Ідея живого віртуального спілкування з улюбленими авторами, запропонована КЛЮЧем, так сподобалася маленьким читачам, що вони почали пропонувати її своїм улюбленим дитячим часописам!

Так сталося із автором цієї сторіночки Сашком Ковалевським, який надіслав пропозицію-запитання до журналу «Вигадуй, думай, грай». А що КЛЮЧ і часопис — давні добрі друзі, то відповіді письменників можна буде прочитати також і на сторінках журналу та на сайті видавництва http://feya.net.ua/.

Сашко Ковалевський перейшов до третього класу школи№11 м. Полтава. Він дуже любить спорт і займається тхеквондо. Також захоплюється історією України (здебільшого добою козаччини). А ще пише вірші та мріє стати журналістом.

Сашко читає багато розмаїтої поезії, тому надіслав запитання відразу кільком сучасним дитячим поетам — Юрію Бедрику, Григорію Фальковичу, Сергієві Пантюку та Олесі Мамчич.

Та перш, ніж дізнатися, про що саме відбулася їхня віртуальна розмова, прочитай один із останніх віршиків самого Сашка Ковалевського.

КЛЮЧеві сподобалося .

«Розмова з краплею води»

Спитав я у водички, маленької краплинки:

«Яка краса з тобою і  де ж це ти живеш?

Може в селянській хаті? Може в ріці великій?

А може  на хмаринці казковій, чарівній?»

Відповіла водичка: «Живу я у криничці,

У морі і у річці, і в бабі сніговій.

Краса моя незвична: я дивна, я велична!

Я вам дарую сміх, Я радість для усіх!»

***

У поезії Григорія Фальковича, на думку Сашка, багато веселого та неочікуваного й, водночас, вона дуже мудра й тепла.

—  Що, на Вашу думку краще: окремі вірші чи віршовані казки?

«Як на мене, найкраще: так добрати та розташувати вірші в одній книжці, щоб вони сприймалися як одне ціле, єдина розповідь, осмислення певної теми, історії, або сукупності тем. Так, наприклад, з’явилися книжки «ЧудернаськийZoo» та «Про котів і про собак». От бачиш, згадав про котів, і виникає ще одна історія. В одній знайомій мені родині страшенно люблять котів. Тож я, спеціально для моїх друзів, зібрав всі свої «котячі» віршики і зробив для них книжечку — за назвою одного з віршів — «Кіт з котами про котів». Там будуть: і казка, і правда, і небилиця…  Ось тобі цей, «заголовний» віршик:

Кіт з котами про котів

Кіт з котами про котів

Говорити не хотів.

Він бажав поговорити:

Про зірки, метеорити,

Демократію, балет,

Вчителів та інтернет…

Це котяче хвилювання,

Ці проблеми спілкування

Зрозуміти можу я.

Інша річ – моя сім’я.

Тато ходить на завод –

Знає, чим живе народ

Мама – кандидат наук,

В неї – суперноутбук.

Я – піду аж в третій клас!

Ось чому він вибрав нас.

Він знайшов, що захотів. –

Розумніших за котів.

Крім того, була у мене, наприклад, ще одна думка-задумка: зробити книжечку під назвою «Нечуване, небачене, півнатяком означене». І повключати туди всі віршики про незвичних, незвичайних та неіснуючих істот, які, між тим, існують і нормально почуваються у тих самих віршах (Бундячок, Мулька, Кусь–Кусань, Хропсопе, Ланцепуп соромливий, П’яти–вух, Кузюбочка, Цум-кара-бара, Жовтопшик та інші). Тут тобі і одна велика казочка, і багато різних історій…

— Чи є у Вас рецензент?

«Рецензенти бувають зовнішні та внутрішні. Головний — внутрішній рецензент: він не дає тобі писати нікчемні вірші, або, принаймні, забороняє комусь їх показувати, тим паче, віддавати у друк. Основні зовнішні рецензенти сконцентровані ззовні — у видавництвах та редакціях. Дуже давно, ще у минулому тисячолітті (тобто, за СРСР), кожен рукопис майбутньої книги обов’язково віддавали на прочитання та висновки одному, двом, або й трьом рецензентам — залежно від «політичної лояльності» автора. Ота третя рецензія називалася «чорною», і такий рецензент залишався анонімним.

Зараз ситуація інша. Як правило, долю книжки вирішує сам видавець, або головний (чи відповідний, за профілем) редактор, рідше — члени редколегії.

