Слухати

ЧОРНЕ МОРЕ Й СИНІЙ КИТ

(віршована казка)

Грають в морі сині хвилі,

З піни гребені в них білі.

А в небесній височіні

Хмари плинуть білопінні.

Це ж яка краса на світі!

Скільки сонця і блакиті!

І великий синій кит

Ніжно дивиться на світ.

Та коли неждано хвилі

Піднімають гриви білі,

І вітрисько без упину

Котить збурену лавину,

То великий синій кит

Хмуро дивиться на світ.

Він бурчить тоді сердито,

Що не хоче в морі жити.

Є в природи свій порядок,

Але кит йому не радий.

Тож безкрає й неозоре

Він задумав випить море.

Всі дельфіни й кашалоти

Закричали: «Що ти! Що ти!»

А засмучені акули

Лиш докірливо зітхнули.

Кит же взявся за своє:

Б’є хвостом і воду п’є.

Тут пішла по морю чутка,

Що воно зміліє хутко.

В морі ставсь переполох,

Тільки й чути «Ох!» та «Ох!»

Риби всі заметушились,

Заметляли, завертілись

В глибині й на мілині,

Й на самісінькому дні.

І омару черепаха

Пожалілась, бідолаха:

«Я в цім морі триста років,

Тут на дні завжди був спокій.

Хто ж  це море замутив?

Хто це ґвалт тут учинив?»

Їй омар – великий рак –

Відповів: «Тут щось не так..»

Й сам, задкуючи, із ляку

Вліз під камінь, неборака.

А вугор? Цей мандрівник

Вмить кудись із моря зник.

Краби ж так по дну біжать,

Що аж клешні їм дрижать.

Всі медузи як одна

Теж спустилися до дна.

А налякані кальмари

Дружно збилися в отари,

Пирснули своє чорнило

Й море синє почорніло.

Ох і кит, мастак проворний!

Через нього море Чорним

Стало зватися з тих пір.

Хочеш вір, а хоч не вір.

Що ж було з самим китом?

Мав він клопіт з животом.

Й дотепер йому ще сором,

Що хотів був випить море.