Про світ добра і краси, творче джерело життєвого натхнення, дитячі вподобання та силу художнього слова, світлі спогади та яскраві оптимістичні мрії говоримо з письменницею Вірою Марущак.

Віра Іванівна Марущак (дівоче прізвище Рожкова), журналіст, письменниця, педагог, бібліотекар, освітянка, просвітянка, член Національної спілки письменників України кавалер ордену княгині Ольги Ш ступеню, член Національної спілки журналістів України, голова Миколаївської обласної організації Національної спілки письменників України народилася у 1949 р. у районному центрі Арбузинка Миколаївської області. Там же закінчила Арбузинську середню школу № 2. Зростала в робітничій сім’ї.

– Коли до Вас прийшло розуміння, що хочете стати письменницею?

– Мабуть, допоміг випадок. На випуск першої книги мене надихнула моя сусідка Валентина Дейнека, яка читала оповідання, надруковані в заводській газеті «Трибуна рабочего». Перші твори були написані російською мовою. У1991 році, коли Україна стала незалежною, було дуже мало книжок, написаних українською мовою для юного покоління, тому стала писати для них.

– А чи любите читати книжки Ви?

– Авжеж. Ще з дитячих років любила читати. Для нас із братом Михайлом, який майже на два роки старший за мене, батько приносив з бібліотеки цілі пачки книг (він все життя дуже багато читав), і ми любили читати. Хоча батько й мав робітничу професію, проте дуже добре знався на літературі, особливо – зарубіжній. Я з дитинства захоплювалась творчістю Теодора Драйзера, Олександра Дюма, Еміля Золя, Роберта Луїса Стівенсона, Фредеріка Стендаля. Особливо захоплювалася неперевершеними  психологічними новелами австрійського письменника  Стефана Цвейга.

І хоча ми з братом були трохи замалими для такого читання й тато не надто дозволяв брати такі книжки, однак нам із Михайликом вдавалося читати з ліхтариком під ковдрою. Часом захоплювались цим заняттям до самого ранку. Та й під час уроків тайком іноді читали.

– Як розпочиналася Ваша трудова діяльність?

– Переїхавши до Миколаєва, з 1973 до 1979 року працювала в молодіжній газеті «Ленінське плем’я». У 1976 році закінчила з відзнакою бібліотечний факультет Миколаївського вищого училища культури, а 1982 року – факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. З 1981 року – член Національної спілки журналістів України. З 2006 – член Національної спілки письменників України.

Працювала також на величезному Чорноморському суднобудівному заводі, на радіостудії «Чорноморець», і в Миколаївській обласній бібліотеці для юнацтва. Зараз очолюю Миколаївську обласну організацію Національної спілки письменників України та викладаю для старшокласників основи журналістики у Першій українській гімназії ім. Миколи Аркаса. Майже два роки очолюю Миколаївську обласну організацію Національної спілки письменників України.

– Звідки черпаєте натхнення для написання творів?

– Для цього мене надихає усе довкілля. Письменник має вміти не лише спостерігати за ним, але і викласти на папері свої думки і враження так, щоб було цікаво читати і дітям, і дорослим. 

– А як прийшли до розуміння, що Вам до снаги й написання дитячих казок?

– Ще з дитинства я вигадувала різноманітні казкові  історії, розповідала їх братові, коли ми лягали спати. На жаль, зараз цих дитячих оповідок  вже не пам’ятаю. Вони забулися. Але десь років п'ятнадцять–двадцять тому, побачивши пакуночок із цукерками і маленьку дірочку в ньому, зі здивуванням для себе відкрила, що миші теж полюбляють солоденьке. Це наскільки мене вразило, що я почала фантазувати. І тоді в мене народилася казка про мишку, яка любить цукерочки. І от одного разу, коли ми прогулювались парком із моїм другом Олександром, я раптом запропонувала йому:

– Хочеш, казку розкажу?

– Давай, – сказав він.

І я почала розповідати йому казку про цю мишку. Потім переключилася на щось інше. Та друг раптом попросив продовжити далі. Було цікаво, що сталося з мишкою. Я тоді так здивувалась, думаю: «Оце так! Шістдесятирічний чоловік…  і хоче казку слухати? Та мабуть у цьому щось є! Сяду й буду писати». Почала писати казку про цю мишку. Довго не знала, як назвати головну героїню. Аж одного разу пригадала свою колегу, яка іноді ласкаво говорила: «Ти моя Нюмочка». І я вирішила так назвати свою мишку – Нюмочка. Бо це ім’я було новим у літературі. Коли написала перший розділ і прочитала  його школярам Першої української гімназії ім. М. Аркаса, моїм вихованцям, вони так зацікавилися нею, що просили мене розповідати й надалі, що ж відбувається  з цією мишкою. І я вирішила продовжувати історію Нюмочки. Так виникла ціла казкова книжка «Пригоди Нюмочки». Ілюстрації до книжки зробила Оксана Лисянська. Мені хотілося, щоб видання було дуже яскравим. І коли я побачила свою мрію, втілену в життя, то дуже розчулилася й заплакала.

 

– А за яким принципом  Ви обираєте ілюстраторів до своїх казок?

– Була така історія: одного разу учениця Першої української гімназії ім. М. Аркаса Аня Маринюк запропонувала: «Віро Іванівно, а можна я вам намалюю малюночки до казки?» І вона так вміло впоралася з цим художнім оформленням, що згодом я видала книжечку «Зайченя».

