«Непривычно мне как-то писать самой предисловие к собственной книжке. Вроде бы все, что я имела сказать, я уже сказала раньше, сказала, обращаясь ко всем, а вот эти несколько строк — повод поговорить, собственно, с тобою, сказать тебе что-то важное, тебе одному, начистоту.
Будь я садовником, я подарила бы тебе яблоко, большое, сладкое, сочное. Будь я лесничим, взяла бы под Новый год в лес, мы нашли бы там густую, запорошенную снегом елку и зажгли бы на самой ее верхушке звезду. Будь я путешественником, я позвала бы тебя посмотреть мир, сесть в лодку и поплыть через океаны. Будь я... Сколько есть на свете возможностей — а я выбрала лишь одну и дарю тебе свои истории, свои мысли, свои слова.
Ты любишь читать сказки? Не стыдись, признайся, я ведь и так знаю — любишь, я сама до смерти люблю читать сказки, потому что в них больше всего — правды. Честное слово, не выдумки, не фантазии, не невероятного, а именно правды. И так много ее там, что, читая сказки, словно бы смотришь внимательно на самого себя. Они открыто и честно раскрывают характер целого народа; ни один писатель не поднялся еще до такой откровенности, хотя у него вроде бы все как в жизни — это в сказке чудеса и выдумки.
Я почему о сказке заговорила? Мне хочется, чтобы хоть одна моя книжка была так же затрепана, затерта, зачитана, как сказки. Я знаю, что для этого надо сделать, и почти каждый писатель знает, но от знания до умения путь не близкий, он порой длиннее самой жизни, этот путь, и потому каждый из нас выбирает себе самую высокую на свете гору, чтобы, одолев подъем, выйти на ее вершину, увидеть, где родится ветер и куда летят птицы, услыхать с высоты, что люди думают. Вот мне и хочется поискать эту гору вместе с тобою. Скажи: а у тебя есть самая высокая на свете гора, на которую ты хотел бы взойти?
Много раз ребята спрашивали у меня: в книжке выдумка или правда? Вы видели таких людей или вы их выдумали? А что я могу ответить, если и сама уже как следует не знаю: ведь все вымышленное, додуманное отделилось от меня и так тесно вяжется с правдой, что только вместе и создает то, что мы зовем литературою.
И вольно и невольно во всем, что я пишу, звучат слова моих школьных и университетских друзей и учителей, возникают и остаются жить на бумаге их лица, характеры и то, что происходило со мной и вокруг меня в детстве и позднее, в годы журналистской работы в областной молодежной газете и на радиоузле завода кинескопов, да и теперь, когда работаю завлитом в Театре юного зрителя и оцениваю, анализирую, принимаю или не принимаю те или иные жизненные факты, события, поступки окружающих уже не только как их участник, но и как писатель, — а это ты сам, наверное, знаешь, несколько сложнее: мне ведь надо не только увидеть и понять, но так рассказать вам, чтобы и вы поняли.
Все, что я делаю, и все, что пишу, связано с моим городом — со Львовом.
Я хочу показать тебе мой город, где вроде бы знаю все и вместе с тем всякий раз открываю новое. Ты скажешь: так все говорят про свои города. Верно, потому что каждому любовь к своему городу и жившим в нем людям всякий раз помогает открывать новое. Но вот самое слово «открывать» только что открыло мне более глубокий смысл, чем я знала до сих пор. Сейчас я объясню тебе, в чем дело.
Недавно во Львове открыли памятник Ивану Федорову. Ты знаешь, он пришел во Львов из Москвы и в моем городе заложил первую типографию и напечатал первую книгу. И вот теперь он стоит на площади с книгой в руке, мастер и творец, в обычном наряде ремесленника, объятый глубокой думой. Площадь, где он стоит, застроена старинными зданиями, мимо которых Иван Федоров проходил четыре века назад. Когда закладывали основание памятника, то совсем неожиданно глубоко под землей открыли старинные каменные стены и не разрушили их, а только укрепили так, что до них теперь можно дотронуться рукой. Вот так мы и стали свидетелями сразу двух открытий, и для меня самое слово «открытие» осветилось по-особому, связав давнее с нынешним днем.
Ты, верно, и сам заметил, что жизнь — это и есть открытие. Иначе и быть не может. Сперва ты открыл для себя солнце, траву и птицу, потом открыл дверь своего дома и своей школы, а затем открыл удивительную вещь: люди вокруг тебя и твоя земля — для тебя, и ты уже не можешь без них, сперва без матери, потом так же и без друга, а потом без своего города, села, деревни, без своей Родины. А узнав это, ты уже начинаешь открывать и еще что-то другое — не только для себя, не только себе. Например, откроешь лекарство от всех болезней, или путь на иную планету, или сокровища на дне океана.
И если ты согласен со мной, если ты мой единомышленник, я рада безмерно. И если ты до сих пор думал иначе, а теперь вот прочитаешь первую, вторую, третью строку и я сумею убедить тебя в моей правоте, я этому, пожалуй, еще больше обрадуюсь.
Осенью, когда кое-где уже пожелтела листва и каштаны падают на старую львовскую мостовую, а ребята после долгого лета берут портфели и идут в школу, мне становится чуть грустно. Потому что как раз в этот день собственное детство представляется мне совсем уж невозвратным и чистым. И тогда я сажусь за машинку и пишу первую строку нового рассказа о детях.
Или, может быть, для детей? Как на самом-то деле?
Нет, все-таки о детях.
Ведь для детей я пишу всегда и все — то, что называют детской литературой, и то, что называют литературой для взрослых. Всякая хорошая книга — для детей, для тех, каковы они сегодня, и для тех, какими станут завтра и послезавтра. Все главное именно с того и начинается, чтобы стать нужным людям, которые придут послезавтра. Жаль только, что не всякое, даже большое усердие ведет писателя в послезавтра.
Но когда пишешь первую строку нового рассказа, вовсе и не заглядываешь так далеко. Просто думаешь о том, что эта строка должна быть точной и хорошей, а к ней вплотную должна стать следующая, и так слово за словом до самого последнего в рассказе. И за этими словами должны вставать и жить люди — пусть еще совсем юные, но мудрые, задорные и веселые или задумчивые, готовые беззаветно защищать собственный удивительный мир от вмешательства злых сил — как в сказке и как в жизни.
Порой мне кажется — им тесно в рассказе, им надо больше простора и больше возможностей, чем это позволяет моя фантазия, чтобы утвердиться в мире, и тогда я уступаю, раскрываю все ворота: идите, не бойтесь, прикоснитесь к жизни!
Иди же с ними и ты! Добрый день тебе — сегодня, завтра и всегда — и дай руку на доброе знакомство!» 1.

Ніна БІЧУЯ, 1980 р.

***

«Не так уже й часто на полицях книгарень з’являються прозові твори для шестикласників-семикласників. Пояснити це можна, мабуть, тим, що це діти «важкого» віку. І тому для них нелегко писати. Вони, дванадцяти-тринадцятирічні, не дуже охоче пускають дорослих у свій світ, не терплять фальші, «сюсюкання»… І тому, певне, більшість дитячих письменників йде по лінії найменшого опору, пишучи для довірливих дошкільнят і вже споважнілих десятикласників.

Подумалось про це, коли, власне, розглянув я першу книжку молодої львівської письменниці Ніни Бічуї «Канікули у Світлогорську», видану цього року «Веселкою». Приємно був здивований сміливістю авторки, що не побоялася написати для «їжакуватих» підлітків. Потім захопився й окремими оповіданнями. Та не всіма…
Справжнім психологізмом, напруженістю й сконденсованістю приваблює новела «Душа Левка Савчина». Читаючи її, забуваєш навіть, що писана вона для дітей. Письменниця зуміла показати переживання підлітка в ту мить, коли він важко й болісно доходить розуміння, що людина, навіть така маленька, як він, мусить бути принциповою, бо вона не пітон, який щороку міняє шкіру. «Людина повинна весь час жити у власній шкірі. І всі рубці на ній залишаються».
Новела коротенька, в ній схоплено один лише момент, момент психологічної кризи. Та образ Левка змальовано цікаво, формування характеру показане переконливо.
Таке ж цікаве й напружене оповідання «Чемурако». Тільки, може, трохи неправдоподібна кінцівка: домашній твір героя оповідання, який пережив багато бід, передруковує газета, і до нього приходить «всешкільне визнання».
Якимсь світлим смутком віє і від одного з кращих творів книжки — оповідання «Дуже слизькі сходи». Воно про «трохи німця», маленького Отто, якого бойкотує вся дитяча громада. І про його матір, яка, хоч і німкеня з походження, ненавидить фашистів, що прийшли на радянську землю. По-своєму бореться з офіцером-постояльцем гером Шульцом і Отто: він щодня поливає сходи водою, щоб вони стали слизькими і щоб гер Шульц упав та й розбився.
«І вже зовсім ввечері Отто і його маму повів кудись гер Шульц. Він ішов, шкандибаючи, позаду. Мама Отто низько опустила голову і дивилася собі під ноги. А Отто дивиться на небо, і очі в нього були синіші від акварельної фарби, і Отто бачив небо, і сніг, і нас. Він помахав нам рукою і сказав:
– Я не фашист. Я Отто Максименко, я партизан.
– Швайген! — сказав гер Шульц і прикурив сигарету, прикрившись од вітру рукою у шкіряній рукавичці.
Отто і його мама ніколи більше не прийшли в свою квартиру, де на стінах висіли килимки, вишиті зеленим та жовтим папуги…»
Запам’ятовуються новели «Вундеркінд», «Запасний гравець», образок «Мій брат Толя». Вони засвідчують вміння авторки заглибитись у внутрішній світ дитини, вичитати потаємні порухи її душі й цікаво про це розповісти.
Повість «Канікули у Світлогорську» написана бадьоро, легко, але сюжет її менш оригінальний. Вже перегорнувши кілька сторінок, знаєш, що Тім врешті-решт перевиховається. Поряд із свіжо написаними оповіданнями повість видається трохи солодкаво-іделічною.
Менше вдалися Ніні Бічуї й новели «Оранжеві зорі», «Найвища в світі гора» та деякі інші. Якісь вони мляві, нудкуваті.
Ще одне — «географічне» — зауваження. Маленькі герої Ніни Бічуї живуть у Львові, а називаються і розмовляють так, що Львів міг би бути змінений на Київ чи Новосибірськ.
Цікава, та нерівна книжка, зробив я висновок, прочитавши «Канікули у Світлогорську». І раптом… у цьогорічному березневому журналі «Жовтень» прочитав «Смоликові яблука» Ніни Бічуї. Оповідання по-справжньому сильне, свіже, значно краще від «Канікули у Світлогорську». Відчувається зростання молодої письменниці, її вміння «ліпити» характери, будувати сюжет. Радісно було читати твір, і я з приємністю подумав про наступну зустріч з новою книжкою Ніни Бічуї» 2.

Роман КУДЛИК, 1967 р.

