|
День народження Юрія Збанацького припав на Новорічні свята. В один день і рік із ним прийшов у світ Абрам Кацнельсон. Віталій Портников написав у 2012 р. щодо останнього: «…тоді багато спілкувався з Абрамом Кацнельсоном, уважав його чудовою, однак дуже радянською людиною. Про Ліну Костенко, свою колишню ученицю на славнозвісних курсах в Ірпіні, Абрам Ісакович відгукувався з повагою — але й з подивом. «Звичайно, він не може її розуміти», — гордо думав я. Про те, що старий поет упродовж років ховав заборонений рукопис роману «Маруся Чурай» і фактично врятував його для мене та мільйонів інших шанувальників цього твору, я дізнався тільки після його смерті. Порядність — не бундючна, вона не у виступах, не в словах, вона в діях».
Згадала про те, бо, готуючи цю ювілейну сторіночку та звертаючись до різних людей, які знали Юрія Оліферовача, раптом усвідомила, що ми все ще здебільшого не готові чесно й просто перечитувати літературний спадок, який отримали. Перечитувати не для оцінки, засудження чи звеличення, а задля повноти власної пам‘яті. Пречитувати, щоб згадати власне минуле не з чужих слів, а з власного відчуття… Юрія Збанацького дитиною уже читав мій тато і дитиною ще читав мій син. Тисячі й тисячі людей легко згадають це ім‘я, його книжки — так чи інакше — наповнювали їхній світ. Вони й досі лежать на полицях усіх українських бібліотек і більшості бібліотек колишнього Союзу. Здебільшого, читані… Збанацьким був партійним функціонером. Збанацький був людиною непересічною. Коли сприймати ознаки «радянського часу» в його творах (а вони є в УСІХ письменників, які творили в той час, особливо — для дітей) лише і тільки як ознаки певної історичної доби, бачиш насамперед вправного й по-сільськи хитромудрого оповідача, залюбленого в природу й «просто людей», оповідача з ясними людяними уявленнями про світ, оповідача, звиклого говорити чітко і просто… Переоцінка цінностей відбувається повсякчас — невпинно і завжди дещо автоматично. Але, певна, що при цьому, зазвичай, змінюються лише «ярлички», а цінності залишаються. Головне, пам‘ятати, що під черговою купою наліпок могло зникнути щось насправді вартісне, те, що варто роздивитися зблизька, самому… Наталя Марченко
*** МІЙ ДОБРИЙ ЗЕМЛЯК
А Юрію Оліферовичу Збанацькому цієї зими виповнилося рівно сто років. У цивілізованій країні про людей такого масштабу згадувало б усе освічене суспільство. На жаль, тільки не в нас, бо ми не навчилися у своїх повсякденних діях опиратися на власну історію та на її творців. Гірше того — досі піддаємо сумнівам їх життя. Скажімо, в рідному Острі, де формувався великий талант ватажка месників і класичного письменника, в Ніжині, де юнак здобував педагогічну освіту, в Чернігові, де вчився в педагогічному технікумі і згодом чекав смерті в Яцевському концтаборі, так і не спромоглися назвати бодай вулицю його іменем. Бачите, хтось із колишніх колег по партизанській долі ще в давні часи приклеїв Герою Радянського Союзу Юрію Збанацькому ярлик зрадника, а правнуки погані не знайдуть часу дати справедливу оцінку діям і тих, хто просто воював у лісах, і тих, хто там переховувався, прикрившись партійним квитком. А в той же час донині крають око таблички на вулицях із прізвищами чужих українській землі майстрів кривавих розправ та голодоморів. Гірко про це говорити, але ж правду не зітреш на порох.
Пискун Павло Макарович — начальник розвідки,
Збанацький Юрій Олефірович — командир,
Лузан Петро Костянтинович — комісар. 1943 рік
Донині в моїй пам'яті сяють теплим світлом вечори в гостинній господі Юрій Оліферовича та його чарівної дружини Ольги Хрисантіївни. Десь наприкінці 60-х років саме мій земляк разом із тодішнім головою Спілки письменників України Олесем Гончарем запросили мене своїм підпомічником, а це вже означало особливу довіру в наших стосунках. Саме на тих родинних вечірках і відкрив мені дещо з власної «партизанки» господар. Запам'ятався особливо епізод, коли з волі одного з партизанських генералів було вилучено його детальний звіт про діяльність з'єднання, поданий до Українського штабу партизанського руху. Вилучено й знищено, аби після того взятися за розправу над непокірним командиром, що свого часу не приєднався до обласного партизанського з'єднання. Дійшла чутка в Козелецькі ліси про те, як після «стратегічного злиття» безслідно зникали командири окремих загонів. Запам'ятався особливо епізод, коли з волі одного з партизанських генералів було вилучено його детальний звіт про діяльність з'єднання, поданий до Українського штабу партизанського руху. Вилучено й знищено, аби після того взятися за розправу над непокірним командиром, що свого часу не приєднався до обласного партизанського з'єднання. Дійшла чутка в Козелецькі ліси про те, як після «стратегічного злиття» безслідно зникали командири окремих загонів. Довго довелося Юрію Збанацькому поновлювати документи, збирати різні свідчення, аби відмести всілякі звинувачення. А ще згодом, аби зберегти для історії імена буквально всіх своїх партизанів, він, уже в солідному віці, обтяжений різними мирними відзнаками, напише унікальну документальну книгу «Ми не з легенди». Таким був ще один — уже мирний, творчий подвиг нашого земляка.
Олесь Гончар,
народна артистка Ольга Кусенко та
Юрій Збанацький. Київ, 1960-ті рр.
На фото 1971 року: Юрій Збанацький (праворуч),
Леонід Горлач,
Расул Гамзатов (друкується вперше)
Перші оповідання та нариси Ю. Збанацький опублікував у 1944 році. Але тріумфальним входженням у велику літературу була його світла й захоплююча повість «Таємниця Соколиного бору». То був акт справжнього провидіння, акт народження майстра літератури. І навіть якби він не створив більше нічого, уже тільки цим одним твором увійшов би в історію літератури назавжди. А письменник встиг зробити дуже багато. Повісті та оповідання про українське село, виконані в класичній манері, з мудрими та дотепними народними героями, тонкі за спостереженнями твори для дітей, гострі проблематичні п'єси, деякі повісті стали основою для створення повноформатних кінофільмів, сотні статей і розвідок — усе це розмаїтий творчий доробок великого майстра. А яким болем переповнена повість «Єдина» — про трагедію матері, закатованої фашистами в Яцеві! А за роман «Хвилі» йому було присуджено Шевченківську премію. Мав він і премії імені Лесі Українки, Миколи Островського та інші. Та Юрій Оліферович за будь-яких ситуацій залишався Людиною з великої літери, педагогом-наставником, а ще захисником інтересів колег по перу. Не раз і не двічі, як тільки над кимось нависала загроза, він до блиску начищав зірку Героя і йшов до партійного ЦК, мов кидався на амбразурудзота. Як дбав навіть про найдрібніші побутові справи колег по перу. Як опікувався численними дітьми українських шкіл. Його доброти вистачало на всіх, і це — ще один подвиг нашого славного земляка... Він спокійно й радісно зустрів нові часи, коли почала народжуватися Україна в державному чині. От тільки не любив гучного екстремізму, який волів змести все без розбору минуле. І тоді він, вдягаючи незмінний сірий плащик, соромливо ховав зароблену кров'ю зірку Героя під лацкан — аби раптом хтось із новітніх діячів не докорив. Хоча докоряти таким людям нічого — вони зробили все можливе для своєї Вітчизни. І в цьому їх неперебутній подвиг. Леонід ГОРЛАЧ, 2013 р. *** ВІН — НЕ З ЛЕГЕНДИ
Нащадок хліборобського роду з Чернігівщини, він упродовж свого тривалого, досить неспокійного життя був і народним учителем (так у довоєнний час називали сільських учителів), і народним месником, і народним письменником. У 24 роки Юрій Оліферович очолив Печерський районний відділ народної освіти, а трохи згодом став редактором районної газети. Газетярську роботу поєднував із художньою творчістю — писав вірші, оповідання. За його п'єсою “Дурні поженилися” Остерський театр здійснив виставу. Однак життєві та творчі плани порушила війна.
