Нікуліна, Анастасія. Зграя : роман-виклик / передм. М. Кідрука ; дизайнер обкл. В. Котенджи ; [післямова авт.]. – Харків : Віват, 2018. – 317, [1] с. – (Книжкова полиця підлітка).

«Зграя» — це вже набагато більше, ніж команда. У нас є дещо спільне — це паркур. Але, крім того, ми друзі, ми рівні, ми довіряємо одне одному й підтримуємо, що б не сталося».

Дейв.

Анастасія Нікуліна написала чудову книжку про зворушливо важливе — дружбу та повагу, віру у власні сили та вміння вчасно підставити плече, не очікуючи нічого натомість, — про всі ті нібито прості істини, засвоєння чи ігнорування яких у юності визначає наперед наше життя.

Макс  Кідрук

«Зграя» — мій другий роман і особливий твір, бо там багато мене. Я теж відкрила для себе паркур у вісімнадцять років. І хоча давно вже не тренувалася, маю крутезні спогади і досвід!

Анастасія Нікуліна

Запровадження концепту Young Adult (YA) в український культурний простір маркує кардинальну зміну векторів — від радянської ідеологізованої «молодіжної» літератури з її культом «мудрих старших наставників» до тексту, орієнтованого на індивідуальність підлітка, його сепарацію від батьків, бунт і пошук власного «Я». Виникнувши в США у середині XX століття (від «Над прірвою у житі» Дж. Д. Селінджера й заснування Young Adult Services Association в ALA до глобального вибуху франшиз 2000-х), канон YA упевнено утвердився й в українському книговиданні другої половини 2010-х років. Звернення саме до роману Анастасії Нікуліної «Зграя» є винятково показовим для фахового аналізу, адже цей твір постає репрезентативним взірцем вітчизняного Young Adult, що відкрито порушує найгостріші психологічні табу та, за влучним спостереженням Макса Кідрука у передмові до книжки, пропонує не надуману проблематику, а чесну, нерафіновану розмову про складні взаємини підлітка із довколишнім світом.

Яскравим прикладом сучасної української YA-прози є роман Анастасії Нікуліної «Зграя» (2018).

Роман Анастасії Нікуліної «Зграя» — один із найвиразніших текстів у вітчизняному сегменті Young Adult, у якому авторка влучно розкодувала базові психофізіологічні та соціальні запити юні. Твір розгортає перед читачем складний процес лімінальності — переходу від дитячої затишності до дорослої відповідальності, де екстрим постає не розвагою, а інструментом виживання, опрацювання травми та соціалізації. В умовах, коли підлітку сутнісно необхідна ідентифікація з групою рівних, книга пропонує естетизовану філософію паркуру та відчуття безумовного «командного плеча». Попри певну шаблонність характерів і спрощеність психологічних розв'язок, твір захоплює автентичним «голосом вулиці» й альтернативною топографією «вертикального міста», перетворюючи львівські дахи, парапети та Сихів на простір для втечі від світу дорослих.

Сьогодні роман набуває важливого компенсаторного та терапевтичного звучання. Завдяки коротким розділам, динамічному «швидкому кадру» та кліповому монтажу подій книга виступає низькопороговим «гачком», який затягує до читання навіть емоційно виснажену молодь, вириваючи її з орбіти безперервного новинного скролінгу. Ключовий засновок паркуру про те, що стіни — це лише перешкоди, які можна подолати, стає для підлітків своєрідним тренажером повернення контролю над власним життям. Водночас модель «зграї» дарує відчуття солідарності юнацтву, чиї дружні зв'язки були розірвані війною, а для дітей за кордоном львівський ландшафт і жива мова твору слугують емоційним містком із Батьківщиною.