***

«Пишучи цю невеличку статтю, автор її мимохіть спіймав себе на думці по те, якими різними є процеси вчитування в художній твір: один — задля знайомства, насолоди, другий — із установкою написати рецензію, дати безсторонню, максимально об’єктивну оцінку прочитаному. І вже якось непомітно, але владно прокльовується висновок: якщо в першому випадку виникає духовний, емоційний контакт із автором книги, співзвуччя або дисгармонія думок, то в другому постає потреба чесної, хай і на відстані співпраці з тим, хто написав твір, щирої дискусії в ім’я спільної істини.
Перше враження від невеликої повісті Ніни Бічуї «Квітень у човні», яку видало минулого року видавництво «Дніпро», вміщувалось у двох словах: твір приваблює. А чим, власне, приваблює, полонить уяву, відрізняється від десятків інших, що з’являються друком?
І все ж таки можна й треба обстоювати оте перше, спонтанне враження: приваблює. Тим, що тут гостро й водночас делікатно поставлено важливу й болючу проблему. Тим, що автор вміє докопуватися до суті, якою б та суть не була, відчуває найтонші порухи людської душі й, вказуючи на певну ситуацію, наче питає в читача поради: як оцінити той чи той факт, становище, яке прийняти рішення?
Вона прагне разом із читачами підніматись до високих спільних істин, щоб супутньо відчувати радість піднесення, щастя пошуку й знаходження правди. Щирість — ось магічний ключ, та чарівна паличка, які відкривають нам глибини в нас же самих, змушують озиватись найчутливіші струни.
Повість не має яскраво вираженого сюжету, який рухав би дію, пов’язував окремі елементи в єдине композиційне ціле. Власне кажучи, тут немає зав’язки, кульмінації, розв’язки, здавалося б, украй необхідних чинників, компонентів, які надають творові стрункої завершеності. Ні, твір побудований за іншим принципом, він цілком сучасний і за стилем, і за манерою письма, й водночас зрозумілий своєю складною простотою. Це швидше глибоко продумана мозаїка з емоційних і духовних станів людини, контрапунктне поєднання бажань і вчинків, причин і наслідків, пропозицій і запитань, відповідь на які може знайти кожен для себе лише після певного інтелектуального зусилля.
Головна лірична героїня повісті — жінка, мати, вчителька — безліччю невидимих ниток пов’язана з оточуючим середовищем, буднями, людськими долями. Довкола неї — невпинно пульсуючий космос життя в тисячах проявів, у постійній необхідності реагувати, відгукуватись.
Проблема виховання дітей, своїх і чужих, постає перед нею у всій складності доцентрових і відцентрових впливів, свідомого вибору педагогічних прийомів, під тиском щоденної, щогодинної відповідальності за долю довірених їй молодих життів. Уся діяльність героїні — постійне прагнення піднятись над буденщиною дрібних справ і клопотів, аби вони не заступили головного, найлюдянішої мети, заради якої ми й існуємо на землі. Внутрішній світ її майстерно передано через наскрізний монолог, який зрідка перебивається вкрапленнями інших актів, подій, думок, лише позірно не пов’язаних із основною дією, а насправді діалектично згармонованих для утвердження визначальної ідеї…
Художній простір повісті заселений героями, різними за віком, характерами, уподобаннями. Більшість їх навіть не знайомляться один із одним на сторінках твору, але письменниця чітко окреслила місце кожного в загальній структурі оповіді, притаманне кожному психологічне чи інтелектуальне навантаження. Син героїні Сергій, його дівчина, Юрко Березюк, Іван Ткач, Юля — ціла галерея своєрідних образів, мікросвітів у фазі становлення, крапелиночок вируючого життя. Цікаво простежити, наприклад, як формується характер Сергія, осамостійнюється, поступово звільняється від домінації дорослих.
Тут, звичайно, не йдеться про протиставлення поколінь: подібний конфлікт елементарно зводиться до віковічних категорій добра і зла.
Юрко Березюк — це, дещо ретроспективно, Сергій на ранній стадії становлення. Саме йому пощастило менше, ніж Сергієві. Дорослі не зрозуміли його провини, а відтак і дитячої душі, і вона від зневаги, недовіри, дефіциту людяності, огрублюється буквально на очах, що знайшло своє втілення в безпідставно жорстокому вчинку хлопчика…
І тут письменниця з усією повнотою ставить питання відповідальності дорослих за вчинки молодших: «Невже тобі не боляче від горя матері, яка мусить… прощати своєму синові кинутий у дівчинку камінь?» Мені згадався один епізод із нещодавнього інтерв’ю Нодара Думбадзе кореспондентові газети «Известия». Судять злочинця, і після винесення вироку його мати стає перед сином навколішки і … просить вибачення за те, що так погано його виховала! У цьому промовистому факті — ціла педагогічна система.
Ніна Бічуя запитань ставить більше, ніж дає на них відповідей. Це змушує думати. В цьому — велика довіра письменниці до громадянської зрілості читача. І все ж варто підкреслити її кредо, висловлене з разючою категоричністю: «В учителі дехто йде, не відаючи, що збирається сказати світові. А мета педагога — це ж не тільки щось сказати своєму учневі, чогось навчити його. Ширша й вагоміша мусить бути мета — не учневі щось сказати, а через учня звернутись до світу, світові сказати через учня» (Підкреслення моє. — А. С.).
Повість, метафорику назви якої письменниця розкриває в останніх абзацах, — це пристрасна сповідь, заклик до розмови, до недремності совісті, до неспокою нашого сумління. Вона спонукає долати інертність мислення й зашкарублість…
Думати широко, всеохоплююче, бачити — глибоко. Бачити очима душі, добротою серця.
Порівнюючи повість з іншими творами Ніни Бічуї, легко вловити різницю в стилі, стилістиці, хоч вони й випливають з написаного нею раніше. «Квітень у човні» мислиться як поліфонічний музичний твір, де одна й та ж тема обертається різними гранями, тонується, звучить щоразу в інших регістрах. Ненав’язлива манера, врівноважена ажурність фрази, тяжіння до афористичності надають мові твору довершеного звучання. Точний епітет, свіжа, часом несподівана метафора виразно відтіняють зміст сказаного; у письменниці немає нічого штучного, зумисного, тих лихої слави «кучерявих красивостей», сухозлітних блискіток, якими іноді ще грішить сучасна проза.
«Квітень у човні» — вагоме досягнення письменниці. Соціальна наповненість, ідейно-філософське спрямування повісті роблять її помітним явищем літератури останніх років» 3.

Анатолій СЕДИК, 1982 р.

***

«Дорогой читатель! Уже сегодня ты — частица народа, населения нашей планеты. От тебя зависит, каким будет наш народ завтра, какие личности будут творить это великое понятие.
Поверь нам, старшим, на слово: ничто так дорого не обходится обществу, как добрый, умный, совершенный во всем человек. Наша жизнь — это всего лишь три этапа: детство, зрелость и старость. Остальное мы придумываем, чтобы жизнь была длиннее. Так вот: не было на земле человека без детства. Во все времена — ни одного. Ни среди пахарей и сеятелей, ни среди философов, космонавтов, рабочих, политических деятелей, ни среди наших далеких и близких предков, ни среди сущих, не будет их и среди наших потомков — не было, нет, не будет.
Наш народ, его душу можно мерить не только по качествам людей взрослых, надежно держащих на своих плечах главнейшие житейские заботы, но и по нравственным качествам твоей души. Стало быть — и героев произведений, написанных специально для тебя или о тебе…
Школа и детство — понятия нынче почти неразделимые. Это естественно: большая часть времени, отведенная тебе для детства, протекает в школе, с ее насыщенным ритмом, с яркой пестротой характеров, среди которых ограниваются первые черты твоей личности, некоторые из них уже — навсегда, на всю жизнь. Именно поэтому лучшие современные украинские писатели расскажут тебе в этой книге о современной украинской школе.
Герои этих повестей чем-то похожи на тебя, ибо живете вы в одно и то же время, которое оставляет свой яркий след на наших характерах ибо живете вы на одной советской земле в доброе мирное время. Эта похожесть дает тебе возможность общаться с ними на равных, с истинным, душевным доверием, и тогда ты сможешь различить и свою непохожесть на них. Ведь этих героев создали разные писатели, люди разных поколений, каждый из которых по-своему смотрит на жизнь. И конечно же, не забывай, что эти твои ровесники родились и живут на Украине, что к ним переходит опыт их отцов и дедов со своими национальными традициями. Без этого опыта старших человек обедняет себя. Украинские солнечные степи, величие ее просторов, ее песни и предания — они тоже наложили свой отпечаток на твоих украинских друзей.
Впрочем, ты сам с ними познакомишься и почувствуешь, насколько стал богаче. Герои книги, которых мы полюбили, станут нашими друзьями на всю жизнь, они просто не могут нам изменить. Даже тогда, когда мы им изменим, они сохраняют свою чистую верность.
…
Не сразу предложит свою дружбу, свою надежную руку (она действительно надежная, ведь кроме всего прочего — это еще и рука фехтовальщика) Славко Беркута — главный герой повести Нины Бичуй «Шпага Славка Беркуты». Нина Бичуя — автор многих книг прозы, вышедших у нас на Украине, в Москве, в других республиках и за рубежом. Почти все ее герои — городские ребята, вовлеченные в сложную и многоликую жизнь большого современного города. Славко Беркута — один из них. Не бойтесь его «многослойности», пусть не пугает вас то, что он почти лишен хрестоматийного «глянца» и однозначной «положительности». Поверьте ему, и вы поймете, как упорно он отыскивает в себе истинные, вечные человеческие качества, то, чем он может быть интересным для других людей. Нина Бичуя создала образ, лишенный назидательности, она хочет, чтобы ты, читатель, вместе со Славком Беркутой как бы продолжили повесть своими личными размышлениями о том, каким быть, а не каким казаться. Да, со Славком Беркутой можно повзрослеть, ведь он решает те проблемы, которые ежедневно решает для себя каждый из взрослых.
…
Читай эту книгу доверчиво, внимательно, словно ты сам — ее активный соавтор. И тогда пред тобой пройдет и наша близкая история, и современная школа, и твои украинские друзья, которых ты еще вчера не знал. Сегодня они пришли к тебе. Пришли с добрыми чувствами, с открытой душой, со своими мечтами, чаяниями и ошибками (а как же, друга надо принимать таким, какой он есть, но с условием: он хочет быть лучше).
Если, прочитав последние страницы этого сборника, ты скажешь (пусть даже мысленно) каждому взрослому: разрешите стать рядом — значит, ты стал старше» 4.

Володимир ЯВОРІВСЬКИЙ, 1983 р.

***

«Важко вчити дітей у школі. Але, мабуть, не легше писати про дітей — про їх зростання, формування характеру, складний внутрішній світ. Чи не тому порівняно небагато письменників беруться за цю непросту тему — життя школи і учнів.
Ніні Бічуї властиве добре знання душі школяра, розуміння її найтонших порухів. Письменниця вміє — без цього гарну книжку створити немислимо — проникнути у будні сучасної школи, збагнути радощі і конфлікти учнівського колективу, успіхи і невдачі дітей. У центрі більшості її творів знаходяться підлітки — учні середніх класів. Вік складний, перехідний. Це тільки на перший погляд у дітей все просто. Насправді, — переконує автор, — життя у них багате на переживання, емоційно напружене. Діти гостро відчувають сьогоднішній день, бачать його свіжим оком.
Такий Славко Беркута — герой повісті «Шпага Славка Беркути». Це хлопець великої сили волі — переміг тяжку хворобу, загартував себе спортом, став добрим фехтувальником, зацікавився спелеологією. Непоказний зовні, але примітний в учнівському колективі як особистість, він із честю вийшов із складних випробувань, не спасував перед наклепом. Залишився вірним собі, своїм переконанням.
Цікавими, психологічно переконливими є образи героїв інших повістей: «Звичайний шкільний тиждень», «Квітень у човні», «Яблуня і зернятко», багатьох оповідань. Прикметно те, що діти змальовуються не лише серед ровесників, вони, як це і є в дійсності, живуть поряд із дорослими, бачать їхні помилки і достоїнства, схвалюють або заперечують дії. Письменниця переконана, що з підлітками можна і треба говорити про найсерйозніше, найскладніше у житті. Показові у цьому плані конфлікти, зображені у повісті «Звичайний шкільний тиждень». Особливої актуальності вони набувають у час перебудови школи. У творах Н. Бічуї зустрічаємося з різними вчителями: і з тими, хто не вміє і не хоче помічати в учневі живу, неповторну особистість, і з тими, які сміливо шукають нових форм і методів викладання, а через них — шляхів до дитячих сердець.
Тонкий психологізм, добре знання життя дітей і, головне, любов до них — неспокійних, принципових, інколи гарячкуватих, а ще точність художнього слова, образу, деталі — ось риси, якими позначена творчість Ніни Бічуї і які зробили її книги популярними не лише серед юних читачів, а й серед дорослих» 5.

Петро КИРИЧЕНКО, 1987 р.

