«На VI и VII съездах писателей СССР Сергей Владимирович Михалков рядом с именами ведущих детских поэтов Украины назвал Вадима Скомаровского (род. 1937). И это закономерно. Вадим Скомаровский подарил детям ряд интересных поэтических книг, среди них «У сестрички радость», «Звездочка», «На Тарасовой горе», «Весенний поезд», «Ореховый дождь», «Криница Тараса», «Лесная колыбель», «Красный бант», «Тарасовы птицы», «Солнечные зерна», «Тетрадь в линейку» и другие. В переводах Вадима Скомаровского на украинский язык вышли книги известных русских поэтов Юрия Яковлева, Юрия Коринца, туркменского поэта Баба Джапарова, произведения белорусских поэтов Василя Витки, Рыгора Бородулина и других.
Стихам поэта присущи мягкий лиризм, улыбка, мудрое отцовское слово, в картины детства естественно входят приметы нового.
Уже с первых шагов в литературе творческое воображение Вадима Скомаровского привлекла шевченковская тема. В 1963 году увидела свет его книга стихотворений для детей «На Тарасовой горе». Автор писал о народной любви к гениальному Кобзарю, уважении к его памяти народов мира.
Одно из лучших стихотворений этой книги, «Райна», — о болгарской девочке, которая у себя на родине прочитала «Кобзарь» по-болгарски и приехала в Канев на могилу Тараса Григорьевича Шевченко. С большой любовью звучат слова поэта о вечной дружбе с болгарскими друзьями: «Мы теперь одна семья — Райна, я, сестра моя». Так по-своему поэтично и своеобразно поэт раскрыл шевченковскую идею о семье вольной, новой счастливых, вдохновленных общей целью народов-братьев.
В своей поэме «Тарасовы птицы» (1979) Вадим Скомаровский нарисовал незабываемый образ великого поэта и художника, отданного царем-сатрапом в солдатскую неволю с циничным запрещением писать и рисовать, чтобы уничтожить талант, которого он так боялся.
Автор построил произведение из отдельных композиционно завершенных глав, в которых воссозданы тяжелые годы ссылки поэта на пустынном Мангышлаке. И хотя об этом писала в прозе и Оксана Иваненко, однако Вадим Скомаровский сумел по-своему раскрыть образ гениального поэта, его удивительный (вопреки всем ударам судьбы) оптимизм, его человечность, любовь к детям, светлый гуманизм, жажду свободы. В главе «Аистёнок» описан сон Тараса о родных Моринцах, горькое детство, когда поэт видит несчастного мальчика-сироту, который напоминает ему одинокого аистенка на тоненьких ножках. Но сон неожиданно прерывается появлением Туман-бая. История дружбы поэта с бедным казахским мальчиком стала сюжетом поэмы Вадима Скомаровского.
Юные читатели узнают о том, как поэт насадил посреди выжженной пустыни сад; запоминается взволнованная, полная поэтических находок глава «Верба». С большой силой нарисован в поэме образ дерева, которое тужит по человеку, давшему ему жизнь. Интересно раскрыт в поэме эпизод, когда Т. Г. Шевченко в солдатчине лепит из глины жаворонка для Туманбая, и обрадованный пастушонок-байгуш говорит, что это «боз торгай». В свою очередь он узнает от поэта, как по-украински звучит название птицы. Так просто, естественно рисует Вадим Скомаровский общение сынов двух народов, украинского и казахского, так возникает в поэме образ вольного жаворонка, который всколыхнул душу поэта своей песней, разбудил немую равнодушную даль.
Прежде чем писать поэму, автор провел большую подготовительную работу, вдумчиво проштудировал воспоминания современников о пребывании Кобзаря на Мангышлаке. Это позволило поэту выразительно и лаконично рассказать, к примеру, в главе «Весточка» о дружбе Тараса Григорьевича с кареглазой девочкой Наташей Усковой, которую с такой радостью рисовал поэт-художник.
Поэт возвращается из тяжкой неволи. Позади — невероятные страдания, издевательства фельдфебелей.
Там спят уставшие солдаты,
Ветла, Наталья, Туманбай,
И боз торгай 1  — певец крылатый,
Влюбленный в этот мрачный край.
(Пер. Р. Заславского)
В финале поэмы изображен современный день, который взошел над Мангышлаком, показана счастливая земля Казахстана, по которой ходит слава Кобзаря. И снова возникает образ жаворонка, возвещая о радости народной, о словах братского привета и песнях Тараса, которые, «как птицы, разлетаются по свету».
Так в новом качестве перекликаются стихи из книги «На Тарасовой горе» с поэмой Вадима Скомаровского о великом поэте, перекликаются своей идейной направленностью, цветами поэтического венка дружбы, братского единения, которые так щедро дарит поэт юным читателям.
…
Вадим Скомаровский родом из мест, где воевал Аркадий Гайдар. Гайдаровская тема влекла к себе воображение поэта много лет и наконец воплотилась в строфы поэмы «Тетрадь в линейку». В ней рассказывается о том трудном времени в жизни страны, когда писатель и боец Аркадий Петрович Гайдар пошел своей трудной фронтовой дорогой — туда, где гремела битва, стал партизаном. И погиб, спасая товарищей по оружию. Каждое поколение берет себе на вооружение у Гайдара то, что требует время, и для каждого нового поколения он был и остается знаменосцем, разведчиком и строителем будущего — такова идея этой интересной поэмы, переведенной на русский язык и напечатанной в журнале «Пионер».
…
Сборники стихотворений Вадима Скомаровского в переводах на русский язык «Весенний поезд» и «Ореховый дождь» вышли в издательстве «Детская литература».
Новые произведения Вадима Скомаровского свидетельствуют, что поэт вдохновенно продолжает гражданскую тему в украинской поэзии для юного поколения, чье зарождение и расцвет тесно связаны с именами Натальи Забилы, Валентина Бычко, Платона Воронько» 2.

Юрий ЯРМИШ, 1982 р.

***

На крилах поезії для дітей 3

Вадим Скомаровський дебютував в українській дитячій літературі наприкінці 50-х років. Розпочав він публікуватися 1954 р. в ржищівській районній газеті.

У 1956 році журнал «Піонерія» вмістив його вірш «Черешня». Перша збірка творів «У сестрички радість» побачила світ 1959 року. З того часу поет видав більше десяти книжок віршів і поем для дітей. Це — «Зірочка» (1961), «На Тарасовій горі» (1963), «Тарасова криниця» (1973), «Лісова колиска» (1975), «Червоний бант» (1978), «Тарасові птиці» (1979), «Сонячні зернята» (1983), «Багряний листок» (1983) та ін. Дві збірки вийшли у перекладі російською мовою у видавництві «Детская литература» — «Весенний поезд» (1977) та «Ореховый дождь» (1981). Поет також відомий як перекладач з російської, білоруської і туркменської мов.

