«Час війни» (2014 – 2024 рр.) у рефлексії українських дитячих письменників

Зірка МЕНЗАТЮК

Що саме Ви могли б окреслити для себе як «досвід війни»? Чи змінив він (а якщо змінив – то як саме) Вашу письменницьку індивідуальність?

«Досвідом війни вважаю зміну акцентів в українській дитячій літературі. Якщо до війни провідною була розважальна література, навіть на початку війни письменники ще дискутували, потрібно чи ні писати дітям про війну чи краще читати те ж розважальне, відволікаюче (пам’ятаю таку дискусію в Національному музеї літератури України), то тепер питання вирішене, так би мовити, явочним порядком: з’явилося стільки книжок про нинішню російсько-українську війну, причому хороших, що складно прочитати, не пропустивши нічого достойного.

Для мене особисто в творчості нічого не змінилося. Я й раніше любила брати складні, на перший погляд недитячі теми».

Чи писали Ви для дітей про війну загалом і російсько-українську війну зокрема? Чому ця проблематика у літературі для дітей і юнацтва для вас важлива/не прийнятна?

«Я писала про Хмельниччину, зокрема про битву під Берестечком, у повісті «Таємниця козацької шаблі»; писала про бій бандерівців (цілком реальний) у повісті «Як я руйнувала імперію». Але обидві книжки – про сучасних, чи то майже сучасних дітей, і воєнні події – то тільки окремі розділи.

Чому ця тематика для мене важлива? По-перше, вважаю, що діти мають знати історію свого народу, і книжка може допомогти в цьому, принаймні зацікавити минулим. А по-друге, у круговерті складних, часто кризових подій воєнного часу яскравіше проявляються характери героїв, виразніше видно важливість чи неважливість таких «бородатих» понять, як порядність, вірність обов’язку, патріотизм».

Які книжки про війну для дітей і юнацтва справили на Вас особисто найсильніше враження?

«Моє дитинство припало на радянський час, а тоді книжок про війну для дітей видавалася маса, стільки ж їх було в бібліотеках. Небагато було іншого, зокрема світової класики, принаймні в сільських бібліотеках. Проте моя улюблена книжка про війну написана пізніше: «Летіть, хрущі» Кристіне Нестлінґер. Вона вразила мене своєю людяністю навіть у змалюванні ворогів. Я дуже хотіла б, щоб українські автори написали щось подібне, але вважаю, що це неможливо, поки російські окупанти топчуть нашу землю, топчуть Крим, ув’язнюючи кримськотатарських патріотів. Навіть після переможного закінчення війни буде потрібен певний час, як то, власне, й було з повістю Нестлінґер.

Серед сучасних українських авторів, які видали книжки про війну, я б виокремила «Пси, які приручають людей» Олени Максименко, «Війна. Юна» Світлани Вертоли; для менших – «Дубочок з війни» Ганни Осадко, «Есторії екскаватора Еки» покійної Вікторії Амеліної, книжки Зої Жук (Зоряни Живки) «Пес Петрон. Маленька історія про велику мрію», «Мрія. Небесні авіалінії», «Півник-переможець» і «Півник»,  «Клуб врятованих» О. Дерманського.

Загальне враження – багато тварин, замало людей. Але здебільшого книжки цікаві тай добре написані. А після однієї книжки відомої талановитої авторки я просто ніч не спала, так рознервувала, бо якщо авторка боїться назвати окупанта, то нащо береться писати про війну? Краще хай продовжує про котиків».

Які державні програми та громадські ініціативи з промоції читання в «час війни» Ви знаєте? До яких долучалися? Що саме вважаєте найбільше доцільним і дієвим для промоції читання серед дітей України на сьогодні?

«Не знаю таких державних програм. Хіба що вважати промоцією читання закупівлю книжок для бібліотек, яка сяк-так жевріє. Охоче долучилася, якби щось подібне запропонували.

Найбільш дієвим вважаю індивідуальне читання з дитиною, хоча і з цим непросто: сучасній дитині цікавіша барвиста картинка на екрані ґаджета, аніж слухати чиєсь читання. Щоб вона слухала, ще потрібно знайти підхід.

А от письменницькі виступи в школах і бібліотеках не вважаю ефективними, якщо не закупляють книжки. І справа не в тому, що автор також хоче їсти, як недавно прочитала у Facebook у коментарях під постом Валентини Захабури. Письменник, виступаючи, старається зацікавити дітей своїми творами, заінтригувати, і по свіжих слідах принаймні дехто з його слухачів узявся б за читання.  Але все буде марно, якщо книжка виявиться недоступною. В такій роботі не бачу сенсу».