***

«Двадцять років прискіпливо стежу за прозою Ніни Бічуї — читаю, правлю, а коли є потреба, то й повертаю на допрацювання, іноді вступаю з письменницею в гострі суперечки й роблю це не тільки з неослабного зацікавлення її працею, а й з обов’язку завідуючого відділом прози журналу «Жовтень», якому Ніна Бічуя постійно вірна й який пишається своїм талановитим автором.
До Ніни Бічуї прийшов полудень, і це дає мені право говорити про її творчу особистість щиро, відверто і, зрештою, вимогливо, не занижуючи критеріїв, бо ж письменниця давно вже вийшла з віку молодих, але й без боязні: вона залишається наймолодшою серед авторів середнього покоління, тож до неї не встиг ще приліпитися бронзовий пил недоторканності.
Проте я не маю наміру ставити оцінку доробкові Ніни Бічуї, мені хочеться, щоб перед нами постала перш за все людина, доля й характер якої настільки переплелися з творчістю, що просто неможливо розділити її на письменницю й приватну особу. Ніна Бічуя живе літературою весь час і, може, через те не надто продуктивна: обізнана із світовими формами художнього вираження, вона весь час борсається в пошуках самовияву, боячись за ким-небудь повторитися, і тому її твори відмінні від творів її колег, бо виходить письменниця не так із традицій художнього писання, як із прагнення висвітлити свою індивідуальність.
Саме з такої точки зору хочу глянути на феномен Ніни Бічуї. Не боюся цього слова, яке належить обранцям муз,— наша письменниця і є тією обраницею, яку доля поставила в особливе й не зовсім вигідне для неї становище: її творчість викликає постійний інтерес у знавців літератури й смакунів і не надто вона популярна серед широких читацьких кіл; між львівськими письменниками Ніна Бічуя побила рекорд у перекладах на інші мови, а українські видавництва не удостоїли письменницю до її п’ятдесятиріччя навіть однотомником вибраних творів; на думку багатьох критиків вона знаходиться серед першого десятка українських письменників, а в гонорарному відношенні стоїть на лівому фланзі цієї десятки чи двадцятки.
У чому ж причина такої полярної письменницької долі Ніни Бічуї?
На самому початку літературної діяльності письменниця проголосила своє кредо в епіграфі до оповідання «Дрогобицький звіздар»: «Оповідайте, дбаючи про істину, та хай кожен говорить тільки те, що бачив». Уточнимо: тільки те, що відчув. Отож, джерел творчості Ніни Бічуї треба дошукуватися виключно в її психології, бо об’єктивний світ для пера письменниці існує тільки тоді, коли він перетрансформовується в її індивідуальності. А індивідуальність — річ складна, тому й складна проза нашого автора, і цікавить вона перш за все знавців, психологів і смакунів і часто залишається байдужою для непосвячених. Можуть мене запитати, чи функціональна така література. Так, особливо функціональна. Уявім собі лісову галявину, де все відразу входить в очі, де все дає про себе знати кольорами й запахами, і ми вибираємо для свого букета ромашки, польові тюльпани, дзвіночки й вогники, обминаючи вовчуг, блекоту, вовче лико, та рідко хто з нас помітить заховану в зелену кожушинку квітку зозульчиного чобітка, до якої треба зуміти діткнутися, щоб вона відкрилася і стала дивною окрасою вашого букета.
Але повернімося до початків.
Двадцять років тому критик Микола Ільницький попередив мене, що до редакції «Жовтня» зайде із своїми прозовими спробами його знайома Ніна Бічуя. І ось зайшла вона — тендітна, з довгим русявим волоссям зеленоока жінка й запропонувала свою новелу. Як на прозаїка, Ніна здалась мені замало статечною: переді мною стояло замкнуте горде дівчисько, тож прикинув я в думці можливу тему запропонованої новели. Про робітництво — ні, про село — теж ні, напевне — студентські сюсюкання... Тож здивувався я вельми і вмить зрозумів, прочитавши твір, що до автора прийшла крайня пора стукати у двері редакцій: був це художній пошук загублених слідів середньовічного вченого, доктора медицини й філософії, ректора Болонського університету, професора Краківського університету, нашого видатного земляка Юрія Дрогобича-Котермака.
Успіх прийшов до Ніни Бічуї відразу. В чому його причина? Адже історична таємниця Котермака на той час була вже розгадана. А тому, що письменниця в новелі «Дрогобицький звіздар» зуміла дати оцінку зробленому відкриттю, глянула на історичний факт з точки зору свого покоління, визначила його вартість для себе й свого сучасника, заявила, що її цікавить передусім осмислення факту, а не його белетризація. Під таким кутом зору й треба розглядати творчість Ніни Бічуї — в успіхах і невдачах.
«Зумійте не тільки побачити, відчути, а й збагнути факт, співставити його із своїм внутрішнім світом й прийняти його або відчужити»,— розвиваю естетичне кредо письменниці і з цієї авторської настанови докопуюсь до причин літературної значущості її творчості. Ніна Бічуя ще не раз проголосить своє «вірую» — у повістях «Ковалі і карбівничі», «Килим на три квітки», «Квітень у човні» й кожного разу намагатиметься втілити його в образах, але багато разів не зуміє цього зробити, блискуче впорається з ним у новелі «Буєсть Митусина» й повісті «Біла Віла», а ще більше наобіцяє у своїх філософських медитаціях, проте буде вперто, мов мисливець за звіриною, йти по сліду найвдячнішої теми, своїми пошуками постійно звертатиме на себе увагу, не раз розчаровуватиме, та буде йти, ні на мить не зупиняючись. Що ж це за тема? Визначимо коротко: людська творчість.
У «Дрогобицькому звіздарі» письменниця вдається до інтригуючого композиційного ходу: спершу перелічує історичні факти і, ніби розгубившись від того, що їх так мало, що сліди вченого нетривкі, наче він ступав лише пісками, зухвало викликає живого Юрія Дрогобича у співрозмовники, сміливо зміщує часові площини, віддалені між собою на цілих п’ять століть, виворожує його з небуття і, визначивши справжню вартість середньовічного вченого, наважується заявити, що вона та її покоління теж варті вивороження в майбутніх віках.
Не люблю фальшиво скромних людей. Не вірю, що є хтось такий, який не мріяв би про своє безсмертя,— бо для чого тоді живемо й працюємо, як не для того, щоб залишити по собі слід. А тому і я, і тисячі читачів відчитуємо в підтексті новели Ніни Бічуї сокровенне людське прагнення: виворожи й нас, майбутній звіздарю, бо ми свідомі того, що людський слід часто губиться в плині віків, а ми хочемо, щоб про нас пам’ятали, бо ми жили, працювали, думали — творили. Та коли нам не байдуже, залишаться чи не залишаться наші діла нащадкам, то чи не зобов’язані ми видобувати з глибин століть найпотрібніші факти й шукати в них того, що потрібне нашому сучасникові?
Далі, немов з рогу достатку, зарясніли в періодиці історичні новели Ніни Бічуї. Викликає вона з небуття київського художника Алімпія («Сотворіння тайни»), гайдамаків, страчених у Городку біля Львова («Великі королівські лови»), і нарешті появляється з-під пера найсильніша з її історичних новел — «Буєсть Митусина», в якій письменниця розкриває класичну тему співця й володаря.
Та несподівано для читача Ніна Бічуя раптово полишила жанр історичної новели, такий необжитий в українській літературі. Було жаль і дивно — чому? Через неспроможність знаходити весь час білі плями історії для художньої інтерпретації — не віриться, бо їх аж надто багато й усі вони на поверхні історіографії. Чи, може, підкралося лінивство — найнебезпечніша хвороба, яка не одного талановитого письменника за життя завела в невісті? Та найскоріше — тема людської творчості вичерпалася для неї в історичному жанрі... Одне слово, добрих десять років письменниця вперто шукає себе, міняючи журналістські посади, пробує сил у робітничій тематиці, пише твори для дітей, торкається педагогічної теми, створює есе про видатних людей, втікає зі своїми героями то в гори, то на острови, часто надовго замовкає, деколи викликає своїми творами читацьке невдоволення, образ людини-творця то тут то там проколюється в різних іпостасях, проте автор не може поки що знайти для нього відповідного середовища.
Ніна Бічуя виросла у Львові, тут здобула освіту, тут сформувався її письменницький талант. Вона не знала мудрих сільських дідів і заштампованого в нашій літературі босоногого дитинства, зате їй рідна людна міська вулиця з її ритмом, запахами, архітектурою, типажами. Вона не співала з подругами на толоці гаївок, їй не розкрилися таємниці хліборобської праці, зате її цікавлять духовні потреби ровесника, який виріс поряд з нею на вулиці Городецькій,— грунтом для героя творів Ніни Бічуї могло бути тільки місто, а тому вона шукає в ньому найвигіднішої для себе точки опори.
Під час кількох років праці в заводській радіогазеті письменниця створює дві повісті: «Ковалі і карбівничі» й «Килим на три квітки».
У першій письменниці вдалося поставити, якщо не розв’язати, вічну, а в нинішньому виробництві насущну проблему красивого й корисного. Тема творця прекрасного пробує знайти своє втілення у найзлободеннішому матеріалі. Проте твір залишає почуття невдоволення. Надокучлива еклектика — чергування прозаїчно-виробничих сцен з алегоричними притчами, які тут же розшифровуються матеріалом повісті, безкінечні авторські коментарі втомлюють і знуджують читача.
Друга повість логічно мала б розширити проблематику заводського життя в супряжі утилітарного й естетичного, письменниця знову обіцяє «залишити щось від світу, який був мені видимий і якого не встиг чи не зумів побачити хтось інший». Авторка шукає символу прекрасного — килима-скорци, на якому повинна виткати своїх героїв, з хвилюванням іде слідом за здобиччю, яку належиться спіймати тільки їй, забрідає на найзнайомішу вулицю міста, ту ж — Городецьку, подає читачеві знамениту її панораму: ось-ось знайде тут свого героя, образ якого перенесе на скорцу, та ба: професійну й мистецьку працю ткалі підміняють кустарні експериментування, на килимі вимальовуються не справжні люди-творці, а їх замінники — актори на ролі.
Творча невдача?.. Не квапмося, проте, виносити остаточний присуд обом цим творам. Нині, коли Ніна Бічуя віддала на суд читачеві три цікаві повісті з театрального життя, про які мова йтиме далі, можемо висловити здогадку, що колишнє експериментування, яке відчужувало предмет зображення від особи автора, було першою спробою побачити своїх героїв на сцені. Невдача лише в тому, що на сцену не виходив сам автор, щоб злитися з предметом зображення. Письменниця поки що не зуміла виконати своєї власної настанови, сформульованої в оповіданні «Портрет дівчинки з черепахою»: «Мета будь-якого зображення чи відображення — максимально наблизити їх до істини, яку так чи інакше бачиш сам».
Та спекти смачний хліб — справа вміння, а воно приходить не відразу.
Є у творчому доробку Ніни Бічуї невелика повість «Біла Віла», яку вона написала на замовлення журналу «Жовтень» до сторіччя від дня народження Лесі Українки. Складне замовлення було виконано буквально за кілька тижнів, твір написаний блискуче, одним подихом.
Чи то не образ Митуси, відсунутий з робочого стола разом з жанром історичної новели, знайшов своє перетворення в матеріалі ближчому до духовного світу письменниці? Думається, що так. «Біла Віла», як і «Буєсть Митусина»,— не історико-біографічний твір і не есе, це психологічний пошук духовної сутності творця; Ніні Бічуї легше шукати в образі Лесі Українки джерел моральної чистоти, імунітету до всього, що брудне, затемнене, фальшиве, ніж у легендарній історичній постаті; Леся Українка кровніше, ніж Митуса, споріднена з поколінням письменниці.