Юрія Збанацького було залишено на окупованій ворогом території для ведення підпільної та партизанської боротьби. Дружину з двома дітьми він відправив на схід. Невдача спіткала з перших днів окупації. Заздалегідь облаштована в придеснянському лісі партизанська база виявилася пограбованою. Далеко не всі майбутні партизани з'явилися в домовленому місці у визначений час. Довелося починати все майже з нуля. Ходив по селах, знаходив потрібних людей. Хтось із німецьких прислужників його видав. Юрія Оліферовича затримали. Запроторили в чернігівську в'язницю. Згодом перевели до Яцівського концтабіру. У серпні 1942 року він звідти втік. Його матір розстріляли в Чернігові, меншого брата (інваліда дитинства) вбили в рідному селі. Нічого не було відомо про сім'ю. Ширилися чутки, що потяг із біженцями розбомбили. Лише через рік стало відомо, що потяг справді бомбили, але він благополучно прибув на станцію призначення. А трагедія сталася вже там, у глибокому тилу, — померла дружина. Над дітьми взяла опікунство місцева влада та земляки. Забігаючи наперед, зазначу, що діти повернулися додому та зустрілися з батьком. Але це буде згодом. А поки що Юрій Збанацький, утікши з концтабору, заходився знову організовувати партизанський загін. Цього разу все вдалося. Загін швидко поповнювався як місцевими мешканцями, так і військовими, які потрапили в оточення або втекли з полону. До нього вливалися також невеличкі партизанські групи. Загін перетворився на партизанське з'єднання, яке завдавало відчутних ударів по окупантах і їхніх прислужниках.
Про все це я довідався з книжок письменника та від нього особисто, коли познайомився з ним наприкінці 60-х років минулого століття, працюючи директором видавництва “Молодь”. «А знаєте, — сказав якось Юрій Оліферович, — у перші повоєнні роки я зайнявся було викладацькою роботою, працював деканом факультету мови й літератури Київського педінституту. До речі, на українському відділенні факультету навчалася тоді Ліна Костенко. Пізніше вона перевелася до Літературного інституту імені М. Горького. Робота зі студентами мені подобалася. Пригадую один комічний випадок. Поїхав я із старшокурсниками у Закарпаття збирати та вивчати місцеві діалекти. З Ужгорода треба було добиратися у гірське село. Чекаємо посадки в автобус, який стоїть неподалік без водія.
– А де ж водій? — запитуємо закарпатців, які теж лаштуються в дорогу. – Не суть, — відповідають вони. – А що з ним? Йому погано? Куди його несуть? Люди сміються: – Водій зараз прийде, а поки що він не є. Отак ми почали вивчення місцевих діалектів». «У 1944 році, — продовжив розповідь Юрій Оліферович, — журнал “Дніпро” опублікував мої “Деснянські оповідання”, а через п'ять років у видавництві “Молодь” побачила світ повість “Таємниця Соколиного Бору”. Успіх повісті мене окрилив». Згодом повість перевидавалася понад двадцять разів, перекладена на інші мови. Загалом же книги Юрія Збанацького видавалися близько двохсот разів. Багатьох героїв своїх повістей і романів він наділив рисами, притаманними йому самому. Вони працьовиті, щирі, доброзичливі, розважливі. А з якою увагою ставився Юрій Оліферович до молодих літераторів. Серед його найближчих друзів були талановиті письменники-земляки: Василь Чухліб, Леонід Горлач, Віктор Кава. Василя Чухліба Юрій Оліферович вважав хрещеником, оскільки той немовлям перебував у партизанському загоні зі своїми батьками. З-поміж численних творів Юрія Збанацького повісті “Ми – не з легенди” належить особливе місце. Це — художньо-документальна розповідь про мужню боротьбу народних месників Чернігівщини за визволення своєї рідної землі від німецьких загарбників. Читаючи її, віриш кожному слову. Адже автор водночас і головний персонаж, Людина — не з легенди. Вадим СКОМАРОВСЬКИЙ, 2013 р. *** ГАРМОНІЯ МУДРОСТІ І ДОБРОТИ
Юрій Збанацький за моєї пам’яті входив до складу президії Спілки письменників і парткому, куди згодом і я увійшов, інституцій, у яких обговорювалися різні ідейно-творчі питання. Але не пригадую, щоб він ініціював персональні обговорення, що закінчувалися політичними «збучками», навішуванням ідеологічних звинувачень і ярликів. Здається, назва його повісті «Між добрими людьми» могла б слугувати тестом на оцінку його вдачі, відображенням його характеру, сприйняття ним людей навколо себе: доброта — визначальна риса людини, її сутність і ключ до розуміння. «Таємниця Соколиного бору» — перший твір Ю. Збанацького, який я із захопленням прочитав і не міг собі уявити тоді, сільський школяр, що мине багато часу і настане такий момент, коли я опинюся поряд із Юрієм Оліферовичем у Києві, в Спілці письменників, буду з його допомогою пізнавати таємниці у творчих, громадянських відносинах письменників, приймати з ним рішення на користь розвитку української літератури, дбати про розвиток талантів, що проявлялося в зростанні спілчанського поповнення з числа обдарованих юнаків і дівчат. То була українська радянська література з домінантою українського начала.
Українські письменники з представником Товариства об’єднаних українців Канади М. Шатульським. Зліва направо:
В. Сосюра, А. Малишко, О. Корнійчук, М. Шатульський, П. Тичина, Ю. Збанацький, М. Бажан.
Київ, травень 1952 р. (ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного, од. обл. 0-49555)
Юрій Збанацький був нагороджений багатьма найвищими нагородами держави, в якій жив. Але я не пам’ятаю, щоб він навішував ці нагороди на свої лицарські груди. Бачив, що він незрідка появлявся на людях із Зіркою Героя. Син свого часу, він мав на це право. Зрештою, ця Зірка правила йому не так для гонору, як для захисту від тих численних скособочених донощиків, що писали «куда нада», від тих наклепників, які не втомилися «клепати» і сьогодні. Петро ОСАДЧУК, 2013 р.
