«…Влітку минулого року (1957 р. – Н.М.) вийшла моя поема-казка для дітей «Журавлі-журавлики». Казка, на мій погляд чудова і видана добре…

Ще року 1949  чи 50-го року у мене виник задум написати поему. Якось я їхав велосипедом з Новосілок у Ясногородку на роботу (в школу). На Кургані побачив Толю Різника , сина моєї товаришки по навчанню, учительки. Він сидів на траві і щось жував. «Що робиш, Толю?» – питаю. «Їм щавлик», – відповідає… І зразу виникла рима до слова «Щавлик» – журавлик…. І хлоп’я сиділо само. Як підбитий чи покинутий журавлик… Ось це я вважаю початком роботи над поемою-казкою. Десь у ті дні був написаний перший десяток строф (без заспіву). Вони лежали до 1954 року. В липні того року написав у Лубнах поему, про яку думав, що вона може побачити світ десь після 2000 року, не раніше. Як я помилявся! Приємно помилявся… Смерть «неудобозабываемого Тормоза» розірвала пута, що сковували життя й творчу ініціативу народу. На таких «паріїв», як я, теж почали дивитись по-іншому. Нас перестали вважати «підозрілим елементом», потенційними ворогами держави (яка дурниця!). Стало легко дихати.

І ось тоді я послав «Журавлі-журавлики» в «Барвінок». І. Шпаровська відповіла, що поема хороша, але «Барвінок» таких великих речей, як правило, не друкує. Порекомендували послати в «Молодь». Послав на ім’я Н. Шищенко (вичитав прізвище редактора з якоїсь книжки). Відповів Іван Манжара, що поема подобається, але попросив надіслати біографію, хто та що. Послав – і ні слуху, ні духу.

Тоді, влітку 1956 року, під час канікул, коли з сім’єю їхав у Новосілки, зайшов до Манжари (в. Підвальна). Він повів до Б. Чайковського, зав. відділу дитячої літератури. Не застали. «Чекайте в садку, – сказав Манжара. – Якщо буде йти вищий за Вас і красивіший за вас, то і є Чайковський». Сиджу – чекаю. Не бачу ні вищого, ні красивішого. Через годину заходжу – і дійсно: бачу за столом у кімнаті, куди водив мене Манжара, високу, красиву людину років 33–34. «Ще один поет з Полтавщини», – сказав я, ввійшовши і привітавшись. Він усміхнувся і назвав себе: «Чайковський». Почалася бесіда. Вірніш Чайковський почав читати мої дитячі вірші, досить посередні, написані в учнівському зошиті від руки. Побіжно робив зауваження. Потім сказав: «Бачите, вірші загалом не погані, але ж нам  не так багато їх треба. Їх достатньо пишуть Забіла, Пригара, Бичко, Бойко, Нехода та інші вже відомі поети». Я зрозумів: пора вставати і йти. В останню мить, коли я вже  проковтнув гірку пілюлю і думав про те, що  вже ніколи більше моя нога не переступить порога будь-якого видавництва, я сказав: «Прочитайте будь-ласка, те, що я вважаю у себе найкращим» – і перегорнув сторінку. Там стояло: «Журавлі-журавлики». Невеличка, але чудова (і зараз мені не соромно сказати це слово) поема.

Чайковський сказав: «А-а, я вже читав цю річ. Мені взимку давав Манжара. Але я вже забув її зміст, бо за цей час прочитав багато рукописів. Тож дозвольте – я прочитаю ще раз». І почав читати. Мовчки, без ніяких зауважень. А скінчивши, трохи помовчав, подивився пильно на мене і, врешті, сказав: «А знаєте, це ми надрукуємо». Я вже не пам’ятаю, що я відповів на це. Пам’ятаю, Чайковський сказав далі: «Але сам я не вирішую, тому мушу показати головному редакторові (був Д. Ткач). Ідіть – трохи погуляйте, а через годину зайдете».

Тривожно-радісний, я вийшов. Побіг до Манжари (у флігель). «Якщо Чайковський сказав: «надрукуємо», то це вже на 99 % справа вирішена. Слово його багато важить», – сказав Манжара.

За годину я зайшов. … «Поему ми беремо. Головний редактор схвалив. Але у нього є  кілька зауважень. По-перше, не треба вказувати конкретних ворогів («по степу, мов хмари, турки і татари горбляться в сідлі – скачуть злі-презлі»). Діти не зрозуміють і подумають, що всі турки і татари – вороги наші. По-друге, треба написати казковий зачин, заспів… Крім того, у мене є зауваження: треба написати розділ про втечу рабів». …

Він залишив мою адресу і прізвище В. Малик, яким була підписана поема. Раптом на обкладинці зошита побачив прізвище В. Сиченко.

– А це що? – Запитав Чайковський.

– Це моє прізвище.

– А то?

– То псевдонім.

Він почав умовляти мене відмовитись від псевдоніма, але я наполіг, і залишив В. Малик. При виборі псевдоніму дружина задумала, що коли я візьму «Малик», тобто її дівоче прізвище, то поему надрукують. Я хотів підписать «Малий». Потім поглянув на неї і сказав: «А може, взяти «Малик»? вона полегшено зітхнула і розповіла, що задумала. Я погодився. Так виник псевдонім «Малик».

В Новосілках був написаний розділ «Втеча рабів», а заспів ніяк не виходив. Я вирішив подати без заспіву. В Києві здав у машбюро передрукувати.., а сам сів у скверику (на Сінному базарі) на лавочці. Тут за півгодини в оточенні двох селян і селянки, що обідали побазарювавши, написав заспів…»

Джерело:

Малик В. К. Синя книга: щоденник (записки для себе). 1958-1998 / В. К. Малик; упоряд. О. В. Сиченко, Н. О. Сиченко. – 2-ге вид., без змін. – Полтава: ТОВ «АСМІ», 2011. – 308 с., іл. – С. 7–9.