Слухати

Я хочу сидіти з Мелікою!

Сьогодні я йду до школи разом із Захаром. Власне, іде тільки Захар. Він простує широкими кроками, а мені доводиться підтюпцем бігти поряд із ним, наче я на фізкультурі здаю крос. Взагалі-то він має мене проводжати, бо вчиться у тій самій будівлі, тільки вхід у них інший. Та найчастіше Захар просто кидає мене серед двору або й на півдорозі, так поспішає до своїх друзів.

Зранку мій братик копається ще довше за мене, тож потім починається постійне: «Ворушись, Майко!». Із Захаром не поуявляєш себе ані альпіністкою, ані мандрівницею.

— У тебе надто короткі ноги! — бурчить Захар.

— А в тебе надто коротка пам’ять! —кричу я.

— Ворушись, галь-мо-зав-ре!

— Не кричи, ма-раз-мо-дак-ти-лю!

У дев’яти випадках із десяти ми вертаємося до під’їзду, бо Захар щось забув.

Та сьогодні я майже не сперечаюся. Мені не терпиться побачити Меліку, розповісти їй про вчорашню фотосесію і показати круті селфі, які навчила мене робити тітка Лана.

Та, на жаль, Меліка любить поспати ще сильніше за мене і до класу приходить пізно, аж під самий дзвоник. Тож я лише встигаю просигналізувати їй нашим таємним жестовим кодом: «Є новини!».

Ну чому, чому ми з нею не сидимо разом?! Я так страшенно цього хочу, як нічого у світі! Навіть більше, ніж пірнати з маскою! Бо ж виявилося, що я не вмію надовго затримувати дихання.

Життя інколи нестерпно складне і заплутане.

Судіть самі: я хочу сидіти з Мелікою, Меліка хоче сидіти зі мною. Але натомість вона сидить з Костем, а я з Анею, з якою товаришую ще зі садочка. Кость хворіє вже два тижні, і весь цей час Меліка за партою одна.

От би і Ані захворіти! Тоді б я запросила Меліку сісти зі мною. І до того, як Кость з Анею повернулися б до школи, всі б уже звикли бачити нас поряд.

— Навіщо всі ці хитрощі? Просто чесно скажи Ані, що хочеш сидіти з Мелікою, — якось порадила мені мама.

«Чесно сказати» — це якийсь надто складний спосіб. Дорослі весь час радять надто складні речі. «Я хочу сидіти з Мелікою» — це ж ніби сказати: «Вибач, я знайшла ким тебе замінити». Хіба так кажуть справжні друзі?

Тож я ніяк не зважуся. Зрештою, коли я прийшла до першого класу, Аня була моєю найкращою подружкою. Ми знали одна одну ще з дитсадочка, тож я страшенно раділа, коли ми потрапили в один клас.

Але потім, наприкінці року, до нас перейшла Меліка. І ми з нею зрозуміли, що просто створені одна для одної. Це трохи дивно, бо ми з Мелікою зовсім різні. Вона обожнює сукенки і блискучі туфлі, а я не знаю одягу ліпше, ніж світшот із каптуром, штани та гумові чоботи. У мене руде волосся і повно веснянок, а на сонці я одразу перетворююся на рака. У Меліки темна шкіра, шоколадна й гладенька, чорні очі з дуже яскравими білками і кучері-пружинки. Вона хоче рівне волосся і блакитні очі. А я темну шкіру, як у неї, і кучері. Бо що б вона не робила, вони у неї лежать просто бездоганно — хоч довіку не розчісуйся. Меліці добре дається математика, як і більшість з решти предметів. Ну, хіба окрім фізкультури, бо вона не любить бігати і галасувати. А мені лише фізкультура, а ще розвиток мови і твори, де можна намолоти усякого язиком чи ручкою.

