Зліва на право: письменниця та бібліотекарка Ольга Іванівна СТРАШЕНКО, перекладачка, письменниця, ініціаторка та організаторка Міжнародного конкурсу молодих літераторів «Гранослов» Валентина Григорівна ЗАПОРОЖЕЦЬ, поет, учитель, бібліотекар, автор чудової колискової «Рученьки-ніженьки», котра чверть століття лунала в ефірі телепрограми «На добраніч, діти» Микола Данилович СОМ. 

Сльоза – найбільша глибина печалі

Я скажу велику неправду, коли напишу, що не люблю поета Миколу Сома. Бо люблю його за благословенний талант, за вибухову небайдужість до нехай і буденних подій, що кояться на цьому сизому від туману і горя, Білому світі, за розкуту сором’язливість, за багатослівну потаємність, за холодність жарин у полум’янім серці, за метушливий спокій, за дружбу братерську іі відданість їй.

Ласкавий Миколо Даниловичу! Читаючи Ваші неповторні поезії, уявляю Вас  під велетенським деревом, що корінням обіймає серце рідної Троєщини, а вершинами – хмари. І пишеться Вам під отим деревом і легко, і тривожно. І лине Ваш голос клубком колючих протиріч, наскрізь прошитий справжнім болем (болем, не болячками) і зачіпає він за живе живих душею і небайдужих серцем.

Ми у торбі сльози носимо,

Кладемо ногами босими

Нашу бідну первопуть…

Голод.

Хліба не дадуть.

Ваше голодне, розколисане дитинство не висмоктане з пальця. Ви – маленький хлопчик «із пітьми», якого «клятий перекинчик поганяв», «світилися бажанням учитися». І, як тепер видно, бажання те було щирим і впертим, бо стали знаменитим і «найбільш знаним поетом… у своєму селі…найбільшим і, може, останнім». Щоправда це подається Вами жартома, та Вашу самобутню поетичну неповторність може засвідчити мільйонна гвардія читачів – Сомошанувальників.

Ваша небайдужість до життя і долі зовсім незнайомої людини викликає високу повагу як до поета-громадянина.

Ви пишете про цих людей з таким щемливим пієтетом, що проникаєшся до них, як до рідних.

Лежить же бабуся сухою, легкою –

Вже навіть подушка не мнеться щокою.

Тріпоче і гасне у смерті полоні

Холодний листочок малої долоні.

Це вірш про бабусю, яка вмирала у Вас за стіною, коли лежали з інфарктом в лікарні.

Не минула Вас і чорна печать Чорнобиля. Вам не моглося у притишку спілчанських стін і Ви один із перших столичних поетів понесли своє серце туди, де  «сонце іде сиротою» і «дротом колючим на всю розшитий, трави-потрави стоять сумні…». І Ви, людина наймирнішої вдачі, до болю мучитеся соромом за смертельну безвідповідалість содіяного тої глухої квітневої ночі.

Ви до останньої ниточки земний поет і дуже далекі від помпезності і глобалізму. Для Вас  сльоза – найбільша глибина печалі. І хоча свою книжку поезій Ви назвали «Моєї радості сльоза» – радості, на жаль, Ви ще й не пригубили.

Дожив,

До жнив,

Та знову спека,

А по душі іде гроза,

І від очей іще далека

Моєї радості сльоза –

Сльоза непроминуща…

І дай Боже Вам, ласкавий Миколо, радіти до сліз.

Ви аж надто добрий поет. В анотації написано, що твори Ваші «приправлені дозою іронії  та сарказму». Як читач скажу, іронія не їдка, сарказм не злий, а епітафії, що наробили такого переполоху серед письменників-розбратиків, сприймаю як ставлення мислячого поета до «жизни и смерти, которые равно любимы».

Можливо, хтось читаючи мої рядки, закине: «Невже такий геніальний СОМ, що немає у цілій збірці і прохідних рядочків?» Напевно є. Та чи варто про це?! Не називаю їх не тому, що не хочу кидати на автора пів грудочки півтіні. Ні. Бо коли перед нами мажорно-потужний голос поета, поета – сина простого коваля, під яким «лід стогнав – і метало сонце стріли» – хочеться вигукнути: «Світи нам велике Сом-Сонце, а ми не будемо відкидати на тебе і півтіні, навіть білої. Світи!» 

В.З. (Валентина ЗАПОРОЖЕЦЬ).

Світлина і текст із родинного архіву надані КЛЮЧеві Юлією БОНДАРЕНКО, дочкою Валентини Запорожець. За що їй сердечно вдячні!