*** СЛОВО ЮРІЯ ЗБАНАЦЬКОГО
Скидав він із себе офіційність, коли виступав на зборах чи на нарадах. Тоді очі і усмішка світилися лукавством, мова пересипалася жартами, дотепами, а непокірний чуб двома крилами спадав на скроні. Дивився я у такі хвилини на Юрія Оліферовича і думав — ось таким людяним ти маєш сідати за письменницьким стіл і в такому щирому душевному стані довірливо говорити з читачем. А то часом мундир офіціозу заважав, зв’язував, штовхав на повчання, моралізацію... Мені найбільше до вподоби твори Юрія Оліферовича — оповідання «Ласунка», «Розумний шпак», «Щедрий їжачок» та деякі інші, бо в них є зображення і немає повчань. Є психологія добра людей і є психологія лісових мешканців, які відгукуються на добро. Юрій Оліферович приніс у літературу теми партизанщини, осиротілих після війни дітей. І в цій тематиці багато зробив. У повістях «Морська чайка», «Курилові острови», «Курячий бог» — скромна (бо ж повоєнна) романтика дитячих захоплень, боротьба з міщанством, подолання труднощів... А вже вступало на літературну стежку неспокійне плем’я молодих письменників 60-х – 70-х років. Спілка жила в режимі підвищеної тривоги. Дісталося клопоту Юрію Оліферовичу, його партійній принциповості. Він і далі повчав при нагоді молодь, представляв Спілку в комісії з вивчення листа І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація» і переконував, що твір І. Дзюби є від початку і до кінця пасквілем на радянську дійсність... І взагалі з твору, мовляв, видно справжнє обличчя буржуазного націоналіста. Може він і каявся пізніше за ці слова, бо твір набув всесвітнього розголосу. І погляди його щодо молоді певною мірою змінилися... (файл Збанацький_1979 Підпис: )
Ю. Збанацький, М. Стельмах, В. Коротич, В. Козаченко,
П. Загребельный, О. Гончар, М. Зарудний, П. Воронько.
Київ, 1979 р.
Віктор КОСТЮЧЕНКО, 2013 р.
*** ЧАЙКА З МОГО ДИТИНСТВА
І тихий смуток, і радість, і якесь каяття млоїли мені серце. Я радів за ту чайку — хай літає над морським простором — і я жалкував за нею, бо тепер уже більше ніколи її не побачу…» Так хлопчик Данько, головний герой повісті Юрія Збанацького «Морська чайка», прощався з своєю чайкою, яку з рогатки підстрелив здичавілий Робінзон. Робінзон з чорноморського безлюдного острова, розташованого метрів за двісті від берега. Від високого урвистого берега, на якому притулилися і невеличке рибальське селище¸ і санаторій з дивними відпочивальниками: стилягою Івом та чудернацькою Симоною, перегодованим Асиком та його невгамовною матусею.
Сучасним юним читачам, звісно, невідомо, хто такі «стиляги», і як це воно — безплатно дивитися кіно у літньому кінотеатрі, видершись на дерево разом з друзями. І, можливо, читаючи про капіталістів, які продають на базарі у рабство маленьких негренят, чи про Німеччину, в яку не повірив П‘ятниця, вони поблажливо усміхнуться. Але ані свіжий морський вітер, що віє з кожної сторінки цієї дивовижної повісті, ані справжність хлопчачих поривань і почуттів, ані веселі і захоплюючі пригоди двох друзів — Данька і Коськи не можуть залишити байдужим жодне дитяче серце. Адже в повісті, написаній понад п‘ятдесят років тому, є те, що ніколи не старіє — радість від факту присутності на цій прекрасній землі, радість участі у житті, прості і зрозумілі читачам усіх часів і народів вчинки дітей, які диктують дружба і зрада, любов і ненависть, щирість і підступ… А ще є описані майстром слова ні на що не схожі робочі будні і побут українського приморського селища, де живуть прості і хороші люди, де мужні чоловіки з роду в рід ходять у море по рибу, а жінки виглядають їх з берега. Де споконвіку цінуються працьовитість і порядність, відданість справі і своєму роду, своїй землі. І де милосердя — це не «попівське слово», як вчила комуністична ідеологія, а милість серця, без якої воно, це серце, перетворюється на камінь. Саме тому, що милосердя є головним лейтмотивом повісті, — «Морська чайка» Юрія Збанацького ніколи не втратить свого читача. Хто ж такий цей дивовижний письменник? А він таки незвичайна людина, бо лише за фактами його біографії можна написати не одну захоплюючу і драматичну повість. Адже у роки Вітчизняної війни Юрій Збанацький організував партизанський загін, а потім командував великим партизанським з'єднанням імені Щорса. Виданий зрадником, Ю. Збанацький потрапляє до рук німців і за дев‘ять місяців проходить через Чернігівську тюрму, Яцевський концтабір, зазнаючи голоду і тортур. В осінню ніч 1942 року йому вдається втекти. Невдовзі цього ж року німці схопили матір письменника Євгенію Вікторівну. Ні погрози, ні катування не змусили цю мужню жінку видати сина. Її було страчено. Згодом про ці події Ю. Збанацький напише в повісті «Єдина». Від рук фашистів загинув також рідний брат Юрія Збанацького, чотирнадцятилітній Василь. Хоч писати Ю. Збанацький почав ще в юнацькому віці, справжнім початком його літературної творчості стала повість «Таємниця Соколиного бору», а своєрідним її продовженням — повість «Літо Соколиного бору». Всього письменник написав понад 20 книжок для дітей. Дві з них — «Курячий бог» та «Морська чайка» — були екранізовані на Київській студії ім. О.П.Довженка. Повість «Морська чайка» Юрія Збанацького, на жаль, не входить до шкільної програми, не перевидавалася з 1961 року, хоча має надзвичайно актуальне виховне значення, адже її героями є діти, що живуть в реальному світі і вирішують свої проблеми теж реальними засобами. В сучасній українській літературі для дітей зле бракує прози про життя дітей, написаної на такому ж високому літературному рівні, як згадувана повість, такою ж гарною мовою і з таким же зарядом добра і справедливості. Галина МАЛИК, 2013 р. *** ЮРІЙ ЗБАНАЦЬКИЙ. «Я БУВ ДІДУСЕМ»: СЬОГОДЕННІ ДУМКИ
Педагог за фахом, більшість своїх творів Юрій Олефірович присвячував питанням виховання у підростаючого покоління найкращих рис Людини і Громадянина, духовного дорослішання та становлення характеру дітей і підлітків у воєнні та повоєнні часи. І, водночас, його проза є зразком ліричної оповідки, що оспівує красу рідної землі та повсякденне життя на ній працьовитих, добрих і відданих своїй справі людей. Але зараз логічно буде згадати не Збанацького-романіста, а Збанацького — дитячого письменника. Тому й зупинюся на огляді повісті-казки Юрія Олефіровича «Я був дідусем», що увійшла до книжки «Стародуби. Я був дідусем : повісті. – Київ : Веселка, 1979). (До речі, за кількістю авторських листів, на теперішній час цю повість без коливань можна називати романом).
