Осадко Ганна. Дубочок з війни / намал. Альбіна Колесніченко. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2024. – 44, [3] с. : іл. 

«За цією невеликою, але дбайливо виписаною книжою

стоїть колосальна робота душі та любові»

Юлія МУСАКОВСЬКА

 «У цій книзі небагато сліз. А ті, що є – то світлі сльози, що очищують. У цій книзі багато обіймів, родинної любові, сміливості, внутрішньої боротьби та надії на Перемогу. Власне, всі епізоди «Дубочка з війни» – це чистісінька правда. Це моя власна історія. Це моя родина. Це мій чоловік, це наша дружня «команда». Це наш бережанський ліс. Це тітка Оксана і дідько Ігор – мої найближчі друзі. І тут правдиве усе – до найменшої літери. Світла і прониклива історія Любові, Пожертви, Війни та Єднання»

Ганна ОСАДКО 

«Це — дуже приватна історія, але й універсальна, бо Аня крізь тканину страждання пророщує надію. Точно як той дубок. Не солодкаву, не пафосну, а саме таку, в яку віриш».

Катерина МІХАЛІЦИНА

«Дубочок з війни» Галини Осадко – автобіографічна повість (чи швидше, велике оповідання) для читання дорослих із дітьми, що вмістила в себе життя однієї родини впродовж переломного для України десятиліття величезних суспільних потрясінь. Водночас це – сучасна притча про найважливіші цінності (Життя, Любов, Рідні, Батьківщина) та найбільші виклики, що постають перед людиною (Смерть, Війна, Відповідальність і Свобода).

Окремими аспектами книжка перегукується з низкою зарубіжних видань, що порушують тему смерті батька і чоловіка (зокрема, Britta Teckentrup «The Memory Tree» (2013), Elke & Alex Barber «Is Daddy Coming Back in a Minute?» (2012), Rebecca Mason «The Day My Daddy Died» (2020) та безпосередньо загибелі тата на війні, до прикладу: Nancy Antle «Lost in the War» (1998) – історія дівчинки, чий тато загинув у війні у В'єтнамі, а мама страждає від посттравматичного стресового розладу; Deborah Petty «A Soldier's Star» (2008) – художньо змальована реальна історія маленького Олівера, чий тато загинув у іракській війні; Karl Porfirio «My Daddy's Heart is Purple» (2018) – теж заснована на реальній історії втрати батьком сина-військового, з «Дубочком…» зближує ідея безсмертя роду в дітях і їхній гордості за достойне життя минулих поколінь як силі, що надихає; Betsy Beard «A story of honor and hope» (2010) – книжка з так само рівноцінним текстові візуальним рядом, заснована на образі реального коня, котрий служить у кесонному взводі на Арлінгтонському національному кладовищі, близька «Дубочкові…» доступною дітям символізацією складних ціннісних понять «честі», «надії», «пам’яті» та ін.

В українському контексті книжка найближча до повісті Галини Кирпи «Мій тато став зіркою» (2015), а також може бути порівнювана в різних аспектах із виданнями: Анастасія Єрмолаєва «Наш Да Вінчі» (2025), Оксана Давидова «Привидуся» (2024), Ольга Войтенко «Кожна грудочка землі» (2023) чи навіть «Яблука війни» (2020) та «Ми живемо на краю вулкана» (2020) Надійки Гербіш.

Книжка присвячена світлій пам’яті Остапа та Олександра Осадків, чиї реальні життя та смерть стали своєрідним камертоном, осердям оповіді. Власне, сама поява цієї книжки є великим чином Любові та Пам’яті з боку письменниці, котра написала її за три місяці після загибелі чоловіка на фронті. У мистецькій резиденції у Красногруді (Польща) вона  зрозуміла: «…у час, коли щодня сотні дітей втрачають своїх татів на війні, я не маю права мовчати. Я мушу показувати, як прийняти факт втрати – і знайти сили жити далі. Бо у мене вже є цей досвід. І у моїх дітей є. Мені дуже пощастило з сім’єю. У мене прекрасні діти, вони мої найщиріші друзі. У мене був чудовий люблячий чоловік Сашко – неймовірний батько для Юрчика і Софійки. У мене був прекрасний свекор Остап, у нас було наше «обіймальне дерево»…»[1]

Саме відкритий автобіографізм твору, незаперечна реальність художньо відтвореного досвіду сьогодення робить «Дубочок з війни» «світлою і проникливою історією Любові, Пожертви, Війни та Єднання». Вона невимовно щира й тому має такий сильний вплив на читача.

