Mалицька К. Чистенький і Юрзи-Мурзи / К. Mалицька ; мал. К. Лавра ; на обкл. мал. А. Джанікяна. – Київ : Розумна дитина, 2016. – 24 с. 

Широкий загал беззаперечно пам‘ятає слова чудової пісні «Чом, чом, чом, земле моя…»[1]. Та не кожний згадає, що належать вони Константині Іванівні Малицькій (30.05.1872–17.03.1947), дивовижній жінці, чий щоденний свідомий труд формував долі дотичних їй людей і зрушував духовні площини української спільноти. Хоча, на жаль, усвідомлення значущості тих непомітних у своїй невтомності та послідовності дій прийшло до нас лише з часом…

Народилася Константина Малицька (знана зазвичай як Чайка Дністрова та Віра Лебедова[2]) 30 травня1872 р. у селі Кропивник Калуського повіту (нині — Калуського району, Івано-Франківської області), де її батько був парохом (греко-католицький священик). Мати майбутньої письменниці теж походила з родини священників (Гетьманчуків). Змалку дівчинка тяглася до знання. Навчалася у початковій та виділовій школах Станіслава, згодом — у Львівській державній семінарії. Чимало часу проводила у величезный бібліотеці собору Святого Юра у Львові й саме там вперше спробувала себе у віршуванні.

Закінчивши навчання у 1892 р., Константина розпочинає учительську працю в Галичі, засновує читальню «Просвіти», активно долучається до місцевого церковного хору. Та за одинадцять років добрий розголос про молоду енергійну українську учительку викликав занепокоєння серед місцевих москвофілів та осіб пропольської орієнтації, і Чайку Дністрову в 1903 р. переводять до далекого села Бєча. Тодішній інспектор шкіл Буковини О. Попович запрошує знану вчительку до великого буковинського села Лужани поряд Чернівців. Невтомна просвітниця зорганізувала в окрузі низку жіночих гуртків, а в травні 1905 р. заснувала «Жіночу громаду».

У 1906 р. Костянтина Іванівна отримала запрошення працювати до першої української приватної дівочої школи імені Т. Шевченка, заснованої Українським Педагогічним товариством у Львові. Тоді само К. І. Малицька стає незмінним (до 1914 р.) редактором журналу «Дзвінок», працює у педагогічних товариствах «Рідна школа» та «Крайове товариство охорони дітей і опіки над молоддю», активно співпрацює з «Просвітою».

У передчутті Першої світової війни у 1912 р. спільно з М. Білецькою вона засновує фонд «На потреби України», котрий став матеріальною допомогою для Українських Січових Стрільців. Жінка не лише матеріально, а й духовно надихає українських вояків — її патріотичні пісні миттєво розходяться поміж «січовиків».

Волею долі опинившись у руках царськими посіпак, у 1915 р. Константина опиняється на поселенні в Сибіру, в Приангарському краї, в селі Пінчуга, де завзято гуртує численних українських поселенців, організовує українську школу та стає першою вчителькою «Української школи імені І. Котляревського». У 1921 р. її учні підготували перший в Красноярську український Шевченківський концерт, а сама Константина Іванівна отримала змогу повернутися до Галичини.

У Львові жінка докладає сил і знань до розбудови шкільництва, зокрема рідної Дівочої школи імені Тараса Шевченка (котру певний час очолює), створює крамниці для фінансової допомоги освітянам, працює в психотехнічній секції, що запровадила в школах тестування й анкетування[3].

Із 1939 р. сподвижниця працювала старшим бібліографом Наукової бібліотеки імені В. Стефаника та укладала універсальний покажчик дитячої літератури, роботу над яким 17 березня 1947 р. обірвала смерть невтомної трудівниці.

У 1937 р. прогресивна західноукраїнська громадськість відзначила 45-річчя освітньої діяльності К. Малицької.

Пам’ять учительки, письменниці, просвітительки її земляки гідно вшановують і досі. 24 лютого 1993 р. заснована Калуська районна премія імені Константини Малицької, лауреатами якої стають активні громадсько-просвітницькі діячі, знані у краї люди.

Вона була прогресивним педагогом європейського рівня та непересічним (і напрочуд ефективним у всіх своїх починаннях!) громадським діячем[4], талановитим поетом, прозаїком і перекладачем[5], досвідченим бібліографом і редактором. Але й досі значна частина її творчого доробку, зокрема твори для дітей, все ще належно не актуалізована в українському духовному просторі.

У 90-х рр. минулого століття було здійснено кілька спроб представити доробок К. І. Малицької в оновленому вигляді українській малечі. Так, видавництво «Веселка» під псевдонімом Віра Лебедова видало окремою книжечкою її вірш-пісню «Чом, чом, земле моя...» (Київ, 1990) в оформленні В. Мельниченка, а «Каменяр» перевидав збірку оповідань «Малі герої» (Львів, 1991) із передмовою Г. В. Дем'ян та ілюстраціями К. І. Суєвалова.

Нині маємо чудове перевидання віршованої казки К. І. Малицької «Чистенький і Юрзи-Мурзи», котра була опублікована у 1932 р. у знаному львівському видавництві Михайла Таранька «Світ дитини» з ілюстраціями Петра Андрусіва.

Абсолютна унікальність підготовленого у 2016 р. київським видавництвом «Розумна дитина» видання полягає в тому, що вперше «давній», фактично загублений упродовж радянської доби текст для малюків одного з кращих українських педагогів і літераторів минулого повертається не факсимільним відбитком чи в електронному вигляді для користування у фаховому середовищі, а повноцінною, НОВІТНЬОЮ за дизайном та художньою інтерпретацією книгою для читання дорослими дітям.