Разом із тим фахова робота з текстом вимагає врахування суттєвої зміни соціокультурного контексту. Проблематика, яка на момент виходу книги сприймалася як гострий бунт, на тлі досвіду молоді, що переживає воєнні випробування, сьогодні може видаватися дещо інфантильною. До того ж в умовах, коли безпека життя стала абсолютною цінністю, романтизація напівлегального екстриму потребує виваженого педагогічного та бібліотечного модерування, аби запобігти ризикованим практикам юні на реальних руїнах чи незахищених об'єктах

Глибший літературознавчий аналіз роману логічно розпочати з його заголовка, адже саме в ньому зашифровано ключові семантичні коди тексту. Назва «Зграя» в концепції Анастасії Нікуліної постає класичним для Young Adult-літератури кодовим символом, що апелює до базових інстинктів та соціокультурних запитів юні. На первинному, біологічно-архетипному рівні заголовок розкривається як інстинктивна форма виживання в агресивному довкіллі: аби не бути знищеними умовним «хижаком» у світі, де родина перестала бути прихистком, підлітки гуртуються за природним кодексом із суворою ієрархією, визнанням ватажка й чітким маркуванням «свій/чужий».

На соціокультурному рівні назва сигналізує про появу компенсаторної «родини-зграї» для витиснутих із соціуму підлітків. У цій спільноті власний біль сприймається як норма, а горизонтальна солідарність заміщує зруйновану вертикаль «батьки–діти» (хоч тут і криється ризик романтизації конформістської залежності від групи). Урбаністично-субкультурний зріз крізь призму паркуру малює спільноту міських «хижаків», які відчувають простір тілесно та маркують «бетонні джунглі» Львова. На глибшому, психоаналітичному рівні заголовок виступає метафорою внутрішнього стану персонажів: це «зграя» страхів, травм та автоагресивних думок, яка переслідує героїв, перетворюючи кожен фізичний стрибок на спробу втечі від власних «демонів». Зрештою, назва працює і як місткий маркетинговий «гачок», що обіцяє читачеві затишок спільноти, легалізує підлітковий бунт і ґарантує високу динаміку подій.

Утім, фаховий рецензент неодмінно помітить, що задекларована «зграєвість» у Нікуліної виявляється дещо глянцевою. Замість суворої, прагматичної та безкомпромісної біологічної спільноти авторка пропонує читачеві своєрідний шляхетний підлітковий «орден», де за фасадом «дикості» ховаються цілком шляхетні персонажі класичної європейської мелодрами. Отже, назва відчутно випереджає психологічну глибину самого тексту, задаючи ритм і брутальність, які сюжетний розвиток зрештою згладжує заради канонічного жанрового хепі-енду.

За жанровою природою «Зграя» Анастасії Нікуліної, яку видавець позиціонує як «роман-виклик», постає динамічним урбаністичним Young Adult-романом із виразними елементами спортивної драми та екстремальної мелодрами. Текст намагається балансувати між соціально-психологічною прозою та видовищним спортивним екшеном, де центральним рушієм сюжету виступає паркур. Оповідь побудовано за лінійно-хронологічною схемою з багатоголосним розповідним фокусом (чергуванням розділів від імені різних членів «Трої»), а також фрагментарними ретроспекціями. Поступове розкриття минулих сімейних і особистих травм кожного з героїв слугує ключем до пояснення їхньої нинішньої захисної або автоагресивної поведінки.

Сюжетно-композиційна структура роману побудована на динамічному чергуванні індивідуальних ліній персонажів із кульмінаційними спільними випробуваннями. Динаміка розвитку подій тримає напругу від першого знайомства Наталі / Таші з «Троєю» до фінального зіткнення з кримінальною реальністю. Авторка майстерно вибудовує систему конфліктів — від шкільного булінгу й сімейного нерозуміння до фатальних зіткнень зі злодіями із братового оточення Чіта та наркозалежними з минулого Таші.

