ДРУЖНЄ ПЛЕЧЕ СЛОВА

У слові про Григора Вієру Іван Драч якось говорив: "... для дітей – в ідеалі – мусили б писати найчистіші люди. Взагалі – писати мусили б тільки люди чисті. Потрібність чистоти для світу зростає з кожним роком обернено пропорційно отому забрудненому середовищу планети, в якому людина приречена жити..."

Згадуєш ці слова і думаєш: правда, Ліна Костенко  м у с и л а  б  писати для дітей. Точніше – і для дітей. Вона має на це моральне право – ту чистоту, про яку говорив Іван Драч. У звичайному житті. У стосунках з природою. Зі світом. З людьми. І в стосунках зі своєю совістю: без цього дитячий письменник – як андерсенівський король у новому вбранні.

І друге моральне право – глибока справжність і серйозне розуміння того, що поезія для дітей не повинна мати "прохідного балу", а повинна бути однією з найпрекрасніших стежок, що виводять до вершин духовної культури.  Поезія Ліни Костенко має щасливу властивість не загравати з дитиною, не блазнювати ні словом, ні почуттям, ні вчинком, не засмічувати дитячу душу порожньою розважальністю. Поезія Ліни Костенко покликана виховувати   д у ш у  дитини й  с е р ц е  так непомітно, як то робить найвдатніший чарівник, в якого дитина вірить. А головне, поезія Ліни Костенко виховує в дитині   Л ю д и н у. Усмішка поетеси не переходить в насмішку, від її гумору не віддає зверхністю, її простота не обертається в примітивну спрощеність, її наука безпримусова й ненав'язлива, але без неї нам сьогодні годі уявити поступ уперед, – наука любити красу слова, побачити його барвисту палітру, відчути його інтонаційний лад, пройнятися його загадковою музикою.

"Бузиновий цар"  Ліни Костенко – невеличка, чиста словом і думкою збірка поезій для дітей, – перекреслює давно навіювані твердження про "другосортність", "ітакпройдимість" творів для дітей. Перекреслює ту межу, яка нібито слугує обивателю за еталон: по цей бік – годиться, по той бік – не годиться.  Мабуть, через існування такої межі книжка Ліни Костенко для дітей вирізнилася серед книжкового потоку непідробною поетичністю, оригінальністю голосу, щедрістю почувань, своєрідністю мотивів.

То вже відомо, що істинний письменник довіряє малому читечеві, не розтлумачує йому геть усе наперед, а покладається й на фантазію дитини, і на здогадку, і на пам'ять, і на творчу уяву, одне слово, на співтворчість. Поет ніби заохочує простувати разом з ним безмежною дорогою відкриття і пізнання. І так слово за словом та й переконуєшся, що поезія Ліни Костенко – це цілий світ, де вдосталь тривоги й теплоти, лагідності й добра, чуйності й мудрості. А ще тут багато мовчання, подихів вітру, мови квітів і пташиних крил, поглядів нічного неба і древніх звичаїв того краю, де споконвіку живуть поруч несхожі між собою посестри-країни – Весна, Літо, Осінь, Зима. Не шукайте для них святкових віршів-одноденок до дат, найголовніша тут дата – Свято Душі. Тут фальш – чужа, нещирість – неможлива, шаблон – неприйнятний. Бо етичні основи насамперед – повага до слова, відповідальність за нього, а точніше – то й культ слова. Яким же бідним, обдуреним почуваєш себе тоді, коли до рук потрапляє  б е з м о в н и й  твір! То ніби ходиш по землі з зав'язаними очима, знаючи, яка вона, земля, гарна. Але клята пов'язка не дає бачити краси. Безмовний твір не веде до краси, а навпаки – віднаджує, відштовхує. Навіть той, який намагаються "врятувати" чудовими ілюстраціями.

Тож не дивно, що культ слова вряди-годи у час чомусь забувався, а то й вичавлювався з дитячої літератури, як щось другорядне, як доважок до сюжету. А, виявляється, в Поезії сюжетом може бути і  н а с т р і й:

                             Великі хмари холодом нагусли.

                             Червоне листя падає в гаю.

                             Летять у вирій дуже дикі гуси,

                             а я слонам привіт передаю.

Або:

                           Синиці голодом намлілись –

                           така зима, така зима!..

                           Оце б у вирій полетіти, –

                           так батьківщини ж там нема.