Ефект катарсису (а він незаперечний і щодо читачів-дітей, і щодо дорослих) і особливу щемну атмосферу книжки значною мірою творять також лаконічні ілюстрації Альбіни Колесніченко – художниці з яскравим власним стилем і манерою письма. Дуалістична кольорова гама приглушених природних відтінків «згасання» і «тепла», динаміка й ритм чергування та «виростання/наближення» й «розпаду» образів і картини світу загалом, буквально «чітко окреслена», зрозуміла дитині символіка – усе це творить єдиний візуальний простір живого, сьогоднішнього і водночас міфологізованого, вічного світу.

Як оповідь, так і зображення огортають (так і хочеться написати «пригортають/обіймають»!) читача потоком Справжнього. Справжнього життя конкретних людей із їхнім складним досвідом і їхньою реальною здатністю прожити його на найвищому рівні людяності. Справжнього міфу, котрий підносить і зберігає цінності, що дають спільноті та кожному окремо силу переживати непереборні обставини та чіткі орієнтири у виборі життєвих шляхів.

Працюючи з книжкою, варто зосередити увагу дітей на символіці візуального ряду, до прикладу:

людина – дерево, паросток – дуб (ми «розпочинаємося» і «завершуємося» в невидимих, але цілком реальних «коренях» і «кроні» свого роду, «проростаємо» один в одного);    

червоні ягоди й квіти на сукні мами з приходом війни вицвітають, теплі відтінки «родинного» заповнюють силуети героїв тощо (зміни в душі людини не міняють її, але їх не можливо ігнорувати. Світ внутрішній так само справжній, як і все інше);

пташки (і птах-тризуб, що несе сонячні листи до неба, і птахи в картині танго батьків – символічне втілення Любові, котра підносить нас над буденністю, надає сенсу життю. Байдуже, це любов до Батьківщини чи один до одного. Здатність любити й бути вільним – у засновку усіх кращих людських вчинків).

Оповідь поєднує «доросле» та «дитяче» проживання травматичного досвіду і розгортається у «площині пам’яті» та в сьогоденні війни.

Головний наратор у творі – «майже одинадцятирічний» невисокий, «веселий, трішки кирпатий» Юрко любить географію та історію («бо це цікаво – дізнаватися про світ і про людей, що жили у цьому світі давним-давно»), любить свою неочікувану («Юрко взагалі-то мріяв про велосипед чи принаймі про братика,…»), балакучу й вертляву сестричку Соню, тата і маму, дідуся Остапа і ще – ліс. Бо там є особлива чарівна родинна «таємниця» – такий здоровезний і старий дуб, що обійняти його стовбур можна лише у вісім «дорослих» рук (Юрко, батьки та дідусь) і, якщо притулитися до кори, почуєш, як у тому дереві б’ється серце.

Так, у спогадах підлітка перед читачем постає міфічне дерево роду та цілком реальний дуб і звичайна дружна родина. Смерть також з’являється саме у спогадах Юрка. Вони стрілися, коли хлопчикові було як нині його сестричці – близько п’яти років. Докладно та навіть деталізовано герой перебирає усі міти смерті дідуся, котрі зафіксувала й зберігає його пам’ять: яким той лежав, як заходили прощатися люди, як сніг падав під час поховання… Та в спогадах і нинішньому сприйнятті смерті підлітком ці нечіткі контури не усвідомлюваної дитиною непереборної втрати повністю переважують слова і вчинки батьків. Мама буквально показує хлопчикові, що дідусь продовжує жити в ньому самому («Поглянь у дзеркало! У тебе ж дідусеві очі!»). А тато опредмечує складну для дитини ідею безсмертя любові та пам’яті через зрозумілий живий символ – «обіймальний дуб», «найулюбленішу місцину на світі»  дідуся («Мине час – і всі ми прийдемо сюди, у наш ліс, де на нас чекатиме дідусь. Він уже розпалив багаття – і тепер лише підтримує вогонь, аби зігріти нас, коли ми всі сюди прийдемо:…. Бо любов – вона така. Любов – як оце старезне мудре дерево – одне для всіх. Чи як тепло багаття – теж одне для всіх»).

