Розвиток сковородинської ідеї «сродної праці»

у пригодницько-шкільних повістях для дітей 1960-1980-тих років

(на матеріалі прози Олексія Огульчанського, Бориса Комара, Анатолія Давидова)

«Людина народжується двічі: вперше – коли з’являється на світ, удруге – коли стає трудівником», – стверджує народна мудрість. Органічною складовою філософського вчення Г. Сковороди є його засадниче поняття про «сродну працю». На думку мандрівного філософа, мудрою і щасливою можна назвати лише ту людину, яка усвідомила спорідненість своєї душі й тієї справи, яку вона обирає головним заняттям у своєму житті, до якої прагне з дитячих літ. Ця природна відповідність, спорідненість душі й справи всього життя і є «сродною працею».
Про філософське й літературне освоєння концепції «сродності» в духовній спадщині Г.Сковороди писали такі дослідники: Д. Багалій, Ю. Барабаш, Г. Верба, І. Головаха, В. Ерн, А. Єфименко, В. Житченко, І. Іваньо, М. Кашуба, І. Ковалівський, О. фон Кульчицький, О. Лисенко, М. Маслін, О. Мишанич, А. Мудрик, Ф. Поліщук, П. Попов, Л. Рижак, Б. Рубчак, І. Табачников, Л. Ушкалов, Н. Юхименко та ін.
У цій статті ми робимо спробу окреслити найсуттєвіші грані засадничого сковородинівського поняття «сродність», розкрити тлумачення цього поняття у творчій спадщині філософа й показати особливості відтворення ідеї «сродної праці» у пригодницько-шкільних повістях для дітей 1960-80-х років О. Огульчанського, Б. Комара, А. Давидова.
Важко переоцінити роль періоду шістдесятництва у розвитку нашої культури. Л. Ушкалов зазначив: «Прикметно, що духовний і культурно-політичний «резистанс» українських письменників-«шістдесятників», як слушно відзначив свого часу професор Олександр фон Кульчицький, був закорінений саме в сковородинівському «філософсько-антропологічному світовідчуванні». Не випадково ж образ Сковороди так часто зринає у творчості «шістдесятників» [10, с. 400].
Данину шани «першому розумові нашому» (М. Вінграновський) віддавали у своїх творах Б. Олійник, В. Симоненко, Ліна Костенко, І. Драч, В. Шевчук, І. Світличний, І. Дзюба та ін. Значна частина «шістдесятників» збагатила літературу для дітей художніми текстами, які й сьогодні не втратили свого значення, хоча тоді соціум поціновував такі твори лише за умови дотримання в них канонів соцреалізму.
У галузі літератури для дітей 1960-80-х років ідея про розвиток природних нахилів дитини знайшла набагато активніше втілення в життя, ніж інші вагомі думки Г. Сковороди, розвиватися яким перешкоджала тоталітарна доктрина, що не визнавала віри в Бога й тому постать філософа розглядалась не в площині християнства, а з властивої їй матеріалістичної позиції.
Л. Ушкалов зазначив: «Джерела сковородинівської науки про сродність можна шукати в стоїчному принципі «життя згідно з природою», у святоотцівській та схоластичній традиції, в уявленні про Церкву як про містичне Христове Тіло тощо» [10, с. 690]. Г. Сковорода любив латинське прислів’я: «Scimilem ad scimilem ducit Deus» – «Бог веде подібне до подібного». Ідея «сродної» праці є магістральною для цілого ряду його творів: діалогу «Алфавіт, або Буквар миру», притч «Вдячний Еродій» та «Убогий Жайворонок», байок «Бджола та шершень», «Жайворонки», «Дві курки», «Голова і тулуб», «Годинникові колеса», «Собака та кобила» та ін.
Для людини, згідно вчення Г. Сковороди, головним є духовне. Щасливим можна стати тільки на шляху пізнання самого себе, пізнання своєї внутрішньої сутності, своєї духовності, свого серця. Не пізнавши самого себе, не зможеш обрати згідно своїх природних нахилів відповідну сферу діяльності. Природа ж людини – від Бога, бо сама вона не може вибрати власну природу. Людина лише може пізнати дану їй Богом природу й обрати життєвий шлях, співзвучний власному серцю [8, с. 68].
