«Історія «Машки» — нашого автомобіля — почалася зі скандалу.

Мій чоловік Степан Фіцич виступав в Англії з радянським армійським ансамблем імені О. Александрова. На гастролі тоді поїхали двоє співаків з московського Большого театру і двоє тенорів — Степан і Анатолій Солов'яненко — з Києва.

На концерт у Лондоні прийшла "Залізна Леді" — прем'єр-міністр Великобританії Маргарет Тетчер. Концерт їй сподобався, тож вона зайшла за куліси подякувати артистам. Ось тоді усе й сталося. Звичайно, Степан знав, що в Англії не прийнято цілувати дамам руки. Він і сказав про це, звертаючись до Маргарет Тетчер: «У нас, навпаки, це прийнято: на знак великої поваги. Тому, шануючи вас як жінку-політика, я хочу поцілувати вашу руку».

Несподіване порушення англійського етикету сподобалося журналістам, і наступного ранку лондонські газети вийшли з заголовками на першій шпальті: "Київський поцілунок"! "Романтичний тенор із Києва поцілував руку Маргарет Тетчер"!

Але це не сподобалося керівництву ансамблю, а надто кагебістові, який "пас" артистів у закордонній поїздці, а найпильніше "пас" непокірного Степана:

"Ми не для того понабирали цих варягів, щоб вони говорили про свій Київ!"

Бо, бачте, уся слава мала дістатися Москві, а Степан сказав журналістам, що він соліст Київської опери.

(Після гастролей, казали, кагебіста понизили в посаді, — за те, що погано справився з обов'язками).

На зароблені під час гастролей гроші (Ха! Зароблені гроші! Радянським артистам не платили за виступи за кордоном, а видавали тільки добові — гроші на прожиток. У московських колективах артистові видавали по 28 доларів на день, в українських зазвичай платили удвоє менше — по 14 доларів. Це була сміховинна плата, адже Степан у кожному концерті співав дві найскладніші тенорові арії — арію Туріду з опери "Сільська честь" Масканьї і арію Рудольфа з опери "Богема" Пуччіні) — отже, за зекономлені на щоденних витратах гроші, а точніше за 300 фунтів стерлінгів Степан і купив Машку — користовані "Жигулі" радянського виробництва. Червоного кольору, з наліпкою собаки на задньому склі.

З-за кордону машину доправили пароплавом, і ми зі Степаном полетіли в Ригу забрати її. На кораблі доблесні радянські моряки повідкручували з автомобіля все, що лиш удалося відкрутити, познімали навіть "двірники"-склоочисники. За що я їм, як не дивно, довіку буду вдячна. Бо ми не могли вирушати машиною в такому вигляді, мусили затриматися й докупити дефіцитні автозапчастини. Так ми втрапили на опозиційний мітинг, про який я написала в повісті "Як я руйнувала імперію", — але то вже інша історія.

Я дуже люблю автомобілі! Люблю швидкість, коли асфальт летить під колеса, люблю слухати монотонне гудіння автомобільного двигуна, як у дитинстві любила мурмотіння старої смереки над нашою хатою. Але… я дале-еко не такий віртуозний водій, як Степан. Коли з'явилася Машка, я тільки починала водити. Вперше рушила точнісінько так, як Наталоччина мама у "Таємниці козацької шаблі". На моє лихо, Степан належав до водіїв, які не терплять нічиєї манери водіння, окрім своєї власної. Тож у машині ми сварилися. Боже мій, як ми сварилися! Мені діставалося в хвіст і в гриву! А я ж до такого не звикла, мій коханий чоловік ніде й ніколи, окрім машини, зі мною не сварився! Чогось найдужче Степана бісило, що я бралася за ручку від коробки передач не зверху за набалдашник, а хапалася за неї рукою збоку (у теперішніх автівках з автоматичною коробкою передач тієї клятої ручки вже немає).

"Ти знову берешся як за кулешір!" (це така паличка, якою вимішують кулешу), — напускався на мене мій милий-чорнобривий.

Я знала, що роблю неправильно, але в складних дорожніх ситуаціях мимоволі чинила так само.

Тому я стала нічним водієм. Коли Степан вичитував мені за чергову водійську помилку, я скручувала дулі, а кермо тримала середнім, підмізинним і мізинним пальцями. Добре, що в салоні було темно. Інакше Степан скипів би, побачивши, що я тримаю кермо ще негідніше, ніж ручку від коробки передач. Зате мені ставало смішно, і я вже не зважала на його дошкульні зауваження.

«Машка» виявилася всюдиходом. Куди ми тільки нею не добиралися! Убрід через гірські потоки; в полонину, куди, окрім коней, ніщо не виїжджало. Одного разу подалися на полонину Веснарку: дорогою з такими глибокими коліями, що пасажирам доводилося виходити з машини, аби вона проїхала, не засівши дном. На хуторі Перкалаба діти прибігали подивитися на легковичок, бо туди здебільшого їздили хіба що лісовози. Наш намет, а поряд «Машка», стояли над Світязем і Горинню, над Дністром і Південним Бугом, під козацькою Капулівкою, над Ялпугом і Кугурлуєм, наш тент укривався памороззю під Говерлою в Карпатах і вицвітав на сонці під Алчаком у Криму.

Звичайно, було багато пригод. І смішних, і небезпечних. Найцікавіші з них — у "Таємниці козацької шаблі". Лиш вони трохи перемішалися, бо письменницький мозок — наче міксер, що перемішує власні враження й придибенції друзів, минуле й сучасне, правду й вигадку.

Життя летить — теж як асфальтівка під колеса. Степана не стало. Мені страшенно самотньо без нього, мого найщирішого друга. Тепер він, мабуть, співає з ангельськими хорами. Щоправда, в хорі він ненавидів співати і ніколи не співав (а тільки солістом), навіть у шкільні роки, за що, упертюх, мав четвірку зі співів в атестаті — це майбутній видатний співак! Але, певно, з ангелами воно інакше.

Мої читачі давно просили написати продовження повісті. І ось я його закінчую. Нечемний привид, який полюбився читачам, там зіграє геть неочікувану роль, а Наталочка з Северином шукатимуть срібний татарський пояс. Але, як каже моя онучка Яринка, не можна спойлерити. Тому на цьому поставимо крапку".

Зірка Мензатюк,

Київ, 9—10 грудня 2017 р.