Дуже цікавою була робота над книжкою «Джмелик-Мандрівник». До цього оповідання зробили ілюстрації діти, які відвідували гурток «Мальви» Миколаївського міського Палацу творчості учнів. Зустрічалася я з ними в обласній бібліотеці для дітей ім. В. Лягіна. Одного разу прочитала казку і запропонувала їм, аби  вони намалювали ілюстрації до неї.  Діти охоче взялися за малюнки, які згодом прикрасили сторінки книжки. А неймовірно цікаві ілюстрації до збірки казок «Вибрики діда Яга» намалювала Оксана Відяпина. Нещодавно світ побачили ще дві мої книжечки – збірка віршиків для найме

нших читачів «Веселятко» та «В’язочка казок». Остання стала переможцем XIIІ обласного конкурсу «Краща Миколаївська книга» у номінації «Дитяча література» (2019). До неї малюнки запропонувала талановита художниця Світлана Шатня, яка з дитинства мріяла про ілюстрування книжок. Сама знайшла мене і почалася наша співдружність. «Веселятко» проілюстрував сусід по дачі, який закінчив Миколаївську художню школу і добре малює. Це Валерій Карпов. Маю також ще одну художницю – Олену Корішко. Вона намалювала картини до книжки «Батьківське гніздо», яка перекладена англійською мовою і зараз знаходиться у видавництві «Богдан». Чекаю від них відповідь. «Пригоди Нюмочки» проілюструвала Оксана Лисянська. Книжка полюбилася малюкам. Бачила її зачитаною до дірок. Читачам подобається сама казка і, звичайно, малюнки.

 

– У чому вбачаєте особливість  спілкування з сучасними дітьми?

– В усі часи діти – дуже безпосередні й щирі співрозмовники. Тому мої зустрічі з дитячою аудиторією відмічаються цікавістю, щирістю й теплом. Лише цьогоріч я побувала більше 50 разів  у школах, інститутах, ліцеях, коледжах, садочках не лише міста, а й всієї області.

 

– З якими організаціями найтісніше співпрацюєте?

Тісно й плідно співпрацюю з Обласною дитячою бібліотекою ім. В. Лягіна, Обласною бібліотекою для юнацтва, Центральною бібліотекою ім. М. Кропивницького, обласною універсальною науковою бібліотекою редакціями місцевих видань, Миколаївською обласною телерадіокомпанією, освітніми закладами Миколаївщини, громадськими організаціями міста.

Восени цього року взяла активну участь в Обласному фестивалі дитячої книги, який тривав декілька днів і об’єднав навколо себе величезну армію юних читачів з усієї Миколаївщини. А обласною  бібліотекою для юнацтва запроваджено єдиний в Україні проект «Читаємо разом». Після відвідування цієї бібліотеки й читання книжок діти пишуть свої відгуки та малюють малюнки до оповідань. Гарним результатом такої творчої співпраці стала збірка, яку виготовили за допомогою копіювальної техніки.  Ми туди поміщаємо  відгуки, малюнки і даруємо кожній дитині по екземпляру. Якби Ви бачили, з яким задоволенням діти читають і розглядають ці збірочки! Вони кажуть, що збережуть їх на все життя.

Щорічно, як член журі, беру участь в обласному учнівському  патріотичному літературному конкурсі ім. Валерія Бойченка, конкурсах імені Т. Шевченка, «Сміхослов».

 

– Чим найбільше переймаєтеся сьогодні?

– Намагаюся вивчати потреби молоді в сучасній літературі, залучати різні категорії юнацтва до читання, популяризувати книги місцевих авторів, посилювати роль бібліотек як 

центрів розвитку читання. Допомагаю вчителям удосконалювати уроки літератури рідного краю, проводжу творчі уроки-зустрічі, навіть іноді у телефонному режимі. Завдяки програмі «Скайп» залучаю до читання не лише міську, а й сільську молодь.

 

– Добре знайома з Вашими творами для дітей. А для дорослих пишете?

– Звичайно ж. У мене є кілька збірок для юнацтва – «Вікнами до сонця», «Цезар, Галка і Новий рік», «Гомін білого інею», «Батько з Португалії». Друкувалися оповідання і в солідних журналах, і в збірниках, які виходили в солідних видавництвах. На жаль така категорія, як юнацтво, майже залишилося без уваги письменників. Ми не повинні забувати, що цей період дуже важливий для молоді. Адже це період визначення життєвих орієнтирів, обрання професії, вірних друзів, створення власної сім’ї. То ж тут письменник повинен стати життєвим поводирем. Є над чим замислитись і дорослим.

 

– А що б Ви хотіли побажати юному поколінню?

 – Бути активними й розумними, творчими й патріотичними, у майбутньому – гідними громадянами своєї держави Україна. А для цього потрібно багато читати, вчитися. Від цього розвивається уява, яка допомагає у всьому; без неї не було б жодного вагомого наукового відкриття, жодного цінного твору мистецтва.

 

– Що б Ви хотіли змінити в цьому світі?

– Мені б дуже хотілося, щоб всі йшли і до Божого храму, й до храму душі – бібліотек, щоб вони стали для кожного духовною аптекою. Адже там збираються потужна позитивна енергетика й перлини людської думки. А найкращим співбесідником була є і буде книга. Для мене книга – це ріка, якою течуть знання. А ще я всім бажаю світлих мрій, життєвих перемог і мирного неба над нашою рідною Україною.

Інтерв’ю взяла Галина Запорожченко,

член Національної спілки письменників України,

завідувачка начального  кабінету

 «Освіта Миколаївщини» МОІППО.