Наполегливу і плідну працю В. Скомаровського в дитячій літературі високо оцінюють літературна критика і громадськість республіки. На останньому і передостанньому союзному і республіканському з’їздах письменників його ім’я згадувалося в числі провідних дитячих поетів. За збірку «Тарасові птиці», присвячену змалюванню життя Т. Г. Шевченка, поетові 1978 року присуджено літературну премію ім. М. П. Трублаїні. Показовим є і той факт, що творчість В. Скомаровського розглядається в підручниках і посібниках по дитячій українській літературі, адресованих студентам філологічних факультетів педінститутів та університетів.
Народився Вадим Петрович Скомаровський 1937 року в учительській родині на Київщині в селі Балико-Щучинці. Малому хлопчикові довелось пережити тяжкі роки тимчасової німецької окупації, смерть батька, що поліг на полі бою під час Великої Вітчизняної війни, повоєнну розруху, труднощі. Мальовнича, неповторна краса рідного села, що розташувалося на правому гористому березі Дніпра, загадкові, з багатозначними назвами урочища — Криничний яр, Воронів ліс, Боброве озеро, Чаїний острів — повсякчас впливали на розвиток його образної, поетичної уяви, спонукали до художньої творчості. І тепер спомини про місця, де народився і виріс, наповнюють серце поета світлою щемкою радістю. «Ці чудові куточки Придніпров’я,— зазначає він в одній із передмов до власної книжки,— здаються мені живою, чарівливою казкою».
Після закінчення семирічки, а потім Ржищівського педучилища В. Скомаровський працював учителем у Бородянській школі на Київщині. По завершенню навчання в Ізмаїльському педінституті та у Вищій партійній школі при ЦК Компартії України — на журналістській, комсомольській та партійній роботі.
Тематика численних віршів, казок, поем В. Скомаровського різноманітна. Тут ідеться і про красу неозорої рідної Вітчизни, змальовується її чудова і багата природа. Розповідається про героїчних, відважних і працьовитих людей, що в буремні дні лихоліть вибороли народне щастя, а тепер невтомно трудяться над створенням матеріальних і духовних цінностей.
Ведучи мову про широкий діапазон тематики, варто надати слово й самому авторові. «...Багато моїх віршів, — пише він, — про звірів і птахів, про тінисті ліси і діброви, про запахущі луки, урожайні ниви і, звичайно ж, про найюніших жителів цього дивовижного краю — хлопчиків і дівчаток».
...
До кращих набутків поета можна віднести вірш «Солов’ї». Це розповідь моряка про те, як шторм закидає на палубу корабля двох напівзамерзлих солов’їв. Емоційно наснажені, пройняті ліризмом рядки, де відчувається увага людей до окраси рідної землі — птахів, яких чекають пущі і гаї. Люди по черзі зігрівали «дві безпорадні грудочки малі» своїм диханням, годували крихтами хліба. Уважне ставлення, теплота людських сердець повернули сили солов’ям:
Та коли повіяло здаля
Пахощами рідної землі,
Ожили, майнули з корабля,
Щоб озватись піснею в гіллі.
Є у В. Скомаровського вірші й військово-патріотичної тематики. Це насамперед «Ескадрон», «Шабля», що доносять до нас героїку славного минулого. Про сучасних воїнів, які перейняли славну естафету дідів і батьків, розповідається у вірші «Військова таємниця». Хлопчикові подобається військова справа, і він з великою повагою і заздрістю ставиться до старшого брата, котрий навчається у військовому училищі, готується стати умілим, освіченим офіцером. Хтозна, може, мине кілька літ і продовжить добру традицію молодший...
Важливе місце в книзі посідає цикл «Тарасові птиці», що складається з однойменної поеми і 13 віршів. Усі ці твори присвячені Великому Кобзареві.
Вірність одній темі, якщо підхід у автора істинно творчий, має свої переваги. Автор, по суті справи, творить віршовану повість про великого поета, повість, яка навчає підростаюче покоління бути справжніми громадянами, інтернаціоналістами, любити свою Вітчизну, до останку віддавати їй усі свої сили й помисли.
У поемі «Тарасові птиці», крім Кобзаря, з великою теплотою виведені образи казахського хлопчика Туманбая, доньки коменданта фортеці Наталі Ускової, а також аксакала Омархана. Автор уміло використовує казахський колорит, подекуди лексику.
Цікавий розділ «Верба», де йдеться про те, як поет виростив у пустелі з вербової гілки, що призначалася для покарання солдат, розлоге гарне дерево. Воно до болю нагадувало Тарасові рідні місця.
Тепло розповідається про спілкування Т. Шевченка з казахськими дітьми, котрі терпіли голод, нужду і спрагу (розділ «Оживуть степи...»). Діти називають Кобзаря «Тарази», що по-казахському означає «співець справедливості».
— Тарази, навчи писати!
— Не малюєш ти... Чому? —
Звідки тій малечі знати,
Що писати й малювати
Заборонено йому?
Затамувавши подих, стежать вони за тим, як на білий сипучий пісок, виведені рукою поета, лягають літери. Навіть «сухий пустельний вітер їх зітерти не посмів»,— наголошує автор. Це справжня знахідка — художня деталь, яка ще раз підкреслює невмирущість пророчого слова Кобзаря.
Поема завершується змалюванням сучасного Мангишлаку, всієї вільної і щасливої казахської землі, якою ходить слава Кобзарева.
Цикл «Нічний гість» складається з казок. Перша з них — «Чому в морі вода солона» — створена за народними переказами. Інші дві — «Нічний гість» і «Чому лютий короткий» — цілком оригінальні. Характерні ознаки цих творів — плавність і мелодійність мови, відточеність рим, прозорість і чіткість словесного малюнка. Тут відчувається творче наслідування автором традицій класичної поетики як української, так і російської літературної казки.
Водночас слід зауважити, що в опрацюванні мандрівного фольклорного сюжету дещо помітна авторська «скованість», тобто мінімальний елемент власного внеску в його інтерпретацію, сюжетне збагачення. Словом, маємо тут не творче переосмислення, розвиток мотивів, своєрідну актуалізацію народної казки, а практично її поетичну популяризацію.
Хоча б коротко слід спинитися на таких цікавих, самобутніх циклах поезій, як «Степові дзвіночки», «Хто гаптує вишиванки». До них увійшли вірші про особливості життя і поведінки звірів («Заячі клопоти», «Сліди», «Погоня», «Колобок») та птахів («Повзик», «Чайка», «Голуби»); ряд поезій розповідають про рослини («Пшениченька», «Шумлять хліба», «Кульбабка», «Степові дзвіночки»), про дерева («Потемніли крони сосон», «На узліссі», «Берізка»). Деякі з творів мають гумористичне забарвлення, пройняті лукавинкою («Їжакова обнова», «Колобок», «Маки на снігу», «Горіховий дощ»).
Твори обох циклів сприяють пізнанню дітьми навколишнього світу, привчають бути вдумливими, уважними, спостережливими, а головне — виховують почуття любові до природи, важливі риси бережливих, дбайливих її господарів. Однак, на наш погляд, авторові слід було б більше урізноманітнювати форму творів, зокрема ширше використовувати вірші — загадки, лічилки, скоромовки, частіше звертатися до звуконаслідувальних елементів, які особливо подобаються дітям.
Художньо-документальна поема, яка займає чільне місце серед ліро-епіки, належить до найскладніших, найтрудомісткіших жанрів поетичної творчості. Тому окремо хотілося б сказати про поему «Багряний листок». Автор взяв на себе нелегке завдання: поетично осмислити образ відомого радянського дитячого письменника Аркадія Гайдара (Голикова), на творах якого виховувалося не одне покоління радянських людей.
Основна сюжетна лінія твору — участь А. Гайдара у Великій Вітчизняній війні, його зустрічі з дітьми, які, ризикуючи своїм життям, допомагали бійцям, партизанам. Головний герой згадує свою юність, боротьбу з ворогами в роки громадянської війни, письменницьку діяльність. Завдяки цьому прийому автор якнайповніше розкриває юним читачам біографію А. П. Гайдара.
В. Скомаровському вдається без особливих приготувань, так би мовити, декорацій легко і невимушено ввести читача в світ життя, роздумів і переживань талановитого письменника:
— Я закоханий в ромашки,—
Зізнававсь Гайдар хлоп’ятам
І тулив духмяні квіти
До засмаглої щоки.
Ця лаконічність і психологічна виразність вступу, безперечно, свідчить про композиційну майстерність автора.
Думається, кожен юний читач з цікавістю перегорне сторінки поеми, щоб якомога більше дізнатися про свого улюбленого письменника, громадського діяча, воїна, котрий жив так, як і герої його полум’яних творів. З хвилюванням дізнаються школярі про те, що А. П. Гайдар брав участь в обороні Києва як боєць і журналіст. Ні на мить не забував він і про своє покликання: після боїв, уночі занотовував художні твори в учнівський зошит у лінійку, котрому «щедро відкриває душі таїну»...
Не можуть не зворушити читачів і сцени, в яких діють їхні ровесники. Ось на передовій, що містилася на ріці Ірпінь, відбувається зустріч А. Гайдара з Оксанкою і Тарасом, які відразу впізнали письменника, згадали його твори. Дітей застала війна в піонерському таборі Артек, і вони самі поверталися додому, на Київщину. Оскільки Оксанка і Тарас добре знають місцевість, вони проводять радянських розвідників у тил ворога. А. Гайдар особисто навчив їх, як треба позначати на папері фашистські військові об’єкти, і діти зібрали надзвичайно цінні відомості про дислокацію ворога.
Завершується поема описом героїчного вчинку А. П. Гайдара, який повідомляє партизан про засаду німців, а сам гине від ворожої кулі:
Упав на стебельце,
На вогкий пісок,
І цвів біля серця
Багряний листок...
І кажуть в народі,
І так воно є:
Він стрів у поході
Безсмертя своє.
Як бачимо, автор висвітлив у житті А. П. Гайдара суттєві, промовисті події, а через них показав характер, розкрив неповторність особистості письменника-героя.
Два роки тому в журналі «Піонерія» (1983, №№ 10–12) була надрукована нова поема В. Скомаровського — «Вітер мандрів», яка теж нагадує віршовану повість. Складається вона з 11 основних розділів, а також вступу і так званої останньої мандрівки — епілогу. Знову автор повертається до художньо-документального жанру — біографічної поеми. Як і в попередніх своїх ліро-епічних творах, багато уваги приділяє він композиції. Окремі розділи, наприклад, мандрівки третя і п’ята, нагадують віршовані оповідання. У них можна віднайти майже всі композиційні елементи самостійного художнього твору.
Жанр поеми вимагає від митця, як правило, зображення значущих подій, яскравих, героїчних образів, непересічних характерів, глибокого їх розкриття. Вдалим з цього погляду є сам вибір автором фактажу. В основу твору покладене сподвижницьке життя та діяльність одного з найвідоміших, найпопулярніших дитячих письменників Миколи Трублаїні (Трублаєвського).
Деякі літературні критики уже відзначали, що В. Скомаровському особливо вдаються твори ліро-епічного діапазону. Зокрема, В.Дончик, високо оцінюючи поеми «Тарасові птиці» та «Зошит в лінійку», приходить до такого висновку: цими творами автор засвідчив, що «...знайшов свій жанр, свою тему в широкому значенні слова, свій відповідно до особливостей таланту художньо-стильовий спосіб, чи «маневр» її розв’язання»  3a.
Розповідь про М. П. Трублаїні починається, власне, з кінця його життя, коли тяжко пораненого в бою з німецькими загарбниками письменника відправляють санітарним поїздом у тил. На ешелон нападають «юнкерси». Та ось зенітники відганяють німецьких шулік. Усе стихає, окрім перестуку коліс. За вікнами — донецькі краєвиди: кургани, шахти, а ще переліски, степи. І раптом впадає в очі маленьке хлопченя в простій сорочці, яке, пасучи гусей, привітно махає рукою поїзду, що проноситься повз нього. Затим автор логічно-послідовно переходить до відтворення картин босоногого дитинства письменника, який теж, як і це хлопченя — його своєрідний двійник,— колись пас гусей.
У першій мандрівці, змальовуючи дитинство героя, автор показує разючий контраст між величною, квітучою природою і людським життям за царату, зокрема, поневіряння, труднощі Миколчиної сім’ї. Батько — лісоруб. Він має «гарний голос і чесні мозолі». Живе віддалік від дому, наодинці з нуждою і бідою, оскільки не хоче повертатись і слугувати пихатим хазяям. До того ж сільський піп звинуватив його у вільнодумстві за те, що не схотів співати в церковнім хорі. Миколчина мати — вчителька. Шкільні клопоти не дозволяють їй приділяти синові багато часу. Тому хлопчик, зачарований бувальщинами і казками, самостійно пізнає навколишнє середовище й водночас себе.
Тонко передати хвилюючий настрій юного героя, так би мовити, німбове сяйво його дитинства, допомагають автору пейзажі. Картини природи тісно пов’язані з душевними пориваннями хлопчика. Він — непосида. І все навколо нього — джміль, сонях, річка, пух, вітер, хмари — живе, рухливе, життєлюбне, здатне мінятися, оновлюватися, і усе, особливо ж плескіт річки, кличе Миколку у солодко-принадну таїну мандрів. Добре йти дорогою, яку ти сам собі обираєш. А дорога — це ж, по суті, символ самого життя... Ось так заявлені в характері дитини ті риси, які згодом стануть визначальними.
Далі, у другій мандрівці, автор зображує громадянську війну на Поділлі. Саме її романтика, героїка приводить гімназиста Миколу в Немирівський ревком з проханням відправити його на фронт, щоб громити ненависного Врангеля. Голова ревкому — колишній червоний командир, загартований у боях, який визволяв Немирів, весь «у шрамах і рубцях», з великою відповідальністю ставиться до людей, уміє розмовляти як з дорослими, так і з підлітками. Він радить Миколі зачекати трохи, доки виросте, і дає йому перше важливе доручення: розповсюдити в селищі революційні листівки та плакати. Здавалось би, ця серйозна справа захопить підлітка, а потім і час пригасить бажання, змінить плани. Але не такий то був хлопець. Заповітна мрія всевладно вабила, кликала, і він вирішує будь-що самостійно її здійснити. Микола проникає на поїзд, що йде на фронт. Проїхавши трохи, він на повному ходу зривається з підніжки вагона і в тяжкому стані потрапляє до лікарні.
Автор веде читача шляхами звивистого, крутого, сповненого тривог і радісних очікувань життя героя. Ось він після завершення реального училища в далекому, глухому селі Черепівці завідує сільбудом, з ентузіазмом береться за нову справу, намагаючись якомога швидше вивільнити жителів села від панських і попівських пут. І хоч йому бракує знань, досвіду, він докладає всіх зусиль, щоб змістовно і цікаво організувати дозвілля молоді. Вольові якості, сміливість, рішучість, щирість, доброта хлопця чітко відбилися в літературному портреті:
Йому всього шістнадцять літ,
І вдачу має він юначу,
І крок, і жест, і брів розліт
Підкреслюють рішучу вдачу.

