Очі піратського моря

The fair breeze blew, the white foam flew,

The furrow followed free;

We were the first that ever burst

Into that silent sea[1].

С.Т. Кольридж. «Сказання старого моряка»

Пам’ятай, о Боже, що Море Твоє таке велике, а мій човник такий маленький

Давньоанглійська молитва

Чи любите ви море?

Не ніжитися у лагідних хвилях коло берегу на курорті, не смакувати шампанське на круїзному лайнері, не милуватися гарною картинкою на стіні. Ні. Так любити легко. Але – зустрітися зі справжнім обличчям стихії, зазирнути в очі шторму, радісно сміятися титанічним валам, що сягають неба, рвучи на шмаття вітрила і душу? Любите? А чи любите ви штиль – коли незміряне дзеркало води відбиває небесну глибину і відчай, коли не ворухнеться світ, приспаний, завмерлий, неначе мертвий? Любите? А сірі моря півночі, забиті в крижані кайдани, в жахливу німоту, що її розривають хіба крики альбатросів? Любите?

Море – вічний бунтівник. Безжальне і справедливе, воно возвеличує і нищить, карає і обдаровує, і той, хто хоч раз бачив той безмежний шлях, не забуде повік. І снитимуться недосяжні обрії, солоний вітер і квиління чайок ятритимуть серце, скільки не заливай ромом. Бо той, хто бачив справжнє море, той бачив свою душу. Але – коли ти дивишся на море, море дивиться на тебе.

От тільки чиїми очима? Які вони – очі моря?

Будьмо відверті, шановні – в Україні наразі дуже і дуже мало видають «жанрової» прози. Не те щоб її геть не було, проте – не рівнятися із сусідами. Гірше справи хіба у Молдові, але від того не легше, навпаки. Мене питомо цікавлять – передусім як читача – фантастика і дитяча/підліткова література. Що бачимо? На загал – переклади. По-перше, російськомовних авторів, по-друге, західних, по-третє – перевидання класики жанрів. Ще менше друкують молодих авторів: таке враження, що їх або зовсім не існує, або вони здебільшого працюють у царині так званого «укрсучліту». Тож кожен виняток із цього правила тішить і радує: «Поява чародія» Остапа Кушніра, книги Наталії Щерби, «Місія» Романа Росіцького, ну і нарешті – «Компас і карта» Наталії Дев’ятко, перша частина трилогії «Скарби Примарних островів». Особиста читацька подяка видавництву «Навчальна книга – Богдан».

Визначати жанр, у якому написана ця книга – заздалегідь невдячна справа. Найадекватніше, що спадає на думку – піратська казка. Чого піратська – бо про піратів; але, скажіть, чи багато казок про піратів ви читали? Пригодницький роман, історичний, любовний, фентезі та «тверда» НФ – будь ласка, скільки завгодно, починаючи аж із класики романтизму. Та казка? У цьому жанрі пірати якщо і з’являються, то зазвичай як антигерої, як жадібні й жорстокі морські волоцюги і розбишаки, гідні хіба «пенькової краватки». Та пірати у світі «Скарбів Примарних островів» – це справжні герої, варті поваги і захоплення. Назвати ж «Компас і карту» фентезі – щонайменше некоректно. Позаяк сьогодні фентезі – жанр, спотворений засиллям штампів і стереотипів, тоді як сучасна казка дає волю авторській уяві, а казковий світ відгукається на поклик серця, бо він сповнений чудесного; казка – це диво, водночас унікальне і вічне. Нескінченна історія...

Стривайте-но, та ж власне піратство, всі ці кораблі, скарби, мапи, мандри, абордажі, веселі й сумні Роджери, вся ця ахінея Карибського моря – хіба ж не суцільний штамп? Воно-то так. Звичайно, штамп.

І отут починається найцікавіше.

Ярош Сокіл, звитяжний піратський капітан, отримує від таємничої особи карту, де вказано шлях до легендарних Примарних островів, де буцімто лежать собі скарби. Що вони собою являють і хто їх там зарив, того ніхто не зна. Бо ж ті острови не просто так названо Примарними. Мало хто бував там, і ще менше повернулося. Кажуть, що живих людей там немає, самі мерці, що блукають берегом у пітьмі. До того ж, дістатися туди не так і легко, майже неможливо, бо на жодній іншій мапі ви тих островів не знайдете. Ярош згодився, але карта виявилася бракованою: маршрут померехтів зелененьким та й зник, тож на руках капітана лишилася ганчірка. І попередження дивної істоти: шлях проявиться знову лише тоді, коли капітан знайде собі команду. Ярош здивований: мовляв, у мене є команда. Є, та не така, відповідає істота: знайди тих, у чиїх очах – море. А тоді зникає, розчиняється у повітрі, залишивши Яроша спантеличеного таким розвитком подій.