Ніна Бічуя сама перевтілюється в героя повісті — художника, який малює портрет Лесі Українки, вона ніби переступає лінію рампи й виходить на сцену до своїх персонажів і разом з художником працює над портретом геніальної поетеси. Їх не задовольняє зовнішня схожість, хай цим займається Іван Труш, вони шукають символу Лесі Українки в її власних творах. Ідею поеми «На полі крові» інтерпретують зрадою Дзвінчуків у Космачі, сенс творення — легендою про Адама, який малює світ, намагаючись розгадати його таємницю, врешті обоє знаходять найкращий образ поетеси в постаті Білої Віли — символу людської чистоти й вірності.
Коли ж тепер поглянемо на творчість Ніни Бічуї, то в кожному творі побачимо, як у тій чи іншій мірі, з більшою або меншою силою спрацьовує хоча б відголосок теми творця в суспільстві. Вчений Юрій Дрогобич чи маляр Алімпій, співець Митуса чи заводський дизайнер Андріана в повісті «Ковалі і карбівничі», безіменний художник із «Білої Віли» чи герой повісті «Повінь» Денис, який записує пісні своєї матері, — все це грані одного героя, в якому перетворюється особистість письменниці й відрефлектовуються світогляд, смаки й уподобання її сучасника.
Ніна Бічуя вперто шукає місця праці для свого героя. Вона вдивляється в пейзаж рідного міста — «сірі обличчя височенних будинків з щоглами телевізійних антен», «дві ворони на антені», «озерце за трасою, вгамоване кригою», за ними — «небо, як старий зужитий театральний задник»; і ось потертий сірий задник поволі розступається й вихоплює із захаращеного міського пейзажу театральний будинок. «Я йду з театру», — каже героїня першої театральної повісті Наталя Верховець.
Цей мазок буде створений пізніше, коли Ніна Бічуя вже працюватиме у Львівському театрі юного глядача імені М. Горького на невдячній посаді завліта, проте знайде найвдячніше середовище для своїх героїв.
Письменниця вихоплюється на дорогу своєї нової теми й буквально приголомшує читача публікаціями своїх «театральних» повістей — «Репетиція», «Бенефіс» і «Десять слів поета», в яких образ людини-творця втілюється в юній артистці Наталі Верховець, досвідченому майстрові сцени Олександрі Іванівні й, урешті, в постатях геніального режисера Леся Курбаса й драматурга Миколи Куліша.
Почався новий період у творчості Ніни Бічуї.
Життя — це театр, а театр — життя, — проголошує письменниця стару істину в другій частині повісті про Леся Курбаса «Десять слів поета», — при тому в театрі світять зорі не тільки першої величини, а цілі сузір’я із своїми центрами, бо так є й у житті: суспільство — це сукупність людей, позначена, немов віхами, видатними особистостями.
Героїні дилогії «Репетиція» та «Бенефіс» Наталя Верховець і Олександра Іванівна — збірний образ рядового працівника театру, розполовинений на молодість і зрілий вік, на пошуки творчого вираження й на творчий досвід, на максималістське прагнення засліпити споживача мистецтва й поважне осмислення цінностей духовного продукту, — саме на таке небо, усіяне зірками різної величини, наведе свій режисерський телескоп Лесь Курбас і визбирає на ньому десять акторів на ролі десяти Слів поета, які, немов античний хор, супроводжуватимуть дію «Гайдамаків» — вистави Леся Курбаса за поемою Тараса Шевченка — й простягатимуть руки, щоб захистити свій народ.
Тільки так, у триєдиній цілості, треба розглядати театральний цикл повістей Ніни Бічуї, сутність яких виражається у пошуку і знаходженні творчих людських сил, котрі відіб’ються спочатку в сум’ятливій душі юної артистки Наталі Верховець, достигнуть у лабораторії досвідченої актриси Олександри Іванівни й будуть перетворені Лесем Курбасом у найдосконаліший сценічний еквівалент — для того, щоб повернути його людям у вищій якості для нових творчих дерзань.
Цикл театральних повістей — справжня удача нашого автора. Але не випадкова — це результат тривалих пошуків своєї теми, яка допоможе авторові здійснити сокровенне бажання: висловити художніми засобами не тільки духовні запити, а й творчу сутність — свою і свого покоління.
І коли в «Репетиції» вбачаємо подекуди композиційну розхристаність, а в «Бенефісі» тугий потік авторського мислення, властивий для творчого стилю Ніни Бічуї, коли в першому розділі «Десяти слів поета» автор ніби спотикається на конспективно-театрознавчих медитаціях з приводу особи Миколи Куліша, а в другій дає широкий простір творчому самовираженню Леся Курбаса, то це не духовні злети й спади письма Ніни Бічуї, а письменницьке вміння ставити своїх героїв у найрізноманітніші ракурси, бачити їх у потрібному освітленні й робити безліч спроб перетворення свого власного життєвого досвіду в образах рядових і видатних жреців театру.
«Не люблю, коли акторська робота має запах поту, — каже герой повісті «Репетиція» режисер провінційного театру Іван Марковський. — Принаймні той, хто прийшов утішатися театром, не бажає помічати важких потуг і зусиль, що вигнали піт з актора».
Згоден — але в тому випадку, коли йдеться про сценічний еквівалент натурального життя. Та якщо дослідник береться розкривати таємницю сценічного перетворення, то повинен і мусить, як це зробила Ніна Бічуя, показати у всій правдивості верстатню, де твориться п’єса й вистава, де більш або менш досконалий мистецький продукт вилущується з найрізноманітніших творчих зусиль людини.
Тому вагомі в циклі повістей Ніни Бічуї не тільки одержимий режисер Іван Марковський, а й сірий чоловічок, який резервує в залі глядача для себе місце, а сам у театральному буфеті п’є пиво під час спектаклю («Репетиція»); не тільки увінчана заслуженими ювілейними лаврами актриса Олександра Іванівна, а й завліт театру і в. о. режисера («Бенефіс») — парвеню, перестраховщики, заздрісники й пристосуванці, ці вороги людської творчості, опір яких треба долати; не тільки Микола Куліш і Лесь Курбас, а й ретроградний харківський репертком, який перешкодив постановці «Патетичної сонати» в «Березолі»,— хвалити Господа, поставив її в Московському камерному театрі видатний російський режисер Олександр Таїров.
Така правда життя, така правда гри, таке й повинно бути їх літературне відтворення.
«Репетиція» й «Бенефіс», як уже було сказано, — дилогія, в першій частині якої авторка розшукує серед людей найвдячнішого кандидата на роль творця для другої частини; в повісті «Десять слів поета» вона виходить з подібних пошуків з найкращими творцями на велику сцену, які узаконюють для людей ідеал людської чистоти й дарують його їм для духовного очищення в плині буденного життя, де поруч із творцем — ситий міщанин, який вдовольняється духовними ерзацами, кустар, що не дбає про якість ні матеріальної, ані духовної продукції, де, за словами Поля Валері, й не кожен творець уміє під час великої битви бачити колір трави у себе під ногами.
Життя — для мистецтва, мистецтво — для життя. Нерозривний зв’язок між цими категоріями Ніна Бічуя підтверджує символічним фіналом повісті «Репетиція»: при світлі люстровиків, які запалюють світильники на сцені, виходить уявна героїня п’єси, Наталя Верховець стає поруч, зливається з нею, бо немає окремого життя для митців, а окремого для об’єкта зображення. Театр — це не гра в театр, бо й самі актори, як і робітники, селяни, інженери, лікарі, котрих вони відтворюють на сцені, є звичайними людьми праці й так чи інакше додають до створених образів свої симпатії, доброту й ненависть, а тому, — думає Олександра Іванівна, — потрібне таке вміння перетворювати, щоб публіка «хапалася за животи, реготала до сліз, захлинаючись сміхом, коли їй показують комедію, страждала й мучилась, коли їй показують трагедію, й урочисто втишувалась при зустрічі з Актором».
Мистецтво — це подвоєння дійсності, — стверджує своєю творчістю Ніна Бічуя. Не нова це істина. Її проголошували у свій час Шевченко і Чернишевський, Толстой і Франко. Проте йдеться про потребу, актуальність цієї істини в наш час. У нинішньому світі, загроженому катастрофою, — роздумує письменниця, — мистецтво повинно нести ще й гармонію, воно повинно стати потребою кожної людини — чи то як вивільнення від духовних цінностей на сцені, чи то як їх сприйняття глядачем, мистецтво повинно стати забралом для антимистецтва, яке сіє порнографію духу. Тому Ніна Бічуя сміливо підійшла до створення образу з найкращих виразників цієї істини — Леся Курбаса.
«Березіль», — висловлює думку Микола Куліш у повісті «Десять слів поета», — це вам не просто театр, а тонкий і чутливий громадсько-політичний орган, що діє засобами театру, ото я й погоджуюся бути драматургом для «Березоля».
«Березіль», — твердить у цьому самому творі Лесь Курбас, — є витвором свого революційного часу, він є згустком усіх поривань, усієї енергії, згустком пошуків і розчарувань кількох попередніх поколінь».
Така настанова повісті «Десять слів поета», яка несподівано для читача обривається на півдорозі. Може, вона буде мати продовження. Можливо, в зображенні найвищої організації українського театрального життя — «Березолі» — і його трагедії письменниця розкриє не тільки тему людської творчості та проблему життя й мистецтва, а й думку про велику втрату, яка й спричинилася до певної запровінціалізованості нинішнього театру, в якому борсається молода артистка Наталя Верховець, шукаючи давно прокладених, та втрачених шляхів сценічного вираження, й підводить підсумки своєї багатолітньої театральної праці досвідчена актриса Олександра Іванівна, так чи інакше усвідомлюючи, що вона вимушено розминулася із школою Леся Курбаса, дослідити історію якої й відновити засади її творення — обов’язок письменника.
На такі думки наштовхує цікавий цикл театральних повістей Ніни Бічуї.
І все-таки повернемося ще раз до питання: в чому причина, що твори Ніни Бічуї, з одного боку, звучать начебто камерно, а з другого — займають особливе місце в українській літературі й викликають постійне зацікавлення? Надто складна її проза? Звичайно, читати її на дозвіллі, на сон, прихапцями не можна. Але ж нелегко читачеві — було й є — давати собі раду з Юрієм Яновським, Отаром Чіладзе і Яном Кроссом. Та хто може нині сказати, що при своїй не вельми широкій популярності їхні твори не стали віхами у світовому літературному процесі?
Інтелектуальне письмо Ніни Бічуї вимагає натужного мислення, а тому не завжди привертає увагу тієї читацької сфери, де в пошані детектив і пригодницький жанр, побутова белетристика й хуторянська псевдоромантика. Подібна проза свого часу, на превеликий жаль, втішалася особливою популярністю, вона часто виходила за межі домашнього вжитку, і наші сусіди з Прибалтики або з Грузії подеколи знизували плечима, називаючи українську прозу примітивно-орнаментальною. Кривдно це слухати — і колись, і нині: ті, що йдуть попереду в розвитку філософського стилю й мислі часто виходять надто далеко вперед і залишають на видноті собратів, які далі йти не вміють і не хочуть, але тим не менше постійно й настирливо звертають на себе увагу. Визнання до піонерів нового стилю приходить іноді й пізнувато — хіба не визнавали цієї кривди вищезгадані письменники, хіба Василь Земляк встиг утішитися своєю славою за життя?
Мені ось мимоволі приходить на думку Валерій Шевчук — такий близький до художньої манери нашої авторки. Тоді, коли в українській прозі процвітала штучно культивована хуторянська орнаментальність, його творам не було ходу, та ще й сьогодні серед метушні за місце в першому ряду ніхто й не думає про елементарне відзначення автора романів «Дім на горі», «На полі смиренному», «Ілля Турчиновський», упорядника антологій поетів XVII–XVIII століть «Аполлонова лютня» та «Пісні Купідона», творця знаменитого роману-есе про язичницький Київ «Мисленне дерево» — чого ж тоді нам ображатися на сусідів, коли ми самі неспроможні віддати належне нашим кращим авторам*?
Справжня оцінка творчості Ніни Бічуї попереду. А нині можемо сміливо ствердити: є в нас письменниця високого рангу, яка своєю творчістю постійно заперечує влізливий примітив, заглиблюючись у філософську сутність людських діянь і в процесі росту то слабше, то сильніше, в силу таланту, подає читачеві життєві явища в своєму майстерному художньому перетворенні» 6.

