Слухати

Місто Тіней

        Марта кинулася до драбини. Перша сходинка була зависоко, проте, вистрибнувши вгору, дівчинка спромоглася доволі швидко підтягнути себе на неї, добряче обідравши коліна об стіну та водостік. Драбина загрозливо захиталася, коли Марта почала лізти вгору, щосили чіпляючись за вкриті кригою металічні рейки. Сажотрус рвучко озирнувся, замахав до неї рукою, і крикнув:

       – Не треба! Повертайся, дитя! Не ходи за мною!

       – Віддайте янгола! – аж захлинулась обуренням Марта і почала лізти швидше.

      Вона видряпалася нагору саме тоді, як він вже перестрибнув по той бік муру, на верхівку старої дерев'яної галереї, а тоді чомусь перестав тікати. Спокійнісінько відсапувався, упершись руками в коліна, наче чекав її на даху і чомусь страшенно здивувався, коли вона також стрибнула на галерею і щосили вхопила його за куртку. Сажотрус ледь не впав, намагаючись втриматися на слизькій покрівлі, і одночасно виштовхати Марту назад на стіну. Врешті йому вдалося вхопити її за комір.

                – От бісове дівчисько! – засапано вигукнув він. – Іди геть негайно! Кажу ж тобі, тут небезпечно!

                – Віддайте янгола! Він не ваш!

                – І не твій!

                Він раптом відпустив її, за кілька стрибків здолав мур і стрибнув на дах «Янголів». Коли дівчинка туди дісталася, на даху було порожньо. Нікого й нічого. Не лишилося навіть слідів, наче загадковий крадій раптом злетів у повітря біля самісінького димаря Даніного будинку.

                – Віддайте! – скільки стало сил, гукнула Марта у темряву. – Я дам вам багато грошей! Все, що хочете! Верніться!

                Тиша. Пустка.

                – Віддайте, прошу! Будь ласка! Де ви? Поверніться! – репетувала Марта у паніці, роззираючись на всі боки, не в змозі змиритись, що втратила янгола назавжди. І все ж якось часткою душі відчуваючи, що це вже відбулося.

                Жодної відповіді.

                У дівчинки підкосилися ноги.

                – Будь ласка, – прошепотіла вона, безпорадно осідаючи на коліна на вершечку даху, і раптом усвідомила, що плаче. Вперше за весь цей рік. Ридає, звертаючись до темряви і порожнечі.

                Химерна картина.

                – Я ж більше нічого не маю… – схлипувала вона, затуляючи руками обличчя і сама дивуючись власним словам, наче їх промовляли чужі вуста. – А ви… Ви ж сильний і вправний. У вас, напевно, багато друзів. Навіщо він вам? А в мене… У мене ж нічого… Нікого більше в світі немає. Без нього я… просто помру.

                – Я теж, дитя, – видихнули поряд.

                Марта підвела голову і відняла руки від обличчя. Він сидів на колінах напроти неї. Незчулася, як підійшов.

                Кілька довгих хвилин вони дивилися один на одного – дівчинка і сажотрус. Аж потім він дуже повільно розкрив долоню, і янгол знов опинився поряд з нею.

У темряві кістяне тіло Серафіна світилося яскравіше за сніг – здавалося, янгол сяє власним внутрішнім світлом.

                Марта потягнулася до фігурки, лише на мить, глянувши в обличчя своєму супротивнику. Сажотрус також дивився на янгола – дивився, наче людина, в якої виймають серце. Пальці дівчинки затремтіли і завмерли на півдорозі.

                Цієї миті все було скінчено.

                Чи навпаки, саме тоді все й почалося.

                З верхівки димаря каменем шугнула на них обох крилата скреготлива тінь.

                Все відбулося дуже швидко.

                Сажотрус голосно скрикнув, впустивши янгола. Він ледь встиг відкотитись у бік, аби уникнути кігтів. Марта застигла на місці від жаху. За мить темний залізний птах вже тріумфально злітав у небо, міцно стискаючи Серафіна у дзьобі.

                Цього дівчинка не могла витримати, не тямлячи небезпеки, підхопилася на ноги і кинулася назад на дах галереї, навздогін птахові.

                – Стій! Зупинись, дитя! – розпачливо крикнув сажотрус, кидаючись за нею. Він ледь встиг схопити її в обійми на самому краєчку похилого даху.

                – Він забрав його! Пустіть! Забрав мого янгола! – Марта щосили пручалася, намагаючись звільнитись, – здається, навіть декілька разів боляче вгатила свого рятівника ліктем у живіт.

                Вона має наздогнати птаха! Її ще видно, ту химерну прояву! Он же вона, між димарів!

                – Стій, бісове дівчисько! – майже кричав сажотрус їй у вухо. – Пізно! Ти йому не допоможеш!

                – Ні! Серафіне! – розпачливо виснула Марта.