Композиційно твір виявляє виразну залежність від ситуативної подієвості, де зовнішній екшен часом підміняє собою психологічну визрілість характерів. Динамічні кадри тренувань, стрибків, вуличних бійок та втеч створюють ефект кінематографічного «кліпового монтажу», який повністю відповідає закономірностям сприйняття сучасного підлітка та тримає високий темпоритм читання. Утім, ця фрагментарність дещо шкодить глибині психологізації: складні внутрішні конфлікти юні часом розв'язуються не стільки тривалою внутрішньою трансформацією, скільки серією швидкоплинних гостросюжетних сцен. Кульмінаційні точки — зокрема екстремальне випробування Люка на даху 14-поверхівки та силове зіткнення з бандою наркозалежного Стаса — демонструють, як композиційна напруга вибудовується довкола межі між життям і смертю, повертаючи розрізнені сюжетні лінії героїв до єдиного морально-етичного вибору.

Мовна тканина роману підпорядкована загальній динаміці твору та постає виразним майданчиком для художніх експериментів із сучасним урбаністичним соціолектом. Прагнучи відтворити природне середовище львівської молоді, Анастасія Нікуліна свідомо відмовляється від стерилізованого шкільного нарративу, щедро насичуючи текст професійним паркур-сленгом (назви трюків, спотів і стрибків), підлітковим жаргоном та характерними англіцизмами. Особливого колориту додає локальний львівський компонент — розмовна лексика й інтонації, які, за зізнанням самої авторки в післямові, вона щодня чує й вживає у власному житті. Такий лексичний синтез виконує важливу ідентифікаційну функцію: він маркує межі субкультури, формує відчуття «свого кола» та додає розповідей драйву й неприхованого вулично-урбаністичного ритму.

Сучасна українська підліткова література (Young Adult) все частіше звертається до зображення урбаністичного середовища як простору для випробувань, де самоствердження молоді відбувається через екстрим та неформальні субкультури. Роман Анастасії Нікуліної «Зграя» демонструє концепцію колективного та індивідуального зростання підлітків через філософію паркуру. У цьому вимірі молоді трейсери розглядають міський простір не лише як смугу перешкод, а як дзеркало власних страхів, сімейних травм та прагнення свободи.

Система персонажів роману побудована за виразною серіальною матрицею, де кожен герой виконує чітко закріплену соціально-рольову функцію. Центральну тріаду формують «лідер», «бунтарка» та «скептик».

Центральною фігурою та каталізатором змін у команді виступає Таша — єдина дівчина-трейсерка в «Трої», чий образ уособлює травму, втрату та відчайдушний самозахист. Після важкого розриву з минулим вона з’являється у світі паркуру не заради розваги, а як у пошуках способу вижити й перебороти фізичний та емоційний біль. Її зовнішня колючість, агресивність та демонстративна незалежність є лише маскою для приховування глибинного страху знову бути пораненою. З появою Таші сталий мікроклімат хлопчачої компанії руйнується, змушуючи кожного члена зграї переглянути власні цінності, ставлення до дівчат та межі власної довіри.

Дейв (Давид) — капітан «Трої», який уособлює класичний для Young Adult прози образ «неідеального лідера», обтяженого надмірною відповідальністю. Зовні виважений, спокійний та впевнений у собі, Давид сприймає паркур як приватну територію для втечі від власного ідеального, але внутрішньо «тиснучого» світу. Його прагнення контролювати все довкола й оберігати команду часто межує із закритістю та страхом виявити слабкість. Стосунки з Ташою стають для Дейва головним емоційним викликом: через кохання до неї він учиться виходити за межі заздалегідь прорахованих ризиків, визнавати власні помилки та «правильно падати» не лише на тренуваннях, а й у реальному житті.

Чіт (Тарас) постає яскравим прикладом підлітка із власною захисною «маскою колючості». Ховаючи внутрішню вразливість за імпульсивністю, агресією та сарказмом, він захищає свій особистий простір та межі команди від потенційного болю. Попри спалахи гніву й суперництва, Чіт виявляє вражаючу для свого віку прагматичність та соціальну незалежність: навчаючись у Політехніці, самостійно заробляє на життя програмуванням сайтів, цінує свій час. Але занадто сильний тиск родинних проблем (втеча батька, що здіймав руку на маму, ув’язнення брата, напосідання його кримінальних «дружків») ледь не ламають героєві життя: намагаючись все владнати самостійно, «не опускаючись» до прохання про допомогу, Чіт опиняється в ситуації, де реально нічого не може зробити. Для нього паркур — це засіб контрольованого виклику самому собі та спосіб приборкати «внутрішніх демонів». А ще - реальна підтримка, якої так бракує в родині та буквально "шлях", який віддаляє його від негативних сценаріїв, які обрав батько й брат.