На думку Г. Сковороди, немає нічого радіснішого, ніж відповідне своїй природі життя. Це пояснює сила (мораль) байки «Бджола та Шершень»: «Солодкі тоді труд тілесний, терпіння тіла й навіть смерть, коли душа, володарка людини, насолоджується спорідненою собі працею» [8, с. 68].
Д. Багалій, показуючи педагогічне значення вчення про «сродність», підкреслив: «З того, що усякий мусить пізнати свою натуру, свої схильності, Г.С. Сковорода виводив і виховування дітей. Треба, казав він, пізнати натуру й схильності дитини й розвинути їх – се й зробить дитину потім щасливою, бо дасть їй душевний спокій» [1, с. 10]. Погляди Г. Сковороди на освіту й виховання формувалися як під впливом прогресивних тенденцій європейської педагогічної думки, яка розвивалася в руслі просвітництва, так і з врахуванням особливостей української етнопедагогіки, усіх складових національної самосвідомості.
Особливо чітко Г. Сковорода розтлумачив свої педагогічні ідеї у притчі «Вдячний Еродій». Особлива місія покладена в першу чергу на батьків, а тоді на вчителів. Автор наголошує на важливості розвитку природних нахилів дітей, вихованню в них порядності, почуття вдячності своїм батькам. У зазначеній притчі автор протиставив дві антагоністичні системи виховання: духовно багатого бусла Еродія і чванливої мавпи пані Пішек.
Наведені міркування філософа про обов’язок батьків як природних вихователів своїх дітей і вдячність дітей батькам, про гармонійний розвиток тіла й душі, про плекання духовності на основі «філософії серця» закорінені в традиціях етнопедагогіки. Ідеї про поміркованість у житті й природжену працю як запоруку людського щастя філософ розвивав і в притчі «Убогий Жайворонок». Отже, в ряді творів філософ переконує, що бути щасливим – це значить пізнати себе, свою природу, взятися за відповідну своїй натурі справу, чесно її робити.
Про те, що виховання дитини має бути природовідповідним, вів мову чеський педагог Я.А. Коменський. Думки українського філософа близькі також теорії «вільного виховання» французького просвітителя Ж.-Ж. Руссо. Педагогічні ідеї Г. Сковороди вплинули на погляди його послідовників. К. Ушинський закликав здійснювати навчання з урахуванням вікових і психічних особливостей дитини. Зазначені думки Г. Сковороди про «сродну працю», про «філософію серця» співзвучні ідеям видатних українських педагогів П. Юркевича, С. Русової, Б. Грінченка, В. Сухомлинського, Г. Ващенка та ін. В. Сухомлинський слушно наголошував, що «…кожна дитина – це особливий, неповторний світ. Виховати особистість, сформувати душу людини можна, тільки зрозумівши цій світ, пізнавши всі його тайники» [9, с. 204]. Ці думки є актуальними й сьогодні.
У художній літературі для дітей, як і в реальному житті, змальовуються ситуації, коли дитина сама рано починає відчувати потяг до певного виду діяльності, цікавиться конкретною професією. Відповіді на питання «Ким бути?» шукають юні герої прози А. Головка («Інженери»), С. Васильченка («Авіаційний гурток», «Циганка»), О. Копиленка («Адмірал», «Дуже добре», «Десятикласники»), О. Донченка («Скрипка», «Голубий гвинтик», «Лісничиха», «Золота медаль»), О. Іваненко («Чарівні зерна», «Три бажання»), Гр. Тютюнника («Вогник далеко в степу»), І. Багмута («Амангельди», «Тихий») та ін.
Найчастіше дитина уявляє себе в ролі представника найвідоміших для неї професій – професій її батьків. З роками її мрія про майбутню професію або стає її основною метою в житті, або зазнає певних змін. Чим ширші знання дитина здобуває, тим різноманітнішими можуть стати її життєві плани щодо свого фаху. Виняткову роль у цьому процесі відіграють поради батьків, профорієнтаційна діяльність педагогів. Часто порада вчителя, який добре знає індивідуальні особливості й здібності учня, стає вирішальною, особливо. коли сама дитина вагається, не впевнена в собі.
