Цьогоріч Лауреатом Всеукраїнської літературної премії імені Всеволода Нестайка стала повість письменника-воїна Віталія Запеки «Полінка», ошатно видана харківським видавництвом «Vivat» та з гумором і ніжністю проілюстрована Наталією Олійник. Інтелігентні соковиті малюнки художниці напрочуд гармонують із так само інтелігентним і водночас бешкетним текстом.

Сам твір спершу викликав у мене певний острах своїми «габаритами»: понад 170 сторінок про чотирирічну! дівчинку видалися непереборною перешкодою на шляху «умовного читача» – дошкільника чи молодшого школяра. Згодом до того додалися просто шалено «антипедагогічні» пригоди та будні розважливих, цікавих до всього малюків Полінки та Миколки і їхніх непогамовних дідусів, «гендерна незбалансованість» тексту, ейджизм,.. а потім «дивні дорослості» полишили мою переобтяжену «критеріями оцінки текстів для дітей» свідомість і залишилася лише щира дитинна радість читання!

«Полінка» – дуже цілісний, оригінальний і свіжий текст, що відверто й просто відповів на сьогоденний запит щодо літератури для дітей. По суті, він про два найменше зрозумілі сучасникові та огорнуті міфами покоління – пострадянських «старих» («покоління Х») і «малих» останнього часу («покоління А»).

На диво, взаємодія між ними вибудовується легко й природно – юні енергійні мудрагелі-бунтарі чудово доповнюють дорослих вигадливих трудоголіків-неформалів. У тексті ця гармонійність постає насамперед у способові оповіді: представник старшого покоління (автор) говорить голосом молодшого (героїня-оповідачка), бачить/осмислює світ крізь спільну, але подвійну лінзу. Думаю, досвід фахового фотографа дав змогу письменникові дуже органічно піймати у фокус дитячого сприйняття героїні очевидні, але зазвичай не помітні для дорослого речі, слова, вчинки. І не «здрібнити» їх, а роздивитися під іншим кутом зору.

Саме на цій, нічим не завуальованій, очевидній і дорослому, й маленькому читачеві «правді життя» засновується неповторна атмосфера повісті. Тут відверта дурість дорослих в очах дорослих (як ось двічі покусані ноги діда Леоніда, розгромлена м’ячем діда Полінки кухня та знищена через його недалекоглядність клумба та ін.) для дітей – лише такий само досвід, як і будь який інший. Вони ж бо ще не знають (хоча й здогадуються) про його "неправильність". А лякати їх наперед наслідками (цілком поправдими, до речі, хоча й не завжди приємними), знеохочувати малечу в бажанні Діяти в самому зародку намірів щось зробити, дідусі-відчайдухи аж ніяк не хочуть. Тому в повісті «всерйоз», не відволікаючись на дурниці дорослих засторог перед життям живуть саме діти, а влаштовують всілякі дивні "бешкети" старші. І «рівень дорослості» в кожного з героїв – різний та геть не пов'язаний із його віком, а рівний, як це не дивно, рівневі їхньої внутрішньої свободи та відповідальності.

Хотілося б відзначити точність і влучність відтворення типових характерів людей старшого покоління у повісті. Хоча саме це й викликає найбільший супротив у дорослого читача: надто впізнавані їхні стереотипи у поведінці та вчинках, надто багато «старого» в цих направду чудових персонажах. А нам так хочеться бути «новими» й «відповідними» цьому часові, залишатися рівними своїм онукам!

Та рівність між поколіннями, як тонко задекларував автор цим текстом, полягає у справжньому – справжніх пригодах і вчинках, справжньому інтересі й увазі один до одного, справжніх почуттях, справжній довірі та вірі у сили кожного.

Це тільки здається, що дідусь одне що робить – грається з онукою. (Зрештою, все людське життя – Гра!) Дорослий пропонує дитині Справжнє Життя. Наповнене щоденними, Справді для неї важливими та цікавими заняттями. Життя осмислене, сповнене неочікуваних, а часом і небезпечних речей, поразок і подряпин, але й відкриттів, набуття сили та досвіду.