Історія Люка (Луки) відкриває глибший психологічний пласт Young Adult літератури — втечу від сімейної деструкції та боротьбу з реальними фізичними обмеженнями. Залишений матір'ю в десятирічному віці й віддалений від батька-стоматолога, Люк тривалий час шукав прихистку у віртуальному світі. Серйозні проблеми із зором роблять і кіберспорт, і паркур протипоказаними для нього через загрозу сліпоти, проте фаталістичне прагнення «перенести скіли в реал» долає цей страх. Його шлях пролягає через токсичну заздрість до капітана Дейва, смертельно небезпечний екстрим на краю 14-поверхівки та виснажливе суперництво за Ташу, що зрештою приводить його до усвідомлення: «не обов’язково, щоб усі скіли були прокачані — важливо отримувати втіху від життя».

Микита (Нік / Мажор) виступає емоційним центром і «ідейним натхненником» усієї зграї. За його іміджем стильного, веселого пофігіста ховається виважена стратегія самозахисту: хлопець навмисно знижує власні очікування від світу, аби уникнути гірких розчарувань. Маючи відносно благополучну родину, він підтримує «тактику незалежності», остерігаючись тотального контролю з боку батьків. Саме Нік, натхненний досвідом екстремальних походів зі своїм хрещеним Петром, відкриває для себе відчуття абсолютної свободи й «заражає» паркуром Дейва. Володіючи тонкою емпатією, Мажор виконує роль командного психолога, а його найбільшим прихованим страхом є ризик втратити найцінніше — родину, друзів та спільноту «Троя».

Ілля (Пух) втілює в романі типовий для підліткової прози сюжет подолання гіперопіки, цькування та пошуку власної маскулінності. Перебуваючи під тотальним тиском матері-маніпуляторки, яка нав'язувала йому образ теличного синочка-маминої «принцеси» та професію економіста, і живучи в тіні батька-слідчого, Ілля потерпав від булінгу в школі та заїдав стрес. Потрапляння до «Трої» та філософія паркуру стають для нього єдиним способом «відчути себе чоловіком» і вирватися з-під материнського контролю. Мотивований симпатією до дівчини Діани, він долає физичну слабкість і перетворюється зі щокатого «Пухляша» на стрункого, впевненого в собі юнака, виборюючи право самостійно обирати власний шлях. Цей образ є максимально інклюзивним у своїй суті.

Сукупний аналіз цих персонажів крізь призму Young Adult літератури розкриває «Трою» не як випадкову групу підлітків, а як складну соціальну екосистему — «зграю». Кожен із персонажів приходить у паркур із власним дефіцитом: Таша й шукають спасіння від минулого, Чіт намається приборкати гнів, Люк прагне вирватись із віртуальної ізоляції, Нік намагається втримати крихку гармонію, а Пух виборює власну автономію. Вони компенсують слабкості один одного: прагматизм Чіта врівноважує імпульсивність Люка, стриманість Дейва балансується емпатією Ніка, а досвідченість старших допомагає зростати вразливому Пуху.

Центральний конфлікт між Ташею, Дейвом та Люком висвітлює глибинні процеси дорослішання всередині підліткового колективу. Поява Таші порушує звичну ієрархію й провокує Люка на виклик капітанові, оголюючи його приховану заздрість та бажання самоствердитися будь-якою ціною. Проте саме ця криза стає перевіркою зграї на міцність: вона демонструє різницю між сліпою гординею й справжнім лідерством, яке полягає не у зверхності чи смертельному ризику, а у здатності брати відповідальність за інших.