Свій чорний непокірний чуб
Назад відкине він рукою,
І усмішка торкнеться губ,
І стане доброю, м’якою.
… У селі орудує бандит Йосип Юзь. Пройдисвіт, крутій, забіяка, він, назбиравши подібних собі дружків з п’яниць, конокрадів, вирішив учинити розправу, самосуд над активістом. Прийшовши в клуб, Юзь, щоб прискіпатись, почав рвати і палити брошури. Виникла доволі загрозлива ситуація. Та на захист Миколи встав Тимко, колишній батрак, «юнак тугий, мов жолудь». Його підтримала вся молодь, і Юзеві довелося відступити. Так, у сутичках з ворогом, у подоланні різноманітних труднощів гартувався характер Миколи, зміцнювалися його переконання.
…
Уміння автора знайти, чітко й виразно подати опорні факти, «стояки» (термін П. Тичини) і разом з тим «відшліфувати» підсумовуючи, узагальнюючу думку, що несе чи не найголовніше смислове навантаження, надає цим сценам особливої переконливості й викінченості.
Через рік Микола переходить працювати в райсільбуд, стає активним сількором. Під псевдонімом Завірюха пише фельєтон про непмана Чашку, звертається до газети «Вісті», де його підтримує сам Остап Вишня. Після завершення журналістських курсів працює в газеті, завзято ловить «події кінчиком пера». Отже, образ письменника показаний у динаміці, у невпинному духовному зростанні. Поступово перед читачем розкриваються висока відповідальність героя за доручену справу, його чесність, сміливість, непримиренність, організаторські та журналістські здібності тощо.
До кращих розділів твору слід віднести сьому і восьму мандрівки, в яких ідеться про подорожі М. Трублаїні, зокрема, коли він служив на криголамах простим матросом, кочегаром. Насамперед вражає поетичністю розповідь про незайману красу природи Півночі. Там, на клаптику відталої землі, майбутній письменник побачив, як жовтогарячий мак, боязко підводячи тонке стебло, «дивився у прозоре скельце чистої холодної води». Уважний зір спостеріг також крапельку роси на пелюстці, в якій тремтіла і переливалася дика, сувора і водночас чудова природа. М. Трублаїні дивується стійкості, прихованій силі ніжної рослини. «Мак цвіте, а що казати нам?» — немов подумки задає собі риторичне запитання герой твору з огляду на великі труднощі, випробування, які чекають його та інших людей у важких умовах суворої Півночі.
Романтична забарвленість твору аж ніяк не затіняє правди життя. Автор змальовує величну картину боротьби людей із льодовою стихією, показує, як лише завдяки героїчним зусиллям всього згуртованого, дружного колективу криголама вдалося подолати північну снігову бурю, визволитися з льодового полону, у який потрапило судно.
Одержимий, невтомний М. П. Трублаїні створює при Харківському Палаці піонерів два клуби — дослідників Арктики та підводних глибин. Капітаном називали свого наставника юні піонери, які в майбутньому хотіли стати відкривачами нових географічних широт: штурманами, радистами, зв’язківцями, метеорологами і т. д.
М. П. Трублаїні, як правило, проводив заняття в клубах цікаво, захоплююче, вкладав у них увесь власний досвід, знання, щоб росла юна зміна щасливою, готовою до трудового творчого життя, до різноманітних випробувань:
І клуб для них — це теж мандрівка
У світ захоплень, знань, чудес.
А Північ — друга їх домівка,
Де срібна місячна підківка
Дзвенить під куполом небес.
У дев’ятому розділі автор розповідає про палке, любляче серце М. П. Трублаїні, віддане дітям, літературі.
У художньому творі неправомірно та й не потрібно відшукувати геть усі події з біографії головного героя. Адже автор відповідно до ідейно-художнього задуму здійснив деякі «скорочення» і лишив лише ті сцени, епізоди, факти, «кусники життя», котрі найбільше відповідають втіленню задуманого. Водночас вражає вміння автора вміщувати на такій порівняно невеликій «строфічній площині» чимало пізнавального, інформативного матеріалу, надавати йому конкретно-чуттєвого, виразно-емоційного, а нерідко й узагальнюючого характеру. Однак, на наш погляд, не завадило б юного читача, скажімо, провести ще й складними, але доступними для сприймання лабіринтами історії написання певного художнього твору, тобто зазирнути до творчої лабораторії митця. Інакше кажучи, розповісти, як, за висловом В. Шекспіра, під різцем майстра «сторінка життя перетворюється в книгу». Усе це немов напрошується само по собі, логічно випливає з ідейно-тематичних та композиційно-технічних рамок поеми. Адже для того, щоб хоч приблизно скласти уявлення про «попередню оранку», «муки слова», про основне покликання митця, явно замало таких окремих, розпорошених фраз, як «А в думці виважене слово уже просилось на папір» або «Писав до знемоги. Завершив роман і знову узявся за прозу».
«Вітер мандрів» — це широке художньо-документальне полотно, присвячене життю Миколи Трублаїні, талановитого письменника, журналіста, мудрого вчителя, наставника юні, воїна-патріота, гуманіста. Цей твір наповнений пафосом героїки громадянської війни, класових битв із ненависним ворогом. Це — хвилюючі, бентежні картини зростання, змужніння головного героя, його життєлюбства, овіяного романтикою пізнання життя, підпорядкованого логіці високих помислів...
Ліро-епічні твори Вадима Скомаровського, адресовані школярам, стали помітним явищем в українській радянській дитячій літературі. Вони привертають до себе увагу насамперед високою ідейністю, композиційною викінченістю, драматичною насиченістю, зрештою цікавою пізнавальною інформацією, котра має неабияке виховне значення. Поет гідно продовжує героїко-громадянську тему в дитячій ліро-епіці, біля витоків якої стояли А. Малишко, Н. Забіла, В. Бичко, П. Воронько та ін.
Ще кілька слів про помічені недоліки. Насамперед слід підкреслити, що окремим віршам В. Скомаровського властиві переспіви з інших дитячих поетів. Подекуди бракує цікавих поетичних знахідок. Що стосується поем, то, на наш погляд, до них слід сміливіше вводити ліричні відступи у вигляді авторських роздумів, внутрішніх монологів героїв, що зробило б окремі місця психологічно глибшими, яскравіше характеризувало б зображені події, образи. Рідко, але прохоплюються не зовсім чітко відпрацьовані рядки. Варто, мабуть, залежно від змісту, почуттєво-емоційного навантаження матеріалу, урізноманітнювати розмір вірша. Зазначені прорахунки, звичайно ж, в цілому не применшують тієї загальної високої оцінки, того приємно-пам’ятливого враження, яке лишає по собі цікава, змістовна і оригінальна творчість Вадима Скомаровського.