Це ошатне, бездоганне з погляду поліграфічного втілення видання — якісні матеріали, «м‘яка» обкладинка, закруглені кутики, міцні картонні сторінки, великий формат — притягує погляд і тішить. Його приємно взяти до рук і зручно гортати. Великий чіткий шрифт, розташований на неагресивному для ока тлі, дає змогу дорослому та дитині без зайвого напруження читати текст.

Окремої уваги заслуговують коментарі. Кожне незнайоме чи рідковживане слово позначене кольоровими «смайликами», що повторюються нижче на сторінці, вказуючи на потрібне пояснення, видрукуване меншим, але розбірливим шрифтом. Це дає змогу дорослому легко прокоментувати дитині прочитане й водночас привчати її до користування допоміжним апаратом книги, пояснити, що не лише текст і малюнки, а й інші складові видання мають значне смислове навантаження й можуть бути цікавими. Самі пояснення дуже прозорі та зрозумілі навіть найменшим (скажімо: «жбан — дерев‘яний чи металевий посуд для води», «уздріти — побачити, помітити» тощо). Мають також вказівку на правильне наголошення.

Художнє рішення, запропоноване для видання Костем Лавром, захоплює притаманною майстрові свіжістю та чистотою ліній і кольорів. Його герої — чемні й не дуже — світяться дитячою щиросердністю та «відмиваються» від бруду разом зі своїм світом. Якщо спершу читач бачить невідомо що — симпатичних, але нечупарних Юрзів-Мурзів невідомої статі на тлі запацяних поросяток і розбишакуватих котиків і песиків, то згодом поряд із Жбаном і Губкою помалу «проявляються» гарнесенькі дівчатка, а по тому — чудовий доглянутий і чистий світ довкола них. Наприкінці постають гарні світлі діти серед рідного їм світу (стилізовані українські краєвиди тощо). Водночас кожна сторіночка містить купу дрібних симпатичних кольорових «розсипів», будь-то веселкові мильні бульбашки, «плямки» чи «крапельки». Привертають увагу також «розкидані» по сторінках сюжетні малюночки ручкою на тлі в «клітинку», ніби вирвані з учнівського зошита. Якоюсь мірою вони — «голос художника за кадром»  — іронічний, добрий і підбадьорливий.

Щодо самого тексту, то, попри легкість вірша й ясність сюжету, він захоплює точністю відтворення сутнісних для української ментальності ціннісних матриць. За проблематикою віршована казка К. І. Малицької відразу викликає в уяві перегук із класичним твором К. Чуковського[6]. Та на відміну від «ігрової» в своїй суті, казкової за формою поезії російського автора, українська письменниця говорить про суспільну справу, про спілку й взаємодопомогу, пошанівок до себе як частини достойної людської спільноти — українства. Йдеться не про індивідуальний випадково надибаний шлях до «чистого» життя (до речі, з-під палиці, з примусу «старших»!), а про добрий приклад і щиру допомогу ровесника. «Чистенький» Малицької не пишається власними здобутками, а ШАНУЄТЬСЯ. Тому Юрзи-Мурзи для нього «диво» і перше, що спадає хлопчикові на думку — «Треба їх порятувати,/ Помочі для них шукати».

На допомогу добрій дитині приходять казкові персонажі — пані Губка та пан Жбан із родаками (мило, щітки та ін.). Та хлопчикові доводиться бігати навздогін і навіть застосовувати силу, аби постригти та вимити не звиклих до ножиць і мила Юрзів-Мурзів. Описуючи погоні Чистенького за нечупарами, авторка між іншим пояснює малим читачам, чому не можна жбурляти одне в одного камінчиками («В як кинути високо — / Мож когось зранити в око!») тощо.

Зрештою Чистенький відмовляється від наміру присилувати Юрзів-Мурзів до доброго, а натомість ставить їм у приклад такого ж славного хлопчика як і сам. На добрий приклад діти відгукуються. Цікаво, що вони виявляються ДІВЧАТКАМИ! Й герой-хлопчик вміло й радо допомагає їм змінитися на краще — розчісує розкуйовджені коси, дає поради, як слід митися, а згодом спонукає також випрати одежу. Зрештою дівчатка вже самі хочуть дати лад лялькам («Завтра в чисті суконки / Уберемо і ляльки!»), а хлопчики радо бавляться з Чистеньким, як і він умиті та доглянуті.

Висновок авторки — дитина має вчитися підтримувати себе й довколишній світ у чистоті, бо її природний обов‘язок — бути здоровою й шануватися, аби «…з лихом воювати, / Україну звеселяти!».

Зрозуміло, що в книжки будуть як щирі прихильники, так і ті, хто має сумніви щодо потреби свідомого повернення у новітній український дискурс «задавнених» текстів для дітей. На моє глибоке переконання якісне, високопрофесійне «відродження» й самоідентифікація в дискурсі «дитячого» — справа може навіть важливіша, ніж черговий поспішний переклад чергового нашумілого «бестселера» чи творення вітчизняних «копій» за чужими зразками й схемами.

Повноцінною та повноправною частиною людською культури можна стати, лише доклавши до її скарбниці ВЛАСНИЙ набуток. А він потребує щоденного труду на СВОЇЙ ниві, любові та пошанування рідного тобі.

І в цьому сенсі достойно перевидана «давня» віршована оповідка К. І. Малицької для дітей може сьогодні прояснити їм і їхнім батькам також, що таке ШАНУВАТИСЯ й чому для українства нині як завжди така важлива взаємопоміч і чистота.

Наталя Марченко.