Роман ІВАНИЧУК, 1987 р.

* У 1989 році Валерій Шевчук став лауреатом Державної премії Української РСР імені Т. Г. Шевченка (ред.)

***

«Королевою української прози» назвав українську письменницю Ніну Бічую Валерій Шевчук, визначивши їй пріоритетне місце як у стильовій, так і у тематичній площині сучасної української літератури. В основі її творів — духовний світ людини. У душах її ліричних героїв зійшлося минуле і майбутнє — там тривають гарячі суперечки, вибухають помпеї, щоденно, щохвилинно творяться шедеври див — часто ніким не помічені. Цей глибинний світ нуртує, манить до себе. А зовні — спокійне розмірено життя, звичайний побут, дріб’язкові деталі.
Спогад, внутрішній роздум, медитація — це улюблені художні засоби письменниці, бо вони дозволяють проникнути у найглибинніші рівні людської свідомості. У повісті «Повінь» ідеться про двох молодих людей, які потрапили в екстремальну ситуацію. Юнак і дівчина, пов’язані ніжними стосунками, раптом усвідомлюють, що живуть на абсолютно різних материках. Вони по-різному сприймають ці обставини. Думки течуть в різних вимірах. Ці два світи не стали одним — і, мабуть, ніколи не стануть. Ось пояснення того, чому так багато нещасливих подружніх пар, так багато розлучень, адже найважливіше у поєднанні двох — спорідненість світів...
Замість того, щоб насолоджуватися миттю, коли вони разом, Денис постійно думає про безліч справ, які чекають на нього. А Мар’яна, прагнучи якось прикрасити їхнє перебування у замкненому світі, читає Шекспіра, намагається приготувати сніданок... Але ці її спроби вдаряються об протилежний світ глухим дзвоном. Спільності немає. Денис навіть думає залишити Мар’яну на дачі, аби вона стерегла машину (ніби хтось її міг вкрасти під час повені!). Пропонує дівчині відвезти його човном на берег, аби повернутися назад... Дівчина (а вона виявляється духовно сильнішою від юнака) спокійно погоджується. І тільки в останній момент, коли, здавалося, все вирішено: Денис залишає Мар’яну самотньою, прибуває баржа. Молоді люди покидають дачу разом.
Ніна Бічуя, в силу своєї інтелігентності, не захотіла загострювати життєві колізії між персонажами. Адже без того вже все стало зрозумілим. Що з того, що Денис не вчинив так, як хотів — якийсь неймовірний випадок підштовхнув його до іншого кроку. А можливо, авторці захотілося дати героєві шанс — останній... От лише чи скористається ним?
Інфантильність, страх, бездіяльність були визначальними рисами, які намагалося продукувати тоталітарне суспільство. Письменниця не просто передала почерк епохи, а визначила її найважливіші риси. З емоційною чутливістю вона уважно простежує кожен крок своїх персонажів, прагнучи відшукати точку відліку для справдешньої суті.
Ніна Бічуя демонструє не просто новий характер письма, а новий стиль оповіді, в основі якого — філософсько-естетичний потенціал національної духовності. На початку 90-х років цей стиль активно утверджується в поезії — зокрема у творчості Ігоря Римарука, Василя Герасим’юка, Світлани Короненко, Івана Малковича та інших. Не беремося стверджувати, що цей вплив опосередкований — він швидше всього продукується на рівні художнього мислення епохи.
«Наша пам’ять гладенька й весела, та щоночі спливають д’горі наші душі — затоплені села, що вихлипують сни в димарі...» — прорече Ігор Римарук... А хіба це не той же рівень підсвідомості, який вирує у творах Ніни Бічуї? Ця підсвідомість іноді така сильна і бурхлива, що продовжує жити своїм життям і активно впливати на звичайний буттєвий рівень. Хати із забитими вікнами, мамина пісня, яка має безліч варіантів і яка ніколи не буде останньою, бо на завтра раптово згадується нова пісня, невиспівана досі.
«Стрічки із записами маминих пісень — це було найсвятіше його багатство, він боявся говорити про нього, удавав байдужість і відчуженість, коли з тої стрічки долинав мамин уже хрипкуватий, зболілий голос, він знав, записуючи, що то — кінець. Те записування — спроба утримати щось і утривалити. Вони обоє знали, що то — кінець, він нічого не говорив навіть батькові, вони писали тільки удвох, вона згадувала й згадувала, пісні приходили до неї звідкись ще ніби й не з її власного життя, з того далекого минулого, в якому вона й не існувала, з якими була зв’язана тільки прадідами і пам’яттю роду. Незліченна кількість пісень ніби утримувала її у житті, і доки вона ще могла згадати хоча б один рядок, одну мелодію, навіть одну ноту — доти вона могла і повинна була ще жити, і тому він записував поволі, не все відразу, забобонно сподіваючись продовжити цим материне життя, продовжити спілкування з нею, яке саме тепер, в останні місяці її життя, стало йому неймовірно потрібним. Денис розкрив у матері такі риси, яких не помічав досі — може, вони тепер особливо різко й виразно вибилися назовні, набрали нової сили, тому, що мати хотіла вихлюпнути всі запаси доброти і життєвих знань, розуміння світу й людей йому, синові, поділитися цим з усіма, кого знала й кого не знала».
Ще один філософський постулат, який мені прочитується зі згаданого епізоду: доки живе пісня, доти живе мати... Можливо «буквалістично»... Можливо... але не без логіки. Бо ж у нинішньому дні, коли таким серйозним постає значення слова як найважливішого духовного пристановища народу, як його останнього оплоту... І коли так гостро постає питання державності... На зламі тисячоліть зринає у нашій пам’яті: допоки жива пісня — доти жива мати. І, врешті, ота повінь, яка захлеснула двох, — хіба не затягає нас, через якесь десятиліття, посилаючи у черговий раз нам випробування: перейдемо чи не перейдемо, витримаємо чи зрадимо — найперше самого себе, бо будь-яка зрада, за судженнями Ніни Бічуї (і моїми переконаннями), починається зі зради самого себе.
Образ часу і образ дороги — ці дві філософські категорії постійно присутні у творчості Ніни Бічуї. Вони вплітаються у художню тканину творів жовтогарячими вузликами, зосереджуючи на собі увагу письменниці. Оцей постійний поступ уперед, потреба пізнавати нові землі та духовні обшири людства, оця необхідність ще і ще раз зрозуміти полотно великого майстра. «Тільки я добре пам’ятаю мудре правило — вирушати в дорогу слід із людиною-однодумцем, людиною, яка знає більше від тебе або ж хоче перейняти від твого знання, і готовою нести твій рюкзак, якщо ти надто втомишся. Коли немає такого супутника — краще самотня мандрівка, тоді чужі люди стають помічниками й радо вказують тобі дорогу. Коротше кажучи, треба вибирати собі в супутники надійну людину».
Життєва мандрівка — найскладніша й найпростіша. Потрібно просто іти — навіть тоді, коли втомлюєшся, коли зупиняєшся, немов перед поразкою, коли не бачив тих, ради кого ти повинен іти. І майже всі персонажі творів Ніни Бічуї у постійній дорозі — найчастіше до самих себе. Пізнаючи себе, вони пізнають світ. Іноді ця діє замикається на них самих, іноді виривається назовні. У новелі «Стиглі яблука під осінь» оповідається про особливий світ, напоєний теплом родинної оселі, гармонією Всесвіту, щастям перших відкриттів, казкою дитинства... Перші юнацькі зіткнення підлітків, перші захоплення і перший (тому найсвітліший!) смуток... Поїзд на фірі на станцію — найбільша розкіш. Яблука у саду — найсмачніші у країні дитинства... Яблука перестають бути просто смачним наїдком — вони, круглі і червонобокі, з росою на хрумкій шкоринці, прагнуть віддзеркалити весь світ у дитячих долонях. Щось містично-магічне є у тих яблуках, — які постійно стають об’єктом письменницької уваги...
Перед проблемою життєвого вибору ставить Ніна Бічуя своїх персонажів в оповіданні «Три зерна пшениці». Вибір між своєю дитиною та іншою, чужою, — чому він виникає? Мотив відчуженості світу? Чи, навпаки, його притягальної сили? Це чи не перший крок у нашому письменстві, коли письменниця намагається переступити через цей поріг відчуженості на її глибинному духовному пласті. Маленька дівчинка і її мати, яка працює лікарем. І ось майже щоночі приїздить карета швидкої допомоги, аби забрати маму до лікарні — рятувати чиєсь життя. Дитина залишається сама в оселі. Письменниця не пояснює, чому сталось так, що мати і дитина живуть самотньо, бо ж не цей факт є головним в оповіді твору.
Була велика родина, сюди приїжджало багато друзів і приятелів. Але поступово хатина опустіла — і з великої родини залишилися лише одна жінка і її дитина-підліток. Знову ж таки відчитую символічні деталі у цій оповіді. Світ порятує жіноче начало, жіноча мудрість і жіноча одержимість та любов... Уляна (мати) і Мартуся (дитина) горнуться одна до одної, як найближчі істоти...
Персонажі новели Ніни Бічуї вибирають між життя чужої людини і спокоєм власної... Письменниця не дає однозначної відповіді — у цьому і особливість її стильової манери, і сила письменницького пера, яке спонукає кожного до думки. Але відповідь все ж таки знаходять самі персонажі: після важкого лікарського чергування мати бере дитину на руки — так уже величеньку, з гостренькими колінцями... Не потрібно вибирати — потрібно лише жити так, як підказує совість.
Повісті Ніни Бічуї нагадують дивовижні мозаїки — де кожен епізод інкрустовано вписується у загальну тканину твору, але, як завжди, об’єкт письменницької уваги зосереджений на духовному світі героїв. Ось мати дорослого сина не сміє зайти до нього в кімнату, коли він розмовляє зі своїми друзями — і не тому, що причиною є якісь обставини життя. Навпаки — у неї дуже гарні стосунки із сином. Вони — розуміють один одного, відчувають. Ведучою у цих стосунках є мама — як і належить. І, власне, це розуміння не дозволяє їй переступити поріг кімнати сина тоді, коли йому потрібно побути у своєму світі — аби відчути його.
Проблема взаємодії і взаєморозуміння поколінь... Оцей хатній поріг — не є вододілом між ними. Це просто грань відособленості. Діти повинні навчитися жити у цьому світі самостійно. І найважливіша заповідь наставника — не нашкодь...» 7.

Марія ЯКУБОВСЬКА, 2007 р.

***

«“Шпага Славка Беркути” — це шкільна повість про непрості стосунки підлітків-однокласників, пошук себе, дорослішання, розуміння людської природи.
У центрі подій непрості й мінливі стосунки трьох друзів — Юлька Ващука, самого Славка Беркути та юної артистки Лілі. Беркута і Ващук були друзями, однак що швидше вони дорослішають, то зрозумілішим стає, що кожен іде своєю дорогою. Для Юлька, який ідеалізував батька, серйозним ударом стає розвінчання цього міфу. Каменем спотикання Славка є його гордість і честолюбство. Стосунки двох хлопців – це цілий палімпсест, де крізь взаємні образи й конфлікти проглядають особисті комплекси, травми дорослішання й стосунків у родині. Кожен із персонажів шукає себе, але не кожен знаходить.
В образі Славка Беркути передано риси борця, готового долати життєві труднощі, свої недоліки й слабкості, розвиватися й рухатися далі. Фехтування – улюблений спорт юнака – можна вважати символічним зліпком цих рис характеру. Шлях Юлька заплутаний і непевний, йому бракує чесності й справедливості, сили й благородства духу. Обидва характери схожі на дві сторони медалі людської природи. Альтер его, міфологема близнят — слова, які просяться тут.
Відчуття іншої епохи, тієї, в яку писалася “Шпага Славка Беркути”, під час читання дуже гостре. Діти й підлітки тих часів дорослішали раніше, а до життя ставилися з якоюсь особливою серйозністю. Феєрична сцена шкільного суду наприкінці книжки змушує читача не тільки кривитися від несправедливості, а й відкриває можливості для численних інтерпретацій повісті: історичної, що виопуклить певні культурні, цивілізаційні розриви, алегоричної, в якому радянська шкільна система розповідатиме про структуру тоталітарного суспільства загалом, але насамперед — екзистенційної,  що зосередиться на протистоянні системи й особистості, ірраціональній людській природі, акцентуватиме на емоційному. Власне, дану шкільну повість набагато логічніше назвати екзистенційним романом для підлітків. І з таким означенням “Шпага Славка Беркути” має всі шанси принаймні хронологічно стати віхою в історії української дитячої літератури ХХ століття.
Ложкою дьогтю для цієї неабиякої перспективи може бути доволі складна, як на підліткову аудиторію, структура роману. Властиво, авторка зосереджується передусім на внутрішніх переживаннях героїв, її стиль викликає асоціації з пуантилізмом: це окремі фрази-крапочки й сцени-крапочки, що мають експресивну навантаженість. Проте їм, на мою думку, бракує “поміркованої описовості”, яка б полегшила дитині-читачеві занурення у світ героїв. Це саме той випадок, де “треба бути простіше”».

Валентина ВЗДУЛЬСЬКА, 2012 р.

***

«Неперервний ланцюг людських стосунків», або Ціна причетності до світу людей (за повістю Ніни Бічуї «Квітень у човні»)

«…я не сподіваюся, що написане мною стане комусь порадою,
не сподіваюсь, що воно комусь переверне душу
й змусить чинити так, а не інакше,
не надіюсь, що буде комусь порятунком і одкровенням,
але нехай хоч як маленький вогонь, біля якого можна
обігріти руки. Всього-навсього погріти змерзлі руки».
Н.Бічуя.

