«Нещодавно запросили мене в одну школу розказати, як пишуться казки. А що нині я перелицьовую для «Видавництва Старого Лева» давню свою казку «Гості на мітлі», то вирішив зупинитися саме на ній. Щоб було веселіше та більш наочно, — запропонував організаторам простенький сценарій, із яким вони погодилися. В допомогу мені дали Миколу — старшокласника з художньої самодіяльності, який повинен був подавати за лаштунками голос баби Яги. Хлопець виявився неабияким видумлякою: одразу ж наклеїв на пальці кінчики чорного пір’я з півнячого хвоста — «аби пальці були схожі на кігті» та десь роздобув маску гарпії з божевільними очима — «про всяк випадок».

 За кілька хвилин до виступу всілися ми з ним за лаштунками серед всілякого мотлоху, а організатор Лідія Іванівна замкнула актову залу на ключ — аби всім було зрозуміло, що в ній нікого нема. Крізь щілини у завісі нам було видно, як крізь двері у протилежному кінці актової зали почали заходити учні. В першому ряду посадили найменшеньких, тоді другокласників і так далі. А коли всі розсілися, Лідія Іванівна почала голосно непокоїтися, що всі вже зібралися, а письменника все ще немає. Вона навіть виглянула за двері зали та вигукнула в коридор:

— Володимире Григоровичу, швидше, будь ласка!

І, наче у відповідь, за лаштунками сцени страшенно загриміло (то Микола гахнув об підлогу колишньою шкільною дошкою), тоді заторохтіло та почувся хрипкий голос «старої відьми»:

— От же ж, понакидали всього! Так і в’язи звернути недовго!

Звісно, всі, як один, знову обернулися на 180 градусів.

А тоді дверцята на східці відчинилися і з’явився я з мітлою у руці та прибиральницькою ганчіркою через плече — аби всі бачили що аварія таки відбулася.

— Здається встиг, — полегшено зітхнув я. Тоді привітався та довірливо пояснив:

— Розумієте, боявся запізнитися, тож довелося скористатися послугами баби Яги. А вона, як ви чули, приземлилася не зовсім вдало.

— А де моя мітла?! — пролунало в цю мить за лаштунками.

— В мене вона, — відказав я.

— Нічого хапати чуже!!! — захрипіло за завісою, а тоді в напіввідчинені дверцята простяглася чорна рука зі страшними півнячими кігтями, шарпонула в мене мітлу і знову щезла за дверцятами.

Ну, всівся я за столик перед сценою і почав розповідати як писалася казкова повість про бабу Ягу. А Микола час від часу проводив рукою по завісі, аби всім було ясно, що за нею хтось є.

Розповідаю я, і відчуваю, що трохи ми з ним перебрали, бо учні не стільки слухали мене, скільки не відривали поглядів від завіси. Зрештою один із першокласників не витримав: сповз із крісла та подався до сцени, аби в щілинку під завісою подивитися, хто ж там ховається.

Та не встиг він наблизився до сцени, як з-під завіси стрімко висунулася маска з божевільними очима і щосили гавкнула просто в невинне першокласницьке личко. Малюк несамовито заверещав, його друзі теж, за ними — дівчатка зі старших класів. А що гарпія не поспішала щезати, а навпаки — висунулася ще далі, то перший ряд зірвався з місця та кинувся до проходу. З розгону хтось налетів на ранець і зчинилася купа мала…

Нам ледве-ледве вдалося навести порядок. Кілька днів ми з Лідією Іванівною провели в напруженому чеканні — а раптом комусь із діток стали снитися кошмари і батьки почнуть вимагати сотню-другу тисяч гривень в якості моральних збитків? На щастя, якось обійшлося.

Розповідаю про цей випадок тому, що маю пропозицію: а чи не започаткувати шановному «Ключеві» щось на кшталт «Кумедного ключика» чи якоїсь «Потаємної шухляди», де письменники могли б розповісти веселі випадки, пов’язані з літературою чи книжкою? Або виповісти всілякі «письменницькі таємниці»: як народжувалися ті чи інші образи, хто був прототипом героїв тощо».

Володимир Рутківський,

28 листопада 2015 р., Одеса.

З історії написання казки «Гості на мітлі».

Після появи «Бухтиха з тихого затону» Володимир Григорович був частим гостем у маленьких читачів, а ті, в свою чергу, «…прохали написати ще щось, “що було б і веселе, і смішне” водночас», й сам письменник відчував, що його «тягне ще раз поспілкуватися з одіозними представниками улюбленого фольклору».