Завзятий футболіст, вигадник і не дуже старанний учень Артур, жаліючи старенького дідуся з його численними болячками, вигадує різні способи позбавити Артема Степановича недуг. Одна з фантазій — помінятися з дідусем місцями — волею долі збувається. Відбувається це не за помахом чарівної палички, а завдяки несподіваній зустрічі з таємничим незнайомцем. Літній бородань пропонує онукові та діду ось що: «Старий дідусь непомітно стане могутнім тілом, молодим і рухливим, невгамовним, як онук. Правда, дідові доведеться трохи поступитися своєю мудрістю й знаннями, зате внук перебере дідові немощі і втому...»[1]. І старий, і малий Лихолати вважають цю пропозицію за жарт і... погоджуються. Сказавши декілька незрозумілих слів, незнайомець зникає. А запропоноване ним перевтілення починається одразу ж. Тільки спочатку ніхто — ні мудрий дідусь, ні легковажний онук цього не помічають. Здається, все залишилось, як і було. П’ятикласник йде до школи, а Артем Степанович залишається вдома — хазяйнувати, бо батьки Артура на цей час перебувають у відрядженнях (автор свідомо виводить їх «за кадру», щоб не відволікатися на зайві сюжетні лінії). Із часом, коли Артур отримує від дідуся не лише болячки, а й зрілий розум, він починає розуміти, що відбувається. Але хлопець любить діда і пам’ятає, що саме він був ініціатором перевтілення, тому не скаржиться. А дідусь, навпаки, отримавши від онука частинку дитячої безтурботності, спершу зовсім не замислюється над тим, звідки у нього з’явилися сили та молодече завзяття. Оповідь про подальші події, що стануться у школі, автор веде від першої особи — самого Артура. Отримавши не тільки професійні знання свого дідуся, а й його вміння дивитися на події з висоти прожитих років, школяр використовує їх не задля власного ствердження, а для згуртування всього класу, допомоги друзям і вчителям. Читаючи замальовки з життя школи та школярів, одразу згадуєш, що спершу письменник учителював у сільській школі, працював там директором. Дуже бо обізнаний він і в здійсненні навчального та виховного процесу, і в стосунках вчителів і учнів, і в дитячій психології. Пензлем майстра змальовані також другорядні персонажі — директор школи Дмитро Карпович, вчитель фізкультури Кім Арсенович, молоденька біологічка Святослава Михайлівна, математичка Анастасія Філатівна, класний керівник Клавдія Петрівна, однокласники Артура — Кеся Шморгуновська, Славмир Хоць, Зарик Мацюра... Вирує життя в сучасній школі (вибачте, шановні читачі, але проблеми, якими переймаються і педагогічний, і учнівський колективи, можна співвіднести й до теперішніх часів), а паралельно можемо спостерігати за спогадами киянина у третьому поколінні Артема Лихолата. Починаються ті спогади аж із часів царату, тобто початку ХХ століття, бо саме тоді, у родині робітника Південноросійського заводу в «халупці на дубових палях» і народився хлопчик Артем. Все життя малюка-підлітка-парубка Артема Лихолата пов’язане з тією місциною, де зростав і мужнів, набирався розуму і отримував знання — Києвом. Київ — то третій герой повісті, принаймні, так мені здається. Коли йдеться про місто, то письменник використовує різні художні засоби, аби оспівувати старовинну столицю України. Це лірична замальовка: «...задивився на високі пагорби, на золоті бані лаври, на висотні будинки, що виглядають з-поза тих круч, на мости, які провисли на місці отого давнього, Ланцюгового, загибель якого наснилася йому вночі...»[2]; історіографічний нарис: «Безсумнівно, що найстародавніше місто, якому судилося вічно стояти на землі й зватися Києвом, виникло не одразу і не на порожньому місці, отож не доводиться дивуватися з того, що існує стільки припущень з приводу того «отколе прозвался Киев»[3] і, навіть, економічний: «За рахунок чого ж воно росло? Адже все живе чимось живиться, комусь зобов’язане своїм зростанням. Київ сьогоднішній, коли мовити образно, з другої половини минулого століття (пам’ятаємо, що йдеться про початок ХІХ ст., прим. авт.) почав рости й набирати снаги з простенького бурячка. Правда, не з простенького, а солоденького...»[4]. Читаючи ці рядки, занурюєшся не тільки у ті часи, коли будувалося величне місто, а й коли воно потерпало від ворогів та руїни, коли потребувало підтримки та допомоги. І одразу отримуєш могутній заряд любові до рідної землі, до тих численних поколінь, що попри біди та негоди невтомно працювали, будуючи-перебудовуючи наш добробут і благополуччя. Але милуючись рідним містом, бажаючи щось зробити для його процвітання, Артем Степанович, навіть перебуваючи у стані дитячої безтурботної мрійливості, не забуває про рідного онука. І, отримавши повідомлення від лікарки, що любий Артур має невиліковну хворобу — надзвичайно швидке старіння, однозначно вирішує питання: «...таке надбання виявилось би занадто дорогим, за нього треба було заплатити якщо не життям, то здоров’ям і щастям онука»[5]. І на таке літня людина з розвиненими відчуттями совісті та обов’язку, ніколи не могла погодитись. Знайшовши таємничого чародія, Артем Степанович вимагає зупинити антигуманний експеримент і повернути онукові — здоров’я, а йому — його хвороби. Здивований учений не розуміє, чому сповнений сили чоловік не бажає користуватися подарунком долі/надприродних обставин і ще й жаліє онука, котрий отримав левову частку дідівського досвіду та знань. Саме тут думки героя — Артема Степановича та автора-гуманіста співпадають: «Життя людині дано для того, щоб воно, як бджола, щоденно і невтомно, в дитинстві і в юності, в зрілому віці та навіть в старості збирала, конденсувала знання, ставала справжньою людиною...». І ще: «В нас кожен має право шугати вгору на власних крилах. Кожна людина в зеніті свого розквіту має злетіти увись сизокрилим орлом. І ніхто, ніяка сила не повинна тому перешкодити. Наука мусить підносити людину до сонця, приносити їй щастя. І я хочу, щоб не лише мій рідний онук злетів до щастя орлом, а щоб піднялися вгору замість нас, старих, вироблених, виборених, усі наші онуки, вся юна парость нашого народу»[6]. Ображений і розсерджений чародій (саме так називає цього антигероя автор) повертає Артему Степановичу його хвороби та зникає. Саме на цій ноті завершує оповідь Юрій Збанацький. Він не показує читачеві, що сталося з Артуром. Так, до нього повернулося здоров’я, і хлопчина знову матиме сили грати у футбол, підтягуватися на турніку абощо. Але читачеві зрозуміло, що відтепер школяр залишатиметься відповідальнішим, розсудливішим і серйознішим, аніж був до перевтілення. Письменник залишає читачеві роздумувати над тим чи то філософським, чи то біблейським висловом/правилом/принципом : не завадь! Не завадь маленькому паростку стати велетенським дубом. Не завадь цікавому маляті стати розумним і досвідченим спеціалістом. Не завадь життю на Землі, розвитку, вдосконаленню суспільства... Хочеться рекомендувати книгу для сімейного читання, бо разом — батьки і діти — зможуть не тільки дізнатися чимало нового й цікавого, а й почерпнуть багато корисного. Еліна ЗАРЖИЦЬКА, 2013 р. (м. Дніпропетровськ). *** ЛІТЕРАТУРА, ЯКА НЕ ЗАЛИШАЄ БАЙДУЖИМ (штрих про творчість Юрія Збанацького)
До такої літератури належить і творчий доробок українського письменника Юрія Збанацького. Його проза — джерело життєвого, емоційного досвіду. Сучасне покоління юних читачів, осмислюючи повісті та оповідання письменника, має чудову можливість не тільки пізнавати світ природи, а й перегорнути трагічні сторінки нашої історії. Юрій Збанацький, як ніхто інший, вмів розповідати дітям про те, що діється навколо, помічати найдрібніші деталі та передавати емоції, які переживав сам чи його герої. Він був одним з тих письменників, які висвітлювали у літературі тему війни, але ця війна — тло, яке постає перед читачем ненав’язливо, але вражає своєю реальністю та трагізмом в саме серце. Це той емоційний досвід, переживаючи який, читач починає переосмислювати сприйняття світу і себе у світі. Повісті Ю. Збанацького, прочитані підлітками, стають для них своєрідною «школою життя». Анатолій Дімаров писав: «Повість «Таємниця Соколиного бору» — по праву ввійшла у скарбницю літератури для дітей та юнацтва. Це свіжа, розумна, повна пристрастей і в той же час, на диво, спокійна повість. Автор наче стоїть осторонь подій, але насправді він трепетно живе у кожному рядку.