Майже всю першу частину трилогії Ярош Сокіл збирає людей з морем в очах. Бо стара команда, класичні пірати, грабіжники і зарізяки, для його мандрівки не годящі. Чому? Що то за «море в очах»? Чому капітан має замість досвідчених мореплавців покладатися на сухопутних щурів (шкільний вчитель Костянтин, турист Олексій, розбишакуваті підлітки Ян і Деніел, колишній поет Макс, літній Володимир, танцівниця Есмін, імперський чиновник Олег, дивна бабця Катерина, Ірина, визволена із в’язниці, Надія, яку капітан викупив у Летючого Голландця, подружня пара Віктор і Ольга тощо), на дітлахів (Роксана, дочка Віктора і Ольги, «Зірковий» Тимур, юний чарівник Юрко, Поліна з неблагополучної родини, сирота при живих батьках Рита, звільнена з неволі Ластівка), зрештою, на міфічних істот, як-от русалка Уляна, вампірка Магда, Харун, крилатий Мандрівник, перевертні Дельфін і Берн, казкові мультяшні Янголятко і фея, дух полум’я Саїд, зрештою, Матір і Марен, одна з яких – прадавня богиня, а інша – слуга лиховісної Імперії, що втомилася вбивати за наказом? Можна ще зрозуміти присутність на борту чаклунів і відьом, з яких дехто був колись піратом, як то леді Фенікс, давня любов Яроша, піратські капітани Маріан, Софія та Анна-Лусія, Ричард, колись легендарний корсар, згодом граф Елігерський, а після – засуджений злочинець, позбавлений статків і стану; чаклун Айлан, принц-вигнанець Юран, королева Герда, дивний хлопець на ім’я Хедін, що здатен зняти з неба зірку, дочка проклятого чаклуна Тайра, віщунка Ітана і знахарка Зорін – героїв дуже багато, вони живі, й кожен має за плечима сумне, а іноді – страхітливе минуле, неважко загубитися... То що ж їх об’єднує? Що може бути спільного між такими різними створіннями?

Море.

Те, що плескотить в очах.

Воля.

Капітанові Соколу достатньо один раз кинути погляд на людину, поглянути у вічі, щоб угледіти там нестримну, несамовиту жагу до волі. Не до свавілля – до волі самому обирати свою долю, свій шлях, і самому нести відповідальність за скоєне лихо, не вимагаючи у неба винагороди за добро. Тою чи іншою мірою, ця дивна гордість притаманна кожному члену команди «Діаманти». На відміну від колишніх моряків Яроша – ті, здається, вже нічого не хочуть.

А ще – на відміну від більшості мешканців Імперії.

Саме тут закладено головний конфлікт. Протистояння між правом людини на волю вибору (що уособлюють пірати і море) та байдужістю і готовністю коритися – отак просто, без роздумів, без причин, без відповідальності – начальству (що уособлюють імперські солдати і добрі люди). А морські пригоди, пошуки скарбів і таке інше – то все похідне.

Подібну ідею намагалися втілити творці кінотрилогії «Пірати Карибського моря»; їм це майже вдалося, якби не зіпсований «На краю світу». Виконавець головної ролі Джонні Депп зауважив якось, що, мовляв, ці наші пірати – насамперед бунтівники проти системи, такі, приміром, як рок-н-рольники, всякі там хіпі тощо. Тут ситуація подібна, проте «темний бік сили» виписано значно ретельніше.

Темний? Та ні...

Сірий бік сили.

Що то, власне, за Імперія. Тут не треба шукати політично-історичного підтексту. Можна шукати аналогії, бо ця проблема завжди буде актуальною, і не важливо, який титул носить перша особа держави – імператор, король, президент, фюрер, генсек, Папа Римський, емір чи директор транснаціональної корпорації. Так чи інакше, влада – світська і духовна – прагне тотального контролю над посполитим людом; така її природа, ніц не вдієш. Імперія не зникала ніколи, аж від часів аккадського лугаля Саргона, що правив у Шумері майже 4000 років тому, й донині – а що зікурати перетворилися на хмарочоси, то хай це нікого не вводить в оману. Сама ідея Імперіуму, найвищої, тотальної влади, наданої правителю народом з власної волі, як цей термін трактували його римські винахідники, ніде не ділася. Прийняла іншу подобу.