Ніна Бічуя має багато титулів, серед яких вирізняється «королева української прози» (за Валерієм Шевчуком). Видані нещодавно її новели та візії, написані в різні роки і зібрані у книзі «Великі королівські лови», підтверджують висновок. Це проза елітарна, глибока, випробувана часом.
Н. Бічуя почалася як письменниця з дитячих творів: збірки оповідань «Канікули в Світлогорську» та повісті «Шпага Славка Беркути». Вони були однозначно позитивно поціновані тогочасною критикою за вміння «письменниці заглиблюватися у дитячу психологію, творити цікаві характери, жваво, з гострою напругою вести розповіді» [1, с. 91]. Твори ці непересічні навіть на фоні усієї талановитої літератури для дітей, яка з’явилася в останні десятиліття в Україні. Друге життя повісті «Шпага Славка Беркути» подарувало «Видавництво Старого Лева» у 2011 р. у серії «Класні історії». Про цей шкільний роман написала глибоку і змістовну статтю Н. Марченко, підкресливши, що «авторці вдалося знайти художній спосіб розповісти уважному читачеві про сокровенне й утаємничене — неможливість однозначних рішень і єдиної для всіх правди, сув’язь поколінь і нереальність уникнення «відповідальності» за батьків і себе самого, нерозривність і непідмінюваність Слова та Діла» [5].
На жаль, усі інші твори для дітей і підлітків («Звичайний шкільний тиждень», «Яблуні і зернятко») знайти нині у бібліотеках майже неможливо, позаяк вони не перевидаються, а процес списування книг невмолимий. Випадково натрапила на твори Ніни Бічуї, опубліковані ще у 1981 р. у серії «Романи та повісті»: «Квітень у човні» та «Повінь». Почала читати першу і вже не відклала. Може тому, що з перших сторінок повірила автору. Може, тому, що багато роздумів суголосні з моїми. Повість зачепила. У ній — про батьків і дітей, про конфлікт поколінь і про довіру, про мистецтво бути мамою, і про самоствердження підлітка, про шляхи пізнання дитячої душі.
Коли бралася за написання статті, довелося переглянути багато рецензій, відгуків, статей про творчість письменниці (В. Габор, Г. Гордасевич, М. Ільницький, Р. Іваничук, Н. Марченко, В. Панченко, Л. Різник, Л. Седик, В. Яворівський). Дві публікації привернули увагу найбільше. У журналі «Дніпро» більш як три десятиліття тому схрестили критичні шпаги Галина Гордасевич [4] та Володимир Яворівський [6]. Йшлося про право на експеримент чи обов’язок експерименту. Розумію, що контркритика не надто вдячна річ, але у дискусії двох вельми яскравих особистостей я була на боці Яворівського. Його аргументи переконували більше, ніж емоції Гордасевич. Оскільки я паралельно читала повість Н. Бічуї «Квітень у човні» (про цей твір теж згадували обидва опоненти), то мала можливість порівнювати власне сприйняття і свої думки з чужими.
Під час читання мене не полишало почуття, що у роздумах матері багато моїх думок, (і не тільки як читачки). Можливо тому, що матері — то спільнота, для якої діти — вагома частина життя і відповідальність не лише перед собою, а й перед тим, кого народив, а головне, кого і як виховав. А ще, як це не банально звучить, — відповідальність перед суспільством, куди дитина потрапляє неминуче, бо є істота соціальна.
Щодо сюжету, то «млявий» (за Г. Гордасевич) як означення, може стосуватися однієї з характерних його рис у повісті. Роздуми матері — ось головний сюжет, через який ми дізнаємося про події, вчинки, характери, персонажів твору. Бічуя залишається вірна своїй творчій манері, адже автор має право обирати форму, яка найбільш суголосна його стилю.
Незважаючи на те, що твір за обсягом невеликий, проте багатопроблемний (хоча усі проблеми знаходяться ніби в одній площині: батьки і діти).
Дорослішання дитини — це завжди проблема. Найчастіше до цього не готові ні батьки, ні сама дитина. Це мусить бути постійне самовиховання батьків. Тому мати кличе мудрість, досвід і сумління в порадники. Дилема: зайти чи не зайти до кімнати, де син із друзями слухають музику, розмовляють, п’ють каву, жартують, — не надумана, а цілком природна. Бо син, що дорослішає, має право на приватне життя. І показати свою повагу — це вчинити шляхетно і мудро з боку мами. Це крок до довіри між матір’ю і сином. Важливо зрозуміти, «де кінчається довіра, а де починається суверенність бажань, в які не треба втручатися» [2, с. 59]. Делікатність, із якою авторка торкається проблеми довіри, свідчить про глибоке проникнення у цю надтонку сферу людських стосунків. Син і його друзі заслужили довіру мами (і своїх батьків): «їм повірили, і вони довіри не ламали» [2, с. 64].
У «Квітні у човні» Бічуя торкнулася ще однієї проблеми — вибору друзів. Батьки не завжди схвалюють вибір власних дітей і часто не розуміють, чому ж син чи донька не дружать із такими хорошими хлопчиками і дівчатками: чемними, добрими, розумними, на їхній погляд. Письменниця дуже тонко підмітила цей нюанс. Діти бачать у своїх друзях не те, що впадає у вічі батькам: немиті руки, шепелявість, невміння розв’язувати задачі, а те, як він (друг) грає у футбол, який у нього собака, як він лазить по деревах. Зловила себе на думці: особистий досвід підказав те ж саме. Справді, діти погано, на наш погляд, розбираються в людях, але саме вони здатні бачити добре і позитивне в них поза зовнішніми виявами характеру.
«Квітень у човні» — це ще й розповідь про вчителів, педагогів: справжніх і несправжніх, мудрих і недалеких, вмілих і бездарних. Напевно, антиподами є головна героїня і Марія Климівна. Головний персонаж — колишній бібліотекар, нині вихователь групи продовженого дня, людина не випадкова у школі. І не картинний це образ, а живий і повнокровний. Мені пригадується моя колишня студентка. Талановита як педагог, за фахом вчителька української мови і літератури. Студенткою вона писала (і пише) пречудові вірші, окрім того паралельно опанувала професію редактора, пише замітки і статті в газети, має успіх. І от нині довелося їй починати трудовий шлях із вчителя групи продовженого дня (нині, так само як і 40 років тому — це така собі несерйозна робота). Проте творча особистість не може терпіти безбарвності і рутини. Тому діти в групу продовженого дня тепер біжать наввипередки. Там Марина Іванівна обов’язково щось придумала. Повчити уроки — це ж, як з’ясувалося, так просто. Зате потім — у живий куточок (самими ж створений, звичайно, за ініціативи виховательки) — нагодувати мешканців, зробити власними руками щось, щоб здивувати батьків: висипати із зерен різних крупів картину, створити незвичну аплікацію, а чи просто піти «на природу», спостерігати за всім живим. Виявляється, світ такий багатобарвний і цікавий, якщо навчитися дивитися, і головне, бачити це все у ньому.
Наводжу цей приклад для того, аби довести, що образ головної героїні не нафантазовано-ідеалізований, а вихоплений з життя (хай більше ніж тридцятирічної давності), але тип людини підмічений і виліплений віртуозно і майстерно. Воістину: «Homo locum ornat, non hominem locus». І слава Богу, що такі люди є, вони й зараз репрезентують обличчя українського вчительства.
Ніна Бічуя зуміла відтворити великий талант: вміння жити життям дітей, яких тобі довірили. Це стиль роботи справжнього педагога. Тому природним видається покладене на плече виховательки рученя Сусанни чи довірливий діалог з йоршистим бешкетником Іваном, котрий зрозумів, що його не приручити хочуть, а просто зрозуміти і полюбити. Не дивно, що на пропозицію вчительки: у вихідний зібратися всім і піти в місто шукати весну, діти «погодилися бурхливо і радісно». Цей епізод розкриває Бічую як пейзажиста-психолога: «Мені добре з моїми четвертокласниками. Між нами сьогодні нема ані тіні відчуження й дистанції учитель — учень. Ми просто разом шукаємо весну. В деревах, у людях, в будинках, у старих мурах, у веселих афішних тумбах …» [2, с. 55].
Марія Климівна — учителька молодших класів, яка має кличку Жаба. Можливо, протиставлення двох педагогів дещо прямолінійне, але психологічно умотивованим видається ще один типаж вчительки: недалекої, не надто ерудованої, зате підприємливої. Вона не переймається тонкощами психології своїх вихованців і не задає собі труду заглиблюватися у мотиви їхньої поведінки. Конфлікти із вихователем групи продовженого дня якраз від протилежних поглядів на навчання і виховання.
Важке питання: свої і чужі діти. Природно, що хвилюється головна героїня, як і всі матері на світі, перш за все за свою дитину. Але, перебуваючи у соціумі, людина не може обмежуватися і ставити заслін від інших. Життя неминуче провокує виявити своє ставлення до інших, зокрема, до чужих дітей, до їхніх вчинків. Тому болісні роздуми героїні про Юрка Березюка: вкрав чи загубив золоту каблучку, чи дійсно знімав фари і навіщо, чому кинув каменем у незнайому дівчинку, - приводять до висновку й про власну вину. Вина, про яку знає тільки власне сумління: «Не пояснила, як вчаться не вибачати самому собі власних помилок» [2, с. 52].
Причетність до долі чужої дитини не може бути формальною, бо втрачається сенс виховання власних дітей (на своїх же прикладах). Варто раз проявити байдужість до іншої людини у критичній ситуації — і ваша дитина на прямому шляху до егоїзму.
Хороші стосунки між батьками і дітьми визначаються ступенем довіри, — стверджує Ніна Бічуя. Це лакмусовий папірець, за яким розпізнається справжність у відносинах.
У «неперервному ланцюгу людських стосунків» героїня твору перебуває постійно. Сумніви, помилки, роздуми, каяття — ось ціна причетності до світу людей.
Дуже тонко автор показує мистецтво бути мамою. Це не піддається аналізові. Героїня згадує свою маму, яка здавалася безпомильною, бо до неї «бігла за теплим захистом, який могла дати тільки вона в усяку скрутну хвилину» [2, с. 33]. Бічуя стверджує, мама — це не обов’язок, це «спосіб буття, сенс існування, спалах, який триває протягом усього життя, відколи родиться дитина, навіть раніше, навіть ще до того, як воно народилось» [2, c. 33].
Цікаво, що протягом усієї повісті головна героїня ніби складає іспит на вміння бути мамою. У ній постійно борються два бажання: бути хорошою мамою і одночасно однолітком свого сина, брати участь у його іграх, розмовах, заняттях. Проте сама ж одного разу на синове прохання поїхати з ним на коні (себто звичайному стільчикові) відмахнулася, засміявшись, що це ж не справжній кінь. Цим образила малого, і він більше ніколи не запрошував її до своїх забав. Звідси, можливо, й починається відчуженість світу дітей і дорослих. Тріщини у стосунках з’являються й тоді, коли батьки чинять стандартно, бо так роблять всі по відношенню до своїх дітей. Але ексклюзивне право дитини — бути окремішньою, а не як всі. Тому рецептура виховання — річ дуже особистісна. І, найчастіше, батьки пожинають плоди традиційно лінивого виховання — це нерозуміння і відчуженість. Головний персонаж повісті постійно вчиться бути доброю матір’ю, тобто другом, порадником. І, мабуть, син помічає це. Бо ж така промовиста деталь — подарунок із Славська — величезні ялинові гілки із шишками — це вияв не тільки уваги та любові, а й вияв суголосся смаків, уподобань.
Але коли син постійно каже: «ми» робили уроки, грали у футбол, дивились фільм, мати відчуває відчуженість, бо вона до «ми» не належить. Це і ревнощі матері, і ностальгія за втраченим: бо «ми» було раніше, коли мама і син мали багато спільних інтересів, занять. Проте така логіка життя. І це розуміє головна героїня, хоча її внутрішній голос, материнські почуття протестують.
Письменниця — тонкий психолог. Це відчутно у змалюванні характерів, вчинків, думок героїв. Як гарно описано дитяче бажання прилучити маму до свого світу: велике, щире, зворушливе. Майже королівські дарунки в дитинстві: мамо, все моє — це твоє, бери, дивися, грайся; пізніше у підлітковому, юнацькому віці: слухай мою музику, дивися мої фільми. Жаль, що батьки рідко користаються з того.
У цьому творі яскраво виражена суттєва риса таланту письменниці: «висока культура думки і витонченість почуттів, небуденний дар проникнення у психологію дитини і прекрасна вивершеність мови, достовірність та переконливість художнього полотна прози». [3, с. 136].
Митцеві вдалося показати у своєму творі, яку роль відіграє довіра у мистецтві людських стосунків, і якою ціною досягається природна і справжня причетність людини (дитини) до світу людей. Як письменниця Ніна Бічуя досягла багато. Написане нею (навіть поза її сподіваннями), як вогник, біля якого читачі гріють не тільки замерзлі руки, а й душі. Думають, сумніваються, роблять висновки, мудрішають.

Лідія ОВДІЙЧУК, 2012 р.

1.    Багатогранність таланту: Ніні Бічуї – 50 // Жовтень. – 1987. – № 8. – С. 91.
2.    Бічуя, Н. Квітень у човні. Повінь: Повісті. – (Серія «Романи та повісті») – К. : Дніпро, 1981. – С. 4–70.
3.    Габор, В. «Виворожи мене через п’ятсот літ» : Ескіз до портрета Ніни Бічуї // Дзвін. – 1997. – № 8. – С. 136–139.
4.    Гордасевич, Г. Право на експеримент // Дніпро. – 1980. – № 1. – С. 141–146.
5.    Марченко, Н. Місто. Дитинство. Перші уламки … // КЛЮЧ. – Знакові книжки. – Режим доступу : http://www.chl.kiev.ua/key/Books/ShowBook - Назва з екрану.
6.    Яворівський, В. Обов’язок експерименту // Дніпро. – 1980. – №1. – С. 146–149.