Як і у повістях, так і у оповіданнях збірок «Ласунка», «Каленикові пригоди», «Крилатий гонець», Ю. Збанацький розповідає фрагменти з партизанського життя. Ведучи мову від першої особи, ніби передає пережите і побачене, а разом з тим — віддає шану тим товаришам, які були поруч, загинули в боях; тим звірятам і пташатам, які рятували від голоду, дарували позитивні емоції у тяжкий воєнний час. І уже не тільки в пам’яті автора, а й в уяві читачів виразно постає образ щедрого їжачка з яблуками, наколотими на голки. Дуже тепло описує його автор: «Він був увесь прикрашений невеликими лісовими грушками. Якусь хвилину зачудовано дивився на мене з-під насуплених брів, потім пройшов до своєї схованки. Коли вийшов звідти, зачудовано дивився на мене маленькими оченятами». Тільки справжній митець може так тонко відчувати природу і, забуваючи біль, втому, уважно спостерігати за їжачком, бути вдячним за те, що «так гостинно привітав його у своєму лісі і врятував від голоду».
Костянтин Ломикін.
Портрет письменника Ю. Збанацького
Прозаїк описує партизанів — добрих і щирих людей, яких не озлобила війна, труднощі, холод і голод; які готові пожертвувати власним життям заради іншого. Одного з таких товаришів показано у оповіданні «Дике козенятко». Старий Токар врятував маленьке дике козеня і виніс його зі спаленого лісу. Навіть помираючи, думав не за себе, а попросив партизанів випустити тваринку.
Приховане повчання звучить у «Казці про братика і сестричку». Ю.Збанацький, використовуючи жанр казки, розповідає про горобця Чирика та його сім’ю, синичку Цінь-цінь, діток професора. Реальність домінує над вигадкою. Прикметно, що в цьому творі автор звернувся до стереотипних гендерно асиметричних образів у літературі для дітей — хлопчика-бешкетника Ілька, який руйнував пташині гнізда, та чемної дівчинки Юльки, яка любила і жаліла природу. Як і властиво казці, фінал щасливий: Ілько не тільки виправився, а й сам зробив шпаківні та закликав пташок повернутися до їхнього саду. Читаючи біографію Ю. Збанацького, розумієш, скільки жаху йому довелось пережити, але незважаючи ні на що, залишитися відкритим, добрим і чуйним як до людей, так і до всього світу. Тетяна КАЧАК, 2013 р. (м. Івано-Франківськ) *** ЗБЕРЕГТИ У СВОЇХ ТВОРАХ ЛЮДЯНІСТЬ
Найпершою причиною цього є преваляція ідеологічних штампів у творах класиків соціалістичного реалізму. Певна річ, жорстка цензура із обмеження та означення основних тем у літературі, відповідність написаного соціалістичному ладу та політиці КПРС, призвели до збіднення української радянської літератури. Разом із тим, справдешні митці слова попри витворені штучно ідеологічні завади зуміли зберегти у своїх творах людяність, чуттєвість і справжність. Особливим прикладом для нас може слугувати і творчість класика української літератури Юрія Збанацького. Його чудові твори для дітей: повість «Таємниця Соколиного бору», романи «Кують зозулі» та «Курячий бог», оповідання «Берізка», «На все життя», «Приблуда», «Хліб росте», «Чого сміялись рибки», «Старший брат» та інші — це проникливість у сутність стосунків людини й оточуючого світу, уміння спостерегти глибоке у психології людських слів і дій, як і у вчинках братів наших менших. Його твори — емоційно прописана енциклопедія живого світу. Приміром, яскраві реалістичні оповідання «Дике козеня», «Ласунка» та «Щедрий їжачок» неминуче наповнюють серця щемливою любов’ю до братів наших менших. У першій — дике козеня загинуло б у вогненному лісі, коли б не чуйна жертовність бійця. «– Іди, — ледве чутно прошепотів партизан. Козенятко наче тільки й чекало цього наказу. Воно враз зірвалося з місця, стрибнуло раз-другий і, мов легке полум'я, погасло серед кущів. Услід йому немигаючим поглядом широко відкритих очей назавжди задивився наш хороший друг, наш незабутній товариш, старий
бувалий партизан Токар». У другій історії — випадково порятована білочка піддалася під опіку бійців. А що приручене звірятко щонайдужче полюбило цукор, назвали білочку Ласункою. З приходом весни зникла приручена гостя та якось… «Це було далеко від нашого зимового табору. Від утоми та безсоння я ледве плентався, опустивши голову. І раптом відчув, як мені щось плигнуло на плече. Від несподіванки я шарпнувся, озирнувся і побачив, що від мене шмигнула на дерево червона, пишнохвоста білочка. Прилипла до стовбура, голівкою вниз, хвостиком вверх, не зводить з мене очей. Ця білочка відразу нагадала мені нашу хорошу Ласунку. — Ласунко! — тихо покликав я. Білочка підняла голівку, якусь мить ніби вагалася, потім червоною стрілкою пронеслась у повітрі і вже була в мене на плечі». В оповіданні «Щедрий їжачок» інша канва, хоча й сутність твору залишається усе тією ж, — бути милостивим і щедрим до оточуючих, що означає: любити світ так, як ми хочемо, щоби нас самих любили у цьому світі. Щедрий їжачок не тільки порятував пораненого від голоду, а й у лиховісний час подарував негадано тепло своєї опіки. «Їжачок ніби взявся постачати мене їжею — носив то яблучка, то груші. Нарешті прийшли партизани. Їжачка в цей час не було вдома. Мене поклали на ноші і підняли на руки. Пішли лісом. Забуваючи біль, я весь час вдивлявся в кущі. Мені дуже хотілося ще раз побачити щедрого їжачка, що так гостинно привітав мене у своєму лісі і врятував від голоду». У цих та інших творах письменника опіка людей над лісовими тваринами перемежовується із опікою мешканців дикої природи над людьми. І скільки іще людяних історій можна дізнатися через призму творчості Юрія Збанацького! Певно, не слід бездумно відхрещуватися від тих оповідей, у яких чаїться стільки любові та добра до навколишнього світу. Втім, діти Незалежної України не знають доволі цікавих творів автора, більшість яких свого часу були зачитані до дір. Приміром, як доволі психологічна повість «Таємниця Соколиного бору», про яку і нині тепло відгукується знаний літературознавець, академік НАН України, директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України Микола Жулинський. «Йдучи в льох, я брав під пахву «Таємницю Соколиного бору» Юрія Збанацького про дітей партизан. Уся ця історія вигадана, але тоді мені малому це здавалося дуже захоплюючим чтивом. Тому однієї рукою шукав гнилу картоплю, а іншою — гортав сторінки. Пригадую, що там було дуже сиро, холодно, темно... Але любов до читання перемагала. От і українцям зараз вкрай потрібно навчитися любити сам процес читання». Гадаю, твори Юрія Збанацького є помічними у цій справі. Адже як сам він зазначав: «Чи варто задумуватися над тим, яке значення має книга для людини? Адже не питаємо ми себе, яке значення для нас має хліб і повітря?»…
Володимир Костецький. Портрет героя Радянського Союзу, письменника Ю. Збанацького
1 січня 1914 року — 100 років від дня народження Ю. О. Збанацького. Хотілося б, щоби ця літературна дата не значилася у календарі України формально. Поза сумнівом, творчість Юрія Збанацького вартує ліпшого пізнання сучасністю, як і сам письменник заслуговує на більш достойну пошанівку пам’яті. Це варто нам усім розуміти.