У межах жанру колектив трейсерів виступає для героїв альтернативною інституцією соціокультурної адаптації, яка замінює недостатню або деструктивну підтримку дорослих. Ризикована поведінка — стрибки на висоті, балансування на межі життя і каліцтва — є для підлітків не самоціллю, а метафорою подолання внутрішніх бар'єрів та фізичного проживання психологічного болю. Розвалюючись під тиском заздрощів, непорозумінь та бунту, команда знову згуртовується завдяки спільному проживанню небезпеки.

Взаємини між Ташею та Дейвом створюють емоційну вісь роману, через яку розкривається тема довіри в підлітковому віці. Обоє героїв мають важкий травматичний досвід і звикли розраховувати лише на себе. Їхнє зближення проходить через опір, непорозуміння та страх бути зрадженими, проте саме це почуття допомагає їм подолати внутрішню самотність і перестати сприймати світ як вороже середовище.

Еволюція кожного персонажа окремо та всієї спільноти загалом підкреслює головну ідею роману: паркур стає для них вишколом дорослішання. Перемагаючи фізичну гравітацію, герої вчаться долати й гравітацію життєвих обставин. Анастасія Нікуліна майстерно показує, що шлях від підліткового егоцентризму й «бунту заради бунту» до справжньої зрілості лежить через усвідомлення відповідальності за власні вчинки, прийняття своїх обмежень та вміння прощати як своїх друзів, так і дорослих.

Дорослі персонажі в романі Анастасії Нікуліної «Зграя» виступають проекцією світла й тіней світогляду своїх дітей, демонструючи різні моделі батьківства та ступені залученості в життя підлітків. Незважаючи на те, що сюжет зосереджений на юних трейсерах, саме дорослі формують базові комплекси, прагнення або захисні маски героїв. Усі вони діляться на дві групи: ті, хто через власну безпорадність чи гіперопіку створюють бар’єри для дітей, і ті, хто дає їм орієнтир для зростання.

Зокрема, мати Іллі (Лідія) та батько Люка (Валерій) уособлюють проблему деструктивного батьківства, де брак емоційної зрілості дорослих виливається у психологічні травми підлітків. Мама Іллі через власну вразливість, слабке серце та схильність до істерик маніпулює сином, нав'язуючи йому роль «чемного синочка» та нехтуючи його індивідуальністю. Її гіперопіка та висміювання інтересів сина змушують Іллю заїдати стрес і почуватися беззахисним перед булінгом. Натомість Валерій — успішний лікар і батько Люка — через почуття провини за розлучення та буквальне забуття сина матір'ю тікає від проблем у роботу, дозволяючи хлопцю віддалятися й шукати порятунку у віртуальній ігроманії. Нездатність цих батьків щиро поговорити зі своїми дітьми штовхає Люка та Іллю шукати самоствердження на краї даху або на небезпечних паркур-трасах.

Контрастним орієнтиром виступають фігури батька Іллі (Сергія) та хрещеного Ніка (Петра), які приносять у життя підлітків розуміння традиційної маскулінності, честі та свободи. Сергій як слідчий інтуїтивно передає синові почуття справедливості та захисту слабших, а його реальна професійна діяльність надихає Іллю мріяти про власне свідоме майбутнє замість нав'язаної економіки. Хрещений Петро відіграє роль ментора для Ніка: через походи, риболовлю та сплави він навчає хлопця поважати небезпеку, зберігати секрети й розуміти чоловічу психологію. Саме від Петра Нік переймає відчуття свободи та жагу до адреналіну, які згодом переносить у філософію паркуру та ділить із усією «Трою».

Загалом дорослі в романі суттєво прискорюють трансформацію підлітків із розгублених дітей у самостійних особистостей. Коли батьки не вірять у своїх дітей або бояться їхнього зростання, це стає для підлітків викликом — довести свою спроможність. Показово, що катарсис і примирення поколінь стають можливими лише тоді, коли дорослі починають бачити у своїх діях власні помилки (як це робить батько Люка) або на власні очі переконуються у сміливості та зрілості юнаків (як це відбувається з батьком Іллі). Саме через взаємодію з дорослим світом герої «Зграї» усвідомлюють значення відповідальності, прощення та справжньої підтримки.

