Слухати

Найтепліше місце — в пеклі. Наділяють добрячою сковорідкою, а першим пеклячим особам видають величезні казани. Видатних грішників у казан кидають, а всіляких різних — гайда до сковороди. А чортинятам-працівникам лише кидай дрова в багаття, слідкуй, щоб грішники шкварчали, зі сковорідок не вистрибували...

Але й у пеклі всяке трапляється. Біля сковорідки під номером 10-20-тик чергували двоє чортенят, Итик та Ятик, молоді й неклепкуваті. Ледарі були! Світ таких не бачив. А пеклом не застрахати! День і ніч лежали Ятик з Итиком біля купи дров, дрімали. Грішникам на сковорідці Ятика з Итиком добре було — негаряче. А бувало, що й замерзали. Тоді вмовляли:

— Благаємо, ставайте до роботи!

— Ще чого?.. — скиглив нитик Итик протяжливо.

— Замерзли! Руки й ноги похололи, — ніяк не вгамуються грішники.

— Мордуйся тут з вами, — сердиться Ятик.

Спокійне життя зруйнував масний засмаглий новоприбулий. ув особою при першій особі, лозунги вигукував, роздавав пустопорожні обіцянки поважних осіб. Хіба це не ледарі? Що корисного вони роблять?..

Оцей масний грішник багато розповідав про вільне життя. Казав:

— Навіщо ті закони, судді, коли всім воля? Робіть, що заманеться, й щасливі будете!

Все пекло слухало, а Ятик з Итиком навіть спокій втратили, закортіло жити вільно, щоб жодних завдань, обов’язків.

Пішли до Головного Чорта й прямо в його кудлату пику кажуть:

— Не хочемо далі так жити! Набридло! Тільки біля сковорідки й сидимо! Залишаємо пекло!

— Он воно що! — вилупив очі Головний. — Згоден, тільки щоб собі заміну знайшли та в пекло направили.

Ще Головний наказав на хвости причепити паспорти-тільопки, дзвоники такі. Пояснив:

— Може, чортенята, ви перетворитеся на людей, усяке буває, але хвости з документами залишаться. Бережіть їх, можуть знадобитися.

На виході з пекла стояв охоронець, старий Дровиняка. Здивувався старий:

— Итику, Ятику, куди це ви?

— Кидаємо пекло, — гордовито кажуть чортенята. — Житимемо вільно!

— Таким неклепкуватим справді корисно спробувати іншого життя, гульок назбирати. Добре тільопки причепили?

— Добре, добре!

— Дивіться, бо як будете назад проситися, без пашпортів не прийму.

— Швидше, діду, швидше!

— Хе-хе! — посміхнувся горбатий Дровиняка. — То ставайте біля димаря на колоду, вилітати з пекла будете.

Колода невеличка була, але чортенята рогами стулилися, щоб у польоті не розгубитися, хвости позадирали. Дід гупнув костуром, чортенята й вилетіли в пеклячий димар...

...Та й опинилися на землі. Дивляться навкруги — світла багато, дерева зелені, в небі пташки літають. На лузі козеня пасеться.

— Диви, Ятику, оця тварина чимось на нас схожа. Така красуня.

— Ага, тільки хвіст коротший. Вона — ряба, а ми з тобою — чорненькі.

— Чорненькі, бо весь час у пеклі кочегарили. Чому грішники постійно скаржилися на життя? Чи лякали?

— Отож! Брехуни сковородячі!

Побубоніли, потягнулися, позіхнули.

— Що далі робитимемо? — запитав Ятик.

— Що вміємо. А що вміємо? — настовбурчив вуха Итик.

— Біля сковорідки дрімати. Ще... — Ятик роги почухав. — Ще можемо просто лежати. Все можемо, аби нічого не робити.

— Угу, — радіє Итик. — Отакі ми працьовиті!

— Ну що, оті тільопки з хвостів скидаємо? Навіщо вони нам? Назад до пекла все одно не повернемося!