***

Творчість як наближення до істини

Ніна Бічуя — письменниця, творчість якої репрезентує українську літературу протягом кількох десятиліть. Талант справжнього майстра художньої прози засвідчують збірки повістей та оповідань «Дрогобицький звіздар», «Квітень у човні», «Родовід», «Десять слів поета», «Бенефіс», «Землі роменські», а також новели, вміщені у періодиці та антологіях. У її творчому доробку є й книги для дітей та підлітків: «Канікули у Світлогорську», «Шпага Славка Беркути», «Звичайний шкільний тиждень», «Зернятко і Яблуня». Прикметними рисами творів Ніни Бічуї є їх високохудожність, актуальність, читабельність. Вражає глибина філософських міркувань, психологізм зображення головних героїв, виваженість розповіді, широкий контекст зображуваних подій та багатогранний аналіз порушених проблем. Ніна Бічуя пише вишукано і просто водночас. Загальнолюдські цінності, морально-етичний кодекс — аксіологічний орієнтир письменниці. Вона не йшла на компроміси навіть тоді, як у 70-80-ті роки ХХ століття розкривала теми ідеологічно заангажовані чи ті, що стосувались нашої історії.
В оповіданнях Ніни Бічуї розгортається національно-історична тематика (історичні ремінісценції, фрагменти національного минулого у новому ракурсі, осмислення заборонених тоталітарною ідеологією тем, мотивів, інтерпретація проблем, які викривлено трактувались соцреалістами). Кожен текст — це уривок нашої історії, фіксований у конкретних іменах Ю. Дрогобича («Дрогобицький звіздар») чи легендарних князів Київської русі («Королівські лови»); літературно-фольклорні ремінісценції, пов’язані з образом легендарного співця Митуси із “Слова о полку Ігоревім» («Буєсть Митусина»), українського іконописця («Сотворіння тайни»), лірично виписаний авторкою. Іншою історичною моделлю є фрагменти оповідання «Камінний господар», де письменниця повертається до «кривого дзеркала» української історії радянського періоду. Камінний господар, що символізує Сталіна, його владу і паралельно трагічні картини голодомору, «доби всенародного страху» та «культивування того страху» репрезентовані авторкою у триєдиному вимірі дійсності (досвід батька, власний досвід героїні та досвід народний).
Новели Ніни Бічуї — оригінальні зразки жіночого письма з центруванням образу жінки чи дівчинки, погляду на світ очима жінки, через призму «жіночого досвіду», емоцій, переживань, зрештою, середовища, яке оточує (наприклад, повісті «Репетиція», «Бенефіс»). Це сюжетні та безсюжетні новели, тексти-візії, тексти-враження, тексти-описи, як от «Портрет маленької дівчинки з черепахою», «Стиглі яблука на Спаса», «Спогад про Грузію», вміщені у антології української «жіночої» прози та есеїстки «Незнайома». Почерк жінки-письменниці відчувається і у гендерно асиметричному оповіданні «Терра інкогніто», побудованому у вигляді діалогів чоловіка з чотирма стінами, з жінкою, з сином.
Вражає майстерність, з якою Ніна Бічуя, неначе художник пензлем, змальовує словами портрет маленької дівчинки: лірично, по-жіночому ніжно, не опускаючи жодної, навіть найменшої деталі, підтримуючи постійний діалог з читачем. В оповіданні «Портрет маленької дівчинки з черепахою» в риторичних питаннях можна відчитати один із постулатів творчості прозаїка: сенс процесу зображення і відображення полягає у наближенні до істини, «максимальному наближенні до істини, котру бачиш сам у такий чи інший спосіб».
Письменниця добре знає дитячу психологію, вміє писати цікаво і захоплююче про те, що хвилює дітей та підлітків. Серед книг, адресованих дитячій та юнацькій аудиторії вирізняється «Шпага Славка Беркути» — шкільний роман, написаний Ніною Бічуєю і вперше виданий у 1968 році. Тоді цей твір не був належно оцінений, не став предметом широкого обговорення критиків, хоч книга вийшла великим накладом, а творчість письменниці високо оцінювали відомі літератори. Натомість зараз, вийшовши друком у серії «Класні історії» у видавництві Старого Лева, привернув до себе увагу як юних читачів, так і дорослих поціновувачів художнього слова.
«Шпага Славка Беркути» — зразковий приклад актуальності майстерно написаного художнього тексту. Що робить створений майже півстоліття тому текст цікавим сучасним підліткам? Думаю, актуальність роману зумовлюють три основні фактори: герої, проблематика і авторський стиль.
Славко Беркута, Юлько Ващук, Стефко Вус, Лілі — головні герої твору, яким властиві індивідуальні, а разом з тим і типові характери дітей-підлітків. Н. Бічуя психологічно глибоко змалювала тип героя-дитини, що намагається самоствердитися, наполегливо, шляхом «максимального навантаження» йде до своєї мети (виліковує себе, щоденно тренується, щоб бути найкращим фехтувальником), вміє долати поразки, бути самокритичним і робити висновки. Так, це дійсно про Славка Беркуту. Ситуації, в які потрапляє підліток, не тільки загартовують його характер, силу волі, підтверджують морально-етичні переконання, а й додають досвіду, роблять його дорослішим. «Але ж до кожної людини врешті приходить момент, коли вона стає старшою, і не обов’язково для цього лічити свій вік на десятки — події не раз важать більше, ніж час», — читаємо в романі.
Юлько Ващук — герой, характер якого формується під впливом специфічного родинного виховання. Однак поруч із славолюбством, зверхністю, зневажливим ставленням до інших, заздрістю, нечесністю в цього хлопчини є й позитивні риси. Він глибоко емоційний і вразливий. Юлько спалює свої малюнки через те, що Славко порівнює його коней із уже десь баченими; не може змиритися з тим, що його батько привласнив чужі думки, роздуми, видавши книгу-плагіат про Львів. Н. Бічуя у цьому образі показала ще один із типів характеру особистості, яка формується. І якщо визначальними для вчинків і поведінки Славка є внутрішні стимули та характеристики, то Юлькова життєва позиція швидше продиктована впливами зовнішніх факторів.
Ніна Бічуя здатна максимально чітко показати персонажа через призму його внутрішнього світу, переживань, світоглядних переконань. Вкраплення в текст внутрішніх монологів, міркувань вголос, акцентування на психологічних деталях портретотворення, опис вчинків, репрезентація зображуваних подій «очима» то одного то іншого персонажа, що переплітається з авторським баченням — шляхи, за допомогою яких авторка створює багатоаспектний, колоритний, цілісний і повноцінний образ дитини.
Ще один тип характеру демонструє Стефко Вус. Письменниця тільки штрихом подає психологічну характеристику цього героя, але за допомогою художніх деталей, фрагментів авторської розповіді, нанизаних одна на одну подій-ситуацій (як, наприклад, випадок з сорокою, розмови з сестрою та колишньою вчителькою) читач дізнається про весь пройдений підлітком шлях. Його поведінка детермінована середовищем, яке заставляє озлоблюватись, «наїжачуватись», щоб таким способом захищатися від жорстокості світу. Внутрішньо Стефко інший: він може бути ніжним, добрим і лагідним, турботливим братом і справжнім другом. Він живе у своєму світі спогадів про бабусю Олену, світі сільської природи і йому складно адаптуватися до життя в місті, в одній квартирі з батьком-п’яницею. Проблема недоглянутості сиріт і напівсиріт, дітей із неблагополучних сімей — особливо гостро постає сьогодні.
Успішна, всебічно розвинена і талановита дівчинка Лілі, яка заявила про себе і в кіномистецтві, і у бальних танцях, і у вивченні іноземних мов — ще один образ дитини у романі. Такий тип персонажа, незважаючи на зовнішню яскравість, не характеризується внутрішньою глибиною. Цим і пояснюється психологічна спрощеність образу дівчинки, відсутність тієї динаміки чи конфліктності, які присутні в образотворенні Славка та Юлька. Однак взаємодія різних за своєю природою героїв забезпечує цілісний образний рівень твору.
У процесі читання відбувається ідентифікація досвіду читача з досвідом головних героїв твору. Часто реципієнти в образі того чи іншого персонажа бачать себе, свої вчинки, поведінку. Їм імпонує тип характеру, вони дотримуються таких же поглядів, схвально оцінюють рішення персонажів-фаворитів, переживають за них, розмірковують про те, як би вони вийшли з тієї чи іншої ситуації. Окремі образи асоціюються з людьми з найближчого оточення читача. Цей момент сприяє тому, що читання перетворюється на активну комунікацію дитини і тексту, осмислення та аналіз прочитаного, розуміння нею авторських ідей та міркувань.
Власне, широка проблематика, яка хвилює дитину-підлітка, співзвучна її проблемам і переживанням, і виступає другим аспектом, що пояснює актуальність твору протягом тривалого часу, в контексті різних історичних епох, для різних поколінь читачів.
У цьому романі Ніна Бічуя артикулює проблеми:
•    формування характеру підлітка; вплив на його поведінку та світоглядні позиції cім’ї, школи, середовища тощо;
•    змужніння і дорослішання дитини як розширення її життєвого досвіду: поступової «належності до світу», де більша відповідальність, «де ніхто не має права легковажно, безвідповідально і нерозсудливо ставитися до життя», де суворіші закони і випробування;
•    самореалізації дитини;
•    стосунків ровесників (перше кохання і протистояння, суперництво друзів і самоствердження);
•    діалогу поколінь, батьків і дітей, їх взаємовідношень;
•    морально-етичного плану;
•    екзистенційні.
Як бачимо, це проблеми вічні, хоч вони і накладаються на реалії тієї чи іншої епохи. Ніна Бічуя в цьому тексті звела ці реалії до мінімуму. Тільки окремі деталі свідчать про те, що зображувані події розгортаються на тлі повоєнного життя радянської країни. Поза текстом залишаються диктовані режимом правління злободенні проблеми того часу, ідеологічна заангажованість. Винятком є хіба що сцена суду над дитиною, яка відбувається в умовах радянської школи. Авторка займає однозначну позицію у зображення цього явища. Але хіба в наш час діти не стають свідками а то й жертвами загального осуду, підступності ровесників, протистояння в шкільному колективі? Звичайно, подібні явища мають місце в сучасному суспільному житті, і тому юні читачі з цікавістю про це читають, шукають відповіді на питання, з якими щоденно стикаються. Письменниця дуже влучно репрезентувала образ байдужого, а то й жорстокого педагога, класного керівника, директора, які не цікавляться учнями. І тут же з’являється альтернатива таким персонажам — образи вчителя-географа, що вміє побачити дитячу душу, підтримати і допомогти, чи тренера Славка Беркути, який бере на себе роль старшого брата, подає хороший приклад для наслідування. Справжні морально-етичні цінності позачасові, як і твір, що відповідає критеріям літератури, адресованої дітям, серед яких авторська щирість, відкритий погляд на світ, настанова вірити в добро, любити, прощати, забувати образи, знаходити позитивне і продукувати позитивне, прагнути до гармонії і самоудосконалення.
Контрастне протиставлення позитивних і негативних дійових осіб — одна із рис стилю Ніни Бічуї, що робить тексти особливо близькими дитячій читацькій аудиторії. Це та визначена авторська позиція, авторський погляд, якому на першому етапі довіряє дитина-читач і на бік якого стає.
Стиль, особливості художнього мислення та манера письма, для яких характерні психологізм, широкий контекст обраної теми, зіставлення, контрастне порівняння та аналіз характерів, вишукана мова текстів, композиційна цілісність та сюжетна динаміка, - третій аспект, що пояснює актуальність творів Ніни Бічуї як в ХХ, так і у ХХІ століттях. «Шпага Славка Беркути» – це не тільки центральна тематика, актуальні проблеми, реалізація жанру «шкільного роману», галерея цікавих персонажів, а й неординарний пафос, позначений авторськими розповідними інтонаціями, особливими філософськими та психологічними акцентами, наповнений наскрізними урбаністичними топосами міста Лева.
Варті уваги сучасного юного читача та дослідника літератури й інші твори Ніни Бічуї, адресовані дітям, адже в кожному тексті читач осмислює і пізнає закони буття, усвідомлює вагу «морального кодексу честі та совісті», відшліфовує власне «Я», а головне — наближується до істини…

Тетяна КАЧАК, 2012 р.

***

Несхибний камертон

«…для дітей я пишу завжди і все —
те, що називають дитячою літературою,
 і те, що називають літературою для дорослих.
Всяка гарна книжка — для дітей, для тих, які вони нині,
і для тих, якими стануть завтра і післязавтра.
Все головне саме з того й починається,
щоб стати потрібним людям, які прийдуть післязавтра».
Ніна Бічуя.