Віталій СВЯТОВЕЦЬ, 1985 р.

***

Добре і щире слово 4

Коли нас, письменників, які пишуть для найменших читачів, запитують, чому ми звертаємося до дітей, ми відповідаємо просто: любимо їх і щиро прагнемо, щоб виросли вони справжніми громадянами нашої прекрасної Вітчизни.
Саме такою любов’ю — по-батьківськи ніжною й вимогливою — осяяна вся творчість чудового українського радянського поета Вадима Петровича Скомаровського.
Народився поет 1 червня 1937 року в селі Балико-Щучинка, яке вільно розташувалося на високім правім березі Дніпра. З дитинства у його вразливу душу світлими потоками вливалися і могутня блакитна широчінь Славутича, і запашне роздолля смарагдових полів, і таємничий Криничий яр, де срібляться чисті копанки, і п’янкий цвіт черемх, і крик чайок та запаморочливе тьохкання солов’їв, і мамина лагідна, пісенна мова... А ще назавжди увійшли в його серце та пам’ять люди цього мальовничого краю — чесні, працьовиті, добрі, мужні... Потім, коли Вадим Скомаровський стане поетом, чарівне Придніпров’я і його неповторні люди яскраво оживуть у віршах, поемах, які увійшли до книжок «Зірочка», «У сестрички радість», «Весняний поїзд», «Горіховий дощ», «Лісова колиска», «Сонячні зернята»...
Пізніше до образів земляків, до чарівних пейзажів рідного краю додадуться нові герої — діти й дорослі, нові краєвиди — адже Вадим Скомаровський кілька років працював учителем в різних селах, багато їздив по країні, всюди прагнучи перш за все познайомитися з хорошими людьми, щоб потім талановито, тепло написати про них. І юні читачі охоче припадають до його поезій, які вчать їх розумному, доброму, вічному.
Вадиму Скомаровському ще хлопчаком не раз доводилося бувати в Каневі, де височить пам’ятник на могилі великого Кобзаря. І вже тоді народилася в нього несмілива думка написати про Тараса Шевченка. Довго збирав матеріал, їздив по Шевченкових місцях. І от у першій збірці «Зірочка», що вийшла 1960 року, здається, просто з серця молодого поета полинуло:
Ясно надворі, ні вітру, ні хмар.
Сонце підбилось уже височенько.
Наша Оленка відкрила «Кобзар»,
Вголос читає Тараса Шевченка.
Хлюпає тихо Дніпро вдалині,
Ген під горою принишкла діброва.
Наче струмочок, дзвенить в тишині
Щире і ніжне Шевченкове слово.
Згодом голос Вадима Скомаровського зміцніє, і з-під його пера вийдуть пройняті високою поезією, схвильовані книжки «На Тарасовій горі», «Тарасова криниця», «Тарасові птиці», з яких перед юним читачем у всій величі постає геніальний поет-революціонер. Ці книжки знають, без перебільшення кажучи, в кожній школі нашої України, їх залюбки читають і діти братніх республік — адже твори Вадима Скомаровського перекладено на російську, білоруську, молдавську та інші мови.
…
В дитинстві Вадим Скомаровський зачитувався чудовими книжками Аркадія Гайдара і Миколи Трублаїні — наскрізь пронизаними романтикою подвигів. Ця шана до видатних письменників лишилася на все життя. І виникло бажання — розповісти сучасним школярам про їхнє незвичайне життя. Так народилися талановиті поеми «Зошит у лінійку», «Багряний листок», «Вітер мандрів», і діти побачили, мов живих, своїх улюблених письменників.
За ці твори Вадим Петрович Скомаровський удостоєний премії імені Миколи Трублаїні.
Вадимові Скомаровському — п’ятдесят. В це важко повірити — такий він молодий, повен сил, енергії, юначого завзяття. Багато зроблено — талановито, сердечно, щиро. Попереду — нова праця. Хай же буде ще урожайнішою чудова творча нива поета — на радість мільйонам його вдячних читачів!