Давні, класичні імперії правили за допомогою прямого тиску: іди і роби, дам пиріжок, а не хочеш, батогами зашмагаю, хто там тебе питав, чого ти хочеш. Старше покоління, либонь, пам’ятає чудову примовку «Не треба думати, за тебе Партія подумає»; тепер це звучить «На нашій фірмі без тебе є кому думати». Ще й ця обурлива практика вказувати людині, де працювати (так званий професійний розподіл). Нинішні імперії маскуються: накази закодовані в рекламні слогани, зашиті в етику та естетику поп-культури, в яскраві шоу, що роблять з людей дебілів, а гумор перетворено на таке собі гіперутрирування (стьоб). Пам’ятаєте, як у «Гаррі Поттері» Роулінг: «Робити вибір між тим, що легко, і тим, що правильно». Що правильно – підкаже сумління, серце, море в очах, честь – я не знаю, як це називається, оте дивне відчуття: так треба, інакше не можна, ну, просто – не можна...

Що легко – вам радо підкаже реклама, PR, старший авторитет, начальник на фірмі, улюблена телезірка.

Ще й доведе при потребі, що це і є правильно...

В романі Наталі Дев’ятко Імперія не має імені, вона безіменна, не названа, зокрема тому і така могутня. Це не пряма аналогія до якоїсь із нині існуючих чи існувавших наддержав – радше збираний образ, що містить багато алюзій. Можна помітити елементи імперського Китаю доби Юань, Британії – Володарки Морів позаминулого століття, Імперії... пардон, Союзу Совітів, та навіть сучасних США («Імперії належать усі землі, де ходять її гроші»). Безіменна імперія існує поза часом, вона поширюється подібно до ракової пухлини не лише у просторі, а й у століттях. Її піддані діляться загалом на два класи: посполитий люд (позбавлені власної волі, пристосуванці, жалюгідне миршаве бидло, що тамує духовну спрагу гламуром і оповідками про насилля – нічого не нагадує?) та керівники, цивільні й військові, випускники Зоряної Школи, у яких на початку навчання відбирають імена, а тоді, якщо особа вислужиться, повертають; ці, хоча і служать Імперіуму, все ж мають право на сумнів, на власну думку і – в певних межах – вільний вибір. Так, один із найкращих наставників Зоряної Школи, Гайяр, а також його талановитий учень Хедін наважуються піти проти волі Імператора, щоб змінити лад, а міністр Феофан, ще один Гайярів учень, виявляє непокору імперському радникові. Чи не нагадує це подвійний освітній стандарт, упроваджений у «демократичному» світі, коли в державних навчальних закладах освітні планки щороку знижуються, проте еліта вчиться геть інакше, в інших закладах, за іншими програмами, що розвивають системне мислення?..

До речі, наскільки зрозуміло, імператорська особа – найжалюгідніша з невільників Імперії, безликий підданий безіменної Столиці, Міста-Звіра, що годується розбитими людськими долями – о, цей одвічний феномен столиць! Імператор тут царює, та не править: систему налагоджено до автоматизму, все відбувається начебто саме собою. По суті, імператор мало чим відрізняється від своїх підданців.

