Слухати

                                                                                     Маринка та Левчик

Лев був страшним, старим, але добрим. Страшним він був від того, що грива у нього поріділа, а шкіра сильно потерлася.

Старим він був тому, що його подарували Маринці, коли їй виповнилося два роки. Дівчинка вже і не пам’ятала цього. Але мама розповідала, що тоді лев був більшим за Маринку. Зараз Марина вже виросла – їй вже цілих шість років, і лев не здається таким великим.

А добрим лев був тому, що дівчинка його любила. Вона не могла заснути, якщо його не було поруч. Влітку мама навіть сердилася:

– І так спечно, так ти ще й цю іграшку тягнеш до ліжка.

Але Маринка тільки сильніше притискала свого Левчика до себе. Мама зітхала і, дочекавшись, коли донька засинала, намагалася витягнути іграшку з її рук. Але дуже часто це їй не вдавалося. То дівчинка міцно охоплювала руками Левчика, то сама іграшка обмотувалася хвостом навколо її рук. Маринка навіть чула, як мама скаржилася своїй мамі – бабусі Паші:

– Невже можна так любити якусь іграшку?

Бабуся посміхнулася на те і відповіла:

– Пам’ятаєш себе в шість років? У тебе тоді був Тотошка – тигреня. І ти його так обіймала, що він став схожим на камбалу.

Мама не пам’ятала ні себе в шість років, ні Тотошки. І зітхнула. Бабуся Паша зітхнула теж. Маринці здалося, що вони зітхали якось по-різному.

Але ані бабуся Паша, ані мама не знали, що у Маринки з Левчиком був свій секрет.

З’явився цей секрет випадково.

Якось мама з Маринкою поїхали на дачу до маминих друзів. І так сталося, що Левчика вони забули взяти з собою. Згадали про нього тоді, коли проїхали більше половини шляху. Маринка почала так гірко плакати, що довелося повернутися назад.

А коли повернулися, дівчинка прожогом кинулася до своєї кімнати, міцно-міцно обняла Левчика і зашепотіла йому на вухо:

– Левчику-сонечко, як мені сумно без тебе!

І лев раптом відповів їй:

Я теж сумував, дорогенька!

Вражена Маринка побігла до мами та бабусі і почала розповідати, що її Левчик вміє розмовляти! На те мама неуважливо відказала:

– Добре, – і продовжувала робити свої справи.

А бабуся, що розмовляла по мобілці з подругою, відповіла:

– Я рада за тебе, - і продовжувала розмовляти.

Образливо стало дівчинці. І вона повернулася до свого Левчика.

– Не вірять? – запитав він.

Марина зітхнула:

– Не вірять!

– Дорослі взагалі не вірять в чудеса. Та ти не переймайся. А якщо тобі буде зле на душі, обійми мене і шепни на вушко: «Левку-сонечко, мені так сумно без тебе!» Я тоді миттю оживу і допоможу тобі чим можу.

Так у них й повелося з того часу. Варто було Маринку образити, чи скажімо, заб’є вона коліно. Мама, звісно, докірливо скаже: «Доню, і коли ти вже під ноги дивитися навчишся?» А Маринці і коліно болить, і прикро, що мама не приголубить її. Біжить вона тоді до свого Левчика, обійме його, шепне на вухо чарівні слова. Той кидає всі свої справи і втішає її як маленьку. І дивна річ – коли Марину жаліла бабуся або мама, їй чомусь ще більше плакати хотілося. А від слів Левчика ставало спокійно. Навіть коліно менше боліло.

Якось залишили Маринку вдома одну. На годину чи, здається, аж на дві. Марина вже була великою і залишалася сама не вперше.

Щоправда, бабуся поцікавилася:

– А ти боятися не будеш?

– Ні, – відповіла Маринка.

Бабуся пішла, а Маринка заходилася гадати: а чого можна боятися в рідній квартирі? Дивна бабуся. Не телевізора же боятися? Смішно...

Отож вона ходила собі і розглядала, чого б тут можна злякався. Аж раптом бачить у вітальні африканську маску. Її подарували мамі дуже давно. Бабусі ця маска не сподобалася, і вона навіть сказала: «Як таке можна на стіну вішати?» А мамі маска подобалася. Маринка ж маску спочатку побоювалася, а потім звикла.

Але раптом... маска стала корчити страхітливі пики, показувати язика та намагалась зіскочити з цвяха, на якому висіла.

І тут Маринка злякалася. По-справжньому. І чимдуж побігла до своєї кімнати. Там вона обняла свою чарівну іграшку і зашепотіла на вушко: «Левчику-сонечко, мені так сумно без тебе!

– Мені теж, – відказав Левчик. А потім пильно поглянув на Маринку – та як загарчить:

– Хто посмів образити мою дівчинку?

Ковтаючи сльози, Маринка поскаржилася:

– Там у вітальні маска ожила.

Лев ощирився і сказав:

– Пішли зі мною. Зараз я швидко з нею розберуся!

Дивна річ: від цих простих слів страх у Марини пройшов. І вона сміливо попрямувала слідом за левом у вітальню.

А там маска вже зіскочила зі стіни і спробувала залізти на журнальний столик, який стояв у центрі вітальні.

– Ану, геть на стіну, – загарчав на неї лев – І не смій мені лякати Маринку!

Маска злякано стрибнула на стіну і повисла на своєму цвяху.

– Ось і все, – сказав Левчик.

– Дякую, – сказала Маринка. А потім додала: – Я оце думала, думала і вирішила, що ти чарівник. Це правда?

Лев посміхнувся.

– Якщо хтось із нас і є чарівник, так це ти, – відказав він. – Але це станеться пізніше. Спочатку тобі потрібно вступити в звичайну школу.

– А маску хто оживив?

– Маску оживила ти. Вірніше – твій страх. Якщо чогось дуже боїшся, то цей страх може ожити.

Більше Марина нічого не боялася. Побоювалася, але не боялася. А про розмову з Левчиком вона якось швидко забула.

І дарма. Вона дійсно стала чарівницею. І у неї з’явився чудовий учитель чарівництва, і чарівні друзі – Домовик і Коловерша. І про їхні пригоди написана книга. Але книга ця для дітей, що вже ходять до школи.

   Джерело: Надемлинський О. Маринка та Левчик / О. Надемлинський // Барабулька : збірка / О. Надемлинський. – Одеса : Друк Південь, 2021. – С. 107-111.