Віталія Близнюка маленькі читачі здебільшого пам’ятають за поетичною збірочкою «Не лети від нас, лелеко» (К.: Веселка, 1996), проілюстрованою Н. Жураківською.

Його нова книжечка, ошатно видана видавництвом «Преса України» в 2009 р. — типова повчальна оповідка для наймолодших. Йдеться у ній про те, що пустощі інколи призводять до загрозливих наслідків, а малий неслух може опинитися в ситуації, з якою не спроможний самостійно впоратися. Та великий цікавий світ довкола сповнений не лише небезпек і непереборних перешкод, а й добрих людей і любові. А ще зворушливо показано, як багато важать у житті малюка мудрі люблячі батьки. Ось така нехитра дидактика.

Але втілена вона, як на мене, в цікаву та зрозумілу найменшим форму: оповідь, видрукувана як звичайний прозовий текст, насправді являє собою вправно заримовану казку. І відкриття оцієї рими та ритму, прихованих у «звичайній» оповіді тішить і вражає читача-початківця.

З погляду художнього текст не є поетичним: це саме римована розповідь із наскрізною дидактичною складовою. Автор не обмежився тим, що повчальним є сам сюжет, а наповнив розповідь усілякими настановами, як-то: «Недаремно, бач, батьки казали сину, щоб у мандрах обережним був», «ніхто не допоможе, треба вчасно слухатись порад. І батькам перечити не гоже, бо вони бажають нам добра», «А для цього слід навчатись добре, і відмалку слухатись батьків». Хоча є тут і сталі вирази («там де сонце світить та не гріє», «полинув на семи вітрах», «вовком виє» тощо), й повторювані образи-ідентифікатори («білий слід на білому снігу»), й найпростіші тропи. Нові поняття побіжно пояснюються в самому тексті («Ті крижини звалися тороси, навсібіч здіймалися увись», «альбатроси… могутні штормові орли»).

Попри оту нарочиту дидактичність і художній мінімалізм, книжечка читається легко, оскільки оповідь динамічна та конкретно описова: все сказане найменші читачі можуть осягнути, уявити та пережити.

Чудове враження справляють малюнки Юлії Мітченко, котра знайшла в «холодній» гамі кольорів (події таки відбуваються на Півночі!) теплу прозорість і сяйливу м’якість світанкового сну. Її персонажі водночас здаються й іграшковими, й зовсім справжніми: вони динамічні, симпатичні та напрочуд позитивні.

Гадаю, «Біле ведмежа» може з успіхом використовуватися як для коментованого читання в дитячому колективі, так і для перших самостійних читацьких спроб.