Марія МОРОЗЕНКО, 2013 р.
[1] Ю. Збанацький. Стародуби. – К., Веселк», 1979. – С. 69. [2] Там само. – С. 164. [3] Там само. [4] Там само. – С. 167. [5] Там само. – С. 291. [6] Там само. – С. 294–295.
|
Аж не віриться: ось перед твоїми очима ясніє добре обличчя дорогої людини, звучить трохи приглушений, аж млявий, голос. Звичайна собі людина, яких мільйони на землі. А між тим це той, хто овіяний ратною й письменницькою славою, хто у найжорстокіших умовах зумів зберегти в собі й непоказну людяність, й чисто педагогічну мудрість, хто не обізлився на недолугих недругів і мав великий талант гуртувати довкола себе друзів, які називали його любовно — Збанага.
Як би там не було, та ім'я славетного уродженця Козелеччини назавжди записано на скрижалях історії. Селянський син із загубленого в лісах Борсукова поблизу Остра сповна зазнав усіх випробувань, які випали на долю його покоління. Зовсім юним працював директором семирічної школи. Перед війною завідував райвідділом освіти, редагував районну газету в Острі. А коли прийшло воєнне лихоліття, був залишений у ворожому тилу для організації партизанського загону. Після неймовірних випробувань у підпіллі, після чекання смерті в гітлерівському таборі, з якого втік восени 1942 року, він таки виконав партійну волю — організував загін ім. Щорса, який згодом переріс у велике з'єднання. За героїзм Юрій Збанацький заслужено отримав звання Героя. На жаль, з визволенням для нього війна не закінчилася...
Юрій Збанацький таки знайшов себе в літературі. Перші проби пера датуються ще довоєнними літами. Неймовірні ратні випробування тільки посилили в його душі потяг до прекрасного. Він ніби знаходив душевну рівновагу в творчості, забуваючи про потайні переслідування вчорашніх «друзів» по зброї. Врешті-решт яскраві літературні здобутки змусили недругів відмовитися від тотального наступу, водночас породивши купу підпільних заздрісників. Та Юрія Збанацького було важко зупинити — мав він характер твердий, непоступливі принципи, якими оточив ніжну вчительську душу. Так чи інакше, за десятиліття впертої праці він став одним із провідних письменників України, широко знаним у багатьох куточках світу, автором десятків творів для дорослих та дітей. І нині без його творів наша література була б неповною.
Юрія Оліферовича Збанацького найточніше характеризує епітет н а р о д н и й .
У 1944 році за героїзм і мужність, виявлені в боротьбі з фашистськими загарбниками, Юрій Збанацький був удостоєний звання Героя Радянського Союзу.
Незабутній Юрій Збанацький у роки минулої війни командував партизанським загоном ім. Щорса, згодом — партизанським з'єднанням. А коли в середині 80-х років ХХ-го століття очолював Київську письменницьку організацію, де я був відповідальним секретарем правління, то, пригадую, навіть за різних творчих чи організаційних ситуацій, що іноді загострювалися, мені не доводилося чути від Юрія Оліферовича командирських суворих інтонацій. Він був передовсім людиною, котра вміла кожну справу наповнити своєю життєвою мудрістю та добротою, в гуманітарній своїй діяльності керувався гуманними принципами.
Велика відстань у часі між тими днями та роками, коли я працював у Спілці письменників разом з Ю. Збанацьким, і теперішніми днями та роками, нібито демократичними, але водночас виразно позначеними елементами керованого хаосу, подвійними стандартами в житті умовно незалежної України. Найбільша вада теперішнього письменницького життя — масове зубожіння наших спілчан: за опублікований твір, як правило, літератор не одержує гонорару, а щоб видати книжку, автор сам повинен заплатити видавцю, а далі сам мусить подбати про її продаж чи безплатне розповсюдження. Це би, звичайно, не сподобалось Юрію Оліферовичу. Я не забув про його книги, зокрема «Малиновий дзвін», «Кують зозулі», справедливо свого часу відзначені високими літературними преміями. Однак, нехай той час минув, ці твори досі дзвенять у моїй пам’яті як символ життя талановитого письменника, життя, що промайнуло, але зовсім не минуло. Воно залишилося в книгах, досі відлунює дзвонами доброї пам’яті. 
Юрій Збанацький — людина самобутня і загадкова: завжди при краватці, завжди у добре пошитому костюмі, застебнутому на всі ґудзики, і завжди при зірці Героя Радянського Союзу. Стриманий. Зібраний. Зосереджений. Здавалося — цим він підкреслював офіційність і принциповість. Хода його була впевнена. Немов Ішов він не коридором Спілки письменників, а прямував на трибуну ООН.
Пам’ятаю, як на черговій нараді у ЦК слухалося питання роботи Спілки з молодими талантами. І звичайно ж, як і завжди до Спілки було багато претензій. Нарада затягувалася, ніхто з партійних діячів не знав, як саме треба з молодими працювати, підводиться Юрій Оліферович і каже: «На молодих ми дивимося, як ото дивимося на дельфінів. І думаємо, що ми дельфінів виховуємо, а дельфіни дивляться на нас і думають, що виховують нас». Вибухнув сміх. Не сміх мав завершувати нараду. Але сталося те, що сталося: нарада згорнулася і кожен з присутніх, усміхаючись, ніс у собі мудрі слова Юрія Оліферовича...