Але коли я розповіла Меліці про мого друга Бена і його будиночок у джунглях, вона навіть жодного разу не засміялась і одразу в нього повірила. Ще й засипала мене купою питань. А потім зізналася, що й сама нишком мріє про лист із Гоґвордсу. Ось тоді ми й поклялися, що це буде наш із нею найтаємничі ший секрет.

Усе через прибульців

Перший урок сьогодні математика, та мені не до ділення у стовпчик. Я кручусь на місці, подумки перебираючи різні ідеї. От би десь заразитися грипом! Тоді Аня теж заразилася б і перестала ходити до школи. Хоча ні, чекайте. Якщо я захворію на грип, то й сама до школи не ходитиму. Ні, такий план мені не пасує. Гаразд, що б іще могло статися? Аніна родина переїжджає до Америки? Її викрадають прибульці? З’їдає ве летенський бургер-убивця?

— Майко! Повтори, будь ласка, що я щойно сказала! — звертається до мене Людмила Миколаївна, наша вчителька. Та я так захопилася, що ледве чую її, аж Ані доводиться штурхнути мене в бік.

— Що? — витріщаюсь я на неї. — Хіба тебе не з’їв бургер-убивця?

Які дивні ці дорослі. Ну чи ж я винна, що ті прибульці байдикують десь у Всесвіті? Невже їм складно відвідати Землю і викрасти пару-трійку діставучих подружок? Невже через них мені тепер довіку стояти біля дошки і ділити у стовпчик?!

На перерві всі розповідають, як провели вихідні. Меліка, Аня і я стоїмо купкою. Довкола нас крутиться Катя — висока й худа, із заїдами у кутиках губ. Ми її не дуже любимо і взагалі-то не запрошували, та вона все одно примудряється докинути щось у нашу розмову. Я розповідаю дівчатам про селфі і про пригоду з фотосесією.

— А мені тато подарував особисту фотосесію. Мою власну. Я там у сукні принцеси, — каже Катя.

Аня розповідає, що тато водив її в акваріум «Підводний світ» і що там у тунелі повно гарненьких тропічних рибок, морських зірок, і навіть є акула.

— А коли ми з татом були в Єгипті, я там пірнала і цих рибок усіх руками торкалась. І дельфіна. І ската теж, — каже Катя.

— Сподіваюся, він був електричний, — бурчу я собі під ніс.

Меліка аж захлинається від захвату. Вона була з мамою у торговому цен-

трі і натрапила на ятку з сувенірами за «Гаррі Поттером».

— Уявляєш, там є чашка з «Експекто патронум»! Якщо налити в неї чогось гарячого, то з’явиться патронус Гаррі — олень! Я так її хотіла. Але вона страшенно дорога. Може, тато надішле якийсь грошовий подарунок — і тоді мама дозволить її купити.

— А мені тато... — знову починає Катя, та Аня раптом її перебиває.

— Ото б я витрачала гроші на цю дурню для малючків, — глузливо пирхає вона. — Ти ж розумієш, що то несправжнє чаклунство, Меліко? Чи ні?

Меліка трохи скисає.

— Ну, так, — невиразно мимрить вона.

— Це як із Майчиним смішним другом Беном, з яким вона носилася у садочку. Пам’ятаєш, скільки я тебе вмовляла, що його нема, Майко?

— Не пам’ятаю, — кидаю я і регочу, хоча насправді мені хочеться Аню добряче стукнути. По-перше, я й забула вже, що розповіла їй про Бена. Меліка ще подумає, що я розкидаюся секретами, мов кісточками з вишень.

Аня зрадниця! Знайшла з чого сміятися! Подумати лишень, що колись ми з нею разом захоплювалися Пітером Пеном іфеями. Іпосипали одна одну блискітками, бомріяли навчитися літати! Саме тоді я й розповіла їй проБена і джунглі. Як вона могла таке про нього сказати?!

