Слухати

  Cофійко, — позбирай іграшки! — гукнула мама з кухні.
—   Ага... — неохоче відповіла Софійка, заплітаючи ляльці
коси так, щоб вони облягли її голову, як корона.
—  Я не жартую! Позбирай іграшки, склади олівці й альбо­ми...
—  Та зараз...
—  Я навіть звідси бачу, шо ти сидиш на килимку серед безладдя  й бавишся лялькою!                           

—  Ти не бачиш — ти здогадуєшся! — засміялася Софійка.
—  Здогадуюся, — погодилася мама. — Уже пізно, пора спати, іграшкам теж.
—  Так вони ж не живі! їм спати необов'язково! Оце мише­нятко — з гуми. Ведмежатко — з тканини. Лялька — з пластмаси. В неї навіть очі несправжні, а намальовані Книги взагалі очей не мають — що вони заплющувати­муть, якщо їх покласти в ліжко?
 —  Софійко, — зауважив тато, — не мудруй. У тебе є п'ять хвилин...