«Покружлявши над чайкою, табун потягнув далі, вбік… І вже тоді, коли чайки відлетіли далеченько, з великих хвиль знялася моя чайка. Вона летіла легко, енергійно вимахувала крилами і швидко наздогнала табун. За хвильку змішалась із своїми крилатими сестрами, і я, кліпнувши очима, в одну мить загубив свою чайку. Тепер кожну з них я міг прийняти за свою…
Ця книга, читана й перечитана мною десятки разів, і досі стоїть у мене на полиці. Потерта біло-блакитна обкладинка, на якій хлопчик на морському березі дивить на чайку, що вільно ширяє над морем; підклеєні (і навіть помальовані наступними після мене читачами — моїми дітьми, сусідськими, дітьми друзів і знайомих) сторінки повертають мене у моє дитинство, так само, як і дитинство Данька, пропахле морем, лиманами, наповнене чаїними криками та плюскотом хвиль.
1 січня 2014 року виповнюється 100 років від дня народження позабутого, на жаль, українського письменника Юрія Збанацького, автора численних повістей і романів — «Малиновий дзвін», «Сеспель», «Таємниця Соколиного бору», «Лісова красуня», «Серед добрих людей», «Єдина», «Привітайте мене, друзі!», «Стародуби» тощо. Між тим, за віком і талантом Юрій Збанацький належав до тієї блискучої плеяди майстрів художнього слова, як от Олесь Гончар, Платон Воронько, Іван Ле, Максим Рильський, Володимир Сосюра, Микола Бажан, Андрій Малишко...
Темою повісті-казки є поки ще фантастичне припущення — покращення стану здоров’я діда шляхом передачі старечих хвороб онукові. На тлі сьогодення та минувшини автор сплітає дві сюжетні лінії — життя сучасної школи з погляду п’ятикласника Артура Лихолата та доля його дідуся, Артема Степановича.
У літературі для дітей, як і у літературі загалом, є твори — вічні, якими зачитується не одне покоління, які не втрачають своєї художньої, естетичної, пізнавальної цінності і є актуальними у різні суспільно-історичні епохи. Написані сотні чи десятки років тому, вони потребують тільки одного: бути відкритими для нової генерації читачів. Сучасною мовою — бути порекламованими. Достатньо один раз прочитати такі тексти, щоб зрозуміти, вони не залишать байдужим нікого, бо проймають наскрізь порушеними темами і проблемами, виписаними образами, мовою, імпліцитними смислами, емоційним пафосом.
Оце вміння трепетно жити в кожному рядку притаманне всій творчості Збанацького. «Таємниця Соколиного беру», «Лісова красуня», «Між добрими людьми», «Героводвія», «Курячий бог», «Ленінка», «Малиновий дзвін» та ще цілий ряд книжок, присвячених юним героям і педагогам, книжок широко популярних, улюблених. Вони не тільки видавалися й перевидавалися на Україні, а й перекладені багатьма мовами народів вашої Батьківщини, виходять за рубежем. Плідна праця письменника в галузі літератури для дітей та юнацтва відзначена премією імені Лесі Українки».
Спостережливість та захоплення природою відчитуємо у оповіданнях «Ласунка», «Розумний шпак», «Єдиний вартовий». Автор допомагає маленьким читачам осягнути істини буття: не можна руйнувати гніздо птаха; потрібно подбати про тих, кого приручаємо; не можна кривдити нікого.
Те, як побіжно сучасне літературознавство відгукується про творчість Юрія Збанацького, є наочним свідченням очевидних реалій — значна когорта письменства довоєнного та повоєнного часу відходить за межі літературного дискурсу, фактично не вивчається у школі, а разом із цим твори радянських письменників посуваються на узбіччя видавничих процесів.
На Заході вже відгриміла канонада. У визволену Києві спинались на ноги фабрики і заводи, відкривались магазини, лікарні, школи. Почали виходити з друку журнали і книги. І от у цей час до редакції журналу «Дніпро» зайшов скромний, тихенький молодий чоловік. Якби не золота зірочка на його грудях, ніхто, мабуть, і не подумав би, що зовсім недавно ця людина була грозою німецьких окупантів. Та про своє партизанство Юрій Збанацький майже нічого не говорив. Він приніс до редакції пухлий рукопис під інтригуючою назвою — «Таємниця Соколиного бору». І видно було по всьому, що доля твору хвилює його тепер над усе.
перший твір Юрія Збанацького, розгледіти у вчорашньому партизанові літературний талант, вбачити в ньому майбутнього автора багатьох захоплюючих книг.
«Лісова красуня» була досить сміливою спробою письменника поєднати справді бачене ним і чуте, пережите його власним серцем, з якомога ширшою вигадкою. І з-під пера Збанацького вийшла хороша пригодницька повість, яка, хоч і має окремі недоліки (деяка фрагментарність, певна стильова одноманітність тощо), одна стоїть набагато вище від десятків «пригодницьких» (в тому числі і «партизанських») повістей, що так розплодилися останнім часом. Біда всіх цих повістей насамперед у тому, що їх «пригодництво» нічим не обмежене, в тому числі й здоровим глуздом. А в «Лісовій красуні» авторова обізнаність з живим життям, з подіями партизанської війни увесь час стоїть на сторожі і не дозволяє розгулятися буйній фантазії, не дає їй переступити за грань імовірного…
Звичайно, слід почати з повісті «Таємниця Соколиного бору». І тому, що це взагалі перша повість Юрія Збанацького. І тому, що вона, безумовно, найкраща з усіх дитячих повістей в українській літературі про Вітчизняну війну. І тому, що вона цілком відповідає вимогам читачів того віку, про який уже згадувалося. Про це свідчить те, що книжку майже неможливо застати в бібліотеці чи на полиці книжкового магазину, хоч вона видавалася вже багато разів і досить великими тиражами.
...Восени 1948 року Олександр Євдокимович Крнійчук дав мені повість Юрія Збанацького «Таємниця Соколиного бору».
…Майстерний і невтомний оповідач, він легко оволодіває увагою будь-якої аудиторії — чи то дитячої, чи дорослої. Спогадів — смішних і печальних, драматичних і комедійних — у нього безліч, адже все життя він був серед людей, і не стороннім спостерігачем, а живим учасником великих подій… Саме життя давало письменнику матеріал для творів, саме життя водило його рукою, коли він писав і «Таємницю Соколиного бору»…
Юрій Збанацький уміє бачити життя, проникати і розгадувати масу складностей і суперечностей у людських стосунках, у швидкому леті історії. Про школу у нас, наприклад, написано чимало книг, але повість Збанацького «Малиновий дзвін» з жодною не сплутаєш. Тут письменник виявив себе досить вправним і сміливим художником-аналітиком, який докопався до простих і очевидних істин, на жаль, у свій час призабутих нами усіма, до тих істин, які потім були покладені в основу перебудови життя школи, всієї системи навчання… відтворив цілу епоху в житті школи, ту епоху, яка відіграла свою прогресивну роль і яка тепер потребувала докорінних і принципових змін…
Юрій Збанацький завжди приваблював мене непохитною вірою в людину. Не ота в нього доброта — «душа нарозпашку», з очима блакитними, з обіймами рожевими, а глибока, прикована іноді за похмурим виразом обличчя, за іронічним поглядом пильних очей. Я не знаю випадку, коли б він одвернувся від когось, хто потрапив у біду, байдуже пройшов собі мимо. Глибока переконаність у тому, що в кожній людині є зерно добра, — ця віра проходить через усе життя Збанацького-громадянина, через усю творчість Збанацького-письменника.