Править же Імперією монарший радник, сірий кардинал – точніше, білий. Білокрила Химера, давня істота, здатна змінювати подобу, з чарівного народу, до якого належать деякі члени команди капітана Яроша. Власне, наскільки можна зрозуміти, саме Химера створила Імперію в її теперішніх обрисах. Вбрана у біле, вона так лицемірить, маскується під «Добро». Приймаючи подобу ангела, людини й міфологічної потвори, ховає свою справжню сутність. Обраних слуг Імперії Химера хрестить за сплюндрованим, краденим релігійним обрядом, посвячуючи їх у свою віру-зневір’я, що нагадує прийняття до масонських лав високого градусу. Я навіть не певен щодо статі цього персонажа. Образ Химери як протиприродного поєднання дуже влучно відображає феномен Імперії. Які мотиви рухають цим чудовиськом? Пекуча жага влади? Холодна пристрасть до конструювання і порядку? А може, незміряна зверхність і ненависть до роду людського, що насмілився кинути виклик силам світу? Чи Химера – віддзеркалення того естетичного покруцтва, до якого ми опустилися?.. Також можна згадати Саурона при дворі королів Нуменору із «Сильмарилліону» Дж.Толкієна. Що ж, Химера його перевершила: підкорила не лише смертних, але і богів, духів природи і стихій. Дехто з найсильніших повстав проти тої «сірої» влади, та, здається, на рівних радникові не ладен протистояти ніхто. Крім самого Моря: вічно нескореного, вічно буремного, жорстокого і лагідного; та білокрила і його прагне підкорити. Я так собі гадаю, що це саме Море обрало Яроша задля шляхетної місії. Химера прямо нагадує міністрові Феофану, що на «Діаманті» – загибель Імперії. Що це? Чарівна могутня зброя? Пророцтво? Артефакт, що втілює містичну владу Імперії? Про це ми дізнаємося, мабуть, аж в останній частині трилогії. Наразі ясно одне: навряд чи скарби Примарних островів – награбоване золото.

Кожен з команди чорновітрильного фрегата має свою особисту мету на шляху до Примарних островів. Хтось тікає від минулого, хтось прагне звільнитися, спокутувати гріхи, інші шукають своє місце у світі, втрачену родину або спільноту, комусь просто нудно, а декому кортить веселих і небезпечних піратських пригод. Мета Яроша Сокола – знищити Імперію. Не вбити імператора чи навіть Химеру, не зруйнувати Звір-Столицю, ні. Зламати саму систему, повернути людям якщо не

 віру в дива і чари, то хоча б волю вибору.

Скажіть, шановні, хто ще з піратів мав такі величні наміри?

Власне, і саме слово «пірат» у романі набуває іншого значення, перетворюється на символ. Символ свободи і звитяги. Але не тільки. Пірати – ще й чарівники. Досить хоча б одному піратові оселитися в імперському місті, як там починають відбуватися дива, повертаються чари, і йдеться не лише про єдинорогів на вулицях і драконів у небесах: «Хіба в жорстокості чи зневазі, або в милосерді немає дива чарів?» Сильні, справжні почуття – ось що пірати повертають у світ, знецінюючи натомість всесильні імперські гроші.

Тут можна було би пхекнути зневажливо: мовляв, аморально піарити бандитів, ще й у творі для підлітків! Ну, воно-то так, аморально піарити «Бригаду» і реп-культуру або те, що у нас називається «шансон». Але. Були колись у Скандинавії такі хлопці, звалися вікінги. Ними пишаються й досі. Сяк-так відкрили Америку, допомогли збудувати державу на Русі, навели лад на півночі Франції (там, де нині Нормандія), побудували Дублін, Таллін, Гельсінкі... Або візьмемо козаків. Хто то були? Вічні бунтівники, повстанці, зарізяки. У Польщі словом «козак» іноді і досі лаються. Проте – боронили народ від хижих татар і панської сваволі, хіба ні? А ще згадати Робіна Гуда Локслі... Отак і тут. Імперія населена людьми, здатними на такі жорстокі й мерзенні вчинки (які я тут не розписуватиму), що порівняно з ними пірати – справжні лицарі морських доріг.

Зрештою, «ще нещодавно усі моря належали піратам».

Єдине, що мене бентежить – у яку безодню котиться наш найкращий зі світів, коли його мають рятувати пірати?..

Сьогодні не штиль. Сьогодні свіжий холодний вітер напинає вітрила, жене рвані хмари з-за обрію. Щогли пнуться в небо. Рідні береги тануть. Піратські кораблі – на шляху слави. Навколо – бурхливе море. Шлях не буде легким: хвилі трусять пінними гривами, б’ються в борта. Море кличе, море дивиться на нас. Чиїми очима? Старих зневірених мореплавців з примарної Тортуги, що розсипаються на пил, відійшовши од берега? Жахливих чорних статуй перед імператорським палацом, що колись були піратами і сказителями? Зрадників із піратського братства, що ніколи не заллють жагуче сумління ромом? Чарівних істот, у яких нема віри? Очима зрадника Іржи, сповненими заздрощів і ненависті? Жахливими очима Нордіна, капітана "Астагора", схожого на відомого з легенд Летючого Голландця, де застигло давнє прокляте море? Очима білокрилої Химери, неситої владою? А чи то будуть очі юних піратів – відчайдушної Роксани, тендітної Ластівки, темної Рити, непосидючого Тимура, гоноровитого Димона, таємничого, волелюбного і не по роках мудрого Юрка? Море дивиться очима піратів, тих, кому доведеться прокладати нові шляхи у буремній кривавій пітьмі, крізь шторми, негоди і мертвотні штилі, до нових обріїв, до нових берегів.

