«Хочу, щоб світ вчився у нас!»

На XXII Форумі видавців у Львові КЛЮЧеві випала чудова нагода поспілкуватися з Президентом Центру дослідження літератури для дітей та юнацтва Уляною Святославівною Баран (Гнідець). Розмова видалася напрочуд відвертою, щирою та глибокою.

1. Наскільки знаю, свого часу саме Ви стояли біля витоків перших зібрань щодо дитячого читання у межах Форуму видавців у Львові. Згодом ініціювали заснування ЦДЛДЮ у Львові, зорганізували низку міжнародних симпозіумів, фестивалі дитячого читання, організували перші фестивальні бібліотечки під відкритим небом у соціально малозабезпечених місцях України, зібрали у Центрі професіоналів та очолили рух «Вся Україна читає дітям». Що всі ці роки спонукало Вас до цього непростого й часто невдячного чину? Чому обрали саме громадську діяльність?

«Дякую, Наталю, за запитання. І тішуся, що нарешті маю можливість на нього відповісти. Вибачайте, якщо вийде трішки розлого!

Я пізня дитина у моїх батьків. Якщо найстаршого брата мама народила після того, як тато доставив її до пологового будинку на мотоциклі «Ява», а після народження середнього брата мій тато кинув палити, то при моїй появі на світ батько продав мотоцикла. Всі мене завжди дуже любили, всі мною займалися та всі мене всьому, що знали і могли, вчили. Я, напевно, була найщасливіша дитина на світі.

Але у дитинстві ніхто не читав мені жодних книжок. Мене всі вчили вчитися. Мама вчила читати, вивчала зі мною гарні дитячі віршики Тараса Шевченка, Лесі Українки та Наталі Забіли і давала мені самій читати казочки. Тато вчив рахувати та малювати (але реферати таки за мене оформляв, бо мав каліграфічний талант і завжди тримав напоготові у шафці перо та чорну туш). Найстарший брат Ромко навчив мене гарно кататися на нартах, виховував у мені фізичну та моральну стійкість. А ще ми із ним постійно ходили в кіно на французькі комедії. Наш середній брат Олько усіх бавив, – коло нього всім завжди було спокійно та добре. Бабця Неля навчила мене вишивати та любити квіти. Дідо Михайло кожен день говорив: «Лиш праця в мужа виробляє силу, лиш праця світ таким як є створила, лиш у праці та для праці треба жить» (за І. Франком). Ми всі жили разом, разом засаджували город, доглядали сад, разом подорожували Україною, разом любили все українське, все своє, вчилися поваги та пошанівку. В хаті – вишиванки, книги по фізиці, хімії, латинь, «Фарбований Лис» Івана Франка та казки усіх радянських республік. Такий собі сюрр. Найщасливіше місце мого світу.

Одного разу наприкінці 80-х років прийшов до нашого дому друг батька із старою валізою. Пам‘ятаю нашу вітальню, журнальний столик (ще досі у кімнатці моєї донечки Роксолянки стоїть – міцний такий!), а на ньому – чоловік відкриває валізу. Тато дивиться. З валізи чоловік витягає та ставить на стіл домашній сир, масло, борошно. Далі – багато-багато газет «Комсомольська правда». Мама обід гріла на кухні. А тоді, – чоловік згортає всю оту «Комсомольську правду» та виставляє на стіл усі томи зібрань Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка та купу зарубіжних авторів у прекрасних перекладах українською мовою дорадянських часів (для Західної України «дорадянські» – це до Другої світової війни).

У нас читав кожен у сім‘ї, але у різних жанрах: бабця читала польські детективи, дідо читав Горація та Гомера в оригіналі, тато читав фізику, мама читала все. Один брат читав анатомію людини і танцював у народному ансамблі танцю «Горицвіт», інший – колупав фізику та здобував чорний пояс каратиста. Я читала казки та грала на бандурі. Читала казки і мріяла, щоб усе було так, як є, і щоб усе було так, як у моїх батьків... і щоб усі були такі, як мої батьки та брати... І ще про мотоцикл мріяла...

Памятаю 90-ий рік. Тато привіз мене та мого двоюрідного брата до Західного наукового центру (там нині «штаб-квартира» Центру Дослідження Літератури для Дітей та Юнацтва). Пам‘ятаю тьмяні лампочки та величезну кількість людей у повній тишині. Ми мовчки записувалися до «Пласту».

Памятаю 91-ий рік. Ми були у пластовому таборі на «Трембіті» під Славськом. Повернулися з чергової виснажливої мандрівки, а в таборі плач: батьків невідомо чиїх заарештовано. Додому повертатися не можна. Можливо, треба іти далі в гори...

Богу дякувати, все «перевернулося». Та ми повернулися через пластовий табір із Радянського союзу до Незалежної України. Нашої України.

Памятаю наші «Єрмаки» із залізними рамами на спинах, кілограмів по 30-ть, наші протоптані найвищими та найскладнішими хребтами Карпат ноги, наші перелази через річки та скелі, наші шалаші серед дикого лісу, нашу Говерлу при морозі мінус 15 градусів, наші вогнища та всі наші патріотичні пісні.

Нині дехто скаже, –  «пафос». А я усім кажу – ні, не пафос! Ми цим жили і творили те, що є зараз. Добре-зле, – не людям судити. Робили та робимо як Бог дає сили й талану. Ми творили свою незалежну Україну. І слово «НЕЗАЛЕЖНА» ми сприймали буквально у всіх відношеннях. Ми служили Богові й Україні. Служимо і по сей день, як би це пафосно комусь не звучало. Кожний робить, що може і як може, – і це правда.

У школі я вчилася дуже добре. Але школа мене вбила психологічно. Ще у третьому класі наша перша вчителька покарала мене бойкотом усього класу за те, що я не тільки не вивчила віршик про Леніна, а й не знала, хто він такий, і не бачила його портрету у себе вдома. З того часу всі «мудрі дорослі» комуністи підтримували клас у його агресії проти мене: за мною ганялися по школі, обсміювали, обпльовували мій наплечник і, заганяючи у куток, піднімали спідничку. Злоба та ненависть у серцях – те що виховувала радянська школа. Українська школа, слава Богу, відходить від цієї практики зацьковування «інакомислячих», але поки ще дуже повільно і точково.

Коли у 90-му році я зняла привселюдно піонерський галстук та прийшла до школи замість форми у такій собі спідниці-штанях червоного кольору у тоненьку чорну смужку, математичка викликала мене до дошки і поставила «2» без жодного завдання чи запитання, – за «штани» (памятаєте у Зірки Мензатюк епізод із Ігреком у червоних штанах у повісті «Як я руйнувала Імперію», – книжка про мене!).

«Пласт» став мені порятунком. «Пласт» став порятунком для усіх «аутсайдерів» радянської системи. У «Пласті» зібралися підлітки, у котрих вдома не було портрета Леніна, лише вишиванки та зібрання Тараса Шевченка, Лесі Українки та Івана Франка. Канон? Так! Це КАНОН національної літератури України.

Університет 90-х рр. – найцікавіший шмат мого вивільнення...  «Товариство Лева», обмін студентами, перші візити європейців до України.

Казка з дому закінчилася. Казка не виправдала себе жодним чином. Чоловіки не хотіли родини, жінки хотіли дітей і родини. Гендерне протистояння. Покоління розведених і покинутих чи розчарованих жінок. «Вивільнення» чоловіків від сімейних обовязків. «Свобода» у всіх відношеннях. Таких як мої батьки чи брати – ніде нема.

Покоління 90-х рр. – усі індивідуалісти та проти будь-якої системи люди. Ми були «бандитами» або «деструктурами». Навчання не приваблювало. Зверхність і непривітність більшості викладачів Львівського університету не надихала нас відкрити важкі деревяні двері. Винятком були лекції Галини Леонтіївни Рубанової (зарубіжна література), Світлани Павлівни Фіськової (нині – Маценка) (німецька література, літературна школа Нони Хомівни Копистянської) та практичні Наталії Євгенівни Пертащук (німецька мова). Ми вчилися самі. Як могли і як вміли. Бокаччо, Томас Манн і Кафка відштовхували. Не хотілося нічого більше читати. Усе, що не візьмеш, – кругом сльози та біль. А я шукала радості. Я ж колись ту радість знала з батьками, братами. Читала про неї у казках із гарним закінченням. Поза університетом ми навчилися працювати, радіти з музикою (Metallica, Nazareth, Guns N’ Roses та ін.), насолоджуватися мистецтвом (Underground).

Невідаючи того, ми творили специфічно нову культуру України, не переступаючи насправді жодних етичних норм поведінки у суспільстві (за нами – великий біль наших батьків, культурна пам‘ять народу та його свідомість). У нас була на все міра та свій погляд. Ми ламали культурну парадигму, змінювали її, випробовували все на справжність. Ми раділи одне одному, багато сміялися, цікавились, як кому йдеться, підтримували, заспокоювали, допомагали. Це дивакувате культурне середовище вільних людей очолював і очолює по сей день Маркіян Іващишин, – директор МО «Дзига».

Ми всі правдиві. І це завжди було основою людини з такого середовища.

Моє чудове сонячне дитинство, «Пласт» і «Дзига» сформували мене як людину такою, якою я є.

Тому і місце собі знайшла передусім в громадській справі.

- Але чому саме дитяча література?

«Як народився мій первісток Миросик, друзі з різних країн (на той час я вже багато подорожувала, беручи участь у різних проектах як спочатку пластунка, бандуристка,  а згодом і як перекладач) прислали нам у подарунок ящиками чудові різнокольорові книжечки. І я не могла від них відірватися. Вони були такі класні! Усі німецькою чи англійською мовами. Я читала їх щодня Миросику, перекладала усно. Я їх обожнювала. Я закохалася у ці книжечки і не хотіла і не могла більше інші книги сприймати. Нам із Миросиком було дуже затишно з тими книжечками. Ми разом росли на цих дитячих книжечках.

Коли пішла працювати на кафедру іноземних мов у Політехнічний, завідувач натякнув, що без дисертації тут довго ніхто не затримується. Ми на той час були з Миросиком самі і втрата праці ніяк не виглядала доброю перспективою. Я почала думати. Як уже казала, в університеті прихилилася душею лише до трійки викладачів. До них і звернулася за порадою. Пропозиція Наталії Євгенівни Петращук писати дисертацію по німецькій граматиці мене не дуже привабила. Пропозиція Світлани Павлівни Фіськової (Маценка) писати по жіночій літературі остаточно відкинула мене від дорослої літератури після того, як я прочитала в оригіналі «Види смерті» Інґеборґ Бахман (Та вся психологічна тяжість з цього роману мене ще добрих два тижні по тому депресивила. А коли у тебе діти – нема часу на депресії).

А тоді я дуже несміливо взяла з полиці Еріха Кестнера «Крихта та Антон» і дуже попросилася, щоб мені керівник (Світлана Павлівна Фіськова) дозволила писати з німецької дитячої літератури.

Так і сталося. Почала відразу все перечитувати, їздити на усі можливі конференції по світі, вигравала різні стипендії, працювала у найкращих спеціалізованих бібліотеках у Європі, старалася та вчилася щодня. Скрізь колеги-дослідники вітали мене та допомагали конкретними порадами й, зрештою, вчинками (так, свою повагу та підтримку вони висловили особистою присутністю на першому Міжнародному симпозіумі, який ми організували у Львові у 2007 р.).

Я була щаслива у дитячих книжках, у своєму дослідженні, у пошуку людей та орієнтирів. Та на батьківщині, в очах визнаних місцевих авторитетів почувалася швидше дивакуватою жіночкою, ніж перпективним науковцем. Моєю опорою в науці стали Світлана Павлівна Фіськова та батько, який постійно мене вислуховував, перечитував мої статті, але не міг нічого порадити чи допомогти, бо ж був фізиком.

Читала та писала щодня, бо вчилася всього від самого початку. Памятаю, Миросик ходив на танці і поки ми з Роксоляночкою в колисці чекали на нього, я читала і писала. Читала і писала у парку з дітками, на відпочинку, у ванній і туалеті... Я старалася більше, ніж могла і дуже себе замучила тоді. Але найбільше жалю завдавало загальне нерозуміння й навіть зверхність щодо справи, яка мені видавалася найважливішою в світі!

Не дивно, що коли ми з Маркіяном Іващишиним зорганізували світовий Симпозіум із дитячої літератури у 2007 р., запросивши фахівців із понад 20-ти країн, зясувалося, що вести комунікацію між світами неможливо через брак фахівців із дитячої літератури в Україні та через скептичне ставлення українських літературознавців до предмету дитячої літератури взагалі та й невміння спілкування у справді міжнародному науковому колі. Тому у 2008 р. у межах Міжнародної конференції «Дитина читає...» вирішили створити свою школу, свій Центр дослідження літератури для дітей та юнацтва. Олександрі Коваль сподобалася наша ідея робити такі симпозіуми паралельно із окремим ярмарком дитячої літератури, який згодом перетворився на вже знаний «Форум видавців – дітям».

А потім науку про дитячу літературу та самих науковців знову було відсунуто на якийсь зовсім задній план, а увага зосередилася на бібліотеках. До певної міри це справедливо й правильно. Бібліотечна справа з того часу дуже покращилась, а через неї збільшилося коло нових маленьких читачів. Це однозначно заслуга співпраці Олександри Коваль із Українською бібліотечною асоціацією, яку я щиро вітаю. Але все-таки бібліотекар і літературознавець – різні напрямки хоч і, безперечно, спільної справи. Лише літературознавці, медіа та самі читачі у світі насправді задають культурний канон у сучасності.

Починаючи з 2009 р. (Ви, Наталю, були на нашому першому засіданні 2 липня у Міністерстві освіти та науки України) Центр дослідження літератури для дітей та юнацтва шукає фахівців, збирає їх, обговорює старі та нові добрі книги для дітей. Формуємо сильну фахову дослідницьку школу. Наші промоційні проекти «Творче читання», «Багатомовне читання», мандрівний «Літературний фестиваль для дітей «Дивокрай»», фестивальні бібліотечки, «Клуб сімейного читання», «Коло книжки» та інші – це наші методи дослідження самого читача та випробування нових книг на реальність. Ми першими в Україні спробували втілити у життя всі можливі промоційні проекти з популяризайції читання, мандруючи краєм: окрім Львова, – Тернопіль, Івано-Франківськ, Рівне, Ужгород, Миколаїв, Бердянськ. З минулого року до нас долучилися Житомирщина, Луганщина (зараз у евакуації з Старобільська) та Донбас (Краматорськ). І ми раді, що багато людей нині змогли скористатися з наших ідей і розвинути їх краще за нас, знайшовши фінансування. Значить, наші методи щодо промоції читання були правильними! І це тішить.

Бажаю усім завжди лише успіху! Припускаю, що теж багато-що вчасно недопрацювала чи не встигла, не зрозуміла. Адже моїми пріоритетами завжди є мої діти. Лише коли вдома все в порядку, можу працювати для світу. От як зараз.

- Чим став Центр особисто для Вас? Який напрямок його роботи нині вважаєте визначальним?

«Центр дослідження літератури для дітей та юнацтва творився за подобою «мого» внутрішнього світу. Тому це – не змагання, хто кращий чи гірший, не з‘ясування, хто більше перечитав книжок чи опубікував статей. Бо хтось читає по 2–3 книжки щодня, а інший – одну 2–3 роки. Хтось має талант охопити поглядом розмаїття цілого куьтурного поля, а інший – сягнути глибин єдиного тексту аж до денця. Це свобода підходів і напрямків до дослідження. Центр заперечує зверхність та погорду, а приймає фахові поради та готовий вести доброзичливі дискусії. Центр вітає інтердисциплінарний метод дослідження дитячої літератури (що, наприклад, не приймає офіційна наука України) і нікого не осуджує. Ми всі вчимося у Центрі спільно. Заради спільної справи, розвиваючи разом із нею і свій науковий рівень.

Із цього року Центр дослідження літератури для дітей та юнацтва – моє основне місце праці. Втомилася розриватися. Хочу зосередитися на тому, що насправді люблю і в чому бачу сенс. Вважаю, що якщо нашому Центрові вдасться добитися належного фахового рівня по усіх напрямках і доброго фінансування, зможемо у співпраці з усіма (зокрема й потужною Українською бібліотечною асоціацією) насправді серйозно вплинути на освітньо-культурну систему України та виховати нові покоління читачів на якісній книзі. Можливо, утопічне бажання, але хочу, щоб світ учився у нас!

Наші цінності вищі. Бо в осерді наших цінностей завжди була, є і буде дитина. Це те, заради чого варто жити людині й спільноті. Це те, що нас тримає і нами рухає. Це те, що заставляє не опускати руки й не відступати. Все решта, що ми з вами робимо, – лише для того, щоб наша дитина була щаслива! Здоров‘я нації у здоровому та радісному дитинсві наших дітей.

- Що із втіленого нині видається найбільш значущим? Який із проектів – Ваш улюбленець? Чому?

«Основним науковим проектом Центру є Міжнародний симпозіум «Література. Діти. Час» та як результат –  «Вісник Центру дослідження літератури для дітей та юнацтва «Література. Діти. Час».

Також у рамках проекту «Вся Україна Читає Дітям» хочемо запустити соціально якісну «Першу книжечку моєї дитини» із рекомендаціями Центру (див.: «Золотий список від України» на сайті Центру. – Режим доступу : http://urccyl.com.ua/zolotyi-spysok-vid-ukrainy/). Ми відповідаємо за твори, які рекомедуємо, оскільки вони перевірені нами по всіх критеріях. Хочемо задати з першої ж соціальної книжечки достойний рівень, який і триматимемо. Та на це потрібно кошти. Питаємося, шукаємо, намагаємося щось вигадати і не здаємося!

Загалом тримаємося за рахунок згуртованості та віри у вищу доцільність спільної справи. Бо Центр функціонує лише за рахунок членських внесків і особистого потенціалу кожного свого члена. Ми знаємо, де брати ідеї, знання та завзяття, але не знаємо, де брати кошти. Тому будемо раді всякій допомозі.

Сподіваємось на меценатів, які досі, на жаль, не рвуться фінансувати вітчизняну культуру, а тим більше альтернативну освіту. Але будемо працювати далі та запрошуємо усіх до співпраці.

Мій особистий улюбленець – проект «Вся Україна Читає Дітям», що ідеологічно дуже близький філософії Центру. Ми не рахуємо, скільки книжок читають діти. Ми не перевіряємо дітей на знання авторів чи текстів. А просто беремо і читаємо нашим дітям найкращі твори. І закликаємо всіх дорослих просто брати до рук дитячі книги та читати своїм діткам щодня.

Як це гарно, коли дитинка до вас тулиться перед сном, обнімає вас, розглядає з вами ілюстрації, питає та слухає!

Мої діти все життя дуже гарно сплять і прокидаються щоранку з посмішкою та любов‘ю до світу, не зважаючи на всі негаразди, які нам довелося пережити разом. Ми любимо сонце, небо, дощ, сніг, вітер, погоду-негоду. Ми цікавимося всім: плаваєм, катаємося на нартах, подорожуємо, любимо музику та книжки. Можливо, я часом не встигаю за всіма новинками у світі дитячої літератури, за якими усі так ретельно стежать, але я встигаю щовечора читати своїм дітям їхні книжечки! Завдячуючи моєму читанню наніч, Мирослав доріс до класики, якою захоплюється сьогодні понад усе. Завдячуючи моєму читанню наніч, Роксолянка доросла до світових бестселерів у готичному стилі. Моє читання Ромчику, – те саме, що і Мирославу та Роксолянці, – казки, вірші та найкращі оповідки від найкращих українських письменників (їх у Ромчика нині набагато більше!). Що саме він захоче читати у підлітковому віці, – скажу через років через сім.

Читання моїм дітям витягнуло і мене. Витягнуло як психологічно, так і у фаховому сенсі. Читання моїм дітям допомогло мені розібратися у своїй власній позиції щодо того, що рекомедувати дітям загалом, а що ні та як відбирати тексти для дітей, на що звертати увагу. Теорія комунікації з власної дисертації наклалася на практику комунікації з власними дітьми. І в основному все підтвердилось: простота та лаконічність висловлювань, – ось код та запорука успіху твору для найменшого читача!»

- Чим, на Вашу думку, унікальний саме цьогорічний Форум?

«Я вітаю цьогорічний Форум як гарний порив об‘єднати зусилля усіх і спрямувати їх в єдине русло, – реорганізацію підходів до освіти та промоції культури читання на всіх рівнях. Підтримую все і всіх. Сподіваюсь на подальшу співпрацю в цьому напрямку.

- Яка Форумна подія, постать чи книга найбільше вразили чи надихнули Вас? Чому саме?

«Цього року членів Центру дослідження літератури для дітей та юнацтва Олександра Коваль запросила у журі конкурсу «Краща книга Форуму видавців». Мале журі з дитячої літератури від Центру представляли Лариса Лебедівна, кандидат філологічних наук, вчений секретар Національного університету «Києво-Могилянська Академія», Тетяна Качак, доцент кафедри філології та методики початкової освіти Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника та я, Уляна Баран. Із дитячої літератури, представленої на конкурс, найкращими, на наш розсуд, були: «Шустрик» Маряни Князевич за редакцією Сашка Дерманського, «Марта з вулиці Святого Миколая» Дзвінки Матіяш, «Старий будинок» Олександри Дорожовець, «Їде грудень на коні» Галини Малик і «От би мені коника» Оксани Кротюк. Назагал відбірка книг не надто вразила. На самому Форумі було набагато більше цікавих книжок. Жаль, що вони чомусь не втрапили на конкурс.

Однак, із усіх-усіх мені найбільше сподобалося видання «Historiae biblicae Veteris et Novi Testamenti» («Історія Біблії, Старого і Нового Заповіту»), що вперше було надруковане у видавництві братів Клауберів в Ауґсбурзі 1748 р.  і перевидане Музеєм книги та друкарства України під керівництвом чудової Валентини Бочковської. Оце справді праця! Надзвичайне видання! Дуже гарно і поважно.

- Чому заходи, присвячені теорії та практиці дитячого читання, зорганізовані Українською бібліотечною асоціацією (до Львова приїхали 220 бібліотечних працівників із усіх областей України, а також Литви, Польщі, Хорватії, Німеччини!) та Центром дослідження літератури для дітей і юнацтва, пройшли окремо. Це результат невдалого планування чи наслідок непроговореності проблем у спільнотах дослідників дитячої книги та бібліотекарів? Можливо, йдеться про щось інше?

«Я не навчена навязуватися... Мені це дається складно. Окрім того, припускаю, колись була для когось «замала», або «задика» чи просто «незрозуміла». Та головне, що зрозумілими і корисними бібліотечній спільноті стали висловлювані мною думки. Нині пізнаю чимало ідей, виголошених ще 2007 р. у межах Міжнародного симпозіуму з дитячої літератури чи в 2009 р. на першому Всеукраїнському семінарі «Дитина читає..» Центру дослідження літератури для дітей та юнацтва у наробках як Української бібліотесної асоціяції, так і в Дитячого Форуму й не лише. Це тішить. Отже, не говорила нісенітниць.

Поза тим, від самого початку наш Центр надає значної ваги діяльності бібліотек (із 2009 р. це окремо зазначено у нашому Статуті!) та повністю підтримує будь-який поступ бібліотечної справи в Україні.

Ми дуже відкриті до всіх і завжди готові до співпраці. Центру потрібна підтримка і добре слово. Ми стараємось і віддаємо належне роботі кожного. Сподіваюся, члени Української бібліотечної асоціації підтримають діяльність Центру в науково-літературознавчому напрямку, а також допоможуть у пошуках конструктивних діалогів і рішень у питанні реалізації проекту «Вся Україна читає дітям». Тим більше, якщо саме ця асоціація була першим ініціатором проекту «Україна читає дітям» у бібліотеках. Як я казала на нашій першій телепередачі з Галиною Малик – все це не перекриває, а навпаки підтримує діяльність однин одного.

Я щиро сподіваюся, що один із наступних Симпозіумів «Література. Діти. Час» буде зорганізований Центром дослідження літератури для дітей та юнацтва у співпраці з Українською бібліотечною асоціацією й вперше пройде у столиці нашої держави – Києві».

- Ви фаховий дослідник літератури для дітей і юнацтва. Які напрямки в цій царині видаються Вам нині найперспективнішими?

«Найперспективнішим мені видається на сьогодні компаративний напрям дослідження. Вартує розглядати порівняльні аспекти розвитку української дитячої літератури та російської, білоруської, польської та ін. При цьому варто готувати публікації насамперед англійською мовою, щоб світ через наші дослідження відкривав українську культуру, пізнавав якість і цінність української мистецької та наукової школи. Це те, що Центр вже розпочав, вимагаючи хоча б дві сторінки анотацій англійською мовою до кожної публікації у Віснику «Література. Діти. Час».

- Чим різниться науковий дискурс навколо дитячої книжки та читання в Європі та Україні? Чи маємо ми пройти «одним шляхом», наслідуючи досвід Заходу, а чи більш переспективне взаємодоповнення, формування самості шляхом рівноправного діалогу?

«Здається я вище зазначала, що різниця передусім у свободі підходів та ставленню професіоналів один до одного. Європа вітає інтердисциплінарний підхід до дослідження. Я погоджуюсь із цим у контексті дослідження дитячої літератури, особливо сучасної. Ми не можемо аналізувати сам текст, без урахування соціо-культурного контексту його написання, вікової психології адресата, який є цільовою рецептивною групою та й самої ідеології, яку закладає дорослий автор у текст для недорослого читача. Ми обовязково мусимо розглядати ілюстрації як текст, а цілий твір для дитини, - як специфічну художню концепцію. Це поки не дуже можливо з урахування відсутності т.зв. відповідного «шифру» для захисту подібних наукових робіт в Україні. Мені вдалося, правда, через літературну комунікацію представити свого часу багатовекторну концепцію німецькомовної прози для дітей ХХ ст. Але і це потребувало від мене надзусиль, щоб оправдати появу такого наукового напрямку дослідження дитячої літератури а рамках історії літератури зарубіжних країн.

Що ж стосується фахового діалогу в царині дослідження літератури для дітей та юнацтва у світі, – то він справді доброзичливий. Досвідчені літературознавці, професори, радо відкривають двері молодим починаючим науковцям, допомагають у їх становленню слушними порадами і ніколи не принижують, якщо хтось ще не встиг чогось охопити чи прочитати. Наука не стає понад людяністю. Наука не стає понад пріоритетами життя кожної окремої особистості. Наука служить життю, а не є життям.

Порадами та орієнтирами підтримують нас постійно професори Марія Ніколаєва та Беттіна Кюмерлінг-Майбауер, – світові «гуру» в теорії та історії літератури для дітей та юнацтва. Лекцію Марії Ніколаєвої «Читання корисне для вашого мозгу», виголошену спеціально для членів Центру дослідження літератури для дітей та юнацтва 11 грудня 2014 р. ви можете почитати у перекладі Богдани Салюк на нашому сайті у рубриці «Лекції» серед Наукової діяльності «Література. Діти. Час». А Бетіна Кюмерлінг-Майбауер не полінувалася спеціально для дослідників дитячої літератури України скласти рекомендований список класиків та репрезентантів у дитячій літературі, що складають канон зацікавлень сучасної європейської дитини (на сайті центру у рубриці «Золотий список рекомендованої літератури для дітей та юнацтва від Європи).

Отже, я однозначно за взаємодоповнення та формування самості шляхом рівноправного діалогу. Для цього ми і витворюємо спільну українську школу толерантних дослідників і намагаємось вийти на рівень презентабельності у світі. Це складний шлях. Ми ідемо ним повільно, але надійно».

- Якою Вам бачиться сучасна наукова спільнота дослідників дитячої книги та читання в Україні? Чи є в неї якість особливі, національні риси? Чи ми вже маємо своє «обличчя»? Чи взагалі воно потрібне науковій спільноті нині?

«Так. Ми маємо своє «обличчя». Центр дослідження літератури для дітей та юнацтва, – вже відомий у світі як єдина фахова інституція з дослідження дитячої літератури в Україні. Нещодавно Вісник Центру «Література. Діти. Час» внесено до реєстру у каталозі Міжнародної дитячої бібліотеки у Мюнхені як єдиний фаховий журнал України з дитячої літератури. Це дуже потрібно. Ми – українці. Ми працюємо. Працюємо більше та краще, ніж половина цього світу. Світ повинен про це знати. Світ повинен із нами рахуватися. І наукова спільнота передусім. Особливо, якщо сьогодні йдеться про витворення інтернаціонального канону, а ще більше, якщо йдеться про інтернаціональний канон книги для дитини у цьому глобалізованому хаотичному світі. Без нас їм точно не справитись із правильними критеріями. Їх світ уже багато у чому програв. А наш не має права пропасти.

- Які завдання для науковця та популяризатора дитячої книжки в Україні видаються Вам нині найважливішими? Зокрема, що важить більше – принести в Україну досвід зарубіжних колег чи навпаки – прискорити та поглибити присутність української дитячої книжки та досліджень про неї у межах хоча б Західного світу?

«Можна по-різному відповісти: 1) Можна повністю відмовитися від досвіду Заходу та робити ті самі помилки (цифровий світ вирівняв сьогодні інформаційні потоки). 2) Можна принести в Україну досвід зарубіжних колег і відібрати з нього найпотрібніше та найактуальніше на сьогодні для українських соціо-культурних реалій. Я за останній варіант. Він швидше дасть нам відповіді на наші питання та розуміння того, що саме нам потрібно, а що ні.

І я однозначно за прискорення та поглиблення присутності української дитячої книжки у Західному світі. Але це неможливо, поки не з‘являться наші дослідження іноземною мовою. Ми повинні це обгрунтувати. Ми повинні відібрати книги, які б відповідали т. зв. «західному канону» дитячої літератури та які б могли привернути увагу до української дитячої літератури як такої.

Покищо дуже мало книг, які насправді будуть цікавими читачеві із західною ментальністю. Я можу про це багато говорити. Можливо, якось окремо. Бо це величезна прірва у сприйнятті тих самих реалій. Різні інтереси та різні пріоритети. Різні світи. Можливо, лише Галина Малик може бути цікавою «на Заході» та ще Прохаськи. Більше, поки, ніхто. Решта наших чудових українських письменників залишаються у полоні «національного» канону. Але це правильно. Бо ми спершу мусимо його собі витворити, вдосконалити та закріпити за нашими дітьми. А тоді вже розширюватися та інтернаціоналізуватися у літературі.

- Я знаю, що Ви безкінечно самовіддана, любляча й насправді модернова багатодітна мама. Які книжки стоять на полицях Ваших дітей? Як вони туди потрапляють? Наскільки Ви впливаєте на формування читацької культури дітей, а на скільки вони – на Ваші вподобання?

«Усі книги купую. Багато книг за останні роки або роздарувала, або погубила на фестивалях (тішуся, якщо мої добрі книги потрапили до діток у селах Поповичі, Нагуєвичі, Підкамінь та ін.). Постійно докуповую найкращі.

У мене ледь не всіма творами представлені всі: Тютюнник, Нестайко, Рутківський, Гаврош, Малик, Дерманський, Оксеник, Мензатюк, Воронина, Матіяш, Морозенко, Росич, Кротюк, Лущевська та ін. Із зарубіжних – Лінгрен, Кестнер, Енде, Функе, Ролінг, Бойє, Янсон, Стронг, Космовська, Дал, Нестлінгер, Толкієн, Монтгомері та ін. Класика само собою. Маю величезну кількість книжечок для дошкільнят. Усі – найкращі. Усі ми їх дуже любимо. Також дуже багато книг німецькою й англійською мовами, безліч енциклопедій і різних теоретичних матеріалів.

Як впливаю? От, наприклад, візьмемо Володимира Рутківського. У мене на полиці є всі книги цього чудового автора. Але Роксолянка взяла до рук його книжку про Бухтика лише після того, як він подарував їй цю книжку особисто в автобусі, коли ми разом їхали з Одеси до Миколаєва на 5-ий Симпозіум «Література. Діти. Час». Пам‘ятаєте, Наталю? Наступними вона прочитала обидві книжечки про Ганусю. Інші твори, на жаль, не зацікавили ані Роксоляну, ані Мирослава.

Те саме з Галиною Малик – мої діти по чотири рази прочитали «Злочинців із паралельного світу» після того, як поговорили з авторкою в рамках Європейського ярмарку дитячої літератури у Зарбрюкені 2013 р. І Роксолянка цього року неймовірно втішилась, що є нарешті продовження, і ми вже придбали 3-тю частину «Злочинців»!

А Ромчик щовечора підходить до своїх двох поличок і сам вибирає, що хоче, щоб я йому почитала. Це вже ритуал. Я лише лежу, чекаю поки він вибере, відпочиваю. Він сам впливає і на свої, і на мої вподобання. І мені це дуже подобається. Я просто насолоджуюся цим ритуалом.

А Мирослав через Гавроша, Дерманського та Стронга перескочив на Ремарка, Даніеля Кіза та Ліну Костенко («Записки українського самашедшого»)... І залишається дуже відкритим до глибоко філософських, психологічних, але передусім історичних творів.

- Якщо можливо, скажіть, які книжки потрапили після Форуму на книжкові полиці Вашого дому? З яких міркувань Ви чи Ваші дітки їх обрали?

«Поновила полицю 3-ма томами найкращих українських казок від «А-Ба-...Би» (пороздаровувала попередні), трьома книжечками Надійки Гербіш «Найважливіша знахідка», «Пригоди у весняному саду», «Мишеняткова арифметика», придбала «Марту з вулиці Святого Миколая» Дзвінки Матіяш, «Як змайструвати літак» Мартіна Содомки (про машину вже раніше придбала), «Абетку ремесел і професій» Наді Репети, «Старий будинок» Олександри Дорожовець і знову поновила поличку «Чудовим чудовиськом» у трьох книгах Сашка Дерманського. Вони залишаються найкращими і презентують активний канон сучасної української дитячої літератури, відповідаючи усім критеріям часу.

- А яких книжок, що на Ваш дослідницький погляд і читацький смак мали б уже бути в Україні, Вам не вистачило?

«Мені бракує перекладів українською таких авторів як Анне Вооргове, Юма Клібенштайн, Андреас Штайнгьофель, Беате Тереза Гайніка та дуже багато інших. Але я спробую найближчим часом обгрунтувати їхню необхідність у своїх дослідженнях, які вестиму поміж читанням найменшому синочку. Він останній у мене залишився, кому потрібне ще моє щоденне читання. Ще трішки, – він виросте і у мене залишиться лише «дослідження».

Висока, але сумна перспектива...»

Розмовляля Наталя Марченко.