Працюючи з книжкою, наголошуємо, що рід, родина продовжують жити в кожному зі своїх членів, зберігаючи спільні цінності. Буквально: тато продовжує берегти й шанувати те, що любив дідусь, Юрко – передає цю любов і власний досвід прийняття смерті сестричці («Тут – місце збору! Тут дідусь Остап чекатиме, коли ми помремо»). Шляхом символічного зображення цінностей, здатних здолати смерть: образи незгасного багаття любові (у книжці простежуються в кольорових акцентах ілюстрацій) та  «обіймального дуба» (міфічне дерево роду, чарівне живе дерево конкретної родини, безсмертя в пам’яті живих).

У розмові з молодшими школярами варто наголосити дуже вдало використаний авторкою штрих: Соня, чиїх ручок ще не вистачає, аби родина знову могла обійняти дуб, і котра на відміну від Юрка ніколи не стикалася зі смертю, «просто вирішує», що ніколи не вмре. Тут чітко проглядається не лише відсутність у дитини досвіду, а й «родинне», вітаїстичне як у тата ставлення дівчинки до майбутнього, природна жага життя (пригадайте, як батьки почали вчитися танцювати танго).

Реальність війни, як і смерть дідуся у спогадах героя, виникає раптово та описана дуже докладно й просто. Це цілісний світ, де погляд дитини й дорослих поряд зафіксовані однаково чесно (скажімо, «вихоплені» з дорослих контекстів фрази зразка «Крилаті та балістичні ракети полетіли на Київ, Харків, Одесу і Донеччину…» сусідять із щиро дитячим «безкінечний караван машин … наче справжні верблюди в пустелі»).

Ганні Осадко вдалося з обеззброюючою чесністю на найвищому художньому рівні передати в кількох абзацах увесь жах нерозуміння дітьми трагедії, що розгортається. Юрко почувається героєм фільму чи гри («Дивно отак – жити-жити – і одного майже весняного ранку опинитися у війні!») та щиро переживає, що сестричка «всю війну проспить». Їхній діалог із Сонею, котра не хоче вставати з такого «дурного» приводу, – художньо сконцентрована до абсолюту емоція цілої України в перші години повномасштабного вторгнення:

« – Не бреши. Війни не буває!

– Буває-буває. Йди сама подивися!»

Війна разюче змінює життя героїв. Крізь досвід однієї родини читач бачить усе розмаїття досвіду українців у час війни. Стійке родинне коло в оповіді героя трансформується: хтось «випадає» за межі реального щоденного життя, хтось займає значно вагоміше місце, ніж це було в мирний час.

Тато, замість, як мріялося, танцювати з мамою танго на весіллі у доньки друга, йде добровольцем на фронт. Тепер їх із сином пов’язують короткі телефонні розмови («фронт – не для балачок»), звісточки з незмінним підписом «Все буде Україна» та докладні картини батькового буття в уяві хлопця, пересипані роздумами й прирівнюванням до себе: татів кулемет і татові собака Вірна, «затишний окоп» і позивний «Танго» (хрещений Ігор залишився «Ігорем», а Юрко на фронті «став би Вікінгом чи Богуном»), зрештою, прийняття підлітком дорослих «правил гри» (коли тато на тлі вибухів говорить, що в нього все 4.5.0, Юрко вдає, що вірить). Водночас хрещений Ігор трансформується в значиму іншим, вагомішим чином постать батькового «побратима», рідної людини поряд «на війні».

Докладно, намагаючись вловлювати емоції, а не лише дії, описує Юрко трансформації, що відбуваються з ним поряд, – у мамі та хрещеній Оксані, а також у звичному, але повністю зміненому війною світі рідного дому. «Домашні та звичні» жінки раптом виявилися «прошареними у військових штукенціях» (шукали й доправляли на фронт балаклави, турнікети, оптичні системи, тактичні жилети, плели сітки тощо). Біженці з усіх міст України оселяються в їхній вітальні та їдуть далі. З’являються нові звички: реагувати на «сирени», обробляти один спільний город, бути «чоловіком в родині»… Світ підлітка стає дуже деталізованим, його увага (а з ним і читача) зосереджується на «старих фоточках, засушених букетиках суниць» і т.п. дрібничках, якими мама наповнює листи до тата («Бо знала, що для нього це дуже важливо – знати, що його чекають і люблять»), на його коротесеньких відповідях, які так важливі для родини.