Починаючи ще з витоків української прози для дітей і до сьогодення, можемо згадати про цілу плеяду образів педагогів, які прищеплювали учням інтерес до різноманітних професій, готували їх до свідомого дорослого життя, подаючи власний приклад чесного виконання обов’язку. Майбутніми професорами й артистами бачить босих і напівголодних вихованців дитбудинку його завідувачка Параска Калістратівна, чиї пророцтва діти сприймають як «непохитну істину» (оповідання С. Васильченка «Приблуда»).
Інтерес до техніки, віру в силу знань прищеплює учням педагог Петро Михайлович із шкільної повісті С. Васильченка «Авіаційний гурток». Цей образ перегукується із образом майстра училища, під керівництвом якого у важкі повоєнні роки здобуває фах слюсаря сирота Павло (повість Гр. Тютюнника «Вогник далеко в степу»). Дбають про майбутню трудову долю учнів педагоги шкільних романів Ю. Збанацького, О. Копиленка, повістей та оповідань О. Донченка, І. Багмута, О. Гончара, А. Дрофаня, Ніни Бічуї, І. Кирія, В. Близнеця, Є. Гуцала, Б. Комара, В. Мальця, О. Огульчанського, А. Давидова та ін. Більшість учителів у цих творах змальовано як людей дійсно щасливих, бо їхній життєвий вибір правильно вирішив їхню долю.
Контрастними щодо зазначених персонажів виступають люди, які стали вчителями випадково. Такі горе-фахівці нівечать душі дітей і самі не відчувають себе щасливими. Особливо, коли їхніми учнями стають діти неординарні, з особливими здібностями і складною психічною організацією, як малий Мирон з хрестоматійного оповідання І.Франка. Класичний приклад з твору І.Франка «Красне писання» – колишній економ пан Валько, який звик фізично карати селян, вважає, що дітям «хлопів» немає чого йти до школи. Він вдається до фізичної й психічної наруги над дітьми, бо в класі почуває себе радше економом, аніж вчителем. Освітяни, які є випадковими людьми в сучасній школі, не така вже рідкість. Результатом такого хибного вибору своєї професії людиною, яка не має до неї природних нахилів, стає глуха стіна нерозуміння й протистояння між дорослим і дитиною.
Проблема вибору фаху тісно пов’язана з розкриттям теми праці в літературі, яку активно нав’язували вітчизняним письменникам директивними методами. Кращі письменники прагнули уникнути ідеологічної заангажованості, голого дидактизму. Вони підкреслювали. що остаточний вибір професії все ж таки робить сама молода людина. Критерієм його правильності є її безпосередня трудова діяльність.
Дитячі мрії не завжди втілюються в життя. Але без них правильний вибір життєвого шляху був би неможливий: мріючи про свою майбутню діяльність, дитина ніби «приміряє» до себе найбільш відповідну її натурі професію. Часто у виборі фаху може дати слушну пораду й вчасно прочитана художньо вартісна книга.
З особливим зацікавленням діти сприймають пізнавальний твір, в ідейно-тематичне осердя якого покладена пригода – надзвичайна подія. Пригодницький сюжет приваблює мотивом таємничості, ігровим началом. динамізмом. Наявність активного героя, ровесника юного адресата, робить пригодницько-шкільну повість більш доступною для рецепції підлітка. Найчастіше пригода пов’язана з мандрівкою, із розкриттям якоїсь таємниці.
У повістях О. Огульчанського показано ряд прикладів щасливих людей, мешканців Приазов’я, закоханих у професії моряка, рибалки, науковця-дослідника. Юним героям таких творів, які активно пізнають світ, є від кого перейняти секрети професій моря й степу. Тому більшість дітлахів продовжує справу життя старших членів своєї сімейної династії. Так, семикласник Вася Збандуто, герой повісті «Вітрів Кут», з раннього дитинства перейняв любов до моря від дідуся Гната, який «ставав невпізнанним, коли збирався в море. У звичайні дні він мовчки сидів у кутку кімнати, плів снасті, оживаючи в ті короткі хвилини, коли повертався син, Васин батько, з моря й приносив з собою в кімнату міцні запахи риби та морських просторів. Старик слухав розповіді сина, жадібно ловлячи кожне слово. Ще б пак! Сам усе життя провів у морі…» [6, с. 7].
