ФОРУМ – ЦЕ ЩОРІЧНИЙ ПИСЬМЕННИЦЬКИЙ ЗЇЗД

Упродовж 10-14 вересня 2014 р. у Львові відбувався  черговий, 21-й Форум видавців. Як свідчать його учасники, кожен із них мав своє окремішнє обличчя. Про особливості нинішнього ведуть розмову письменники Анатолій КАЧАН та Володимир РУТКІВСЬКИЙ.

-  Володимире Григоровичу,  ти вже не вперше на форумі. Що він значить особисто для тебе?

 - Це форум не лише одних видавців.  Для мене, як й для сотень «діючих» літераторів, він є ще й  своєрідним письменницьким з’їздом, на якому можна обговорити свої проблеми, зустрітися з колегами і взагалі відчути себе часткою того бурхливого і життєрадісного прогресу, який зветься літературним життям. Причому на відміну від звичних з’їздів, які проходять що п’ять років, цей, «львівський», проходить щорічно.

- Чим, він, як на твою думку відрізняється від попередніх?

- Тим, що майже всі - і видавці, і літератори, і читачі –побоювалися, що він взагалі не відбудеться. Адже на сході  точиться війна і на рахунку кожна копійка. Тож нам зараз не до форумів. Проте, на щастя, цього не сталося.  Львів довів, що він обрав гідних очільників,  які цією акцією ніби підкреслюють, що наше життя Донбасом не закінчується, воно, не зважаючи ні на що, продовжується у звичному режимі: працюють установи, гуляють весілля, збираються форуми. І як тут не подякувати невтомній пані Олександрі Коваль -  натхненникові та постійному організаторові  Форуму. Вона у ці важкі часи звалила на свої тендітні плечі те, що не під силу і сотням чоловіків!

А ще, на мій погляд, на форум приїхало надзвичайно багато іноземних гостей. Цим вони ніби підкреслюють, що лишаються з нами навіть в найтяжчі для нас часи. А от з Росії приїхали одиниці. Не тому, що їх не пустили. Гадаю, російські літератори самі відчули, що гостювати в країні, в якій їхнє керівництво розв’язало справжню війну, дуже негарно.

І, як завжди, мене  вражає мер Львова пан Садовий.  Розумієш, у нас в Одесі  новообраного мера охоронні структури одразу ж до смерті залякують можливими терактами з боку вдячних виборців, затим саджають в броньованого легковика і возять по місту в супроводі такого ж панцерника. А львівського мера ніхто не супроводжує, уявляєш? У нього немає охоронців і не в’ються мошкарою чиновники.  Він ходить собі куди сам  хоче.  Виступає на прес-конференції, дає інтерв’ю, або й просто прогулюється  подвір’ям палацу Потоцьких. Звісно, не без того, аби його хтось зупиняв. Я сам бачив, як до нього підійшов  чоловік вже похилого віку. Вони перекинулися кількома словами, затим мер взяв поданий йому аркуш паперу і запитав:. «Ви не забули написати свою адресу і номер телефону?» А в нас про такі взаємини між мером і його виборцями навіть мріяти не доводиться!

- Що ти привіз на форум цього разу?

-Приїхав я передусім в якості «експоната». Справа в тому, що відомий український  книгознавець Наталя Марченко  буквально на днях видала більш ніж чотирьохсотсторінковий біографічний нарис «Володимир Рутківський: тексти долі». У цій книжці ми на пару (бо ж там – добрих сто сторінок моїх раніше непублікованих спогадів і листів!) намагалися говорити про життя «дитячого» письменника по-дорослому, але з дитячою щирістю. Вийшов він у тернопільскому видавництві «Навчальна книга – Богдан». Там само видрукували й мою повість «Потерчата», що її ми з пані Наталею презентували удвох, бо вона знає про неї не менше від мене.  Я ж особисто презентував повість для дітей «Ганнуся», що вийшла другим накладом у «Видавництві старого Лева». А ще на стенді видавництва «Абабагаламага» лежали  моя трилогія про джур, «Сторожова застава» «Бухтик з тихого затону»…

- Ходять чутки, що всі ці книжки закупила Британська національна бібліотека…

- Я теж чув про таке. Проте, на жаль з пані Анною Шевченко, що представляла інтереси бібліотеки, я перемовився всього кількома словами, та й то на початку роботи форуму. Тож про її вибір дізнався від тих, хто її супроводжував.

- Ти вже згадував, що нинішній форум проходив у важкі для нашої країни часи. То ж чи долинав до нього спечний подих Донбасу?

-Так. На самому початку роботи форуму мене запросив на каву чи не найпотужніший з нинішніх дитячих літераторів Сергій Гридін. За кілька хвилин перед цим мені сказали, що Здолбунівський військкомат надіслав йому повістку, проте  Сергій і словом про це не обмовився. Його понад усе цікавили останні літературні події. Дивився я на нього і думав: дай, Боже,  щоби війна закінчилася до того часу, коли ти, Сергійку, одягнеш військову форму. І не доведи Господь тобі повторити долю Екзюпері чи Трублаїні!.. А за кілька хвилин по тому я вийшов на площу Ринок і почув щедрі оплески. Гадав, що то львів’яни зустрічають якусь світову знаменитість. Аж раптом з-за рогу вийшла чота дужих хлопців у одностроях. І всі, хто був на площі, аплодували їм, не шкодуючи долонів. І тоді я зрозумів, що ми вже ніколи не будемо утримувати чужу армію. До речі, львів’яни не кажуть «Іти на війну» Вони кажуть: «Іти на смерть».