                В ту ж мить поряд з птахом щось осяйно вибухнуло, ніби над Даніним будинком розірвався феєрверк золотого пилу. Птах пронизливо заверещав, наче його обпалило, і забив крильми, намагаючись відштовхнутися від яскравої кулі золотого світла, що ширилася в повітрі. Усередині неї Марта якусь мить бачила сяючу фігуру з розгорнутими крилами, але далі була тільки темрява, бо саме тоді зі зловісним «фух-х», ожив і зсунувся під дівчинкою та сажотрусом шар снігу, що вкривав покатий дах. Обоє стрімголов полетіли донизу.

                «Оце й усе», – встигла подумати Марта, аж раптом її рвучко смикнуло у повітрі, падіння сповільнилося, а очі й тіло дівчинки обпекло теплом. Ще мить і вона боляче гепнулася на засніжену бруківку у цілковитій темряві.

                – Ой, леле, – задушено простогнав хтось, хто вовтузився поруч, коли вона отямилася. – Тільки цього мені не вистачало. Ти жива? – її обережно підняли на ноги.

                Марта ошелешено озиралася. Здається, вони з'їхали просто на землю по той бік укріплень, точніше зрозуміти не було змоги, адже довкола було напрочуд темно.

                – Як ти це зробила? – сажотрус нахилився, вдивляючись у неї, у місячному сяйві блищали тільки білки його очей. – Тут тридцять футів, ми мали неодмінно загинути. Ти хто? Відьма? Чарівниця? Як ти його оживила? Ти мене чуєш? – він легенько труснув її, адже вона мовчала.

                – Я...я н-не знаю… – зуби в Марти шалено цокотіли.

                – Нарешті, – він одразу випустив її плечі. – Але що ж мені з тобою робити? Нащо було пхатися аж сюди? Я ж кричав, що це небезпечно.

                – А н-нащо було з-забирати мого янгола! – процокотіла дівчинка з ненавистю вдивляючись у свого супротивника. – Як мені тепер його знайти? Він, мабуть, р-розбився на порох.

                Її очі потроху призвичаювалися до темряви, тож зараз вона бачила свого співрозмовника трохи краще. Сажотрус нервово роздивлявся на всі боки, ніби уважно дослухаючись до чогось. але Мартіна заява його відверто спантеличила.

                – Ні, ти не чарівниця, – впевнено сказав він, знов прискіпливо оглядаючи її. – Ще й називаєш його своїм, наче прикрасу з глини. Ні, ти людське дитя. Але чому ж тоді бачила мене за межею? Як ти увійшла?

                – Нікуди я не входила! – роздратувалася Марта, адже з його тону випливало, ніби вона бовкнула бозна-яку дурницю. – Я через вас ледь не вбилася!

                – З таким приятелем – навряд, – пирхнув дивний крадій. Та, збагнувши, що дівчинка не розуміє, до чого він, запитав здивовано:

                – Хіба ти не бачила, як він врятував нас?

                – Хто?

                – Та Йоль же ж. Чи це в тебе зненацька виросли крила? Онде звідки ми впали, дивись.

                Він вказав на самісіньку верхівку дерев'яної галереї, що вінчала мур. Марті довелося добряче задрати голову, аби, серед неторканого снігу, побачити на краєчку похилого скату широку темну полосу.

                – Я тільки світло бачила... Сліпуче... – розгублено прошепотіла вона.

                – Отож-бо й воно. Мусимо забиратися звідси. Світло, я певен, бачила не тільки ти. Ходімо, швидше.

                Він спробував узяти її за руку, та Марта інстинктивно відстрибнула якнайдалі.

                – Я з вами не піду! Мені треба додому!

                Дівчинка почала озиратись, намагаючись збагнути, де опинилась. Щось вона не пам'ятала такого високого муру поблизу Іоаннового подвір'я.

                – Я потім все поясню. Немає часу, ходімо! – сажотрус спробував силоміць потягнути її за собою вздовж муру, та Марта відчайдушно пручалася, ковзаючи ногами по снігу, а далі почала кричати.

                – О, ні! – засичав він, негайно випускаючи її. – Тихіше, чорт забирай! Будь ласка, припини! Нас знайдуть, хіба ти не розумієш?!

                Під муром на мить запала тиша і стало чутно, як звіддалеку до них наближаються важкі кроки.

                – Чудово. Тепер маємо халепу, – сажотрус майже блискавично затяг її у тінь найближчого контрфорса і притис до муру. – Тільки не ворушись – може, промине...

                «Хто?» – воліла спитати Марта, але їй теж чомусь стало лячно від тих кроків. Надто вже вони були важкі й неприродно ритмічні. Вони наближалися, і ось уже з-за контрфорсу вигулькнула висока біла постать.

                Марта зненацька усвідомила, що притискається до стіни, і навіть була б не проти, якби камінь розступився і сховав її. Ноги стали якісь чужі. Вона, мабуть, впала б, якби сажотрус її не тримав.

                – Не бійся, – ледь чутно прошепотів він їй на вухо, відчувши, що дівчинка почала тремтіти. – То лише Роланд, вартовий.

                – Цього не може бути, – губи Марти ворушилися майже без звуку. Вона заплющилась і добряче потрусила головою. – Він... Він не має ходити...