Віктор КАВА, 1986 р.

***

«Дошкільнята й молодші школярі добре знають і люблять книжки Вадима Скомаровського. Він пише для них вірші й поеми про історію нашої країни … А ще — про чарівний світ казки, мальовничу природу рідного краю, любов і шану до людей праці.
Вадим Петрович Скомаровський народився 1 червня 1937 року в селі Балико-Щучинці на Київщині. Після закінчення Ізмаїльського педінституту працював у Ізмаїльському міськкомі комсомолу, пізніше — в редакції молодіжної газети «Комсомольська іскра» в Одесі.
З дітьми у письменника давня дружба. Адже за фахом він учитель. Тривалий час на видавничій роботі — був головним редактором, а потім директором видавництва «Молодь». Згодом — на відповідальній партійній роботі. Нині — директор видавництва «Радянський письменник», секретар правління Спілки письменників України.
Ще будучи студентом, Вадим Скомаровський захоплюється поезією, сам багато пише. Після виходу першої збірки «У сестрички радість» у 1959 році, побачили світ його книги «Зірочка» (1961), «На Тарасовій горі» (1963), «Весняний поїзд» (1971), «Горіховий дощ» (1974), «Лісова колиска» (1975), «Червоний бант» (1978), «Тарасові птиці» (1979), «Зошит в лінійку» (1980), «Сонячні зернята» (1982), «Свіжа борозна» (1987).
Поему «Вітер мандрів» Вадим Скомаровський присвятив невтомному мандрівникові, талановитому дитячому письменнику й педагогу Миколі Трублаїні. Його поема «Зошит в лінійку» розповідає про зустріч Аркадія Гайдара з дітьми, про подвиг юних героїв під час Великої Вітчизняної війни.
Збірка «Тарасові птиці» вмістила поеми та вірші, де змальована всенародна любов і висока шана до великого сина України — Тараса Григоровича Шевченка.
…
Вірші й поеми В. Скомаровського відзначаються м’яким ліризмом, тонким гумором.
Висока художня майстерність, широта тематики, педагогічна спрямованість роблять твори поета помітним явищем української літератури для дітей» 5.

Олена КОВАЛЕНКО, 1987 р.

***

«Більше тридцяти років пише вірші, поеми, казки для дітей Вадим Петрович Скомаровський. Присвячені вони рідному краю, природі, героїці воєнної пори, працьовитим людям і, звичайно, дівчаткам і хлопчикам — допитливим і непосидючим, яким був і сам поет в пору дитинства.
Народився Вадим Скомаровський 1 червня 1937 року. Його рідне село Балико-Щучинка (Кагарлицький район на Київщині) лежить на покраяному ярами правому березі Дніпра, довкола ліси, а в лісах — озера. А які багатозначні і загадкові там назви місцевостей — Криничний яр, Воронів ліс, Боброве озеро, Чаїний острів. Ця багата природа розвивала творчу уяву майбутнього поета, дещо скрашувала його дитинство, яке припало на роки Вітчизняної війни. На фронті загинув батько Вадима Скомаровського. Мати все життя працювала вчителькою. І Вадим після закінчення семирічки, а потім Ржищівського педучилища працював учителем у Бородянській школі на Київщині. Згодом В. Скомаровський закінчив Ізмаїльський педінститут. І подальша його журналістська, комсомольська, партійна робота та робота головним редактором і директором видавництва «Молодь» була тісно пов’язана зі школою, з дітворою та молоддю.
1956 року Вадим Скомаровський надрукував у журналі «Піонерія» свій перший вірш для дітей і, можливо, сам того не знаючи, зробив свій вибір: став на літературний шлях і назавжди залишився вірним юним читачам. Уже перші книжечки Вадима Скомаровського «У сестрички радість» (1959) та «Зірочка» (1961) засвідчили, що в автора є природний дар розповідати про дітей і для дітей, поетично змальовувати природу.
З роками тематика творів Вадима Скомаровського розширилась. До образів земляків, до чарівних пейзажів рідного краю додалися нові герої — діти й дорослі, нові краєвиди. У 1963 році вийшла в світ книжка Вадима Скомаровського «На Тарасовій горі». Це вірші, присвячені геніальному українському поетові Тарасові Григоровичу Шевченку. Відтоді поет не раз звертався до образу Великого Кобзаря. У 1973 році він видав збірку «Тарасова криниця», а в 1979 — створив поему «Тарасові птиці». Це одні з найбільш яскравих, натхненних сторінок у творчості Вадима Скомаровського.
У дитинстві майбутній поет зачитувався чудовими книжками Аркадія Гайдара і Миколи Трублаїні, наскрізь пронизаними романтикою подвигів. Шана до відомих письменників залишилася у Вадима Скомаровського на все життя. І поет захотів розповісти сучасним школярам про їхнє незвичайне життя. Так появилися талановиті поеми «Зошит у лінійку», «Багряний листок», «Вітер мандрів».
Серед творів Вадима Скомаровського є і казки: «Де поділися зірки?», «Чому в морі вода солона», «Чому Лютий короткий» та інші. Вони цікаві та повчальні.
Більшість віршів В. Скомаровського — це невимушені оповідки про ту чи іншу (в повному розумінні екстремальну подію), пригоду і обов’язково з несподіваною розв’язкою. Цікаво, наприклад, прочитати, як моряки врятували напівзамерзлих солов’їв, що заблукавши у пітьмі, прибилися на корабель («Солов’ї»). Люди по черзі зігрівали «дві безпорадні грудочки малі» своїм диханням, годували крихтами хліба. І сили повернулися до солов’їв.
Незвичайна подія відбулася в лісі («Погоня»). Там дуб захистив бідолашного зайчика від лисиці: скинув, наче з рукава, снігу на його сліди: спробуй тепер, лисице, заячу стежку віднайти! Справжня біда трапилася з окунцями: «опинились окунці в лузі після повені», а вода почала спадати («Окунці-стрибунці»). Проте біди не сталося — діти виловили окунців і кинули у Дніпро. Читаючи такі вірші, постійно ловиш себе на думці, що треба берегти все живе, любити й плекати красу довкола нас.
Новою, цікавою гранню творчості Вадима Скомаровського стали гумористичні, сатиричні поезії, мініатюри, шаржі. Про це свідчить нова збірка поета «Комп’ютер з характером», що вийшла друком у 2002 році.
Твори В. П. Скомаровського перекладено російською, білоруською, молдавською, казахською, киргизькою, туркменською, башкирською мовами. Відомі вони читачам у Болгарії, Польщі, Чехії, Канаді. Поет також відомий як перекладач з російської, білоруської і туркменської мов.
В. Скомаровський — лауреат чотирьох літературних премій: імені Миколи Трублаїні (1978), імені Олександра Копиленка (1986), імені Лесі Українки (1989), імені Наталі Забіли (2003)» 6.

