Слухати

Три загадки

         Якось Сергійко разом зі своїм другом-котиком Пушком вирушили до лісу по чорниці. Дорогою хлопчик жваво розмахував руками, розповідаючи котові про нові ігри, в які вони ввечері гратимуться, й куди помандрують разом узавтра. Підгодовував Пушка смачною ковбаскою, яку взяв із собою, щоб підкріпитися в дорозі. Невдовзі стежинка довела друзів до залитої сонечком просторої галявини, де й росли смачні чорниці.

         – Ух, скільки їх тут! – вигукнув Сергійко, – Дивися, Пушок! І тут, і там! А он там ще більше! Нумо хутчіш збирати. Їх так багато, що і наїмося досхочу, й додому принесемо, а матуся пиріжків спече.
         Пушок тільки роззирнувся й тихо нявкнув. Було не зрозуміло, чи він підтримав друга, чи щось йому заперечив, бо пиріжки з чорницею йому зовсім не смакували, інша справа ковбаска. Кіт аж замружився від задоволення, уявляючи, як нею смакує.

         Сергійко трохи збирав ягоди, трохи їх їв, а Пушок то обнюхував кожну квіточку, то ганявся за барвистими метеликами. Друзі так захопилися, що й не помітили, як опинилися в лісовій хащі, де раніше ніколи не були.
         – Овва! У нас гості! – почувся десь з боку галявини дуже неприємний голос. Хлопчик повернув голову й побачив неподалік дивну трійцю, яку відразу ж упізнав. Матуся багато казок йому прочитала, тому цих героїв він добре знав.

         – Добрий день, – чемно привітався Сергійко, а кіт миттю заховався за його ногами.

         – Не такий він вже й добрий, – проскрипіла Баба Яга, бо це саме вона була. – Особливо, коли у тебе щось крадуть! – гримнула зі злістю.

         – Так-таки так, – підтримали Ягу Водяник і Лісовик.

         – Та ми нічого у вас не крадемо, збираємо лише чорниці.

         – А чорниці наші! – гаркнула Яга.

         – Чому ж вони ваші? Чорниці в лісі для всіх, – відповів Сергійко.

         – Аякже ж. Ліс наш! І все що в лісі – наше! – з цими словами грізна лісова нечисть посунула на хлопчика.

         Він вже навіть трохи злякався, але не показав цього.

         – Гаразд, ми не хотіли вас образити. Ви вважаєте так, а я інакше. Та все одно, вибачте нам, що ми ненароком зайшли на вашу територію. Обіцяємо, що більше так не будемо. Ми вже йдемо додому...

         – Е ні! Так не годиться. Ти наше взяв, то й ми заберемо твоє. Віддавай сюди кота, – вишкірилася злюща Баба Яга.

         – Як це так? Пушок – мій друг! Не можу я його вам віддати! Заберіть ось ягоди, – сказав Сергійко, ледве не плачучи.

         – Ха! Ягоди! – загиготав Водяник. – Кота давай і крапка! А ні, то силою заберемо!
         – Не чіпайте Пушка! Я, що скажете, зроблю, – просив хлопчина.

         Але Лісовик миттю опинився біля Сергійка, зареготав і схопив переляканого кота чіпкими ручиськами.

         – Будь ласка, відпустіть його! – умовляв Сергійко.

         Але все було марно.

         – Кота ми забираємо, – грізно сказала Баба Яга. – А ти, якщо хочеш його визволити, мусиш завтра сюди прийти й відгадати наші три загадки. Відгадаєш – друга забираєш, не відгадаєш – то його втрачаєш. Зрозумів?
         –  Так! – твердо відповів хлопчик. – Я обов’язково прийду.

         – Ну ось і домовилися, – задоволено потерла руки Баба Яга. – Нам вже час.

         Дивна трійця разом із Пушком зникла в гущавині лісу. Сергійко постояв ще якусь хвильку, дивлячись їм услід, вірячи й не вірячи, що з ним така пригода сталася. Зрештою повернувся й пішов додому, витираючи сльози з личка. Він твердо вирішив, що завтра обов’язково визволить свого друга.
         Наступного дня хлопчик взяв із собою необхідні речі: компас, улюблений ліхтарик, почепив годинника на руку. Захопив для Пушка шмат ковбаси і вирушив до лісу.