Ніна Бічуя вразила мене своєю щирою вірою у мудрість і душевну зрілість свого читача. Від перших слів, звернених письменницею до дітей, вона жодного разу не спробувала «опуститися до їхнього рівня», повсякчас розмовляючи зі своїм юним читачем як із рівнею, рівнею духовно й душевно. Здається, на відміну від багатьох, письменниця завжди певна, що досвід життя внутрішнього у дітей буває значно більшим, ніж у деяких дорослих…
На жаль, доробок Ніни Бічуї для підлітків і досі належно не поцінований і тому, на мій розсуд, належно не задіяний у шкільній програмі, хоча як ніякий інший має до того й мистецький, й моральний потенціал. Видається, що критика, на загал не надто уважна до царини «дитячого», за блискучою дорослою прозою письменниці перестала помічати немеркне живе світло її оповідань і повістей для дітей.
На щастя, 2011 р. «Видавництво Старого Лева» достойно перевидало одну з кращих її книжок — «Шпага Славка Беркути», тим самим актуалізуючи цей ключовий для української дитячої книжки текст 8 у колі зацікавлень сучасного школяра.
Але на сучасне перепрочитання заслуговують й інші книжки для дітей Ніни Бічуї. Хочеться нагадати першу її книжку для підлітків (а саме і лише для цієї складної категорії читача пише авторка) «Канікули в Світлогорську», що побачила світ у видавництві «Веселка» 1967 р. Невеличке видання-«чвертку» оформили типовими для того часу «начерковими» ілюстраціями А. Силаєва, а обкладинка — в сіро-чорній гамі, з силуетом невідомого на човні в бурхливому морі — мимоволі натякала на щось буремно-детективне… Натомість, книжечку склали однойменна повість-притча та низка психологічних оповідань («Чемурако», «Гаманець», «Вундеркінд», «Найвища в світі гора», «Запасний гравець», «Оранжеві зорі», «Славко», «Зелений-зелений світ», «Привид», «Мій брат Толя», «Дуже слизькі сходи», «Інтеграл», «Марка з пальмою», «Душа Левка Савчина»). Із них єдине — «Душа Левка Савчина» згодом увійшло в усі наступні збірки Н. Бічуї для дітей, що, безперечно, дає право вважати його ключовим для розуміння письменницького кута зору на означення та мистецьке вирішення кола «дитячих» проблем у літературі.
Невеличкий твір фіксує переломний момент перетворення дитини у підлітка. Й означується цей драматичний злам раптовим усвідомленням, що все завжди «непросто» і ти — людина — мусиш сам щоразу вирішувати, бо, виявляється, що «інші» та «старші», щоразу чинять по-різному і дослухатися до всіх, як і прилаштуватися до всього, неможливо. Авторка вміщує велетенський обсяг проблем і моральних виборів у напрочуд стислу, ємку і, що найважливіше, абсолютно прозору для юного читача форму. Левко Савчин, який ще вчора не мав клопоту з друзями Вітею та Юрком — «Все було просто і зрозуміло…» — раптом опиняється самотнім перед щоденною дилемою, бо для нього, одного з трійці, «усе заплуталось, переплуталось, перемішалося». Кого з друзів підтримати, якщо вони йдуть врізнобіч? Іти на шахи з Юрком, чи на фотогурток — із Вітею, збирати металолом, чи йти до обсерваторії, зрештою, підтримати друга-старосту, що хоче «викрити» курця-однокласника, чи не виказувати товариша, який таки приніс до школи цигарки?... Кожен новий вибір дає комусь із оточуючих привід «порвати Левкову душу на шматочки»… І через цей біль, через намагання вилізти з власної шкіри («як пітон»), хлопчик віднаходить себе духовного, те вічне внутрішнє людське «Я», котре «повинне весь час жити у власній шкірі», хоча «всі рубці на ній залишаються»… Важливо також, що вчитель (образ позитивний, але епізодичний) виконує у Н. Бічуї єдину, насправді важливу для нього функцію, — він РОЗУМІЄ дитину.
Інше оповідання збірки, що згодом стало заголовним для книжки російських перекладів творів Н. Бічуї для дітей (М., 1980), — «Найвища в світі гора» також містить певний наскрізний для творчості письменниці мотив — людина долає будь-які першкоди тільки тоді, коли спроможна здолати себе. І ця здатність не залежить від віку так само, як і сенс слова від його звучання. Відтак, кинуте старшими хлопцями в бік малого героя зневажливе слівце «шпінгалет!», у кінці твору стає виразником щирого захоплення та поваги, а буденна ситуація заявлення права на ігровий простір розгортається у притчу про перший (читай — справжній) ВЧИНОК.
Досить актуальним (як на нинішню моду на ранній розвиток дитини та її «зоряність») видається мені оповідання «Вундеркінд», у якому через живе щире сприйняття «звичайного» молодшого брата Льоні показане по-суті безвихідне та нудне буття старшого — «вундеркінда» Тоника, «справжнісінького автомата» зі скрипкою в руках… Письменниця напрочуд тонко передала і стан дитини, якій змалку спотворили світосприйняття завищеною оцінкою її спромог (а, отже, й очікуваннями щодо неї!), і стан матері, не здатної визнати, що, вперто спрямовуючи сина, вона фактично «обрізає» навколо нього тисячі інших, можливо, більше природних для нього шляхів…
Спробою зрозуміти і художньо виразити тип забезпеченої, тонкої й тому «важкої» для оточуючих дитини цікава заголовна повість книжки — «Канікули в Світлогорську». Її головний герой — львів’янин Тім, якому випало одержати «подвійну порцію вітамінів і велосипедів» (старший брат — дитина війни), що, попри очікування, не навчило його «радіти за двох». Хлопчик має всі типові для радянської дитячої книжки риси «негативного персонажа-інтелігента»: декларативне байдужо-недбале ставлення до оточуючих, «дикий» індивідуалізм, нерозсудливість, впертість, вічна невдоволеність, схильність до усамітнення й т.п. Хоча вся оповідь ведеться від його імені, сам герой фактично поза «грою»: ні намагання захопленого історичним пошуком брата Фелікса, ні спроби відважного «капітана Абракадабри» (Алика), ні чуйність «Нефертіті» (Галинки) не спроможні пробитися крізь «товстокожість динозавра» Тіма та перервати його емоційну «сплячку». Але саме йому «йде до рук» казковий камінь бурштин, здатний виявити людську щирість і доброту. І в Тімових руках він стає теплим…
Гадаю, саме цей образ є першим начерком Н. Бічуї в художньому окресленні такого цікавого й складного явища (на жаль, і досі фактично не виявленого в українській підлітковій книзі), як дорослішання та формування інтелігента (згодом воно набуде вивершення в образі Юлька Ващука з повісті «Шпага Славка Беркути»).
Ще одна книжка письменниці для підлітків, про яку мені хочеться нагадати сучасному читачеві та дослідникові, — «Звичайний шкільний тиждень» (К. : «Веселка», 1973). Заголовна однойменна повість мимоволі викликає у пам’яті славнозвісні «шкільні» повісті в новелах В. Нестайка «Одиниця з обманом» і «П’ятірка з хвостиком». (Є тут і розлогі «нестайківські» заголовки на початку розділів, і «розпорошеність» поєднаних фактом навчання в одній школі героїв за окремішніми історіями тощо). Твір розгортається навколо єдиної історії — семи днів буття родини Троянів, від моменту, коли син-підліток мимоволі дізнався про розлад між батьками, й до щасливо проведених разом вихідних. І хоча на побіжний погляд здається, що школа посідає в світі головного героя Мирка домінуючу роль, оскільки там відбуваються основні зіткнення та події, увага автора, все ж, зосереджена на родині. Бо зрештою все — від трагікомічних історій із раками чи ложками, до символічної відмови писати твір на тему «Чи бачу я свій ідеал у найближчих мені людях?» — визначається гармонією стосунків у родині підлітка. І так само — через родину та дім — розкриваються таємні «пружини» характерів усіх інших персонажів (дисгармонія буття Олександри Антонівни, на уроці якої веселий жарт «міг би звуглитись і почорніти»; сенс існування старого вчителя малювання Каптурського, котрий умів «бачити душу»; внутрішнє тяжіння Мирка та Марти тощо).
Із низки оповідань («Великі розквітлі магнолії», «Де народжується сонце», «Галки тепла накричали», «Таємниця» та «Недобре дівчисько»), вміщених у книжці, осібно хочеться спинитися на останньому — «Недобре дівчисько». Навіть і не знаю, чи є в нашій дитячій літературі щось іще так пронизливо по-людськи істинне в передачі щемкого вічного прагнення жіночого єства «бути доброю дівонькою». Можна, звичайно, сказати, що твір розкриває душу складної дитини з неблагополучної родини та драматизм міжлюдських взаємин… Але нехитра історія першої, ще не усвідомленої закоханості малої Гальки, тонко пронизана — мов таємнича печера відлунням — обрисами доль Гальчиної матері та тіток на возі, у яких тільки степові голоси не зблякли, перетворюється в безкінечну історію випадкових зрад і вічних розчарувань, якогось фатального міжстатевого непорозуміння… Головний герой оповідання Юрко співставний із «капосною» Галькою на тій межі, що його покупний іграшковий куць із цигаркою та «найбільший й найкращий сонях, який «на височенній нозі… ріс, найдалі світу бачив». Юрко — романтичний, відкритий юнак, чудовий казкар. Його дивовижні розповіді та мимовільна «доросла» увага привносять у світ малої Гальки відчуття «принцеси», змінюють її затяте: «Така буду, така й умру, бо в мене очі погані,..» на іделічні картини, як вона начарує тими уже гарними очима найсмачнішої води навіть для недоброго діда Дмитра…
Але, що Юркові — виграшки, Гальці — життя.
І тому так гірко, що у дорослого парубка душі — як у того куця, а найбільший сонях дитячого серця залишився лежати під хатою зів’ялим сонцем…
Так само на тонкій межі вибору між Божою й людською правдою, між «як має бути» та «як годиться» вимушено балансує герой оповідання «Великі розквітлі магнолії» Ярема. Вимушений тимчасово жити у чужій родині, підліток розпинається між почуттям щирої зневаги до сина господині Ігоря та потребою з міркувань ввічливості (чи й людяності!) з ним товаришувати, бо про те єдине просить його мама — добра й совістлива Ірина Петрівна. Авторка ніде й словом не засуджує цю жінку з «добрими, аж теплими очима», але її тотальна сліпота щодо власного сина поступово стає явною і невідворотно трагічною: хлопчик отримав ТАК багато материнської любові, що втратив здатність помічати й приймати її від інших… А ще це оповідання про людські цінності, скажімо, про моральну вагу пиріжків і шашликів, якими «прикормлюють» друзів, на тлі нетривкого букету з цвіту магнолій…
Ніжним флером ледь означенного чуття — чистим і невловимим — позначена новела «Де народжується сонце». Але суть історії (власне, короткої подорожі на Ай-Петрі) дівчинки-підлітка Малинки-Маринки та її тридцятилітнього супутника зовсім не у тому. Вирвані з буденності, з узвичайних ролей і правил, серед ПРИРОДНОГО світу, дорослий і дитина міняються позиціями «старшинства». Дівчинка провокує героя на поїздку, вчить правильного режиму пиття у спеку та залагоджує справу з поверненням, зрештою, будить, аби він хоч раз у житті побачив, де народжується сонце. «...там, унизу, на березі моря, Малинчина мама поняття не мала, як великий широкоплечий дядько всю ніч проспав в наметі, а її Малинка сиділа на камені на самому краю шпиля, на вершині, куди злітаються дикі вітри з моря, зі степу і з гір».
Дитина не боїться жити, бо покликана відкривати світ і, можливо, він існує до тих пір, поки дорослим вистачає інтересу іти слідом за вічно невгамовними та непосидючими дітьми…
Ніна Бічуя знає цю таємницю. Тому нікуди не «кличе» і не «веде» читачів і ніколи не «судить» своїх героїв, аби розвісити на них «потрібні» ярлички.
Вона їх ЛЮБИТЬ і РОЗУМІЄ. …і читачів, і героїв…
І саме у цьому по-божи ясному погляді на світ, у намаганні осягнути Творця (в усіх сенсах слова!) у кожному з них, як на мене, прихований вищий етичний і естетичний сенс осібного, вишуканого та багатобарвного стилю письменниці. Її тексти запам’ятовуються й щоразу тривожать душу, варто лише дійсності хоч чимось «нагадати» прочитане. Вони — несхибний камертон СПРАВЖНЬОГО, варто лише вчасно дізнатися, що він існує…

Наталя МАРЧЕНКО, 2012 р.

***

«Із глибокою та щирою повагою хочу привітати з ювілеєм шановну пані Ніну Бічую!
Давно і не байдужо спостерігаю за її талановитою працею у літературі. Особливо порадували книжки для наймолодших читачів, які вийшли з-під її пера, оскільки це і моє поле діяльності. Вірний тон, небайдужість і розуміння дитячої психології роблять книжки для дітей Ніни Бічуї справжнім надбанням української літератури для дітей.
Хай не тупиться перо, не згасають вогник таланту та бажання створити ще багато непересічних книжок для українського читача!»

Галина МАЛИК, 2012 р.

***

«Мене завжди цікавило — яким чином письменник створює книгу для дітей і після чого та може існувати поза часом?! Будуть змінюватись покоління, проходити десятки років, а твір не втратить свою актуальність і залишиться потрібним як дітям, так і їх батькам? Можливо, секрет у тому, щоб не позбутися своєї «дитячості» та пронести її крізь життя, залишаючись десь там, подалі від людських очей, дівчинкою із бантиками у кісках та купою ще не здійснених мрій?
Такою людиною, дорослою але з дитячим запалом, здалася мені Ніна Леонідівна Бічуя. І хоч наша зустріч була недовгою, але пані Ніна зачарувала своєю енергією, вмінням спілкуватись і бути почутою аудиторією.
Якщо тебе приваблює письменник, то стають цікавими і його твори, адже саме в них повністю відкриває свою душу автор. Дитячі книжки Ніни Бічуї відзначаються вишуканістю доброго слова, елегантністю думки та тонким відчуттям психології дитини. Я сподіваюся, що завдяки їх перевиданню, ще не одне покоління зможе насолодитися літературою для дітей вищого гатунку, а автор порадує нас втіленням у життя нових творчих планів!»

Cергій ГРИДІН, 2012 р.

***

«У кожного читача є особливі автори, без яких важко уявити власне дитинство, як і особисте становлення. У різні часи зростання, перечитуючи за потребою душі книги нового смислового звучання, кожен із нас трепетно береже у надійному сковку душі імена улюблених героїв зачитаних книг. Так у мій світ прийшла творчість Ніни Бічуї, та вже перше знайомство з книгою «Яблуня і зернятко» позначилася щоденниковим записом «читати іще». Наступним відкриттям стала повість «Шпага Славка Беркути».
Сьогоднішні юні читачі характеристику чудовим авторським книгам дають звичну: «класна книжка». «Шпага Славка Беркути» — це дійсно таки класна книжка! І мені видається дивним, що цю напрочуд змістовну шкільну повість (так само як чудову дилогію Олександра Копиленка «Дуже добре» та «Десятиклассники», або ж трилогію Ірини Вільде «Метелики на шпильках», «Б’є восьма», «Повнолітні діти») практично не знають школярі. Хаплива і «стрибуча» шкільна програма залишає прогалини у темах, без яких не обійтися дітям у пору кризового пошуку самих себе.
Але, як би там не було, творчість Ніни Бічуї — з притаманним їй гострим психологізмом, щільним підтекстовим змістом (що збереглося у літературі одинично!) не знає часових обмежень. Видавництво Старого Лева у 2010 р. здійснило чудове перевидання повісті «Шпага Славка Беркути», яка, маю певність, є улюбленою книжкою багатьох сучасних читачів. Тішуся тим, маючи надію на довгий щасливий земний вік моєї улюбленої авторки, чиї герої звично увійшли у світ мого дитинства, відкриваючи тонкі грані честі / ганьби, щирості / фальші, людяності / бездушності...
Це вагомий дарунок письменника, що передається читачам, як найдорожчий духовний спадок.
Віншуючи Ніну Леонідівну з ювілеєм, висловлюю щиро подячність за можливість отримати щедру частку цього коштовного надбання!».

Марія МОРОЗЕНКО, 2012 р.

1. Бичуя, Н. Самая высокая на свете гора. – М., 1980. – С. 3-6.

2. Кудлик, Р. Для «важкого віку» // Літ. Україна. - 1967. - 30 черв. - С. 2
3. Седик, Анатолій. Не спізнитися з добротою / Анатолій Седик // Літературна Україна. - Літ. Україна. - 1982. - 11 лют. - С. 3.
4. Яворивский, В. Разрешите встать рядом / В. Яворивский / Единица «с обманом» : повести. – М., 1983. – С. 3-6.
5. Кириченко, П. З любов'ю до підлітків : До 50-річчя від дня народж. Н.Л.Бічуї / П. Кириченко // Література. Діти. Час, 1987. – К., 1987. – С.178–179.
6. Іваничук, Р. Тема людської творчості / Роман Іваничук // Іваничук Р. Чистий метал людського слова. – К., 1991. – С. 132–146. Першопублікація статті: Іваничук, Р. Тема людської творчості. Спроби перетворення (Штрихи до портрета Ніни Бічуї) / Роман Іваничук // Українська мова й література в школі. – 1987. – № 8. – С. 9–14.
7. Якубовська, Марія. Ніжне слово королеви / Марія Якубовська // Літ. Україна. – 2007. – 23 серп. – С. 7.
8. Див.: Марченко, Н. Місто. Дитинство. Перші уламки … // КЛЮЧ. – Знакові книжки. – Режим доступу : http://www.chl.kiev.ua/key/Books/ShowBook - Назва з екрану.