Маргарита БІЛЬЧУК, 2006 р.

***

Криничне джерело 7

З-поміж віршованих книжок, що з’явилися останнім часом, увагу мою привернула збірка поезій Вадима Скомаровського «Джерело з Криничного яру», випущена видавництвом «Альтерпрес». Епіграфом автор узяв слова з народної мудрості: «Щасливий, хто ходить стежками свого дитинства». І хоч збірка адресована дітям молодшого та середнього шкільного віку, вірші про красу рідного краю, без сумніву, западуть у душу і дорослому читачеві.
Вадим Скомаровський давно знаний як дитячий письменник, чиї вірші увійшли до багатьох читанок і хрестоматій, отже — стали хрестоматійними. Крім того, він автор і поем, і сатирично-гумористичних творів. Цього разу бачимо поета в іпостасі тонкого пейзажного лірика... Пригадується, як зневажали й паплюжили пейзажні вірші за тих, минулих часів! Мовляв, чисте мистецтво, далеке від потреб трудового народу — так ніби народ уповноважував когось говорити від його імені про струни його серця. Нові часи, нова окриленість, тож знято табу з тем, що стосуються справді людського, найпотаємнішого. Бо краса землі, довкілля — невід’ємна частка нашої душі.
Збірка «Джерело з Криничного яру» складається з чотирьох розділів, власне кажучи — це пори року. В такій послідовності й гуртуються поезії: весна, літо, осінь, зима. Але це не просто описовість, не констатація явищ природи. Вірші В. Скомаровського, зігріті сердечністю, увібрали в себе те, що стосується кожного з нас, — наше ставлення до матері-землі, до її, здавалось би, інфантильних барв і щедрот.
Поставивши за мету показати, чи то ба — оспівати красу рідного краю, поет мимоволі може зіткнутися з банальщиною: адже дні і пори року нібито схожі між собою. Але ні! Кожен день, кожна пора несе в собі неповторну своєрідність. У цьому переконуєшся, читаючи збірку «Джерело з Криничного яру».
Для кожного конкретного явища — хурделиця то чи відлига, провесінь чи буяння садів — поет знаходить незаяложені, яскраві барви.
Він має зірке, спостережливе око; вірш його ніколи не стає автологічним — у ньому райдужно виграють метафори, порівняння, влучні епітети, і, зрештою, неабиякий політ фантазії. Поетична деталь, зорова конкретика роблять вірші напрочуд доступними нашому сприйманню. Вони — це голос самої землі, її багатогранних барв.
Лише той, хто воєдино злитий з чарами отчого краю, міг написати, скажімо, оці слова:
Косив траву і зупинився. Крапка.
Стою розгублений, притихлий,
сам не свій:
Підтята лезом крихітна
кульбабка
На мене дивиться докірливо
з-під вій.

Або:
Неначе кобза чарівна,
Дзвенить ріка під кручами.
Хтось поспіхом припнув човна
Під вишнями квітучими.
Торкнувся вітер верховіть,
Напнув гілки над хвилями.
Здалося: човен той стоїть
Під білими вітрилами.
Як бачимо, мова поета лірична, образна і — що важливо! — позбавлена описовості.
У жодному із віршів цієї збірки не стрічається «лобового» розв’язання теми. Навпаки — автор виписує малюнок свого вірша вдумливо й оригінально. І, як те мовлено, деталь — не самоціль! — відіграє вагому художню функцію.
Ось і в поезії «Ожеред» читаємо:
Косулі, розігрівшись на бігу,
В переліску спинилися гуртом,
І коло них на свіжому снігу
Сорока розписалася хвостом.
Оці сорочині «розписи» вповні передають нам картину зими, говорять більше за будь-яке багатослів’я.
Не хочу вдаватися до школярства — говорити про композицію та рими. В. Скомаровський має впевнену і тверду поетичну руку. Свій багатолітній досвід поета він перелив у згадану збірку. Вірші його життєдайні, філігранно довершені, про що говорять у листах до редакції газети «Сільські вісті» вимогливі й допитливі читачі. А це авторитетна оцінка.
Я не помилково назвав читачів цієї газети: впродовж багатьох років Вадим Скомаровський, на початку кожного місяця, друкував і друкує свої вірші на шпальтах «Сільських вістей» — найпопулярнішої, з багатотисячним тиражем, газети в Україні.
І ось ці публікації зібрані воєдино в «Джерелі з Криничного яру».

Леонід ТЕНДЮК, 2007 р.

***

На споконвічних пагорбах і кручах 8

«Ці споконвічні пагорби і кручі, глухі стежки, забуте джерело…»
Вадим Скомаровський