Після довгих роздумів зупинився на образі баби Яги. Хід тогочасних своїх думок нині письменник відтворює так: «Звісно, зробити казку страшною не так вже й важко. Взяти бодай того ж Змія Горинича. Тут вже страхів не оберешся. А от щоб казка про нього стала веселою… Цього я уявити не міг. Бо не будеш же ти заходитися від реготу, коли за тобою поженеться крокодил з крильми? А саме таким я уявляв того Змія Горинича. Отже, Змій тут не підходить. Потрібно шукати когось іншого. Але кого? Тролів, василісків, гномів? Так я ж про них геть нічого не знаю, бо вони не наші. Про царівну-жабу? Так вона ж не страшна і до того не знаю, чи може бути з нею весело…»[1].

А про бабу Ягу В. Рутківський чимало знав ще з дитинства, коли однією з улюблених у нього була стара товста книжка без початку і кінця — казки народів світу про відьом: «Страшною була та книжка. Майже на кожній сторінці валялися відрізані руки, ноги, голови, рясно текла кров. Хоч і намальована, звісно, але все ж страшно. Особливо, коли читаєш ту книжку перед сном. А в мене склалося так, що іншого часу для читання не було…»[2]. Отож, і згадалася йому «страшна» баба Яга. Та письменника цікавили вже не так її «…походеньки, як те, звідкіля вона з‘явилася і що змусило її стати на такий злодійський шлях.

Задум був простецький: баба Яга летить із Лисої гори у відрядження до рідного села. Вона має викрасти якусь обділену долею дівчинку і зробити її своєю ученицею. Чому “обділену”? Та тому що з них згодом виходять ідеальні відьми. А що в цьому селі вона сама змалку зазнала чимало горя і збиткувань, то вирішила заодно й відомстити своїм кривдникам. Але на заваді їй, звісно ж, стають діти. Тож все закінчується так, як і належить у казках для дітей — добре.

Мабуть, тому я й вибрав дитячу літературу, що в ній все закінчується добре. А сумне суперечить моїй натурі.

Отож сів я за стіл і почав писати. Проте чомусь не писалося. Мабуть, тому, що згідно з моїм уявленням, походеньки якоїсь старої жінки, нехай і чаклунки, дітям нецікаві та не смішні. Ну що тут смішного, коли, наприклад, зустрічаються дві старі відьми і починають скаржитися на ломоту в суглобах чи забудькуватість? Ні, потрібен ще якийсь персонаж, який водночас міг би бути і страшним, і веселим...

Вибір упав на кота. Навчити його розмовляти і клеїти дурника не складало жодних труднощів. Заодно, як і збільшити його габарити до розмірів, скажімо, рисі. Від свого товариша по ВЛК Жені Гущина я чув, що у них на Алтаї живуть лісові коти, що габаритами не поступаються рисі»[3].

Але навіть визначившись із героями, письменник не зміг написати книжку за один присіст, бо звик «не фантазувати, а писати так, щоб казка була схожа на дійсність», а уявити кота, спроможного подужати людину, ніяк не виходило. Більше року Володимир Григорович потратив на спроби і, можливо, «Гості на мітлі» так і не були написані, коли б не пригода у Будапешті, куди письменника запросили на міжнародну нараду з питань дитячої казки.

«Як тільки я поселився в готелі», — згадує казкар, — «портьє передав мені листа, в якому угорські друзі-письменники запрошують мене на дружню вечірку... Вулиця Лева складалася з кількох будинків, що виросли в лісопарку на околиці міста. То були новітні будинки з цифровим кодом, про які тоді у нас і поняття ще не мали. Після кількох вправ я зметикував, як ним користуватися. А коли набрав потрібні цифри на панелі, якийсь жіночий голос щось запитав угорською. Мабуть, поцікавився, хто стоїть під вхідними дверима.

— Добрий день, це Рутківський, — відказую я.

— О, Володья! — вигукнув голос і двері розійшлися переді мною.

Заходжу в просторий хол із килимами і квітами на підвіконнях. Посеред холу ледь блимає — не лампочка, а якийсь світлячок… Наразі, одні з дверей, які я минав, несподівано розійшлися і я мимоволі ступив за них. Двері зачинилися за моєю спиною, і я опинився в невеличкому холі, освітленому такою ж крихітною лампочкою. Ніде жодної душі. Я завмер. Наразі промайнула думка: а що, коли випадково відчинилися не ті двері і зараз вийде господар, побачить незнайомця і негайно викличе угорську поліцію?

На всяк випадок голосно кахикнув, аби показати всім, що ніякий я не злодій, а що ніхто не відгукнувся, то я голосно вигукнув:

—  Є хтось живий у цьому домі? — Мовчання. Хіба що десь далеко вибухнув дружній сміх.