         Довго чи не довго йшов, нарешті дістався до того місця, де вчора зустрів лісових злюк. А вони вже чекали його на галявині. Пушка тримають прив’язаним на мотузці, щоб не втік. Коли той побачив Сергійка – голосно й жалібно нявкнув. Трійця обернулася до хлопчика.

         – Добрий день, – привітався Сергійко.

         – Добре кажеш, – вимовила Яга. – То що, готовий загадки відгадувати?
         – Готовий.

         – Тоді ось тобі перша загадка, – пробулькотів Водяник. – Що не боїться темряви?
         Сергійко замислився. Раптом пригадав, як колись боявся темряви, і тато подарував йому гарного ліхтарика, щоб він міг його увімкнути й прогнати темряву. Вийняв ліхтарика з кишені й упевнено відповів:
         – Світло не боїться темряви!

         Водяник спересердя аж тупнув ногою.

         – Що ж, із першим випробуванням ти впорався, – сказала зла Яга. – Але побачимо, чи справишся з другим. Загадуй, Лісовиче.

         – Слухаю вашу загадку, – сказав Сергійко, радіючи через своєю першу перемогу.
         – Коли я заблукаю, дороги не знаю, як додому повертаю? – проскрипів Лісовик.
    Хлопчик так напружено думав, що здавалося, ніби чути, як шелестять думки в його голові.

         – Заблукаю, заблукаю, – бурмотів Сергійко. Враз аж посміхнувся від здогадки. – Ну, звісно! Звісно ж допоможе компас! – радо вигукнув хлопчина.
         – У-ух! – ухнув пугачем Лісовик. – Кмітливий хлопець попався!

    – Не поспішайте здаватися, – зашипіла Яга, у якої очі аж палали від люті. – Ще я свою загадку загадаю, ось тоді й побачимо! Нумо, хлопче, відгадай: що біжить поспішає, ніколи назад не вертає, – гаркнула вона й уп'ялася в Сергійка лютезним поглядом.

         Хлопчина замислився:

         «Може, річка чи струмочок. Ні, не може бути так просто й легко, щось інше».

         Довгенько думав, вже й сонечко до заходу стало готуватися. Скільки то він уже в лісі з цими злюками? Годину, дві чи три?

         Глянув на годинника: 

         «Ох, як час біжить», – подумав і відразу знайшов відповідь.
         – Час! Час біжить-поспішає, та назад не вертає! – вигукнув Сергійко.
         А Баба Яга вже сподівалася, що малий не відгадає, і потай раділа. Аж раптом така халепа. Нічого робити – треба кота відпускати. Хоч вони злі лісові сили, але не мають права порушувати даного слова. Мусять виконати обіцянку.
         – Ти переміг, – ледве стримуючи гнів, сказала Баба Яга. – Забирай свого кота й геть з моїх очей, щоб я вас тут більше не бачила. Та добре  пам’ятай: більше нам не попадайся, бо наступного разу так просто тобі не викрутитися! У нас і складніші загадки є, просто тобі цього разу пощастило...
         – Дякую вам, – чемно сказав Сергійко. – Ходімо, друже, додому. Ось тобі ковбаска, ти, мабуть, зголоднів.

         Котик вдячно замуркотів у відповідь. А коли друзі добралися до рідної домівки, хлопчик признався Пушкові, як йому, насправді, страшно було йти до лісу. Боявся, що не впорається із загадками.  Та не міг він свого улюбленого друга покинути серед тих страховиськ.

         – Друзів у біді не залишають, – сказав Сергійко, підморгнувши Пушкові.

         А котик вдячно потерся об хлопчикову руку й пішов пити молоко, дбайливо налите другом.

Джерело: Савченко Віталія. Казки лісу / В. Савченко. – Житомир, 2018. – С. 66–73.