Народився Вадим Петрович Скомаровський у тривожні часи сталінських репресій, у перший день літа 1937 року у мальовничому селі Балико-Щучинці Кагарлицького району на Київщині. Його дитинство припало на страшні роки Великої Вітчизняної війни. Під час фашистської окупації він втратив двох менших братів. На фронті під Ленінградом у січні 1944 року загинув батько Вадима — Петро Якимович Скомаровський, колишній директор сільської школи, вчитель української мови та літератури. У дитячій пам’яті Вадима на все життя вкарбувалися вікопомні події 1943 року на героїчному Букринському плацдармі, в епіцентрі якого на високому правобережжі Дніпра знаходилася рідна Балико-Щучинка. Часто згадувала про воєнне лихоліття і мати Вадима Федосія Василівна, яка все життя працювала в сільській школі вчителькою початкових класів. По батьківських стопах пішов і Вадим. Після закінчення семирічки та Ржищівського педагогічного училища він став учителем у Бородянській школі на Київщині. Згодом Вадим Скомаровський закінчив Ізмаїльський педагогічний інститут, тісно поєднавши свою особисту долю з дітворою та молоддю. Враження тяжкого воєнного дитинства та сирітської повоєнної юності спонукали Вадима до творчості, до поезії. Свій перший вірш для дітей Вадим Скомаровський надрукував у журналі «Піонерія» у 1956 році. Можливо, сам того не знаючи, півстоліття тому і зробив письменник свій життєвий вибір, ставши на літературний шлях та назавжди залишившись вірним своїм юним читачам. Дебютував Вадим Скомаровський в українській дитячій літературі у 1959 році своєю першою книжкою віршів «У сестрички радість» та другою збіркою віршів «Зірочка» (1961). Уже перші книжечки письменника засвідчили, що в нашій дитячій літературі з’явилося цікаве поетичне ім’я. Відтоді побачило світ понад три десятки збірок віршів та поем, які знайшли свого вдячного читача. Поезії Скомаровського увійшли в букварі, читанки, підручники з української мови та методичні посібники. Книжки письменника друкувалися мовами колишнього Радянського Союзу. Його сумлінна журналістська, комсомольська робота, робота на високих державних посадах, робота головним редактором і директором видавництва «Молодь» були спрямовані на виховання молоді. А багаторічна робота Скомаровського на посаді директора провідного письменницького видавництва «Український письменник» у часи «перебудови» та становлення незалежної держави залишила по собі добру пам’ять. За свій особистий вклад у розвиток української культури письменник нагороджений орденом «Знак Пошани», медалями та удостоєний високого звання «Заслужений працівник культури України».
З особливою силою запам’ятовуються епічно-біографічні поеми Скомаровського про життя видатних людей нашої Батьківщини, про історичні події, що стали знаковими в історії нашої країни.
Найбільша творча увага письменника зосереджена на постаті Великого Кобзаря. У 1963 році побачила світ книжка Вадима Скомаровського «На Тарасовій горі» — вірші, присвячені Тарасові Шевченку. Згодом письменник неодноразово звертався до цієї тематики у книжках «Тарасова криниця» (1973) й «Тарасові птиці» (1979). Поема «Тарасові птиці» — одна з найяскравіших поем про Великого Кобзаря в українській дитячій літературі. Поема складається з окремих розділів-віршів, поєднаних між собою сюжетною хронологією перебування Тараса Шевченка на півострові Мангишлак під час заслання. Скомаровському поталанило створити живий образ українського генія в поемі «Тарасові птиці». Тарас Григорович Шевченко, перебуваючи у засланні, весь час живе спогадами та мріями про Україну.
І Тарасові сниться
Латка жита густого,
Де колосся доспіле
Нагинає стебло.
І здається, що птиця,
Повернувшись до нього,
На чоло розпашіле
Опускає крило.
У Скомаровського культ правди, якщо можна так сказати, доводиться до рівня віри. Він навчає читача сміливо дивитися в очі правді, якою б гіркою вона не була. Поет і сьогодні, особливо у своїх сатиричних творах, викриває пороки нашого суспільства, викриває внутрішніх та зовнішніх ворогів українського народу. Тому, мабуть, в останнє десятиліття виблиснула яскравими фарбами нова поетична грань Вадима Скомаровського — сатира та гумор для дорослих. Виявляється, поет ще й дотепний гуморист та винахідливий сатирик. Його книжки сатири та гумору «Трасти і контрасти» та «Комп’ютер з характером» запам’ятовуються досконалістю форми та завершеністю афористичної думки.
Запитував один добродій:
— Скажіть, чи правда, що тепер,
Хто гривню вкрав — той,
значить, злодій,
А хто мільйон — той мільйонер?
Невеличкі за обсягом мініатюри відзначаються неабиякою простотою та мудрістю поетичного слова. Недарма ж за збірку «Трасти і контрасти» поета було удостоєно літературної премії імені Степана Олійника. Викриття суспільних пороків та лаконічність висновків — ось чим визначається сьогодні соціальний пафос творів поета для дорослих.
Тримався посади як воша
кожуха,
Системі служив, прагнув
бути взірцем,—
А нині «лапшу» нам чіпляє
на вуха,
Бо став кон’юнктурно-
свідомим борцем.
Взагалі творчість Вадима Скомаровського за своїми жанровими уподобаннями можна впевнено визначити, як поезію на межі епосу та лірики. Малюючи історичну панораму України, Скомаровський супроводжує окремі епізоди ліричними роздумами, додаючи тим самим глибоко філософський відтінок поетичним рядкам його біографічних поем.
Війна, війна... Шалений буревій,
Руїни, смерть... І все їй мало,
мало.
А он хлоп’я в сорочечці лляній
Пасе гусят. Як він колись,
бувало...
В сучасній дитячій літературі Вадим Скомаровський зайняв ліро-епічну нішу, для якої поет відшукав свій поетичний ключ. За твори в галузі дитячої літератури письменник удостоєний високих літературних премій імені Лесі Українки, імені Миколи Трублаїні, імені Олександра Копиленка, імені Наталі Забіли.
Окремо треба згадати й про казкові мотиви у творчості Вадима Скомаровського. Літературна поетична казка у виконанні письменника також пов’язана з його захопленням національним фольклором як формою естетичного самоствердження народу.
Останнім часом особливу увагу читача привертають вірші Скомаровського, присвячені природі, головним чином, природі рідного села, рідного краю. У почуттях до рідної землі в поетичних образах Скомаровського часто з’являються елементи персоніфікації, притаманні людині.
Ген за рікою синіє гора,
В небі веселка
розквітла казково.
Ніжно вплітається
в гомін Дніпра
Добре і щире
Шевченкове слово.
Сьогодні автор переживає новий підйом, новий якісний сплеск у поетичній творчості. Своєю пейзажною лірикою останніх років він засвідчує оригінальне бачення світу, прекрасне відчуття кращих національних традицій української поезії. Читаєш рядки Скомаровського про нашу рідну природу, й мимоволі пригадуєш улюблені краєвиди.
Зимовий луг. Копиці,
мов шоломи.
Воронячі і заячі сліди.
Холодне сонце кольору соломи
І чисте небо кольору слюди.
Сьогодні Вадим Скомаровський є чи не одним з найвідоміших українських пейзажних ліриків, якщо можна так висловитися. Адже упродовж останніх років щомісяця на сторінках найпопулярнішої української газети «Сільські вісті», що виходить разовим накладом у кілька сот тисяч примірників, друкуються його поетичні пейзажні етюди.
А загалом поетичний здобуток Вадима Петровича Скомаровського витримав шалений тиск часу, розправив плечі й продовжує з гідністю свій подальший творчий рух.

***

Щасливий, хто ходить стежками свого дитинства. Цей народний афоризм знаходить своє яскраве підтвердження у новій книжці Вадима Скомаровського «Джерело з Криничного яру». В ній автор художньо відтворює неповторну красу своєї малої батьківщини. Його село Балико-Щучинка привільно розкинулося на сонячних придніпровських пагорбах, збігаючи крутосхилами у наповнені м’якою прохолодою долини. «Ці чудові куточки Придніпров’я, — писав в одній із своїх книжок автор, — здаються мені живою, чарівною казкою. Адже місцевість надзвичайно мальовнича. Просто і водночас поетично звучать назви сільських околиць: Криничний яр, Воронів ліс, Боброве озеро, Чаїний острів... Згадуючи їх, я відчуваю, як серце моє переповнює світла, щемлива радість, і перед очима постають різнобарвні картини рідної природи».
Сьогодні поет переживає нове піднесення. Своєю пейзажною лірикою останніх років автор засвідчує оригінальне бачення світу, тонке відчуття національних традицій української поезії. Читаєш рядки Скомаровського про нашу рідну природу і мимоволі уявляєш дорогі серцю краєвиди:
Маківка літа — липнева пора,
Пахощі цвіту, буяння трави,
Гамір чаїний над плесом Дніпра,
Там, де синіють в імлі острови,
Там, де блищить на поверхні води
Зітканий з піни м’який поясок,
Де чаєнят полохливі сліди
Густо мережать вологий пісок.
Образ у поезії майже ніколи не буває лише зримим. Він являє собою певний конгломерат усіх наших почуттів, усіх граней свідомості. Для прикладу наведу такі, на перший погляд, суто пейзажні рядки:
Здавалося б, звичайний краєвид:
Пшеничне поле, неба оксамит
А глянеш — і розчулишся умить,
І серце, наче жайвір, забринить.
Зверніть увагу, як природно, одним рядком автор передає кольори нашого національного прапора, а другим — висловлює синівське ставлення до української святині. Певен, що це художньо довершене видання є помітним набутком письменника. Недарма ж твори з нього були нещодавно відзначені літературно-мистецькою премією імені Івана Нечуя-Левицького 9.

Олександр БАКУМЕНКО, 2007 р.

***

Вадимові Скомаровському
Дружнє вітання з нагоди 75-ліття

На останніх кілометрах життєвої дороги,
Коли все летить до чорта на роги,
Не спіши зупинять пролітаючу мить,
Порадій, що нам випало довго жить.

Подумай про Слово, одвіку значиме,
З дитинства думок і чуттів повелитель,
І відчуєш, що ангел стоїть за плечима,
Надійний і вірний твій ангел-хранитель.

Летять дні за днями, немов блискавиці,
І роки летять, як весняні громи,
                                А слова, перевтілені в Тарасові птиці,
                                Тебе возвишають і дружать з дітьми.

                                Твій шлях непростий, але родом з любові
                                До рідного краю на кручах Дніпра,
                                Красу неповторну у рідному Слові
                                Ти зберіг і примножив заради добра.

                                Ти знаєш, що ходить сонце по колу,
                                Знаєш про лемент з майданів і площ,
                                А живеш, ніби завтра тобі у школу
                                Чи в гай виглядать горіховий дощ.

                                Дитяча уява тебе на зорі
                                Будить і кличе на звіт до Тараса…
                                Весь вік почуватись на Тарасовій горі —
                                Це принцип життя і життя окраса.