— Є хто живий? — знову вигукую я. На цей раз із коридорчика праворуч почувся такий звук, ніби хтось по паркету стукає кігтями. А ще за хвилю переді мною опинився чорний, як вугілля, звір. Він блимнув на мене хижим поглядом і усівся навпроти.

Я злякано завмер. Цей звір аж ніяк не належав до домашніх тварин. На зріст він сягав моїх колін, а ще був кудлатий, неначе баран. Голова його за розмірами не поступалася моїй. Лапи теж були, як мої руки. Хіба що замість пальців вилискували зігнуті пазури. Звір беззвучно вишкірився до мене, показуючи довжелезні і гострі зубиська, а в очах, підсвічених маленькою лампочкою, виразно читалося: коли тобі видряпати очі — зараз, чи тоді, коли ти ворухнешся?

Якби за мною були відчинені двері, я, мабуть, за кілька хвилин перемахнув би не через один кордон. Проте, двері були зачинені. І якщо б я повернувся до них і почав розмірковувати, як їх відчинити, — від моєї спини, а можливо, навіть і шиї, нічого б не лишилося.

Тож мені нічого не залишилося, як стояти непорушно і гадати, що ж це за такий хижак опинився у цивілізованій квартирі. Він був схожий на інших хижаків і в той же час не був схожий на жодного з них. Ні на пантеру, бо в тієї була коротка шерсть і довгий тулуб, ні на рись, бо в тієї була бурувато-сіра шерсть, китичка на вухах і куций хвіст. А в мого звіра ніякої китички не було, причому одне вухо було надірване, а хвіст був такий довгий і товстий, що ним, мабуть, можна було збити з ніг людину

Скільки минуло часу — кілька хвилин чи кілька годин — я не пам’ятаю Нарешті розчинилися одні з дверей і на порозі постала угорська дитяча письменниця Ганна Кіш.

— Чого ж ти не заходиш? — Вигукнула вона. — Ми ж тебе півгодини чекаємо!

— А я ці півгодини простояв тут. — Сказав я і затнувся, бо чотирилапе страховисько звелося на ноги.

— То це ти через нього стояв? — Здогадалася господиня. — Проходь, не бійся, він своїх не чіпає!

Я обережно проминув страховисько. Ноги мої тремтіли. А що, коли йому заманеться вчепитися у них зубами чи пазурами?

У кімнаті мене зустріли вигуками радості. Тут зібралися ті, з ким я не раз стрічався. Краєм ока завважую, що страховисько теж зайшло і усілося біля порога. Вітаюся, витираю холодний піт і киваю на страховисько

— Ну й страхіття! — Кажу. — Де ви його дістали?!

— Та яке ж це страхіття? — Вигукує господиня. — Це ж мій любий котик Васюник!

Щоправда, вона назвала інше слово, проте, нашою мовою воно звучить, як Васюник.

Виявляється, вона за три роки до цього побувала на Алтаї – там, звідкіля прийшли в Європу її пращури угорці. І на одній із зустрічей тамтешні лісівники подарували їй маленьке чорне кошенятко. Його тоді можна було заховати в долонях.

— А зараз бачиш, який красень виріс! — захоплено вигукує вона.

— Здала б ти його до звіринця, — все ще тремтячим голосом раджу я. — Чи поміняла б на гарного пса, якщо тобі потрібен охоронець. А то чого доброго, ще хтось із твоїх гостей заїкою може стати.

— Ні, мого Васюника я ні за що не поміняю. — Твердо відказує Ганна. — Він у мене знаєш, який розумник? Васюнику, — звертається вона до кота. — Хіба ти не бачиш, що до нас прийшов гість? А капці де?

Васюник повагом підвівся і взяв у зуби один капець. Поклав його біля мене. Затим подався по інший. Я отетерів. Бачив, що собаки носять всілякі речі, але щоб це робили коти! А господиня не вгомониться.

— Васюнику, — каже вона знову. — Ти ж бачиш, що наш гість сидить під кватиркою на протязі. Причини, будь ласка, двері.

Васюник підійшов до дверей і натис на них так, що ті ледь не вилетіли разом із одвірком

— Молодець, Васюнчику, — похвалила його хазяйка і знову повернулася до мене. — От, ти радиш мені поміняти його на якогось пса, — але повір, мій Васюник один може впоратися з п’ятіркою найдужчих псів. Щоправда, коли він ще був малий, то доводилося його обороняти від них. Але тепер, коли він підріс і ми виходимо на прогулянку, то у радіусі півкілометра всі собаки ховаються у буди і жодна з них навіть гавкнути не насмілиться!

 І тоді мені одразу стало ясно, що казку про бабу Ягу та її слугу я таки напишу. Хіба що назву кота не Васюником, як у Ганни Кіш, а більш мудрим іменем. Наприклад, Аристархом»[4].