Два коротенькі сюжети – дві поетичні новели з різними акцентами та зі спільним образом – образом Почуття. Прощання й неспокій, журба й отой "привіт слонам" – як рятівна соломинка на довгу безгусу, безлисту, холодну зиму. А як на розуміння дитиною плину часу – то це справжня подія. Так само, як подія – не плакати, бо "дід Ревило в торбу забере". І таку подію дитина переживає, часом, не менше, ніж пригоди Червоної Шапочки, Ґерди та Кая, мандри Івасика-Телесика чи бабиної й дідової дочки. Але не страх знов і знов веде дитину до улюблених героїв, а прагнення подолати той страх і велике бажання на власні очі побачити всіляких загадкових "вов" і "хох", які так стають у пригоді дорослим, коли діти не слухаються.

Отож, сюжетом може бути схід і захід сонця, політ листка, плач шпака біля перекинутої шпаківні, день, коли, пройшов дощ, і день, коли можна порозмовляти з пароплавом, що пливе по Дніпру, і музика Бузинового Царя, що грає на дуду тільки поночі, але усміх його видно, як опівдні. А отже – неприйняття душевної черствості й зубожіння душі, а цебто – неприйняття й зубожіння уяви й фантазії. А цебто – віра у   т в о р ч е   пробудження читача, його   т в о р ч е   зростання  і  т в о р ч е  збагачення. Така поезія дарує втіху спілкування з природою і з навколишнім (тим, що донесли до нас гени фольклору, і тим, що створила вигадка), радість відкриття світу, його небуденності, інтуїтивне відчуття краси, таємниць слова, настрою душі, захоплюючих несподіванок і незліченних подій. А їх же так немало в дитинстві! Часом вони стають символами, щоб не урвався слід традиції, щоб глибшало світобачення, щоб ближчало світочитання і духовна освіченість була природною потребою людини.

Відомий болгарський письменник Іван Давидков якось писав про книги для дітей: "Є книги – блазні, які розсмішать на мить, і ти їх забудеш... Книга може кричати, мов продавець на базарі, що прагне швидше продати свої пов'ялі яблука... Я стараюсь не прислухатися до таких криків і прагну взяти собі в попутники щире слово, яке пройшло крізь серце, в якому більше роздумів, ніж радості. І я щасливий, коли відчуваю у своїй дорозі дружнє плече цього слова". Десь отак відчуваєш у своїй дорозі слово Ліни Костенко. Книжку прочитано, а ловиш себе на думці: чи ж справді прочитано? Чи не повернешся до неї ще сьогодні? завтра? післязавтра? через рік? І прочитаєш її наново? Так, повернешся. Бо це саме той випадок, коли книжка – не просто книжка для дітей, а   С в і т   – близький, рідний і водночас особливий, пізнавати який буде завжди   с п о ч а т к у.

P.S.  І от сьогодні, перебираючи  свій немалий архів, через стільки років (!) я знов повернулася до книжки, яка в свій час стала подією в українській літературі для дітей – "Бузиновий цар" ("Веселка", 1987). До книжки, про яку я тоді, в той далекий час, писала. А тепер мені здається, що це подія  не "свого часу", а подія тривала і непрохідна. І натрапивши недавно на статтю Наталі Зубець "Поезія Ліни Костенко для дітей як засіб втілення дитячої мовної картини світу" (Молодий вчений. – 2017. – № 7. – с. 187-191), я в цьому переконалася.  Прочитала і зраділа: якщо молоді дослідники дитячої літератури вміють писати на такому рівні про поезію для дітей, то подія не відійшла в минуле. Вона так само хвилює і приваблює, бо ніколи не була в ролі "продавця на базарі, що прагне швидше продати свої зів'ялі яблука".

Вірю, що якщо справді анонсоване доповнене і оновлене видання "Бузинового царя" з'явиться 2021 року у видавництві  "Аба-ба-ба-га-ла-ма-га", то і талановитих читачів у нас побільшає, і талановитих дослідників.

Галина КИРПА,

Київ, 2020 р.

Джерело:

Кирпа Г. Дружнє плече слова / Галина Кирпа // Літ. Україна. – 1989. – 19 січ. – С. 2. – (На здобуття літературної премії імені Лесі Українки). – Рец. на кн.: Бузиновий цар : зб. віршів / Л. Костенко. – К., 1987.