Дідусь тлумачить онукові неписані морські правила, вироблені протягом віків, що мають свої витоки в козацькій давнині. Збираючись рибалити з онуком, він повчає: «Море поважає акуратність. Запам’ятай це слово – а-ку-рат-ність» [6, с. 6]. «Ти куди зібрався босий? Щиглів ловити? Зараз же взуй чоботи. Забуваєш, – у море йдеш!» [6, с. 7]. «Море припас любить» [6, с. 8]. Читач бачить, що свого часу дідова наука і власний приклад життя стали в пригоді його синові, бригадирові риболовецького судна Прокопові Збандуто.
У розділі «Срібна табакерка» автор виразно змальовує сцени буднів небезпечної професії рибалки. Активними учасниками сцен поєдинку моря й людини стають юнги Вася і його товариш Толя Гусинський, який врятував життя бригадирові, пірнувши в море і перерізавши снасть, що потягла Прокопа в море. Проте нікому з рибалок не спадає на думку облишити цю сувору професію, бо вони обрали її до душі, вона стала невід’ємною часткою їхнього життя. Цілком вмотивовано після такої рибної ловлі лунає діалог двох друзів про те, ким вони стануть, коли виростуть:
«– Ця справа ясна. Моряком, – швидко відповів Вася.
– А я про відкриття думаю. Хочеться мені в гори, руди всілякі знаходити або різні старовинні речі, – зітхнув Толя» [6, с. 28].
На очах у сина годину тому ледь не загинув у морі рідний батько. Але у Васі не виникло й тіні сумніву, що він стане саме моряком. Вірить у це й читач, бо в художню тканину повісті автор вплів ряд сцен, які доводять, що саме цей фах і є «сродною працею» Василя Збандуто. Він став шкіпером рибальського сейнера, а його друг Анатолій Гусинський – геологом.
Герої щасливі, бо обрали відповідні своїй природі професії. Їхня подруга Раїса Перепічка стала ботаніком. Підлітком ця дівчина зібрала цінний гербарій трав Приазов’я. Її дідусь Силантій у розмові з науковим співробітником музею так пояснює це захоплення: «Мудрує моя онучка Рая. Минулим літом тут бували вчені люди. Траву всяку збирали. От вона і навчилася цієї справи…Увесь наш рід – чоловіки і жінки – споконвіку рибалками були. А вона, тобто онучка моя Рая, квіточки сушить. Весь вільний час возиться з ними, назви різні знає. – І незрозуміло було, захоплюється старик своєю онучкою чи засуджує її» [6, с. 37]. Отже, автори зазначених повістей наголошують на тому, як важливо дорослим вчасно й правильно розпізнати життєве покликання дитини.
Герой повісті «Знахідка на все життя» Славко Сіроштан із села Тарасівки мріяв стати моряком. Він «дивився на безкрає хлібне море, а бачив безмежжя Атлантичного океану» [7, с. 10]. Щоночі снився хлопцеві морський простір. Письменник вдається до використання прийому художнього паралелізму: зіставляє ниву з морем, а працю мореплавця з хліборобською. Між цими двома професіями робить свій нелегкий вибір Сашко, який «ніколи в житті на власні очі не бачив не те що рибальського сейнера, а й звичайнісінького човна, якщо не рахувати, звичайно, корита на колгоспному ставку» [7, с. 11].
Автор пояснює мрії семикласника-степовика тим, що він дивився на світ очима дідуся Опанаса, який судовим механіком «обгасав всі моря й океани планети», повернувся в село з цілим скарбом морських мушель, засушених риб і крабів. Коли Славкові нарешті поталанило разом з усім класом побачити справжнє море, він пережив від нього глибоке розчарування, захворів. Удома лікарка, обстеживши хлопця, зауважила: «А море йому, мабуть, протипоказане. Степовиком росте ваш онук, дідусю-мореходець». Старий Сіроштан задумався: «Виходить, з одного кореня різні люди ростуть. А я думав!.. Степовиком, кажете. А може, так воно й краще» [7, с. 39]. Славко знайшов своє справжнє покликання в праці селекціонера, сам виростив на пришкільній ділянці новий сорт пшениці. Дідусь, учителі, агроном та інші герої твору допомогли школяреві на шляху до його успіху.