Оце вміння трепетно жити в кожному рядку притаманне всій творчості Збанацького. «Таємниця Соколиного беру», «Лісова красуня», «Між добрими людьми», «Героводвія», «Курячий бог», «Ленінка», «Малиновий дзвін» та ще цілий ряд книжок, присвячених юним героям і педагогам, книжок широко популярних, улюблених. Вони не тільки видавалися й перевидавалися на Україні, а й перекладені багатьма мовами народів вашої Батьківщини, виходять за рубежем. Плідна праця письменника в галузі літератури для дітей та юнацтва відзначена премією імені Лесі Українки.
«Хвилі». Роман-роздум, роман-сповідь. Роздуми людини, яка прожила яелегке й небуденне життя, яка знає з особистого досвіду напругу перших п'ятирічок, найважчої війни людства і відбудовного періоду.
«Ми — не з легенди» можна назвати і мемуарами, і водночас — твором художнім. Збанацький сміливо переплітає скупу, іноді аж надто скупу документальність з художнім показом — досить прочитати хоча б картини природи придеснянєького краю, в який він навіки закоханий. Ми бачимо й Десну в усі пори року, завжди чарівну та прекрасну, й могутній Дніпро, й придеснянєькі ліси, луги та озера з птаством і звіриною, бачимо кожну квітку, кожну стеблину, мов намальовану, як і людей, що живуть у тому краю, що стали на прю з ненависним чужинцем.
Про те, що Юрій Збанацький лишився з нами, майже фізично відчутний скрізь — в студентській аудиторії чи в сільській бібліотеці — говорено не лише його вірними товаришами, а й багатьма вірними друзями українського красного письменства.
Звідусіль стікалися люди. До партизанського краю, що пролягав між Києвом та Черніговом, входило десятки сіл, де організовували відділи самооборони, підпорядковані командуванню загону. Антигітлерівські акції, бої на найважливіших стратегічних тилових напрямках змусили кинути на щорсівців п’ятдесятитисячну армію нацистів, озброєну танками, авіацією, артилерією.
Хлопці — різні вдачею. Тимко — відчайдушний, вразливий, чулий до горя інших. Василько — сміливий. Ось він потрапив до німців. Його везуть в Освенцім. По дорозі тікає з ешелону, знаходить партизанів на території Польщі. Потім таки добирається до Соколиного бору, щоб боротися далі. Більш дорослим виглядає Мишко завдяки своїй розсудливості і сумлінним виконанням доручень. Четвертий — Сава. Ліричний, добрий, спокійний. І саме він гине на очах друзів на самому початку повісті. Трагедія зродила у душах Тимка, Василька, Мишка нові почуття. Війна — не жарти.
Повість «Між добрими людьми» складається з двох частин. У першій розповідається про бої з німцями на прикордонній заставі, як гине командир застави, як героїчно обороняються прикордонники. З цього оточеного німцями п‘ятачка пробираються доньки командира застави — старша Галя і мала Тата. Галя потрапляє в полон до німців, а Тату знаходять у полі жінка Михайлина. Друга частина повісті присвячена зростанню Наталі (справжнє її ім‘я Таня) у родині Михайлини, навчанню у школі, дружбі з однолітками. Повість побудована на психологічному конфлікті двох матерів. Одна загубила дитину в прифронтових умовах, інша — удочерила. Через багато років стрічаються рідна й нерідна мати. При цьому ініціатором зустрічі була нерідна мати, яка бачила, як страждає її прийомна донька, довідавшись, що мати її не Михайлина. І хоч між ними велика любов, та рідна кров кличе Наталю в дорогу до справжньої матері. Переборюючи свої егоїстичні почуття, Михайлина не стала на дорозі улюбленій донечці Наталі — дівчинки доброї, чулої, правдивої.
Ю. Збанацький повертається до подій у Соколиному бору (повість «Літо в Соколиному», 1953). Письменника цікавить, що ж сталося з його героями в мирний час. Васько став капітаном, Героєм Радянського Союзу. Тимко вчиться заочно на інженера і мріє про будівництво гідроелектростанції в селі. Юна партизанка Віра вчиться в школі і т. д.
В «Курилових островах» — життя школи-інтернату. У повісті діють справжні педагоги (директор школи Леонід Максимович) і пристосуванці (Марія Африканівна). Цікавий образ семикласника Миколи, який відкриває свої острови. Прізвище Миколи — Курила, тому й острови Курилові.
Головний герой повісті «Курячий бог» — чотирирічний хлопчик Сергійко Момут. Росте він без батька. Пустотливий Сергійко тікає з дитячого садка, мандрує узбережжям, зустрічається з багатьма хлопчиками, знаходить камінець з діркою (оце і є, за переказом, курячий бог). Він дивиться крізь цю дірку на світ, на своїх однолітків і бачить красу світу, захоплюється нею. Вміти бачити красу і вміти робити світ красивим — така ідея повісті.
«Кують зозулі» — широка, багатопланова розповідь про долю хлопчика Харитона Кулумбаса. Харитон ріс без батька, а незабаром раптово гине і його мати. Хлопець лишається сам. То він живе в лісника Євмена Горопахи, то у старого вчителя Громова-Булатова, то в місті у дядька, директора великого металургійного заводу. Нелегко малому. Не лише добрі люди стрічаються на його життєвому шляху. Та все ж добрих більше, і вони вирішально впливають на характер Харитона, який мріє, закінчивши профтехучилище, присвятити себе професії металурга. Трудове виховання, вибір трудового шляху в житті — ось ті актуальні питання, які має вирішувати школа, педагогіка. Над ними розмірковує в романі Ю. Збанацький.
( Активно працюючи в прозі для дітей, Ю. Збанацький брав участь у критиці літератури для дітей, не раз виступав на з‘їздах, нарадах з пристрасним словом про значення цієї галузі художньої творчості. На VIII з‘їзді письменників України (1981) про значення дитячої літератури він сказав: «…її благородне і почесне завдання — формувати людину, виховувати на найпершому етапі, в тому найпершому, зеленому віці, коли людина ледь уяснила собі, що вона людина, коли вона ледь стала на ноги і почала підійматися по найперших життєвих щаблях до того високого, найвищого в світі звання — звання Людини з великої літери».
Коментарі до статті
Чудовий покажчик про Ю. Збанацького підготували у київській центральній бібліотеці для дітей імені Т. Шевченка.
Не полінуйтеся подивитися: http://www.shevkyivlib.org.ua/bibliotechna-politsya/bibliografichiy-pokazhchik/1033-bibliografichniy-pokazhchik-zbanatskiy-yuriy.html