У романній філософії Анастасії Нікуліної паркур постає не просто підлітковим захопленням чи екстремальним спортом, а глибокою метафорою переходу від дитинства до дорослості. Порівнюючи повсякденне життя зі звичним «горизонтальним світом», капітан Дейв визначає трейсерів як «вертикальних пішоходів», для яких будь-яка міська стіна чи паркан є не глухим кутом, а лише перешкодою, яку можна й треба подолати. За цим стоїть чітка життєва концепція: руйнування внутрішніх заборон починається з власної голови, а спроможність «навчитися літати» вимагає перед усім вміння «правильно падати» й тверезо прораховувати кожен крок. У цьому віковому проміжку вісімнадцяти років, коли юнацький максималізм поєднується з вірою у власне безсмертя, польоти над містом стають для членів «Зграї» способом вирватися із задушливого кола самотності, подолати сімейні негаразди та вибороти власний автономний вибір.

Вибір паркуру як ключового сюжетного й світоглядного елемента в сучасній українській Young Adult літературі є надзвичайно вдалим та виграшним кроком. На відміну від багатьох західних Young Adult романів, де підліткова субкультура чи екстрим часто романтизуються як легка «показуха» чи елемент розваги, Нікуліна підкреслює сувору дисципліну та прагматизм: вертикальний світ приймає лише підготовлених і не вибачає помилок. Замість ідеалізованих «цукрових підлітків», авторка виводить реалістичних українських юнаків із їхніми психологічними травмами, де паркур стає інструментом виховання відповідальності за власні дії та безпеку всієї «зграї».

Окрім цього, порівняно із західною літературою, яка нерідко зосереджується на індивідуалістичному самоствердженні героя, у «Зграї» паркур виступає потужним соціальним клеєм, що перетворює групу одинаків на міцну спільноту рівних. Коли герої залишають земляну горизонталь і опиняються в політі, забуваються сварки з батьками чи проблеми з навчанням, а на перший план виходить беззаперечна довіра й підтримка. Для сучасної української молодіжної прози це дає важливий світоглядний вектор: екстрим і бунт зображуються не як бездумний деструктивний протест, а як шлях перетворення самотніх, вразливих підлітків на зрілі, загартовані й згуртовані особистості, здатні самостійно обирати своє майбутнє.

Образ міста у романі Анастасії Нікуліної «Зграя» докорінно руйнує традиційний звичний штамп Львова як «кавово-романтичного», затишного чи "візитівкового" середовища. Натомість перед читачем постає брутальний, суворий та урбаністичний простір, абсолютно «не для ніжного туриста». Місто Нікуліної виткане з дахів, заіржавілих антен, цегляних стін, парканів, гаражів та високих парапетів. Воно позбавлене передсвяткового глянцю: центр постає не лише туристичною красою, а й побутовою реальністю з вибитими шибками, заплямованими під'їздами, підвіконнями в недопалках і пляшках. Топографія роману гранично реалістична й пізнавана — спортмайданчик між 43-ю та 91-ю школами, банк за «Макдональдсом» на кільці, старий стадіон чи котеджне містечко на вулиці Бойківській неподалік від гімнастичного залу.

Для української підліткової літератури такий образ міста є по-справжньому унікальним, адже він деконструює львівський міф і переносить акцент із пасивного споглядання архітектури на її активне, фізичне освоєння. Якщо у класичній та сучасній прозі Львів найчастіше виступає тлом для романтичних прогулянок чи історичної пам'яті, то в «Зграї» міський простір стає рівноправним героєм та тренажером для виживання. Авторка пропонує незвичний для нашої традиції вертикальний погляд на місто: трейсери сприймають його не через горизонтальні вулиці, а через висоту, риштування Ратуші, бетонні блоки та дахи 14-поверхівок. Це розрив із етнографічною чи надміру канонізованою урбаністикою на користь сучасної, жорсткої, але гранично чесної підліткової локації.