Мені пощастило мати власного зовнішнього рецензента. Це — моя дочка, Марина. Таким чином, у нашій родині відбувається повний цикл рецензування – внутрішнє і зовнішнє. Я дуже задоволений. Деякі видавці та читачі — теж».

 — Чи любите Ви декламувати вірші?

«Я не проти спілкування з тими, хто хоче і вміє слухати. Бажано, щоб це була невелика аудиторія, коли відчувається реакція слухачів. Ти бачиш уважні очі та посмішки, чуєш сміх, отримуєш задоволення і наснагу. Люблю, коли діти заздалегідь готуються до зустрічі як до небуденної події: за допомогою вчителів та батьків вчать віршики на пам'ять, роблять малюнки… Здебільшого, так і буває. Адже до дітей приходить не будь хто, а «письменник з книжки, з підручника»…».

Григорій Фалькович.

***

Поезію Юрія Бедрика Сашко вподобав, бо вона по справжньому смішна й добра.

— Як вдалося надрукувати Ваш перший вірш?

«Доволі просто. У п'ятому класі надіслав був три вірші до того київського журналу, що нині зветься "Однокласник". Один — свіженький, а два — ще в третьому класі написані. Так отой свіженький через кілька місяців і надрукували. А решту, думалося мені, в смітник викинули. Ба ні! Минуло п'ять літ — надрукували і їх. Та ще й підписали "Юрій Бедрик, учень 10 класу". Зажуривсь я тоді. А зараз як згадаю, то смішно...»

— Чи є у Вас рецензент?

«Рецензентів, коли не рахувати внутрішнього (того, що в мені самому сидить) маю чотирьох. Найстаршій із них, щоправда, вже сімнадцять. Але дитячих віршів вона все одно ще не розлюбила. Наймолодшому скоро буде два. Середнім — тринадцять і вісім. Ось вони іноді бувають не тільки рецензентами, а ще й ілюстраторами».

— Де Ви вчилися писати вірші?

«Скрізь, де був. Іноді, пишучи дитячі вірші, вчився на власних дорослих. Дехто думає, ніби дитяча поезія має бути простішою за дорослу. Насправді не простішою, а чіткішою, виразнішою».

— Що, на Вашу думку краще: окремі вірші чи віршовані казки?

«Я їх не протиставляв би. У житті теж бувають і окремі смішні моменти, й довгі веселі історії».

— Чому Ви пишете такі смішні вірші? Хто Вас надихає?

«Сумні теж пишу. Але вони зазвичай для дорослих. Там, де діти, мусить бути щось кумедне.

 А ось хто надихає, це коли як. Може бути хтось із людей (найчастіше маленьких і дуже цікавих). Може — хтось із пухнастих створінь. Може — хтось із пташок чи навіть комах. Хоча іноді вірш може з'явитися навіть із самої назви якоїсь істоти, коли та назва достатньо чудернацька.

Що надихає на дитячі вірші? Це може бути багато що, але обов'язково щось кумедне».

Юрій Бедрик.

***

Сашко вважає, що поезія Сергія Пантюка дивує й відкриває дивовижі, які щодня бачиш, але не помічаєш.

— Що надихає Вас писати вірші?

«Писати вірші для дітей надихають винятково діти. Якби не мій син Яромир, не було б книжки "Неслухняники". Та й інших книжок не було б. Коли часто зустрічаєшся з дітками, спілкуєшся на виступах і після них, таких буває перлів наслухаєшся, що тільки записуй! Що я й роблю .

— Що, на Вашу думку краще: окремі вірші чи віршовані казки?

«Це різні речі, хоча й пов'язані між собою. І запитання Ваше дуже схоже на таке: "Що смачніше – халва чи цукрова вата?" Комусь одне до вподоби, комусь — інше. А третій — і те, і те полюбляє. Єдине, що скажу: віршовані казки мають бути дуже талановитими і ретельно виписаними. Для мене взірцем є такі твори Василя Симоненка «Цар Плаксій і Лоскотон» та «Подорож у країну Навпаки», а для підлітків – його ж «Казка про Дурила».

— Де Ви вчилися писати вірші?

«Я почав складати вірші ще коли не вмів писати. Мені бабуся майже щовечора читала "Кобзар", співала пісень, розповідала чарівні казки, загадувала загадки. І мені подумалося: хтось же це все складав, то чому я не можу? Спочатку переробив пісню "Їхали козаки". А далі пішло – про бабусю, дідуся, песика, котика...».