У моменті звістки про смерть чоловіка й батька, описі його подвигу та поховання на Алеї Героїв в тексті звучать дорослі голоси. Побратима й кума Ігоря, котрий вижив у тому бою й виніс тіло найкращого друга. Авторки – дружини й матері, здатної усвідомити увесь символізм (чоловік загинув у дубовому лісі в День народження свого тата) і всю глибину їхньої непоправної втрати («Привітати пішов, розумієш? Отакий-от сурприз на днюшку… Бо дідусь Остап уже розпалив багаття і грибів назбирав… Отак бац – і з одного дубового лісу на Донеччині – одним кроком – у дубовий ліс на Бережанщині… А я, а діти?»). Враз подорослішалих дітей: Соня пропонує «об’єднати» ліс, де загинув тато, й рідний, насадивши багато обіймальних дубів – для усіх, кому тепер не вистачає внутрішньої опори, рідних.

А Юрко отримав від дядька Ігоря білого цуцика з рудою плямкою на чолі – сина татової Вірної. Назвав Вірним і знає, що любитиме його, й виростить із нього чудового пса-охоронця сестричці, й усі вони виростуть і зможуть обійняти свій дуб… «Нехай лише закінчиться війна… і всі повернуться живими. І все буде Україна, як і обіцяв тато»).

Працюючи з емоційним інтелектом читачів, звертаємо їхню увагу на вагомість краси та красивого в світі родини Юрка. Саме так авторка передає весь спектр складних і часом дуже важких емоцій, які переживають герої. Скажімо, емоційним образом надії на мирне щасливе майбутнє стає символіка святкової сукні: усі безколірні та сірі тканини витратяться на сітки, й жінки одягатимуться у «яскраві, лише заквітчані, загорошені» сукні; мама купує собі сріблясту сукню для повоєнного танго з татом. Або вирощування квітів як спосіб перетворити страшні передчуття й хвилювання на творення надійного красивого місця, «норми», за яку можна втриматися. У межах цього дискурсу особливо виразною стає антитеза: сприйняття мамою жовтих лілій як «сонечка», а не «кольору розлуки», і нагла звістки про смерть тата.

Також важливо наголосити дуже просто передану в тексті тезу, що велика любов виявляється у дуже простих речах. Скажімо, біженці, котрі живуть у вітальні Юркової родини, їдуть із котами, папугами, псами, хом’яками й черепахами, навіть золотою рибкою, «бо коли любиш – то рятуєш. Чи бодай намагаєшся врятувати…»

На окрему розмову заслуговує тема відповідального патріотизму, нероздільного зв’язку любові до рідних і до рідної землі, «свого» світу, що звучить у творі з моменту зборів тата на фронт. Авторка озвучує всі типові запитання, котрі з’являються у рідних, коли чоловік приймає рішення воювати (від захопленої цікавості Соні, чи дадуть татові автомат або й танк, до Юркового «Нехай їхні тати йдуть воювати!», бо ж війна ще дуже далеко від рідного дому).

Зосереджуємо увагу читачів на символічній єдності образу «великої родини України» та родини кожного, котрі, як і «обіймальний дуб» та «дідусеве багаття» – спільні, одні для всіх («Бо Україна – вона велика і спільна. Тут немає «твоє-моє», далеко чи близько. Україна – одна для всіх,…»)

Своє завершення цей символічний ряд знаходить у заключному монолозі мами, котра підтримує ідею доньки про дубовий гай із саджанців із місця загибелі тата поряд із їхнім «обіймальним дубом»: «Деревцята будуть спершу тоненькими, що обіймемо тільки ми втрьох, а тоді … ви виростете, і одружитеся, матимете свої сім’ї та своїх діток… І діти дядька Ігоря й тітки Оксани одружаться. У вас будуть великі дружні родини… Багато-багато дбайливих і люблячих рук, які разом зможуть обійняти не лише найбільший у світі дуб а й цілий дубовий ліс, навіть цілу Україну!»

Наталя МАРЧЕНКО,

кандидат історичних наук, Київ.