Олександр Гаврош:

«…для мене писання — це не забаганка, не приємне проводження часу, а щоденна праця, хоча і творча»

— Яку найбожевільнішу чи найсміливішу річ Ви коли-небудь робили?

«Нині я в Збройних силах України і гадаю, що це найсерйозніший виклик, який мені доводиться переживати в житті.

Потрапити до війська напередодні 55-річчя, де майже всі значно молодші за тебе, — складне випробування. Не кажучи вже про те, що це відбувається під час найкривавішої в Європі війни за останні 80 років».

— Який факт щодо себе Ви б хотіли відкрити читачам? Можливо, є щось для Вас вартісне, про що Вас не запитують?

«Я доволі відверта людина, тому багато що про своє життя вже розповідав. А воно в мене не таке вже й бурхливе, бо я надаю перевагу читанню та писанню, а не перебуванню у вирі найгостріших подій.

Маю двох чудових синів, різниця між якими складає 23 роки. Думаю це нетривіальний факт».

— Чи є у Вас захоплення, можливо й дивакувате, яке робить вас щасливим?

«Найбільшим моїм захопленням у житті були книжки. З дитинства ми збирали домашню книгозбірню. Нині у ній, напевно, вже кілька тисяч томів.

Я розумію, що далеко не всі будуть мною прочитані, бо для цього не вистачить життя, але відчуття того, що можу простягнути руку і взяти твори багатьох світових класиків у гарному українському перекладі сповнює мене втіхою.

Нині книжки купую рідше, бо вже нема куди їх вдома складати. Але гадаю, що вони супроводжуватимуть мене до кінця моїх днів».

— Який ваш улюблений спогад дитинства?

«Їх багато. В мене було гарне дитинство, люблячі батьки, величезна родина. Тільки двоюрідних братів і сестер близько сорока. Давно плекається думка написати про закарпатське родинне життя щось автобіографічне.

Гадаю, що в житті мені щастило, хоча й доводилося проходити через випробування. Але до цього також слід ставитися по-філософськи, адже кожен мусить випити свою чашу страждань. Хтось це робить на початку життя, а хтось – наприкінці.

Тому слід спокійно йти обраним шляхом, довірячи Всесвітові. Бо, як кажуть великі: «Покірного доля веде, непокірного – тягне».

— Яку гру Ви любили в дитинстві?

«Я не вельми полюбляв ігри. Більше віддавався розмірковуванню на самоті чи спілкуванню удвох. Пам’ятаю, як батько навчив мене грати в шахи, і ми грали доти, поки я не став вигравати.

Парадоксально, але так само в мене сталося зі старшим сином, який швидко переріс у шахах мене».

— Який подарунок, що Ви отримали, Вам найбільш запам’ятався?

«Я ніколи не чекаю подарунків. Подарували, то й добре. А ні, то – ні.

Подарунки треба робити самому собі. Тоді вони найдоречніші. Є такий відомий вислів: погляньте на найнепотрібніші речі у себе вдома і побачите, що це були подарунки. Вважаю, що слід бути у всьому самодостатнім».

— Які три людини найбільше змінили Ваше життя?

«Мабуть, таких було більше. Великий вплив на мене справив батько. Він прожив лише 45 років, несподівано помер від інсульту, коли мені було лише 24. Це був завзятий читач, якого ще й досі пам’ятають старші бібліотекарки. Таких книголюбів я небагато зустрічав у своєму житті. Оцю любов до книжки він передав і мені, і моєму молодшому братові Юркові, який, на жаль, теж рано пішов із життя – у 47-річному віці. Якби не батько, не знаю, чи став би я таким книжником.

Любов до журналістики мені прищепив видатний закарпатський газетяр Михайло Бабидорич, який з мене, школяра, сформував новинаря, вчив бачити, чути і помічати. За кілька років у його «Школі молодого журналіста» при «Закарпатській правді» я опанував азами цієї унікальної професії та вже 40 років насолоджуюсь цим умінням.

Як митця мене формувало закарпатське середовище. Зокрема такі непроминальні в моєму житті постаті, як художник-нонконформіст Павло Бедзір та літератор і мислитель Петро Часто. Вони навчили мене дивитися на світ інакше, ніж це робить більшість. Були одинаками-ідеалістами, що протистоять натовпу матеріалістів. Це люди ідеї, митці діяльного і патріотичного чину. Для мене вони є прикладом, як слід себе поводити в житті і в мистецтві».

— З ким із письменників/письменниць минулого Ви б із задоволенням пішли на каву?

«Із усіма. Я люблю спілкуватися, часто записую інтерв’ю із закарпатськими культурними діячами. Тут уже спрацьовує моя новинарська натура. Тому я із задоволенням записав би бесіди з нашими класиками, яких щиро шаную.