Талант людини до певної справи рано чи пізно виявить себе. Але краще, коли він буде шліфуватися в сприятливих умовах і за підтримки найближчих людей. В оповіданні О.Донченка «Скрипка» показано складний шлях обдарованого десятилітнього хлопчика Лукаша до своєї мрії, який чув музику там, де звичайні люди її не чують. Шкільний вчитель розпізнав його талант скрипаля і підтримав дитину, яка вже сама складала музичні твори.
Лукаш зростав у чесній родині. Розуміла мрії сина мати. Батько ж називав гру сина «байдикуванням», заставляв його йти в поле, відібрав у нього саморобну скрипку. Він не був злою людиною, просто довго не міг зрозуміти, що в його дитини виявився хист до музики: «І шкода йому сина, і не можна потурати дурницям. У всіх діти як діти, а воно взяло в голову – скрипки та смички, світу за ними не бачить, а треба до діла привчатись, діло не жде, змалечку треба його полюбити» [3, с. 197]. Випадково він почув гру Лукаша: «Батько, як зачарований, слухав. Він ніколи не думав, що так можна грати на скрипці і що так може грати його син» [3, с. 198].
Батько зрозумів, що саме музиці Лукаш повинен присвятити життя, бо без неї він ніколи не стане щасливим. Наведена в оповіданні ситуація перегукується зі змістом повісті О. Огульчанського «Бухта Солодкого коріння», в якій мова йде про долі майстра рибозаводської бондарні Артема Жука та його прийомного сина Сашка. У дитинстві Сашко мріяв стати водолазом, відшукувати на морському дні античні амфори, залишки стародавніх міст, кораблів. За пристрасть до пірнання земляки називали його «Сашко-Нептун». А ще хлопець по-особливому чув мову моря, передбачав по його звуках погоду.
Бондар мріяв передати синові секрети свого фаху, але це ремесло не приваблювало артистичну натуру Сашка. Після закінчення навчання в музичному училищі й консерваторії, він став гарним співаком. Коли він приїздив додому, «ставав знову колишнім Нептуном; пірнав на морське дно за головатими бичками, а вечорами до пізньої ночі слухав і ніяк не міг наслухатись своїх улюблених очеретяних співаків» [5, с. 175]. Одного разу юнак виступив у клубі рідного селища з власною піснею «Море сміється». Олександр вдало склав «іспит своїм односельцям, людям суворих і правдивих сердець», «особливим суддям» [5, с. 177], які розпізнали в його пісні гімн морю і людям, закоханим у цю могутню стихію. Професія співака стала його «сродною працею», а батько зумів з часом схвалити вибір сина.
У досліджуваних повістях особливу роль відіграють моменти спілкування дітей з природою. Саме на її лоні діти найповніше виявляють себе. Ці сцени наявні у багатьох пригодницько-шкільних повістях і несуть значне ідейно-естетичне навантаження. Вони ніби ілюструють слушні висновки В. Сухомлинського: «За партою дитина не розкривається перед вами; тут ви бачите лише результат її розумового розвитку і праці, а сам розумовий розвиток, яскрава, інтенсивна розумова праця відчувається тоді, коли дитина опиняється віч-на-віч із синіми лісовими сутінками, із струмком, що жебонить у балці, з метеликом, що пурхає над квіткою; внутрішній духовний світ маленької людини відкривається перед вами тоді, коли ця людина напружує розумові зусилля – не для того, щоб пригадати слова, заучені з книжки, а для того, щоб пояснити незрозуміле явище природи, знайти відповідь на запитання як? чому?» [9, с. 204].
Часто пошуки відповідей на ці запитання розкривають природні нахили дітей. Про це веде мову в ряді своїх повістей А. Давидов. Юні герої його книг, як і повістей О. Огульчанського, знаходять свою «сродну працю», досліджуючи й оберігаючи флору і фауну рідної землі. Влучно описані поступові кроки до вибору професії школярів Петька й Славка з повісті «Не так вже й тісно на землі». Вони вже два роки захоплюються кінозйомками. А перед тим цікавилися фотополюванням. «Минулого року друзі їздили з гуртківцями у Карпати і зняли там стрічку про життя рінника... На конкурсі фільм Петька й Славка зайняв призове місце, і це підбадьорило хлопців – вони всерйоз зайнялися кіносправою» [2, с. 118].