Останнім часом Аня якась дивна. Можливо, це через її маму. В Ані тепер є тільки тато. Я бачу його щодня, коли він забирає її зі школи. Аніна мама померла, коли ми були в першому класі. Та я однаково ніколи її не бачила, бо вона довго-довго хворіла. Коли це сталося, Аня цілий місяць не ходила до школи. А коли нарешті з’явилася, то моя мама веліла мені бути до неї лагідною і доброю. Я й стараюся. Стараюся з усіх сил. А от Аня чомусь ні.

Переконливий голос

Ідея! Раптом у мене в голові щось спалахує, ніби лампочка! Що як я поводитимуся просто жахливо? Може, тоді Людмила Миколаївна вирішить нас розсадити? Тоді я скажу, що хотіла б сидіти з Мелікою.

Наступний урок українська мова, і я негайно беруся до виконання свого плану. Весь час пошепки теревеню до Ані, аж доки вона рішуче не відвертається і не затуляє вуха. Тоді я починаю писати їй записки. Придумую всілякі цікаві питання:

«Чому в Ті-Рекса маленькі передні лапки?»

«Що буде, як зі скатів побудувати електростанцію?»

«Чому Халк зелений?»

«Що їдять однороги?»

«Чи всі немовлята какають слаймом?»

Аня відбирає у мене олівець.

«Припини!» — креслить вона на моєму запитальному папірчику велетенськими літерами.

Ага, дзуськи! Я не дам їй ось так легко зіпсувати мій геніальний план. Я вчіпляюся в олівець. Аня злиться і вчіпляється у нього зі свого боку. Ми починаємо перетягувати його, мов канат.

— Годі вже, Паливодо! — сердиться вчителька. — Здається, час вам з Анею трохи відпочити одна від одної.

«Нарешті! Спрацювало! Так! Так!» — подумки волаю я. Уже розтуляю рота, щоб верескнути:

«Я до Меліки!» — та вчителька випереджає мене:

— Іди сідай до Юрася. Вероніко, поміняйся, будь ласка, з Майкою місцями.

«Ні-і-і! — подумки волаю я. — Ні за що на світі!

Оце ж треба було так вляпатися, щоб тепер сидіти з Юрасем-який-їсть-козюльки!»

— Швидше, Майко, — каже вчителька, і голос у неї суворий-суворий.

Нема на те ради. Якомога повільніше збираю свої речі і перебираюся за третю парту у середньому ряду. Вероніка, що сиділа поряд із Юрасем, радісно біжить до Ані, а я ледве тягну ноги. Меліка зі свого місця співчутливо дивиться на мене.

Юрась весело шкіриться мені назустріч. Та я пронизую його вбивчим поглядом. А всівшись, одразу викладаю з олівців межу між нашими половинами. Хай тільки спробує розмазати по моїй бодай одну шмарклю!

Цей Юрась усе гризе: власні нігті, кінчики олівців і ручок, навіть краєчки підручників. Мабуть, йому мало дають ковбаси вдома, тож хлопцеві повсякчас бракує целюлози. Чи, може, він просто любитель стейків з ялини? Хоча якщо застосувати до цієї ситуації метод Полліанни, то вийде, що я все ж трохи виграла. Бо позаду мене опиняється Давид.

Це найкрутіший хлопець у класі. У Давида велетенські блакитні очі, срібний кульчик у вусі, а хвилясте волосся спадає аж до плечей. Коли він тільки прийшов до першого класу, вчителька хотіла, щоб батьки його підстригли. Мовляв, так більше личить хлопчику. Та потім до неї завітав Давидів тато. Він мав таке саме хвилясте волосся до плечей і такі самі лагідні сині очі, а ще — дуже переконливий голос. І цим своїм переконливим голосом він сказав, що Давидова зачіска залишиться такою, якою її хоче бачити Давид. Так і сталося.

Ось що значить мати переконливий голос. Шкода, у мене такого немає. Тоді я точно сиділа би там, де хотіла.

Джерело: Марченко М. Майка Паливода обирає професію / М. Марченко. - Харків, 2021. – С. 32-42.