Загалом надаю перевагу класиці над сучасною літературою, де ще все кипить, вариться, піниться і нелегко розібратися, що вартісне, а що тимчасове, мимобіжне».

— Якого художника (сучасного чи не дуже) Ви б обрали, щоб проілюструвати Ваші книги та якого актора/акторку, щоб записати аудіокнигу?

«Мені пощастило, що мої твори ілюстрували чудові художники. Деякі з них дуже відомі, як Максим Паленко чи Ростислав Попський, які проілюстрували два різні видання «Розбійника Пинті». Інші не такі розкручені, але також цікаві, з власною родзинкою, як-от Світлана Сова, що намалювала «Різдвяну історію ослика Хвостика», або Л. Василенко з Тернополя, яка ілюструвала «Казки для Елізи».

Я вважаю ілюстраторів, особливо дитячих книжок, своїми співавторами. Вони створюють візуальний образ героїв і локацій. Тому мені цікаво спостерігати, що вони внесли свого. Радію, коли знаходжу для себе у малюнках щось нове, що розширює сприйняття твору.

На жаль, слухати аудіокнижки не маю змоги, тож малокомпетентний у цій темі. Але знаю, що на Українському радіо «Пригоди тричі славного розбійника Пинті» озвучив чудовий актор і письменник Василь Довжик, якого дуже шаную. Він нещодавно помер, про що вельми жалкую, бо не встиг записати з ним докладну розмову про життя і творчість. Думаю, що аудіокнижку мають записувати люди, для яких декламування, робота з голосом є професією, які через голос можуть створювати образи».

— Якби Ви могли помінятися місцями з будь-ким у світі, хто б це був і чому?

«А для чого мінятися? Іншою людиною все-одно не станеш.

А в моєму житті було всього достатньо – і радощів, і прикростей. Чимало побачив і пережив. Часом навіть забагато, як на одну людину».

— Чи хотіли б ви читати думки інших?

«Думаю, що людство до цього колись доживе. Але згодом навчиться думки маскувати, як це колись зробило з мовою, що нині перетворилася в інструмент масової маніпуляції та дезінформації».

— Уявіть, що Ви зібралися в навколосвітнє плавання. Як би Ви назвали свій корабель і чому?

«Навколосвітня подорож – це би було чудово! Але це так і залишиться мрією. І не важливо, як буде називатися корабель, головне, аби він існував і плив у безмежний простір».

— Якби Ви були олівцем, то якого кольору?

«Раніше би неодмінно якимось світлим, сонячним, а тепер, може, й насичений густий колір, наприклад, вишневий чи фіолетовий».

— Які перші рядки приходять Вам у голову при слові «поезія»?

«Поезія – це завжди неповторність» і «поети – це люди без шкіри». Хоча таке можна сказати і про всіх творчих людей».

— Де саме Ви найчастіше пишете свої твори? За робочим столом? На дивані?

«Звичайно, що за робочим столом. Бо для мене писання – це не забаганка, не приємне проводження часу, а щоденна праця, хоча і творча».

— Який Ваш улюблений час доби і чому?

«Ранок. Піднявся, зробив зарядку, а в теплу пору року – ще й пробіжку, поснідав і сідаю за стіл.

Це найпродуктивніші години для творчості. Голова свіжа, відпочила і варить добре».

— Яке слово ви вживаєте найчастіше? Можливо, у Вас є слово-паразит?

«Важко сказати… Це міг би помітити хтось збоку. Я більше люблю слухати, ніж говорити. За характером я інтроверт, який добре почувається на самоті. Мабуть, тому іноді ловлю себе, що розмовляю вголос сам із собою».

— Ваш улюблений вислів?

«Ще так не було, аби якось не було»

— Чи є у Вас так званий “bucket list” – список речей, які потрібно встигнути зробити в житті? Що в ньому найважливіше/найцікавіше?

«Найважливіше – це мої творчі задуми. Маю виношені ідеї для десятка нових творів, в тому числі кількох романів. Хотілося би їх втілити на папері».

— Чого б Ви ще хотіли навчитися?

«Хотілося би багато чого опанувати. Наприклад, іноземні мови. Потрохи навчаюся для себе словацької та чеської, навіть пробую перекладати з них. Дуже би придалося знання англійської. Згодилося б краще володіти комп’ютером та програмами.

Але усвідомлюю вже свій вік і, зрештою, якщо дуже розпилюватися на все довкола, то не виконаєш головного, що вимагає максимальної концентрації та віддачі. А найважливішою для мене залишається творчість».

Запитувала:

Наталія НЕВМЕРЖИЦЬКА,

завідувачка відділу обслуговування дітей, юнацтва та організаторів дитячого читання 

НБУ для дітей.