У повістях А. Давидова не показано долю героїв у їхньому дорослому житті. Але вже в дитячому віці чітко простежується активне зацікавлення хлопців дослідженням природи.
У діалозі «Алфавіт, або Буквар миру» Г. Сковорода дає поради, як розпізнати природженість дитини до певного виду праці. «Дивися, коли хлопчик, зробивши, як цяцьку, волове ярмо, накладає його щенятам чи кошатам – чи не є то тінь хліборобської душі в ньому? І чи не поклик це до землеробства?» [8, с. 187].
Можна навести цілий ряд прикладів змалювання подібних сцен ігор дитини в прозі для дітей. Герої повісті Б.Комара “Диваки” Микола і Сашко живуть в селі Лепехівці, мешканці якого здавна славляться умінням розводити коней, шанують коня як вірного помічника людини. Не випадково школярі допомагають доглядати за колгоспними лошатами, під час літніх канікул возять на станцію фрукти возом, у який впрягають коня Буланого. Хлопці добре дбають про коня і довірених їм лошат. Здатні на всілякі витівки в школі, вони відповідально ставляться до трудових доручень дорослих.
«Трохи бешкетуваті – але хіба ж це головне в дитині! Прагнення прислужитися людям, працьовитість, чесність і сміливість – ось чим визначається характер хлопців» [4, с. 56]. Сашко допомагає батькові, який працює на колгоспному ставку. Він переборює свій страх перед норовливим конем, щоб поїхати верхи на ньому й погукати односельців вчасно врятувати ставок під час зливи. Перелічені захоплення школярів можна розцінити, на нашу думку, як ознаку природовідповідності для них праці на землі.
Отже, у досліджуваних повістях ідея «сродної праці» Г.Сковороди знайшла свій розвиток, її правильність підтвердилась низкою прикладів вибору майбутньої професії зображеними в них юними героями. Дидактизм повістей посилений не за рахунок художності, а є результатом ретельної роботи авторів над органічним злиттям змісту й форми творів. Тому в свідомості адресата повісті природно виникає думка, що щасливою є саме та людина, яка, пізнавши свою натуру, своє серце, обрала собі відповідний фах.

Література:
1. Багалій Д. Український філософ Григорій Савич Сковорода // Сковорода Г.С. Розмова про істинне щастя. – Харків: Прапор, 2002. – 280 с.
2. Давидов А.І. Не так вже й тісно на землі. // Давидов А.І. Цілющий камінь: Повісті, оповідання: Для серед. шк. віку. – К.: Веселка, 1998. – С. 117-183.
3. Донченко О. Скрипка // Дивосвіт «Веселки»: Антол. л-ри для дітей та юнацтва: В 3 т. – К.: Веселка, 2005. – Т.2: Укр. л-ра. – С. 196–198.
4. Неділько В. Школяр у сучасному житті й літературі // Література. Діти. Час: Зб. літ.-критич. ст. про дит. літ. / [Редкол. М.М.Острик (голова) та ін.]. – К.: Веселка, 1976. – С. 43-56.
5. Огульчанський О.Я. Бухта Солодкого коріння // Огульчанський О.Я. Знахідка на все життя: Повісті. Для серед. шк. віку. – К.: Веселка, 1982. – С. 68-178.
6. Огульчанський О.Я. Вітрів Кут. – К.: Молодь, 1959. – 60 с.
7. Огульчанський О.Я. Знахідка на все життя: Повісті. Для серед. шк. віку. – К.: Веселка, 1982. – 254 с.
8. Сковорода Г.С. Розмова про істинне щастя – Харків: Прапор, 2002. – 280 с.
9. Сухомлинський В.О. На нашій совісті – людина. // Сухомлинський В.О. Вибрані твори. В 5-ти т. – Т. 5. Статті. – К.: Рад. школа, 1977. – 639 с.
10. Ушкалов Л. Григорій Сковорода: семінарій – Харків: Майдан, 2004. – 896 с.

Ольга БУДУГАЙ,
кандидат філологічних наук,
Переяслав-Хмельницький.