Петро ОСАДЧУК, 1 червня 2012 р. 

***

«Ще коли я був студентом одеського університету, довелося мені за відрядженням обласного товариства «Знання» побувати в Ізмаїлі. Там уперше в житті я побачив оспіваний у народних піснях легендах Дунай. А ще познайомився з дитячим письменником Вадимом Скомаровським, який на той час уже був автором кількох збірочок для юних читачів. Ці дві зустрічі навесні далекого 1963 року якимось чином вплинули на те, що після закінчення вищого навчального закладу я та мій однокурсник Григорій Клочек обрали направлення на вчителювання саме «на Дунай», у містечко Вилкове, яке ще називають українською Венецією в дельті могутньої річки. І вже точно можна сказати, що саме завдяки перебуванню в енергетичних придунайських краях, експериментам із розвитку творчих здібностей юних вилківчан і хвилюючим враженням власного дитинства я змінив свою «жанрову орієнтацію» та захопився літературою для дітей.
Згодом наші дороги знову перетнулися, коли після армії, в солдатській гімнастерці, я зайшов до редакції одеської молодіжної газети «Комсомольська іскра», де Вадим Скомаровський був заступником головного редактора. Невдовзі я став кореспондентом відділу шкільної та студентської молоді цього видання.
Минув час, після холерного року в Одесі я опинився в Києві. І тут з’ясувалося, що наші творчі уподобання багато в чому співпадають. Насамперед це стосувалося лірики, силу якої ми вбачали не в заграванні з юним читачем, не в кількості пестливих суфіксів у віршах, а в тому, що вона через яскраві та хвилюючі художні образи безпосередньо звернена до почуттів, до душі дитини, яка сама, і це всі визнають, неповторно сприймає навколишній світ. А коли так, то в кожному адресованому їй творі має бути якщо не художнє відкриття, то хоча б художня знахідка, яка новим, свіжим поглядом на давно відомі речі збуджує творчу уяву, запалює іскру в очах дитини. У цьому зв’язку видавничий договір, який отримує автор після схвалення рукопису до друку, має бути свого роду патентом на відкриття, винахід. Така поезія не вимагає знижок ні на специфіку жанру, ні на вік читачів і однаково цікава для всіх.
Очевидно, саме це мав на увазі Микола Вінграновський, коли під час творчого вечора в будинку художників на моє запитання, чому його окремі вірші вміщені і в книжках для дорослих, і для дітей, відповів: «Коли я пишу для дітей, то соску в рот не беру». На жаль, прикладів такої поезії в українській літературі було небагато. Так само як і в російській, де панувало захоплення тараканами-тараканищами та мухами-цокотухами з позолоченим «брюхом», а фанатичні глядачі після закриття відомої телепрограми вийшли на вулицю з плакатом «Верните нам Хрюшу!», неначе саме цей телегерой уособлював найвищі ідеали та прагнення їхніх дітей та онуків.
Та була й інша поезія. Наші з Вадимом Скомаровським творчі переконання зміцніли, коли десь у середині 70-х років ми майже одночасно відкрили для себе лірику поета-сибіряка Тимофія Білозерова, з яким я навіть зав’язав листування. Кожен його поетичний твір, навіть мініатюра будили думку, викликали безліч свіжих почуттів, переживань, уявлень:
Жаворонок в синеве,
Еле видный глазу,
Длинной песенкой в траве
К птенчикам привязан.
Це знайомство допомогло мені утвердити свій голос у мариністиці, а Вадиму Скомаровському — в пейзажній ліриці, в якій особливо яскраво розкрився його талант.
Та головна заслуга поета полягає в тому, що сьогодні він є чи не єдиним письменником, який працює в найбільш дефіцитному поетичному жанрі та за який беруться лише ті, хто досяг високого рівня майстерності. Маються на увазі поеми письменника, найвідомішими з яких є «Тарасові птиці», «Зошит у лінійку», «Багряний листок», «Вітер мандрів». Адже саме великоформатні жанри завжди визначали обличчя літератури, зокрема й дитячої. Всі інші жанри також важливі, але, як кажуть у народі, не зародить мак, проживем і так; сім років мак не родив — і голоду не було. Хоча сьогодні в Україні і мак несподівано став дуже затребуваною культурою, якою, як і словесним рапсом, засіяно чимало книжок для дітей.
Згадуючи сьогодні береги Дніпра, з якими пов’язані перші поетичні враження майбутнього письменника, та береги Дунаю, де він почав переливати ці враження в поетичні образи, побажаємо нашому ювілярові міцного здоров’я та творчої наснаги, щоб і надалі високо тримати свою поетичну марку та марку української літератури для дітей та юнацтва!

Анатолій КАЧАН, 2012 р.

***

На книжковій полиці над моїм письмовим столом, серед найулюбленіших книжок, стоїть і збірочка Вадима Скомаровського «Тарасові птиці». Колись я купила її для своєї дочки. Потім її читала внучка, а коли підросла, книжка знову вернулася на мою полицю…
Я люблю цю книжку. Вірші в ній, наче струмочки, підхопивши дитячу уяву, кожен своєю дорогою несе її до одної великої річки, якою є любов до Тараса Шевченка. Ця любов роститься без галасу й патетики, без пишних дзвінких фраз. Так зростають квіти, — тихо, майже непомітно, але невпинно.
У героях Вадима Скомаровського малий читач бачить схожих на себе дітей: ось дівчинка, що вишиває портрет Кобзаря; ось хлопчик несе не могилу Тараса маки; ось «Райна – дівчинка звичайна», яка також читає «Кобзар», бо Шевченка шанують і в її рідній Болгарії. Звичайні, власне, буденні ситуації, але в них — глибока і справжня шана до Поета, якою переймається й читач.
Вадим Скомаровський належить до письменників, котрі говорять із дітьми про важливі речі, не збавляючи їхній час на пустопорожнє чтиво. Його вірші щирі та лагідні (такий же і їхній автор!), сповнені любові та краси. Вадим Петрович чи не єдиний із українських письменників пише поеми для дітей, і то добрі, високохудожні поеми!
Це взірцевий письменник. Шляхетний письменник.
З ювілеєм Вас, Вадиме Петровичу! Здоров’я Вам і натхнення!

З найщирішою повагою,

Зірка МЕНЗАТЮК, 2012 р.

1. Боз торгай (казах.) - жаворонок
2. Ярмыш, Ю. Детская литература Украины : очерки истории укр. сов. дет. лит. / Ю. Ярмыш. – М. : Дет. лит., 1982. – С. 299-304.
3. Святовець, В. На крилах поезії для дітей // Література. Діти. Час.1985 : зб. літ.-критич. ст. про дит. лит-ру. Вип. 10. – К. : Веселка, 1985. – С. 73-82.
3a. Дончик, В. В біографічному жанрі: Три поеми В. Скомаровського для дітей.— Вітчизна, 1981, № 8, с. 214.
4. Кава, В. Добре і щире слово / Дванадцять місяців. 1987 : наст. кн.-календар. – К. : Веселка, 1986. – С. – 83-84.
5. Коваленко, О. Учитель за фахом : до 50-річчя від дня народження В. П. Скомаровського // Література. Діти. Час. 1987 : зб. літ.-критич. ст. про дит. лит-ру. Вип. 12. – К. : Веселка, 1987. – С. 182-183.
6. Більчук, М. Українські та зарубіжні письменники: розповіді про життя і творчість. – Тернопіль, 2006. – С. 149-151.
7. Тендюк, Л. Криничне джерело // Літ. Україна. – 2007. – 31 трав. – С. 6.
8. Бакуменко, Олександр. На споконвічних пагорбах і кручах / О. Бакуменко // Літ. Україна. – 2007. – 6 черв. – С.2.
9. Бакуменко, Олександр. На вічних пагорбах і кручах / О. Бакуменко // Літ. Україна. – 2007. – 31 трав. – С. 6.