- Тебе запросили на Форум як дитячого письменника…

- Це не зовсім так. Пані Коваль ні словом не обмовилася про це, коли запрошувала мене на форум. Та й сам я переконався, що у Львові читачів не ділять на дітей і дорослих… От молода матуся з синком енергійно пробивають дорогу до яток  з дитячою літературою. А за кілька кроків навпаки: дівчинка з цікавістю зазирає до книжки, яку гортає її татко. І на письменницьких презентаціях вони реагували абсолютно однаково. Характерна деталь: у вихідні дітей рідко коли можна було бачити з дідусями чи бабусями. Зазвичай вони, щасливі і радісні, міцно тримають за руку мамцю чи татка. Тож гадаю, що проблема батьків і дітей у Львові  набагато менша, ніж в інших містах.

- І все ж ти виступав здебільшого перед дитячою літературою.

- Знову не зовсім так: на зустрічах дітей було майже стільки ж, скільки й дорослих. При чому дорослі зовсім не підкреслювали свою дорослість. Вони сміялися точнісінько як діти, а інколи й більше. Хоча, як на мою субєктивну думку, діти більше некеровані.

- Це ж як?

-А так. Разом з пані Наталею Марченко виступали ми перед учасниками «Книгоманії» -  переможцями всеукраїнського книжкового читання.  Ми, як ведеться, поговорили про своє і відповіли на масу запитань. А коли подякували за зустріч і зійшли зі сцени – що тут тільки почалося! До нас кинулося десятки дітлахів з блокнотиками і просто листочками, аби ми поставили на них свої автографи. Підписую я, а потім не витримую і питаю: «А навіщо вам ці підписи? Все одно ви ж їх за хвилину загубите..». «Ні,- відказують, - ці листочки ми приклеїмо у ваші книжки».

- Дивно. Адже форум під боком. То чи не краще спочатку купити книжки, а потім ставити на ній автограф?

- Я теж про це запитував. Виявляється, не все так просто. Ті, хто супроводжував дітей, боялися пускати їх на Форум самих, бо в  тому юрмиську заблукає й дорослий, не те що дитина. А вони ж, супроводжуючі, головою відповідають за те, щоб з дітьми нічого не трапилося.

-То чи не краще  продавати книжки під час самої зустрічі?

- Звісно, це було б непогано, проте  в залах, де проходили зустрічі, на рахунку був кожен квадратний сантиметр. Та й книгоношам ніколи було відволікатися на «якісь там зустрічі», бо вони й без того носилися як ошпарені.

- Ти щось там згадував про дитячу некерованість…

-Ага. Підписую я  папірці, а тут розпорядник зустрічі над головами дітей суворо попереджує, що мій час вичерпався, бо «під дверима чекає сам Сергій Жадан!». Дорослі в такому випадку негайно б розійшлися, а от діти навпаки - оточили мене ще щільнішим кільцем і не випустили доти, доки я не підписав останнього блокнотика. І лише потому всілися слухати дорослого письменника Жадана.

- Наскільки я знаю, на форумі існує така собі «мила» традиція: підкладати один одному якщо й не свиню, то  принаймні чимале порося. Себто «завести» аудиторію так, щоб вона не відпускала тебе і після того, як спливе відведений  на зустріч час. З тобою траплялося таке?

- І не раз. Про Жадана я вже казав. А наступного дня ми з пані Марченко   «затримали» презентацію Галини Пагутяк та Івана Малковича. Щоправда за кілька годин пан Іван вже перебіг нам дорогу. Він вкупі з відомим бардом і перекладачем Віктором Морозом «вжарили» з допомогою гітари та скрипки таку прес-конференцію, що я отямився лише тоді, коли завважив, що вони «забрали» п'ятнадцять хвилин нашого з пані Наталею часу.

- Письменники часто згадують про курйози, які зустрічаються на форумі. Чи було щось подібне у тебе?

- Не без цього. Підписую, значить, я книжки, аж тут підходить черга якоїсь жінки баскетбольного зросту. Називає  вона імя свого сина – і раптом падає переді мною на коліна. У мене аж серце похололо. Ну, думаю, без лікарів не обійтися… «Що з вами?» питаю. «Та нічого», - відказує вона. «Тоді, підніміться, будь ласка…». Підводиться і тут же знову падає на коліна. «Даруйте» - каже,- «згори вашого обличчя не видно, а син мій прохав розказати, який ви із себе…». 

- Зазвичай про наступний форум думають одразу після того, як закривається поточний. То з чим ти гадаєш відвідати його? І чого взагалі чекаєш від нього?

- На жаль чи на щастя «Видавництво Старого Лева» не встигло видати до нинішнього форуму мою повість «В гості до лісовика». Тому ми  з Мар’яною Савкою плануємо презентувати її на наступному. А кілька днів тому я надіслав «Абабігаламазі»  рукопис четвертого роману про джур. Іван Малкович пообіцяв, що теж постарається видати його до «Форуму-2015-го» . А от що я особисто чекаю від нього - то це, щоб на ньому слово «війна» взагалі було б відсутнє!  

Джерело: Літературна Україна. - 2014. - № 36 (5565), 25 вер. - С. 2, 7.