Водночас такий образ середовища є цілком типовим для світової літератури для юних дорослих (Young Adult). У зарубіжному YA-сегменті місто майже завжди постає як бетонні джунглі — простір конфлікту, відчуження, виклику й небезпеки, де підлітки мусять виборювати власне місце під сонцем. Брудні під’їзди, спортивні майданчики з вкопаними шишками та небезпечні дахи слугують метафорою внутрішнього стану підлітків — їхньої незахищеності, самотності, але водночас вибухового прагнення свободи. Нікуліна майстерно адаптує цей світовий жанровий канон під український контекст, перетворюючи львівські вулиці на універсальну урбаністичну арену для дорослішання, загартування характеру та формування справжньої спільноти.

Мова роману Анастасії Нікуліної «Зграя» постає важливою художньою тканиною твору, яка забезпечує йому автентичність, виразну динаміку та природність підліткового звучання. Авторка свідомо відмовляється від штучно стерилізованого чи надміру літературизованого мовлення, занурюючи читача в реальне, живе середовище львівської молоді. Як зазначає сама Нікуліна в післямові, у тексті органічно переплітається загальновживана лексика, специфічний професійний сленг трейсерів та локальна розмовна мова, яку вона щодня чує й використовує у Львові. Такий мовний синтез робить персонажів максимально переконливими, а їхні діалоги — дзеркалом реальних підліткових комунікацій.

Науковці та літературні критики, аналізуючи прозу для юних дорослих (Young Adult), відзначають, що лексичний пласт «Зграї» виконує не лише описову, а й ідентифікаційну та психологічну функції. Вживання професійного паркур-сленгу (назви трюків, елементів спотів, стрибків і технічних прийомів) маркує належність героїв до закритої субкультури, формуючи відчуття «свого кола» та додаючи розповіді драйву й урбаністичного колориту. Водночас підлітковий жаргон («фігня», «копи», «накосячив», «пофіг») у поєднанні з львівськими розмовними вкрапленнями («дєтині», слівцями на кшталт «блін» чи «тєма») передає емоційну незахищеність, імпульсивність та внутрішній бунт героїв.

У мережевих відгуках читачі та рецензенти часто підкреслюють, що саме завдяки такій мовній палітрі книжка «дихає» сучасністю та позбавлена фальші чи моралізаторства, які нерідко притаманні дитячо-юнацькій літературі. Діалоги сприймаються легко й невимушено, створюючи ефект абсолютної присутності під час тренувань чи вуличних конфліктів. Мова роману розвивається разом із персонажами: від розкутих, іноді брутальних чи колючих фразочок на початку твір поступово переходить до глибших, рефлексивних монологів, підкреслюючи еволюцію трейсерів від підліткового максималізму до емоційної зрілості.

За тематичною та проблематичною спрямованістю «Зграя» Анастасії Нікуліної є політематичним Young Adult-твором, у якому ключовий сюжетний вектор розгортається довкола проблемної тріади «Травма — Втеча — Солідарність». Наскрізним у романі постає дослідження феномену дисфункційної родини та відсутності безпечного дорослого. Через дихотомію «видимість / реальність» авторка демонструє, як за зовнішнім добробутом ховається емоційне чи ментальне пекло. Кожен із героїв уособлює окремий пласт сімейних або особистих деформацій: Ілля (Пух) потерпає від деструктивної гіперопіки матері, яка провокує в нього харчові розлади та вразливість до шкільного булінгу; Нік (Мажор) постає жертвою батьківського відкуплення грошима; Люк переживає тотальну байдужість батька й материнську зраду, тікаючи від сліпоти у віртуальний світ; а Таша несе в собі глибоку ретравматизацію через посутню байдужість мами та зраду й напад наркозалежного коханого.