                Проте мала вірити власним очам, повз них у місячному сяйві пройшов і почав поволі віддалятися кам’яний лицар з Ратушної площі у повному своєму бойовому обладунку. Важкий щит висів в нього за спиною, плечі та голову вкривав сніг. Він крокував, мугикаючи тужливу пісню, щось про кораблі та надії. Лицар поволі наблизився до того місця, де дівчинка з сажотрусом впали на землю. Марта відчула, як поряд напружився крадій.

                Аж раптом пісня вщухла.

                – Тікаймо швидко! – видихнув сажотрус, виштовхнуючи дівчинку зі схованки.

Та лицар вже помітив купу снігу, що обвалилася з галереї, здивовано глянув вгору, і раптом надиво прудко роззирнувся довкола.

                – Лишайся на місці! – кинув сажотрус, затуляючи собою Марту, адже вартовий одразу потягнув з білих піхов великий кам'яний меч.

Її захисник ступнув уперед, піднявши руки перед собою.

                – Чекай, Роланде! Благаю, чекай, будь ласка! Я все поясню!

                – Починай просто зараз, – погрозливо мовив кам’яний лицар, невпинно наближаючись. – Я бачив світло. Знов за своє, Тобіасе? Тепер тобі не уникнути кари. Хто це? Хто ще з тобою?

                – Ні, зачекай! – Сажотрус не встиг договорити, від легкого стусана руків’ям кам'яного меча він, наче м'яч, покотився в сніг і аж заскімлив від болю.

Марта, перелякано зойкнула й кинулася тікати вдовж стіни. Та подолала заледве десять кроків, коли якимось незрозумілим чином наштовхнулася на того ж таки кам'яного вартового. Наче щось сталося з простором або з нею самою, й вона бігла не від лицаря, а до нього.

                Дівчинка сахнулася – марно, вартовий спритно впіймав її та розвернув обличчям до себе. Марта зіщулилася, чекаючи неминучого удару, однак нічого не сталося.

                – Заради Бога й Діви Марії, як ти втрапила сюди, дитя? – вражено вигукнув лицар, трохи послаблюючи хватку.

                Дівчинка боязко розплющилася. Та Роланд розглядав її мало не з таким самим збентеженням, що й вона його. Марта здивовано зауважила, що попри біле і нерухоме обличчя та важкі кам'яні обладунки очі в цього дивного створіння зовсім живі, хоча й напрочуд тужливі та похмурі.

                – Роланде, чекай! Благаю, не треба! – до них надбіг сажотрус, важко хекаючи та тримаючись за груди.

                Не відпускаючи Марту, лицар розлютовано повернувся до нього.

                – Замовкни, шибенику! Чи ти, вирішив, що я годен вбити дитину, хоч би вона була сто разів чужинкою?

                – Роланде, її треба сховати! Сталася жахлива помилка!

                – Помилка? І хто ж то, бува, її припустився?

                – Чорт забирай, та байдуже, хто! Ще матимеш час читати мені мораль. Благаю, відпусти її, дай відвести до Еммеліни. Або хоч забирай мене, але сховай її, заради всього святого! Вона ж тільки дитя! Гайліс не повинен знати.

                – Дитя? – голос лицаря затремтів від гніву, кам'яна гарда меча знов вп'ялася сажотрусові в груди, притискаючи його до муру. – Мовчи, зраднику, бо я тебе прохромлю на місці! Дитя... Чи ти зважав на це, коли притягнув її сюди?

                – У тебе що і мізки вже скам'яніли?! – сажотрус аж стиснув кулаки з розпачу. – Нащо я втнув би таку дурницю? Вона перетнула межу сама, без моєї допомоги. Годі теревенити! Ясним сонцем благаю, дозволь мені сховати її, доки не пізно! Гайліс... – Він зупинився на мить, а потім додав вражено й повільно, наче сам не вірив у те, що говорив. – Роланде, Йоль знову у місті. Не знаю як, та вона його оживила!

                Лицар опустив меча.

                – То світло, яке я бачив...

                Тобіас благально зціпив долоні.

                – Якщо це для тебе щось важить. Прошу...

                – Чекайте, – зненацька втрутилась Марта тремтячим голосом. – Я розумію, що опинилася у якомусь химерному місці. Може, я навіть сплю чи втратила свідомість через падіння на ту бруківку, але ж я можу вернутись, чи не знаю... Прокинутись. Я просто знову перелізу через мур та й піду собі. Допоможіть мені тільки знайти Серафіна...

                Та її вже ніхто не слухав. Лицар і сажотрус – обоє застигли на місці, нажахано дослухаючись до чогось.

                Аж раптом на вуличці під муром запала ще густіша темрява, немов чиясь велетенська тінь перетнула місяць. За мить повітря пронизав шалений залізний скрегіт.

                – Йой! – скрикнув сажотрус, шарпаючи Марту за руку. – Тікай, дитя! Мерщій! – Він потягнув її вздовж муру і штовхнув у напрямку найближчого провулку, що бовванів у темряві, наче прірва.

                Та було пізно. Скрегіт пролунав ще раз, роздираючи вуха, а потім зненацька і з усіх боків їх оточили.

               Джерело: Марченко М.  Місто Тіней / М. Марченко. – Київ, 2020. – С. 101 – 112.