостерігає за нею, намагається зрозуміти переживання, але їх репрезентація видається «чужою». Можливо, суб’єктивність таких міркувань пояснюється порівнянням рецепції біографії Лесі Українки у текстах письменника-чоловіка О. Ільченка та письменниці-жінки Ніли Зборовської, яка глибинно «відчувала» свою героїню. Однак, умовність таких компаративних студій очевидна, адже це надзвичайно різні тексти у всіх аспектах (жанрово-стильовому, наративному, образному, тематико-проблематичному, функціональному, рецептивному тощо). 

Підсумовуючи сказане, зазначимо, що Олесь Ільченко, як й інші автори серії «Життя видатних дітей», не тільки розглянув факт дитинства видатних людей (в тому числі й Лесі Українки) як соціокультурний феномен людства, а й презентував його як об’єкт художньої інтерпретації та рецепції. Перед читачами-дітьми постав багатогранний образ малої та дорослої Лесі, зринули епізоди з її дитинства: враження, захоплення, події. Письменник також порушив проблему формування світогляду та характеру юної особистості під впливом оточуючого середовища. Жанр художньої біографії дозволив Олесю Ільченку на фактографічному матеріалі розгорнути динамічну, хоча й фрагментарно-епізодичну розповідь про дитинство Лесі Українки.

Література

1. Гнідець У. Концептуалізація розуміння сучасної літератури для дітей та юнацтва у світлі наукової критики / Уляна Гнідець // Література. Діти. Час: Вісник Центру дослідження літератури для дітей та юнацтва. Вип. 1. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2011. – С. 25 – 35.
2. Забужко О. Notre Dame d’Ukraine: Україна в конфлікті міфологій / Оксана Забужко – К.: Факт, 200. – 640 с.
3. Зборовська Н. Моя Леся Українка. Есей / Ніла Зборовська. – Тернопіль: Джура, 2002. – 228 с.
4. Ільченко О. Олесь Ільченко про Леонардо да Вінчі, Карла Ліннея, Жюля Верна, Джона Рокфеллера, Лесю Українку, Вінстона Черчіля / Олесь Ільченко. – К.: Грані-Т, 2007. – 96 с.
5. Олесь Ільченко: «Дітям потрібні прості і світлі історії». Інтерв’ю Христини Ноги [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті: http://zaxid.net/home/showSingleNews.do?oles_ilchenko_dityam_potribni_prosti_i_svitli_istoriyi&objectId=1102995

Тетяна КАЧАК,

доктор філологічних наук, доцент,

професор кафедри фахових методик і технології початкової освіти

Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника.