Рутківський, Володимир Григорович. Сторожова застава : повість із життя Київ. Русі / Рутківський, Володимир Григорович; худож. М. Паленко. – К. : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2012. – 304 с. : ілюстр.

На варті рідної землі

«Як же ж я скучила за справжнім, добротно зробленим пригодницьким фентезі!» – такою була моя перша думка, коли я почала читати повість «Сторожова застава». Хоча за нинішніми мірками такий об’ємний твір важко назвати повістю – це вже повноцінний роман.

Можна сказати, якщо користуватися сучасною термінологією, що це роман «про попаданців», оскільки головний герой – Вітько Бубненко потрапляє у минуле Київської Русі та зустрічає там богатирів, про яких знає з народних легенд, – Іллю Муровця, ще зовсім юного Олешка Поповича і не знаного нами діда Овсія.

Спочатку я непокоїлася, що можу зустрітися з аналогом «Янкі при дворі короля Артура»: хоча цей твір і вважається класикою, але особисто мене він обурює до глибини душі, оскільки у ньому я вбачаю джерело подальшого стьобу над історією та іншими світами, коли дуже розумний і технологічно підкований герой показує «кузькіну мать» всім і вся у «тупуватому середньовіччі». А закинь навіть розумника в інший світ чи в інший час, і побачимо, як швидко він згадає бодай закони фізики, хімічні сполуки та біологію з курсу шкільної програми. Та отож...

Але, на щастя, ця книга позбавлена всіх вад, притаманних фентезі такого типу. Тут читач не побачить зверхнього ставлення ні від головного героя, ні від наших пращурів. Ніхто не сприйматиме Вітька як обраного, бо «обраність» теж є штампом для подібних книг.

Люди просто живуть, і головному героєві доводиться прилаштовуватися під ритм і реалії минулого, які з гумором показує автор.

Це пригодницьке фентезі, оскільки пригод тут повний кошик і ледь не на кожній сторінці щось трапляється, і це не може не впливати на головного героя: він повертається додому зовсім іншим, стриманішим, поміркованішим, дорослішим. І навіть не віриться, що це школяр. Мимоволі починаєш розуміти, що в минулому дорослішали значно раніше і ніхто б навіть подумати не міг, що «дитячий садочок» може тривати протягом десятиліть, як це відбувається нині.

Богатирі теж не бронзові, а живі люди, у них є свої слабкості, пристрасті й таємниці: Олешко закоханий у красуню та сміливицю Росанку, Ілля Муромець крадькома ласує черешнями з чужого саду, а дід Ілько знається з «дідьком болотним».

А ще чоловіки поважають жінок, бо знають, що в разі потреби ті боротимуться проти ворогів пліч-о-пліч зі своїми рідними, і навіть трохи побоюються своїх грізних господинь, хоча зрозуміло, що це така захисна реакція від постійних зовнішніх небезпек.

Є у цій казці (чи краще все ж таки називати цей твір фентезі) й місце диву. Неподалік від міста Римова знаходиться Зміїна нора, де за народними переказами мешкає Змій, який раз на кілька десятиліть вилазить зі свого сховку. З нашого ж боку ця западина, в якій ховається часовий перехід, теж зажила дурної слави: чути в ній дивні звуки бойовища, скрегіт криці та кінське іржання. За наших часів ту місцину називають Чортовим яром, і люди не вельми полюбляють туди ходити.

Та це не стосується школярів, які цікавляться історією рідного краю. Тільки мало знають хлопці про свою землю, вважають, що нічого цікавого у їхній Воронівці відбуватися не могло. Як же ж вони помиляються!

Хоча щось таки тут було, бо на Городищі, яке розташувалося поблизу селища, і досі знаходять то наконечники стріл, то іржаві уламки мечів. І хлопці починають розкопки у таємничому ярі. Невеличкими порціями разом із дітьми читач дізнається про давньоруський період. Не думав школяр, що йому доведеться зустрітися з героями минулого наживо. Хоча про таке насправді ніхто ніколи не думає...

Почувши дивні звуки, Вітько копає ще трохи і «докопується» до іншого часу. Звісно, потрапляє у цілком небачене – бійку русичів з половцями, яку спочатку сприймає як зйомки історичного фільму. Та дуже швидко пересвідчується, що ні режисера, ні операторів з камерами тут і близько немає.

Хоча поява Вітька є невипадковою, завдяки його несподіваній з’яві половці відволікаються від бійки з русичем, і це, можна сказати, рятує тому життя. Олешко Попович, а то був саме він, на відміну від ординців не лякається гостя зі Зміїної нори, і таким чином Вітько потрапляє до русичів.

Спочатку ставлення до нього неоднозначне. Бо як можна ставитися до Зміїного вивідника, який ще й розмовляє такою дивною мовою? Але швидко русичі переконуються, що цей хлопець – щира і смілива людина, його не треба мати за ворога, та й сам Вітько розказує правду, звідки прибув. Та оскільки перехід зачинено, доводиться хлопцю вчитися жити серед русичів, його навіть відають у родину до Росанки, бо там свого часу у тітки Миланки зник син, й у простих людей не буде запитань, хто він і звідки. Тому для багатьох Вітько стає Мирком: нове ім’я – нове життя.

Час воєнний, ординці постійно атакують заставу, а княжич Святослав, син Мономаха, – нині заручник в ординців, і якщо князь піде проти орди, це коштуватиме Святославові життя.

Вітько – цілком сучасна нормальна дитина, і це проявляється навіть у тому, як він сприймає те, що відбувається навколо. Хлопчик згадує своїх рідних і друзів, мислить категоріями свого часу, але швидко вчиться адекватно сприймати і минуле, бо розуміє, що шансів на повернення дуже мало.

Він не вихваляє свій час і не потопає у минулому, яке для нього є втіленням легенд. Між минулим і сучасністю в особі Вітька іде постійний діалог. І саме тому хлопцю з нашого часу вдається вижити за таких небезпечних подій минулого, а русичі вчаться у нього хитрим прийомчикам самооборони і не лякаються ліхтаря на батарейках, який допоміг їм переконати ворогів, що на службі у застави справжній Змій.

Справжнє життя сповнене небезпек, і воно випробовує героя. Як не полюбляв Вітько битися з друзями на мечах, вдаючи з себе мушкетерів, і майже завжди перемагав, а тут зброя не іграшкова, і доводиться не на жарт вчитися, щоб боронити своє життя і життя нових друзів.

Проте, Вітко не став рятівником світу, а є учасником історичних подій, наближеним до справжніх народних героїв, гідним бути поряд із ними. І це не типово, але життєво.

«Сторожова застава» – це не розважальна казочка, бо небезпеки реальні, а деякі герої гинуть.

Вітьку доводиться побувати в полоні в ординців, показати свою волю і силу перед лицем смертельної небезпеки, зустрітися з князем Володимиром Мономахом і навіть взяти участь у справжній битві.

Але, незважаючи на те, що головним героєм є хлопчик з нашого часу, читач може бачити й очима інших героїв і навіть очима ординців, пораненої рисі та й самого сина половецького хана. Це нетипово для цього жанру, але подібний прийом збагачує книгу, дає можливість відчути об’єм і глибину тексту, краще вжитися в образи героїв.

Не зроблю нічого поганого, якщо скажу, що Вітько не залишається у минулому, а повертається додому. Так має бути у книгах для цієї аудиторії, щоб діти не хотіли тікати кудись із реального світу.

І все, що було, йому не наснилося, як це часто буває у книгах, бо на хлопчикові шолом і розсічена кольчуга. Повернення радісне, але важке: надто прив’язався Вітько до тих, із ким потоваришував у минулому, і тепер упізнає в рисах односельців, кого полюбив. Та й, може, справді, вони родичі?..

Багато речей стали зрозумілішими: історія сприймається не як сторінки з підручника, та й Воронівка має таку назву, бо на битви завжди злітається вороняччя, а битв тут було чимало...

Пережите назавжди залишиться в серці і пам’яті Вітька, і, дивлячись на мирну землю, хлопчик сам собою розуміє, що тут немає жодного половця, жодного загарбника...

Це надзвичайна пригодницька книга, яка ненав’язливо вчить патріотизму і сміливості. Повість буде цікава усім школярам, які люблять пригоди та історію рідного краю.

Наталія Дев’ятко

***
 

«Сторожова застава»

Найвищого розвитку талант В. Рутківського досяг у історичних текстах для дітей. У середині 80-х рр. минулого століття послаблення цензурних заборон і загальне піднесення склалися довкола письменника у вибухову суміш, яка дала змогу «вибухнути» затаєному у його єстві з дитинства історичному чуттю. «Історичний матеріал сам давався мені в руки ще зі шкільних літ», — наголошував він згодом. — «Власне, та епоха була в мене в крові. Адже моя Велика Бурімка над Сулою, де я провів найкращі свої роки, колись була легендарним Римовим. Тут сторожові застави відбивали наскоки печенігів та половців, звідсіля рушив у дикий степ князь Ігор, неподалік рубався Северин Наливайко. І сам Морозенко, за яким плакала вся Україна, — теж мешкав неподалік. Тож не писати про ті часи я просто не міг. Звісно, були й довгі сидіння в бібліотеках, був Яворницький, Грушевський, були мандрівки по тих місцях — як пішки, так і човном». Відтак, полишивши психологічні та казкові повісті, Володимир Григорович взявся за творення власної версії маловідомих подій минувшини. Першим в уяві ожив задум, що виник ще у дитинстві після екскурсії до Києво-Печерської лаври, де хлопця приголомшили мощі Іллі Муромця. «Тоді чи не вперше подумалося: та який же він російський богатир, якщо воював на нашій землі, і похований у ній? Ото було б добре, якби хтось написав про нього як про нашого, українського, богатиря! Та чомусь ніхто з сущих тоді письменників за цю тему не брався. Тож у середині 80-х, коли в повітрі «запахло» незалежністю України, я й згадав про свою дитячу мрію. А ще вирішив розкрити перед юним читачем не тільки цю сторінку, а й інші. Скажімо, написати художню розвідку про початок українського козацтва, чи розповісти — бодай самому собі — про битву на Синіх Водах».
Хотілося говорити про народ, якому одному підвладна Вічність, і про Людину, котра одна може творити безкінечну оповідь історії світу… Хотілося просто і ясно донести до найменших, а через них і до старших, просту істину природної закоріненості всякої живої душі в живу сув‘язь її материзни. А ще хотілося привести до логічного завершення історію кмітливих і допитливих дітлахів із Воронівки, показавши, з яких глибин і якої сили коріння напоює ясний і щирий квіт їхніх душ. Так постала повість-легенда «Сторожова застава» — етапна, переломна книжка в творчості Володимира Рутківського, в якій письменник уперше задекларував своє розуміння минулого як дієвої складової сучасного, як школи життя в прямому значенні слова. У розумінні письменника зустріч сучасного з минулим змінює не минуле, а сучасне, відкриваючи дорогу в інше майбутнє, до інших вимірів себе та свого народу.
У 1991 р. журнал «Однокласник» опублікував твір у скороченому вигляді. Повість була помічена й оцінена: Володимир Григорович розділив тогорічну премію імені М. Трублаїні з надзвичайно на той час популярним Кіром Буличовим. Та якщо російський фантаст отримав за свою працю Державну премію Росії, рівноцінний доробок нашого земляка не привернув уваги навіть місцевих видавців. Лише у 2001 р. письменникові вдалося видати тисячу примірників «Сторожової застави» власним коштом. А за рік, у 2002 р. він отримав за цю повість премію імені Лесі Українки. Та лише за десять років по тому, 2012 р. повість нарешті була видрукувана повноцінним тиражем у видавництві Івана Малковича із «фірмовими» ілюстраціями М. Паленка та значним авторським доопрацюванням.
Хоча формально «Сторожова застава» належить до фантастично-пригодницької прози, письменник означив її як повість-легенду, тим самим наголошуючи, що визначальним для нього є не розважально-пригодницька складова твору, а його етико-дидактична настанова. Це книжка про любов до рідного краю та повагу до себе як нащадка великого роду. Головним її героєм є історична пам‘ять як підмурівок сучасного, несхитний камінь, що не дає зникнути українству в світі.
Читач вкотре опиняється у Воронівці, де подорослішалі герої «Наметів над річкою», зацікавившись історією рідного краю, надибують «зміїну нору», що веде в 1097 рік, коли князює Мономах, а на місті рідного села стоїть містечко Римів.
Подорож у часі — давно й широко використовуваний дитячою літературою хід, та для В. Рутківського він — лише формальний привід показати шлях пізнання підлітком свого минулого, засіб розкриття краси та величі пращурів. Вітько Бубна не стає «великим воїном» і не привносить у життя минулого якихось неймовірних новацій. Натомість, минуле приймає його як рідного, визнає за ним право стати врівні з людьми «свого кореня». І для людини з майбутнього це — найвища нагорода, бо у минулому сучасний школяр знаходить велику правду свого народу, знаходить силу роду, своє коріння, своє право на Вічність.
Повісті притаманна тонка психологічно виважена манера письма, коли внутрішній стан героя пояснюється одним штрихом, незначним натяком, а минуле відкривається перед читачем зримо, в русі, змальоване точними опуклими мазками. Художня логіка тексту засновується не лише на підтвердженій науково історичній правді, а й на допустовій мовній грі й авторських припущеннях. Так, Муромець виявляється Муровцем, бо зводив мури, а росіяни так звуться, бо «розсіялися від переяславського та київського дерева як кленове насіння». До речі, саме в цій повісті В. Рутківський чи не першим висунув припущення, що гопак — не танок, а один із різновидів бойового мистецтва.
Серед головних героїв твору як легендарні історичні постаті, так і вигадані персонажі. Та кожен із них — повноцінний людський характер і водночас яскравий український типаж, зафіксований різними джерелами. Ілля Муровець любить орати землю та їсти черешні. Олешко Попович безпомічний перед красунею Росанкою та наївно гоноровий. Тітка Миланка — тип козачки, котра тримає на собі дім і господу та може дати лад хоч війську, хоч печі та колисці. А дід Овсій — один із тих дідів-мудреців, що втілюють собою не лише живий зв‘язок поколінь, а й сповнений любові до світу й людей вітаїстичний принцип буття.
Наскрізними для твору стають образи змія (як невідомого, що лякає й спонукає до дії), роду (як тяглості певного світовідчуття та ціннісних орієнтацій) і малої батьківщини (що при пильному розгляді завжди виявляється великою та значимою). Натомість символічне значення назви твору прочитується лише в контексті каменя-стели на Городищі, де на вічній варті чекають свого часу міфічний Микула Селянинович, легендарний Ілля Муровець і народжений уявою автора дід Овсій — духовна сторожова застава, віднайдення якої нашими сучасниками дарує їм надію на достойне майбуття.

Наталя Марченко

Скорочено цитується за кн.: Марченко Н. П. Володимир Рутківський: тексти долі : біографічний нарис / Н. П. Марченко. – Тернопіль : Навчальна книжка – Богдан, 2014. – 423 с.