І для таких піратів скарби не вартують нічого. Для них вартує – лише їхнє улюблене море.

Віталій КРИВОНІС.

Відгук "Скарби Примарних островів. Кохана Пустельного Вітру"

«...Море стелилося спокійним полотном, повільно лікуючи команду від суму». Довідник з техніки медитації? Записники пілігрима? Ні! Піратська сага. І воно й не дивно, адже море, що його малює Наталія Дев’ятко у своїй трилогії «Скарби Примарних островів», – не просто широко розповсюджений у мистецтві символ волі й боротьби, але втілення всього найдобрішого та справжнього, живого, на противагу Імперії – осередку штучності та змертвілості.

Недарма саме пірати – діти моря – найчастіше наділені серцем, повним чар, можуть подорожувати у часі, осягаючи його циклічність, долаючи його, стираючи просторово-часові кордони.

Своєрідність хронотопу роману спочатку збиває з пантелику, адже якимось загадковим чином вітрила піратського корабля збирають під собою людей з очевидно різних епох і географічних координат (про що свідчать хоча б хоч їхні імена), та це ніяк не заважає їм знайти спільну мову в прямому й переносному сенсі. Герої перебувають у часопросторі, тому славетно-містичному 4-му вимірі, де можливо все.

Пірат – перш за все людина, в якій ще б’ється пульс життя. Де є хоч один пірат – туди повертається сміх і єдинороги, навіть Імперія слабшає у його присутності. Та Наталя не малює непохитних і непереможних супергероїв, усі персонажі, дарма що чарівники, провидці чи прадавні істоти, що пам’ятають народження світу, перш за все – люди, які кохають і плачуть, бояться й зраджують, їх героїзм не більший за «людяність». Перифразуючи Хвильового, «я герой, але я і людина».

Уся природа у романі персоніфікована, не тільки море – печери, темрява, пустеля – все дивиться, дихає, бере участь у творенні історії. Проте ця природа далеко не є ідеалізованою. Вона не тільки надихає й дарує мудрість і спочинок, вона може бути лютою і первинно-хижою, милувати й карати, пестити й мститися, адже інь і янь неможливі одне без одного: «Гори знущалися, витягуючи з людей тепло через землю і виснажуючи спекою». Картина світу в книзі – своєрідна мандала, де все перебуває у єдності, рівновазі.

Створений Наталією Дев’ятко світ живиться принципово новою міфологією. Вражає кількість унікальних легенд, вичарованих автором, здається, нізвідки, що органічно й невимушено вплітаються в художнє полотно книги.

Захопливий піратський світ пульсує, відбиваючи 60 ударів на хвилину, ваблячи, лякаючи, лікуючи.

Наталія Пірогова

м. Дніпро

Через моря, пустелі, самотність...

Друга частина трилогії «Скарби Примарних островів» починається з того ж моменту, яким закінчується перша частина. Карта, що може вказати шлях до скарбів Примарних островів, проявилася, бо вся команда зібралася на піратському кораблі.

Кого насправді тільки не зустрів на своєму шляху піратський капітан Ярош Сокіл: і людей, і давній народ, і колишніх ворогів, яких пробачив і прийняв до команди, і чарівних істот. Біля корабля частенько з’являється русалка, а на палубі розважаються фея і янголятко, якого колись намалювала дитина, а створіннячко ожило. Корабель, чиї чорні вітрила тепер розшиті чарівними зірками, справді є надзвичайним місцем.

Піратські кораблі – живі. Вони змагаються волею з буревіями, бояться штилю і радіють, коли опиняються біля нових берегів. Як майбутній піратський капітан обирає собі корабель, так і корабель обирає того, чиєї руки слухатиметься, бо капітаном на живому кораблі може стати не кожен.

Кораблі живуть довго, часто довше своїх капітанів, але вони теж помирають, розтрощені бурею або потоплені в бою. І душі піратських кораблів відлітають до особливих похмурих берегів, де споконвіку є їхній цвинтар – цвинтар піратських кораблів.