Лупате козеня підбігло, стрибає. Чортенята йому на роги причепили свої паспорти-тільопки. Воно й радіє, аж пританцьовує, цими тільопками — дзинь-дзинь, тіль-оп, тіль-оп. Усім весело, стрибають.

— Слухай, Ятику, треба наказ нашого кудлатого виконати — розшукати собі заміну.

— Та враз когось розшукаємо. Обдуримо та в пекло спровадимо.

— Еге! Ми з тобою фахівці щодо ледачих. Їх шукатимемо.

Пішли. Козеня не відстає: дзинь-дзинь, тіль-оп, тіль-оп, дзинь-дзинь, тіль-оп, тіль-оп.

— От унадилося!

— Нехай буде. Тим паче, коза — бісова рідня. Виходить, що й наша.

Йдуть утрьох, навколо нікого.

— Ой, це ж найтяжчі часи для ледарів, — здогадався Итик. — Жнива. Всі в полі!

— Не може бути, Итику, щоб усі були працьовитими. Звідки ж тоді стільки грішників понабиралося?

Тільки Ятик те промовив, аж бачить — у тіньочку на лежанці чоловік, товстенький, руденький. Мухи навколо нього кружляють, спати заважають — на ніс сідають. Чоловік сердиться, руками махає, докучливих комах відганяє.

— Чоловіче, — смикнули за штани, — вставай!

— Чого треба? — відповідає, не розплющуючи очей.

— Дуже дошкуляють тобі ці летючі гадюки?

— Вже й гадюки літають?

— Не літають, але збираються. Міняймося місцями. Ми будемо замість тебе трударями, — гундить нитик Итик.

— Погоджуйся, в нас, у пеклі, всі мухи повиздихали, — додає Ятик.

— Треба кудись іти? — чоловік питає.

Розплющив очі, а поруч — дві кирпаті рогаті пики. Коза стрибає. Почухав потилицю валяка:

— Оце допрацювався, що вже чортів бачу...

— Та не лякайся, ми — справжні, тільки-но прибули з пекла.

— А чи в пеклі тяжко жити? — допитується чоловік.

— Зовсім ні. Працювати не треба, — каже Ятик.

— Мух немає, — додає Итик. — Іди на наше місце. Будеш тільки біля сковорідки відпочивати.

— І все?

— Все! Більше нічого.

— Добре, добре! Але виконайте моє бажання.

— Кажи вже швидше!

Валяка сів, замислився: “Щось треба вигадати, щоб оця рогата маячня пішла геть і не повернулася”. Надумав. Каже:

— Пішки не піду. Бачите он ту хмару, схожу на пароплав. Цим пароплавом я й поїду до пекла. Женіть його сюди, до мене.

— Угу, — зраділи чортенята. — Лежи тут, ми швиденько.

Побігли чортенята за хмарою. Козеня за ними: дзинь-дзинь, тіль-оп, тіль-оп. Хмара-пароплав скособочилася, ще й за ліс попливла. Чортенята — за нею. Хмара пливе й пливе, чортенята слідком біжать, спотикаються. Козеня не відстає: дзинь-дзинь, тіль-оп, тіль-оп. Ще й наспівує:

— Ме-ме ме-ме-ме ме-ме-ме-ме-ме ме-е-е!

Довго бігали, круги нарізали, аж утомилися. Й усе вздовж пеклячого димаря. Горбатий Дровиняка біля димаря на колоді сидить, на сонечку гріється. Побачив Ятика з Итиком, питає:

— Що, захекалися? Чи обіцяний капелюх на вуха лізе?

— Одного валяки бажання виконуємо, — Итик хекає. — Хмару ловимо, оту, що на пароплав схожа.

— Ніяк не втямлю… Навіщо йому та хмара? — запитує Дровиняка.

— Не хмара потрібна, а пароплав, щоб на ньому в пекло їхати замість нас! — та й побігли далі.

