Мія МАРЧЕНКО – глибока світла дитяча письменниця з високою культурою художнього мислення, широкою обізнаністю в різних сферах гуманітарного знання та беззаперечним Божим даром. Її тексти висновуються на помежів’ї світів, атмосферно й тонко ведучи дитину-читача тонкою межею Світла, між вигаданими й реальними загрозами та злом. Її герої завжди у розвитку, у пошуку себе, у пізнанні світу. Вони добрі й сильні, бо дієві та цікаві. Вони «виходять з кризи», бо завжди в русі. Оптимізм Мії Марченко – природній стан підліткової душі, котра, навіть занурившись по маківку в жахи й страждання, таки прагне вийти переможцем і відновити світову гармонію. Бо ж інакше й бути не може!

А ще це дуже європейська письменниця. Із фаховим, відповідальним ставленням до творення книжок для дітей і глибоким знанням їхньої природи, високою культурою письма.

І це закономірно, бо Мія Марченко – кандидатка філологічних наук (із 2009 р.), талановита перекладачка з англійської та французької мов. Саме їй завдячуємо українською версією улюбленої багатьма казки «Вельветовий кролик, або як оживають іграшки» Марджері Вільямс («Час майстрів», 2016), а також книжками Тімоте де Фомбеля, Даніеля Пеннака, Бернара Війо та інших. Мія входить у двадцятку найкращих перекладачів із французської мови міжнародного конкурсу INALCO RUSSE OPEN KIDS 2016 (Париж, Франція), вона шортлістер перекладацької премії «Метафора» (2016), а в 2017 році отримала премію імені Сковороди за переклад підліткового роману Тімоте де Фомбеля «Тобі Лолнесс».

КЛЮЧ попросив Мію Марченко розповісти про її особистий «рік війни», втрати й знахідки на цьому, такому складному, довгому й короткому водночас для кожного з нас, етапі Великого Протистояння.

"Яким був мій письменницький 2022 рік?       

На диво, дуже плідним і багатим на відкриття. Загалом про себе.

У перші дні по вторгненню росії мені, як і всім нам, було дуже погано психологічно, але було і гарячкове бажання, щось зробити. Розповісти світові про напад, просити допомоги, привернути увагу. Зробити бодай щось корисне.

Тоді я зайнялась волонтерством для порталу “Читомо”, ми шукали інформацію про те, хто із західних письменників підтримав Україну, що саме сказав, і загалом намагалися підвищити обізнаність західних медіа. Також майже одразу Валентина Вздульська започаткувала проект "Листи з війни/Writings from the war", мета якого зібрати якомога більше особистих історій людей і задокументувати досвіди цієї війни. У цьому проекті я допомагала з перекладами історій людей англійською.

У перший місяць вторгнення я також дала кілька інтерв'ю французьким медіа. Кілька разів виходила з прямою мовою в ефір французьких новин, розповідала про ситуацію в Києві. Також ми з чоловіком дали інтерв'ю французькому журналісту, який всередині березня працював у Києві. Розповіли, чому вирішили залишитися, чим займаємось, як волонтеримо, як допомагаємо людям.

На початку квітня в Києві почали поступово відкриватись перші кав'ярні, тож я повернулася до роботи. Саме письменницької, не перекладацької. Перекладацька уважність і витривалість у мене відновлювались іще довго, більш-менш стало повернутися до перекладу я змогла лише у вересні 2022.

Чому мені так залежало на факті відчиненої кав'ярні? Бо я “кав'яренькова письменниця”, можу комфортно писати лише поза домом. Тож тоді, на початку квітня, коли росіян вже відігнали від Києва, я прийшла у найпершу відкриту кав'ярню (це була “Кава на двох” на Михайлівській), сіла за стіл, відкрила ноутбук і почала писати. Тієї миті я зрозуміла — світ може розсипатися, а бажання виплітати зі слів світи ніколи мене не покине. Це був момент, коли я остаточно прийняла письменництво, як свій справжній фах, у якому, як не дивно, до того часу постійно сумнівалася. Але відтоді — жодних сумнівів!

Але іще до того, в березні, сидячи в напівобложеному росіянами Києві, ми з моєю подругою Катериною Пекур — письменницею і сценаристкою, придумали сюжет підліткової фентезійно-детективної повістини, яку охрестили “Діти вогненного часу” і яку ось зараз активно допрацьовуємо.

Все почалося з того, що ми намагалися підтримати одна одну, тож десь за тиждень після вторгнення почали домовлятися про зустрічі на Південному Вокзалі. Він був якраз на пів дорозі від моєї та її оселі і туди можна було легко дістатися пішки. Ми зустрічалися,  щоб випити кави, повернути собі бодай ілюзію нормального життя, адже часто наші кавування переривала повітряна тривога і ми стояли у підземному переході під вокзалом, споглядаючи зигзаги від російських ракет у небі.

Саме тоді приблизно ми й зрозуміли, що починаємо оповідати одна одній історії про Завокзалля, де мало би мешкати багатьсько дивного люду — дрібні забуті боги, духі мертвих річок, привиди людей, замордованих у попередніх війнах. Цікаво, а як вони всі реагують на те, що у реальному світі знову війна? — питали себе ми. — Що б вони на це сказали?  Дуже скоро стало ясно, що процес створення нової історії розпочався і що ми вже рятуємось сторітеллінгом.

Так ми придумали проект нової повісті у жанрі міського фентезі. Це історія 12-річної дівчинки Каті з Гостомеля, яку бабусі вдалося евакуювати в Київ і яка загубилась на вокзалі під час подальшої евакуації. Вірніше, загубилась вона лише про людське око. Насправді ж, її викрадено. Катя потрапляє у Засвіття, у Завокзалля, у простір, що існує паралельно з реальним київським вокзалом. Там дівчинка муситиме розплутати багацько таємниць, розкрити зухвалий злочин, а також заприятелювати з цілою купою химерних істот — найлагідніша з яких: мишвертень Станіслав, радник богині шляхів Маарґ.