Ярошу Соколу вистачає сміливості зайти у ці води, щоб знайти останніх, чиєї присутності на борту потребує зачарована карта скарбів. Тому друга частина розпочинається з того, що піратський корабель залишає позаду ті темні води, але сум не полишає сам корабель.

Перший розділ книги задає новий тон цій історії: піратські капітани, давній народ і ще кілька людей з команди прощаються з Алею Очеретяною, яка у минулому була славетним піратським капітаном і до останнього билася проти Імперії. Завдяки Алі багато хто знайшов шлях до моря й опинився на кораблі Яроша Сокола. Ця героїня до останнього змагалася волею з головним негативним персонажем – радником Імператора. Але проти могутності Імперії вона була безсила, врешті-решт Алю арештували, деякий час тримали у підземеллі, а тоді судили і привселюдно стратили за «злочини проти імперського устрою».

Сама сцена прощання є дуже емоційною, і це дорослі емоції, бо жоден з присутніх не зміг присягнути пам’яттю своєї подруги: так само, як і вона, до останнього подиху боротися з несправедливою владою, через яку світ стає сірим та уніфікованим.

Надалі рівень емоційного насичення зростає з кожним розділом. У цій частині ще більше минулого. Це не тільки особисті спогади, це насамперед докладно розказана історія про те, як Піратські братство кинуло виклик Імперії і програло у тій боротьбі, а Ярош Сокіл разом з іншими капітанами через зраду одного з найближчих друзів опинилися у страшному полоні в Імператорській в’язниці.

Поступово, крок за кроком, відкриваються сторінки ще давніших подій, коли не було Імперії, а найдивовижнішим містом світу називали Саркон. Нині на ті землі перетворилися на пустелю – наслідок страшного чаклунства, а від Саркону залишилися самі руїни, які охороняє Пустельний Вітер. Проте, давні події та легенди мають неабиякий вплив на сьогоднішній день. Як і Примарні острови, Саркон – важливий мотив для розуміння того, що насправді відбувається у світі.

Піратська команда недовго тримається разом. На кораблі багато людей, у кожного з них свої мрії і прагнення, далеко не завжди вони співпадають. Через те одна з героїнь цієї історії, королева Герда, кому ще на початку першої книги допомогли Ярош Сокіл та інші люди, які були тоді разом із ним, вирішує, що служба Імперії значно вигідніша. Наслідки її зрадливого вчинку величезні. Майже вся піратська команда стає заручниками в її палаці, а правителі чекають на швидкий приїзд радника Імператора, бо Імперія – союзник Аталя, який має у складі Імперії велику автономію, тому над палацом майорять два прапори: зелений прапор королеви Герди і біло-сірий стяг імперської влади.

Завдяки відчайдушним намаганням тих, кому пощастило лишитися на волі, частині заручників вдається втекти. Серед них Ярош Сокіл і більшість чарівників. Деяким героям також щастить звільнитися з полону, але у них тепер окремий шлях і невідомо, чи він перетнеться зі шляхом піратського капітана.

Сімох жінок, як сказано у пророцтві, королева Герда відправляє до Саркону, щоб на одному з чаклунських олтарів їх принесли в жертву, тим змінивши долю світу і відібравши у нього свободу. А половина піратської команди постає перед радником Імператора. Хтось схиляє голову і переходить на службу Імперії, дехто має силу сперечатися з ворогом, а дітей радник Імператора відправляє до столиці у найкращу чарівну школу, запевняючи, що згодом вони з радістю служитимуть Імперії та примножуватимуть її славу.

Ярошу Соколу доводиться обирати, що робити. Про скарби вже не йдеться, бо треба рятувати друзів. І піратський капітан сміливо йде у пустелю, щоб допомогти своїй команді. Це важкий і небезпечний шлях, і не всім героям судилося повернутися із Сарконської пустелі.

Друга книга трилогії темніша і складніша за першу, проте, сприймається вона легше, майже всі герої знайомі і їх уже не плутаєш, другорядні персонажі відходять у тінь, виконавши свою роль, інші ж розвиваються, за ними цікаво спостерігати, їм співпереживаєш.

«Кохана Пустельного Вітру» є гідним продовженням трилогії, і якщо читачам був до вподоби початок історії, то їм сподобається і продовження піратських пригод. Хочеться швидше побачити заключну частину трилогії.

Дарина Пилипенко