— Біжіть, біжіть, — посміхається дід у вуса.

Даремно валяка радів, що спровадив чортенят. Повернулися –– виснажені, захекані, тицькають у небо. Хтозна, чи пригнали-таки, чи сама з переляку припливла та хмара, але стоїть над ледацюгою, наче вкопана.

— Вставай, — кажуть чортенята. — Збирайся до пекла.

Зрозумів тоді чолов’яга, що чорти справжні, жартами від кирпатих не відчепитися. Зіскочив із лежанки та тікати:

— Мені ніколи, шукайте іншого! Он, у сусідній хаті, п’яничка, нічого не робить, лише пиячить!

Швидко побіг, не наздогнати. Довелося чортенятам іти до хати, на яку вказав втікач. До вікна підійшли, заглядають. Справді, п’яниця сидить за столом, кулаком стукає:

— Неси горілки! — кричить жінці.

— Де я тобі її візьму? — плаче жіночка. — Щоб тебе чорти забрали!

— Ятику! Жінка сама просить взяти чоловіка, зрадів Итик.

— Беремо! Цього легко вмовити: пообіцяємо пляшку горілки — й погодиться, клацнув ратицями Ятик.

— Скільки він вип’є?

— Сулію, от і все!

— Поки протверезіє, ми ще й відпочинемо.

— От ми й прийшли, — стукають у вікно.

— Заходьте, хлопці! — запрошує п’яниця.

Чортенята заходять, а за ними — козеня: дзинь-дзинь, тіль-оп, тіль-оп. Ще й наспівує:

— Ме-ме ме-ме-ме ме-ме-ме-ме-ме ме-е-е!

— Ото вже правда, — каже п’яниця, — що моя жінка з нечистою силою справи має. Очортіла, ще й розтроїлася. То несіть кожна по пляшці!

Побігли чортенята з козеням до шинкаря за горілкою, а той, бісова душа, не лякливий, бо в шинку в кожній пляшці сивушне чортеня сидить –– своє, доморощене. Ціла вирва!

Довго бігали чортенята між п’яницею та шинкарем — один ніяк не нап’ється, другий не наїсться. Один схуд, другий — ось-ось лусне. Пуста справа шинкаря нагодувати грошима, а п’яницю на останню пляшку вмовити. Бідолашні Ятик та Итик ото вже горілки нанюхалися! Так їм осточортіло микатися!

— На кого ми схожі?! — плачуть, самі собі жаліються.

— Нумо ж, тікаймо, Ятику!

— Тікаймо, Итику!

Побігли, а за ними — шинкар на ратиці наступає, кричить:

— Ще пляшечку купіть!

— Несіть, несіть горілку, бісові діти, — біжить, спотикається п’яниця.

Ще й козеня:

— Ме-ме ме-ме-ме ме-ме-ме-ме-ме ме-е-е!

Та тільоп-тільоп пеклячими паспортами. Один за одним бігають навколо пеклячого димаря. П’яниця з шинкарем попадали від утоми, хекають. Старий Дровиняка сміється:

— Гей, хлопці, повзіть на поріг, у пекло направлятиму, бо самі не доберетеся.

Гупнув костуром –– полетіли п’яниця з шинкарем донизу. Чортенята давай собі проситися:

— Діду, пусти нас у пекло! До рідної сковороди!

— А де документи?

Чортенята до козеняти паспорти забирати, а воно тікати. Ще кругів з десять накрутили, ледь живі, вже повзають. Дід питає:

— Чи наїлися волі?

— Наї-ли-ся...

Пожалів Дровиняка неклепкуватих чортенят, покликав козеня, взяв тільопки, впустив Ятика та Итика до пекла. Ті як ускочили, та до рідної сковорідки, швидше багаття розпалювати, ледарів смажити.

Зрозуміли, нарешті, що працьовитому будь-де шана. Коли робиш те, що маєш робити, — ото є воля!