Десь у травні, розуміючи, що власний досвід війни теж треба намагатися якось документувати, я написала кілька есеїв про своє перебування в Києві під час напів облоги. Один з них я переклала англійською і він прозвучав під час онлайн читань творчого об'єднання “Method Writing” у Сан-Франциско. Решта есеїв стали основою для “Київського щоденника”, більшого за розміром есея, який складається зі щоденникових записів. Сподіваюся мені невдовзі вдасться його опублікувати.

Також цього року я побувала на двох письменницьких резиденціях — в м. Яси, Румунія (вона тривала місяць) і в Кракові, у Польщі (ця тривала 3 місяці).

Резиденція в Румунії стала першою письменницькою резиденцією у моєму житті, тож це був цілковито новий досвід. Попросту кажучи мені ще ніколи не платили за те, щоб я місяць сиділа і тільки писала щось своє. Зазвичай я суміщаю творчість з роботою, це складний досвід і це завжди пошук балансу, а тут — цілий місяць творчої роботи! Це було неймовірно і дуже важливо для мене, так ніби мені ще раз підтвердили цінність моєї творчості: “Ось, ми вважаємо, що твій проект настільки крутий, що ось тобі гроші — пиши”. Це багато захвату, але і велика відповідальність.

В Ясах я працювала над романом у жанрі міського фентезі під назвою “Пагорбом, птахом і деревом”. Події там відбуваються у сучасному довоєнному Києві на теренах старого Ботсаду Фоміна і міцно переплетені з історією цього місця. А головними героями є білий крук-перевертень Наберіус та двійко пронозливих школярів Ярка і Мар'ян, а ще духи дерев — дріади, суворий Архангел Михайло, а також багацько темної і жорстокої магії.

Резиденція в Ясах дала мені не лише час для того, щоб написати кілька ключових сцен роману, вона також познайомила мене з чудовими людьми з Національного музею румунської літератури, які, окрім резиденцій, організовують також великий літературний фестиваль “Філіт”, один з найбільших в Румунії. Також я дізналася більше про румунську літературу, про те, як вона починалася (адже ми жили у флігелі біля старовинного будинку Василя Погора, мера міста, мецената, засновника літературного салону і поетичного об'єднання, з якого, як вважають, і почалася румунська література). Познайомилася з сучасними румунськими письменниками, адже разом з нами, двома українками (я була на цій резиденції разом з письменницею Славою Світовою) працювала також і відома румунська письменниця і перекладачка Вероніка Нікулеску. Тож тепер я дещо знаю не тільки про те, як працює румунський літературний ринок, але й про те, як там заробляють перекладачі. (Спойлер: так само погано, як і в Україні, інколи навіть гірше).

На резиденцію від Інституту Літератури в Кракові я приїхала із задумом повісті, який виношувала вже дуже давно. Розпочавши писати фентезі пов'язане зі Старим Ботсадом Фоміна я пірнула в історію цього місця, що закономірно привело мене до історії створення першого Київського ботанічного саду, а вона доволі трагічна. Адже його створили з того, що вціліло після варварського викорінення Кременецького ботанічного ботсаду, рішення про перенесення якого російська влада прийняла після розгрому Листопадового повстання Польщі. Фактично це було покарання бунтівним полякам, їх позбавили навчального закладу, який зберігав їхній національний дух, а заразом з тим забрали у якості трофеїв і всю матеріальну базу, придбану на гроші польських магнатів та меценатів, включно навіть з рослинами з Ботанічного саду.

Отже, я вирішила написати повість, яка висвітлювала б цю історію, адже виявила, що в Києві вона відома лише дуже обмеженому колу людей (загалом це випускники Могилянки), а головними героями вирішила зробити родину директора Кременецького ботанічного саду — Віллібальда Бессера, провідного вченого-ботаніка, який дбав про сад 25 років, зробив його рівнею Паризьким та Лондонським ботанічним садам, а потім мусив  викопувати його своїми руками.

На резиденції у Кракові я дала інтерв'ю про своє життя у Києві українсько-польському онлайн журналу “Посестри”, а також  опубліковала там кілька своїх творів. Есей “Ні, не залишу”, присвячений долі покинутих власниками тварин, а також перший розділ нашого з Катериною Пекур проекту “Діти вогненного часу”.

У Кракові, окрім всього, я віднайшла також і атмосферу, яка оточувала мого героя, професора Бессера, адже він випускник Ягелонського університету, а ще багато книг і архівних документів (від листів до канцелярських наказів), які свідчать про його відчайдушний опір депортації його саду. На жаль, марний.

Також,  завдяки цій резиденції, я змогла відвідати місто Інсбрук, місце народження мого героя і трохи зазирнути у ту атмосферу, у якій він виріс. Ну і, звісно ж, найцінніше з усього — оплачений час на писання.

Я знаю, що зараз, під час війни, багато письменників і письменниць страждають від неможливості писати і я їх дуже добре розумію. Однак, у мене ця можливість, на щастя, не заблокувалась, тож я намагаюся робити те, що виходить. Саме тому я з усіх сил стараюся написати три повісті головною темою яких є війна з росією на всіх рівнях. Є там також і думка про те, що скільки б років не минуло, а росія, на диво, не робить нічого нового, лишень руйнує долі, життя, мови, знищує народи, які змогла завоювати, гвалтує і вбиває. Нічого нового за двісті років, тож час позбавити її титулу країни, яка претендує на будь-яку культуру, тим паче “велику”.