— Як Вам уперше вдалося надрукувати Ваш вірш чи книжку?

«Перший мій вірш, який я побачив надрукованим, називався "У полі". Я тоді навчався у третьому класі. Писав чимало, але був мало задоволений тим, що виходило. А цей вірш видався пристойним. То я його і надіслав до газети "Зірка". А вони опублікували. Щоправда, добряче його переробили і у прізвищі помилки припустилися. Але наступні публікації вже були без помилок».

— Чи є у Вас рецензент?

«Найкращий рецензент — то читач. А їх у мене тепер багато: адже мою творчість тепер вивчають у школі ».

— Чому Ви пишете такі дивні вірші? Ви й сам дивний?

«Бо життя дивне. І я дивний. І всі ми трохи дивні. Бо якби ми були "такими як комусь треба" і жили "як по писаному", світ би став сумним і безбарвним».

— Який із Ваших віршів Ваш улюблений?

«Я всі свої вірші однаково люблю і однаково критично сприймаю. Але найбільше подобаються ті, які й діткам найбільше подобаються — "Пан Перевертас" і "Веселий крутисловик"».

Сергій Пантюк.

***

Вірші Олесі Мамчич видалися Сашкові дуже милозвучними та потішними.

— Що Вас надихає писати вірш?

«Будь-що, — подорож, прочитана фраза, ритм. Найкраще мені пишеться, коли швидко йду, бурмочу собі щось попід носа, або коли маю час для себе у напівсонному стані о шостій ранку».

— Що, на Вашу думку, краще: окремі вірші чи віршовані казки?

«Це ніби «що краще: груша чи кавун?» Усе добре, якщо написано якісно. Фрукти, як і книжки, мають бути різні».

— Де ви вчилися писати вірші?

«Я би тут розмежувала: ідея писати в мені була закладена змалку – я постійно щось римувала, а з шести років це плавно перетворилося на маленькі завершені тексти. Інша справа стосовно письменницької техніки, цьому я продовжую вчитися все життя, від досвідченіших авторів, із книг, приглядаючись до інших і до себе.

У ранній юності мені поталанило зустріти багатьох дуже хороших зрілих письменників, які не полінувалися критикувати мою писанину. Це відбувалося у різних форматах: літературна студія, зустріч за кавою, посиденьки вдома, майстер-класи. Здається, я була уважною ученицею, принаймні критика мене дуже мобілізувала, змушувала зростати. Кожному з тих авторів я безмежно вдячна за науку».

— Як  Вам вдалося надрукувати перший Ваш вірш чи книгу?

«Перший вірш з’явився на світ у журналі «Соняшник» завдяки Лесі Воронині. Мені на той час було 11 років. Батьки були уважними до моїх захоплень, тож, коли назбиралося із книжку віршів, тато не полінувався надрукувати їх на принтері (тоді це була нереальна технічна новинка) і занести до редакції. А пані Леся, переглянувши добірку, вибрала один текст і подала на публікацію. Я ж кажу – мені нереально щастило на підтримку дорослих письменників на початку мого шляху».

— Чи є у вас рецензент?

«Мій рецензент — фейсбук. Туди я виставляю свіжі тексти і уважно стежу за реакцією своїх колег. Їхні коментарі допомагають мені побачити слабші місця у текстах і, можливо, щось змінити. Тексти для дітей я одразу ж по написанню читаю своїм двом дочкам. А найпершим рецензентом є моя давня подруга і чудова письменниця Галина Ткачук. Вона часто бачить мої тексти раніше за фейсбук — до неї я звертаюся, насамперед, якщо сумніваюся у якійсь фразі чи цінності вірша».

— Коли ви даєте ім’я якомусь герою (наприклад, тиранозавр Оленка), Ви маєте на увазі конкретну людину ( у вас є якась знайома Оленка) – чи просто вигадуєте?

«До імен я ставлюся дуже прискіпливо, перевіряючи гармонійність їхнього звучання. Думаю, це від поетки у мені. Кожну фразу я довго вивіряю на ритм та інтонацію. Рідко думаю про конкретних людей — радше про те, щоб «тиранозавр» плюс «Оленка» звучало трохи іронічно, не задовго, не було збігів приголосних, не злипалися голосні тощо.

А потім уже, після написання історії, сподіваюся, що реальні мої знайомі із такими іменами не по ображаються ».

Олеся Мамчич.