Варто наголосити, що Віталієві Запеці, чи не першому в дитячій літературі України доби незалежності, вдалося створити живу, колоритну маленьку героїню покоління А – сучасницю читачів. Його Полінка (як і Ясочка Н. Забіли чи Аліса Л. Керолла) має виразний характер, уважний і питливий розум, яскраве почуття гумору та сміливість діяти. Дівчинка постійно спостерігає за життям, аналізує та осмислює його, але не відсторонено, а дієво, без страху втручаючись у події, навчаючись і дорослішаючи «на практиці». Саме її природний дитячий «відкривальний» спосіб осмислювати буття – головна родзинка повісті.

Окремої розмови заслуговує мова Полінки (власне, мова повісті, що формально є розповіддю дівчинки про перебування у дідуся з бабусею). Образна та виразна, з милими повторами фраз (як те притаманно малюкам), пересипана авторськими новотворами на зразок «кашопсування», «потрібності», «злодійська злодіячність», «скандальний пиріг великої смачності» (навіть не віриться, що автор їх вигадав, а не запозичив із дитячого життя) та «позиченим» мудрагельством (як от, «Мабуть, це наше жіноче — передбачувати дідусеве завтра» чи «Ось такі ми, жінки, загадкові!»), вона творить яскравий оригінальний текст. Так само чесно (і тому виразно, правдиво) промальовано, як саме дорослий світ трансформується та повторює себе в свідомості дитини (пригадаймо як Полінка старанно копіює вираз обличчя бабусі, «думає» фразами, почутими від мами, втілює «жіночу істерику» тощо).

Загалом гендерний контекст у повісті присутній дуже виразно та нагло відображає ту саму дратівливу «правду життя», що її воліли б не бачити. Бабусі обох малюків відчутно менше помітні в тексті. Водночас саме на них лежить весь тягар щоденної буденної непомітної роботи, як то прибирання, прання, готування, миття посуду, догляд за господарством і всіма, хто там живе, а також виправлення наслідків щоденних креативних рішень дідусів з онуками.

Полінка однозначно асоціює себе з «жіночою половиною» героїв, намагаючись наслідувати притаманні їм на її розсуд важливі практики (як ось «особивий погляд», «сум», «товаришування через годування», «солідарність» й т.п.). Але весь свій час дівчинка проводить із дідусем і другом Миколкою. Саме чоловіче товариство буквально творить її світ, розвиває, вчить і виховує героїню. Поступ дітей упродовж тексту фактично нічим не різниться: вони однаково «вчаться» обривати яблука в сусідському садку, стріляти з лука, малювати, писати, рахувати, кататися на велосипеді тощо. Бабуся й мама лише фіксують наслідки дій дідуся (вміння рахувати й знання літер, подряпини та брудний одяг і т.п.) та оцінюють їх. Лише раз Полінка долучається до бабусиних справ (готуючи на власний розсуд суп), але вимушена «солідаризуватися» з нею, бо жіночий світ виявляється надто дорослим: справжній "їстівний" суп треба вміти готувати й нічого веселого в тому немає, як і в щоденні домашній праці (до якої дівчинку, до речі, жодного разу не залучено, бо й сам дід-видумляка не надто звик перейматися щоденними клопотами).

Попри те, книжка – справжня знахідка та порадник із домашнього навчання та виховання. Адже кожна її сторінка – підказка, як зацікавити дитину, скажімо, корисною їжею (котру так весело «псувати») чи спонукати спати вдень (то ж «набиратися сили» для нових пригод, а не «спання»!), у якій формі зорганізувати вивчення літер і рахунку тощо. А ще тут є правильні слова та ідеї, як малюкові долати бар’єри непорозуміння й давати раду з невдачами, випадковими наслідками та неочікуваними вчинками тощо.

Та найважливіше, що в повісті В. Запеки «Полінка» є Дитинство. Щасливе, повноцінне, гармонійне та радісне Дитинство, котре наповнює серця старшого покоління Світлом, а дитячі – Силою вилюдніти.

Наталя МАРЧЕНКО