Відповіддю на сімейну деструкцію та внутрішню самотність постає тема підліткової субкультури як компенсаторного механізму та пошуку «альтернативної родини». Субкультура трейсерів у романі виходить за межі екстриму, переростаючи в тему творення спільноти зі своїм кодексом честі, де панує принцип безумовного прийняття. Тісно пов'язана з цим філософія паркуру як подолання внутрішніх меж і страхів: фізичний стрибок через міську перешкоду стає метафорою сублімації накопиченого болю, каналізації аутоагресії та повернення втраченого контролю над власним життям. Сюжетну напругу підтримує проблема фальшивої соціальної самопрезентації: протягом роману відбуваються послідовне «здирання масок» та оголення вразливого, але справжнього «Я».

Усі ці колізії розгортаються на тлі брутальної урбаністичної топографії неглянцевого, «вертикального» Львова (Сихова, дахів, гаражів та промзон). Утім, художньо-психологічна розробка цієї багатошарової проблематики часом залишається на рівні кінематографічного плакату. Вихід із глибинних психологічних розладів у Нікуліної виявляється дещо спрощеним і підпорядкованим вимогам жанрового хепі-енду за формулою: «перестрибнув через стіну — подолав внутрішнє пекло». Таке подання є психологічно умовним, проте воно ідеально відповідає запиту юного читача на швидку емоційну компенсацію та подолання кризи.

Сьогодні роман набуває додаткових соціально-терапевтичних сенсів, виступаючи чутливим барометром болів сучасної молоді. В умовах воєнних випробувань порушена в тексті проблема втрати соціокультурних зв'язків та гострого дефіциту прийняття сприймається особливо гостро. Модель «зграї» дарує юнацтву, чиї дружні й родинні контакти були зруйновані війною, універсальний орієнтир солідарності. Водночас висвітлена в романі практика сублімації травми через ризиковану поведінку вимагає виваженої рецепції: подолання перешкод має сприйматися як метафора внутрішньої стійкості, а не заклик до небезпечного екстриму на реальних воєнних руїнах.

Попри наявність жанрових умовностей, роман Анастасії Нікуліної влучно поціляє у найболючіші нерви сьогодення, пропонуючи юному читачеві не сухе моралізаторство, а дзеркало його власних переживань. Твір відповідає на базові вікові запити підлітка: легалізує страх і травму, компенсує родинну самотність та дає змогу безпечно прожити бунт проти світу дорослих. Проте за якістю літературної тканини це не повільний «текст-скальпель», а високодинамічний «текст-кліп», розрахований на сучасне кліпове сприйняття, де психоаналітична заглибленість часом замінюється швидким кінематографічним монтажем, яскравим субкультурним антуражем та емоційною компенсацією.

Роман постає сумлінною адаптацією топосів світової Young Adult-літератури на українські терени, поєднуючи бунтарський пафос, адреналінову механіку екстриму та мелодраматичну матрицю. Твір суттєво виграє за рахунок автентичного львівського колориту, проте дещо поступається глибиною психологічного опрацювання травм, періодично збиваючись на видовищний маніфест.

У контексті воєнного часу «Зграя» виконує роль ефективної «книги-активатора» — вона вихоплює емоційно виснаженого підлітка з апатії, залучає до читання «нечитайликів», дарує відчуття затишку квазіродини та повертає суб'єктність через метафору руху. Для внутрішньо переміщеної молоді книжка є безпечним містком до відновлення емоційної стійкості, а для юнацтва за кордоном — живим джерелом збереження мовно-культурної ідентичності. Водночас твір постає тривожним дзеркалом для батьків, сигналізуючи, що за черговою фразою «у мене все нормально» може ховатися глибока внутрішня криза. Для бібліотекарів, психологів та педагогів окреслена в романі проблематика формує готовий дискусійний маршрут для фахових розмов про особистісні межі, безпеку та пошук психологічних опор у часи суспільних випробувань.

Наталя МАРЧЕНКО,

кандидат історичних наук, Київ